Історії, які misto.media розповіло у 2024. Далі буде

Значна кількість вкладається в формат короткої новини, а інші хочеться розповісти в деталях. 

Згадуємо їх наприкінці 2024, із надією у 2025 – аби добрих, натхненних, щирих та сміливих розповідей було більше. 

Зі вдячністю усім героям публікацій, які мали сміливість поділитися своїми думками. Часом дуже інтимними, із глибини серця. Експертними. Вдумливими. З дитячих мрій та сподівань. 

Потискаючи руки колегам, які вміють помічати важливе, фіксувати і, піклуючись про читача, підбирати потрібні слова та ракурси. 

З усмішкою читачам, що даруєте нам свою увагу; що – поруч, що небайдужі. А тепер згадаймо частину цих важливих історій. Можливо, ви пропустили котрусь. 

15 історій тих, хто пішов на фронт  

Розмови із тими, хто боронить наше тепер і завтра. Це фотопроєкт, в якому герої публікацій на день повертаються на свої робочі місця у Луцьку, але – у піксельній формі. Вони осмислюють своє місце у цій війні, говорять про важливе, що вплинуло на їхній вибір боронити країну, про майбутнє, яке хочуть бачити, та те, що їм болить.  

Героями публікацій у 2024 році стали: 

• спортсмен Владислав Козачок; 

• актор Павло Порицький;

• боєць і художник Артур Столярук; 

• інженер-електрик Дмитро Мандзюк;

• керівник турагенції Богдан Климчук; 

• автомеханік Вадим Реміз;

• архітектор Володимир Цапук;

• підприємець Сергій Панас;

• фармацевт Ярослав Рудик;

• директор школи Микола Євтушин;

• зварювальник Володимир Янчук;

• директор кав’ярні Вадим Барабуха;

• керівниця студії танців Анна Рекретюк;

• фотограф Віктор Голіков;

• бізнесмен Сергій Чуріков.

Мандрівні історії 

Ми намагалися запросити вас до подорожей. Не так часто, як хотілося б, бо сезон в країні не туристичний останніми роками. Але навіть зовсім поруч є що подивитися. Наприклад, відвідати Жидичинський монастир. Хай вас не насторожує серйозність цієї назви. Це місце – для всіх, хто хоче втекти від міської метушні і шукає тиші та спокою. 

Або ж ви можете поринути в мандрівну історію на межі року до гір, до Рахова. Прямим поїздом із Луцька. Вам точно захочеться купити квиток. А коли стане трішки тепліше – гайда на найвищу точку Волині. 

Тим, хто шукає ґрунт під ногами, варто розуміти власну історію, шукати її у стінах Окольного замку, або ж краєзнавчого музею чи розгадувати таємниці луцьких братчиків. 

Книжкові історії 

2024 був щедрим на гарні книжки та літературні зустрічі. 

Ми зазирали між стелажів міських бібліотек, шукаючи там історії людей, що ще не закарбовані на папері. І знайшли про дівчат, які плетуть маскувальні сітки поміж книжок про мистецтво; про галасливого папугу Мажора, який руйнує стереотип про тишу у книгозбірні; про пенсіонера, який постійний гість дитячої бібліотеки; про студентів, що гризуть граніт науки між храмом та СІЗО. 

Нам трапилася добра літня зустріч в Окольному замку, коли літературна платформа «Фронтера» згуртувала навколо мистецтва слова лучан та багатьох гостей. Повернення фестивалю стало для багатьох свіжим ковтком повітря тих спекотних днів. І ми із захватом сподіваємось на серпень 2025 року, аби така зустріч знову відбулася.  

Частину із книжкових історій ми створили разом із читачами. Наприклад, заснувавши клуб «Місто читає». Із усмішкою згадуємо першу зустріч на даху і той теплий вересневий вечір.

Смачні історії з істориком, дизайнеркою та маркетологом  

Ми намагалися бути гедоністами у їжі. Тож шукати максимальне задоволення від страв, напоїв та надихали вас на довгі розмови та ласування кожним шматочком. 

Наприклад, про волинські макарони (ті, що тістечка) у розмові з істориком. 

Або ж про борщ – червоний, зелений, такий, який гуртує всю родину, в якому останню юшечку забираєш хлібом, бо хочеться з’їсти все. Смакували його із дизайнеркою Олею Шипелик. 

А холодним грудневим днем вирішили погуляти та поїсти вуличну їжу з маркетологом Миколою Жичуком по пішохідній Лесі Українки. Тоді чомусь вибір впав на холодний баблті, а краще би – каву. До слова, що таке кава третьої хвилі ми теж спробували пояснити. Спойлер – дочекайтеся незабаром і чайної історії. 

Історія горя. Історія сили 

І весь цей час нам, тиловому місту, пошепки, голосно – нестерпно голосно і тужливо — звуком кортежів, стуком дев’ятої ранку, криком матерів та дружин, слізьми вдов, гулом із неба кричала війна. 

Підходили до неї із різних боків. Говорили навіть про секс під час війни. Шукали прихистку залишкам менталки у спостереженні за пташками. Ми розповідали історію про кривавий слід, що рятує комусь життя.

Ми – слухали. 

• Мовчазну історію про біль дев’ятої. Тук…Тук… Тук…

• Довгу сповідь Христини Чумаченко, що стала вдовою та отримала силу, якої аж ніяк не прагнула. 

• Шок у перші години після удару росіян по багатоповерхівці у Луцьку. 

• Обережні слова бійців, які проходять реабілітацію. 

• Чесні та прямі висловлювання волонтерів.

• Розповідь про народжених серцем дітей. 

• Слова надії рідні тих, хто зараз не у силі дати хоча б знак, хоча б звісточку. І все, що є – надія. Сигналь Луцьк, сигналь, що не забуваєш! 

Історії міста і тих, хто його рухає 

У 2024 ми відкривали для себе інший Луцьк. Бо він міняється, бо змінюємося – ми. Хтось приїжджає, хтось від’їжджає, підростає нове покоління, йде до заходу сонця старше. І нам хочеться зачепити запал одних, досвід інших. Почути, зберегти, закарбувати. 

Ми дивували, що прилуцьку Струмівку заснували чехи. Питали в бельгійського урбаніста враження про місто під час прогулянки. Водили його на ринок та їздили в тролейбусі. 

Ми розповіли історію про сторожа Василя. Історію людини, яка не пропустила жодної вистави театру «Гармидер» і має у пам’яті такий Луцьк, яким ми вже його не застали. Роздивлялися старі фотографії жінки, на ім’я Венера, яка закохала Луцьк в аеробіку.  

Ми шукали історії знакових людей для міста, як то художника Миколи Кумановського. 

Ми зазирали на полотна молодих художників, аби зрозуміти, що їм болить, що їх надихає: Катерини Фелістович, Владислава Лебідя, Олексія Синюка. 

Намагалися відкрити якнайширше очі, аби увібрати вміння бачити красу та оточувати себе нею, розказуючи історію лялькарки Іванки Морем.

Говорили про кіно з Олею Петрук, намагалися передати весь той божевільний юнацький максималізм «Сім’ї Гослінгів», що організувала студію звукозапису, слухали про музику гуртів «12 дітей»,  металюг Volynstoned, хіп-хоп-артиста TIM PACHE, спогади радіоведучого Ткацика, найстарішого рок-пабу Луцька «Майдану».  

Ми надихалися підприємцями, які, попри все, працюють і розвивають свою справу. Як-от волинський бренд чаю TRAVKA, виробник одягу USUAL, стартап ветерана, що створює унікальні ескізи для одягу, чи підприємців, чий бізнес на хробаках не лише про гроші – а й про екологію. 

Ми багато роззиралися навколо, задаючи собі питання: чому? 

• Чому сонячний годинник у центрі Луцька не працює? 

• Чому білі кросівки навіть у погожу днину стають темними? 

• Чому балкони не мають єдиної форми та як вони впливають на обличчя усього Луцька?

• Чому ми щороку саджаємо квіти, якщо є інші рішення? 

• Чому дитяча залізниця залишилася у юнацьких спогадах? 

• Чому у парку на Потебні стоїть пам'ятник трагедії, підтвердження якої важко знайти? 

• Чому будинок архітектор Голованя поступово руйнується? 

• Чому у центрі міста доживає днів остання «луцька криївка»? 

За трішки настане новий рік, а питань для наших – чому – лише більшає. Ходімо разом у 2025 шукати на них відповіді. Ми раді вашій компанії.