«Життя — це рок-н-рол». Минала п’ятниця «Майдану», коли він зачинив двері надовго

Дерев’яній свині біля входу до луцького рок-клубу «Майдан», що на бічній вулиці від центральної Винниченка, хтось встромив у ратиці квіти. Вздовж довгого коридору від брами до нового залу  ціла галерея фотоспогадів із різних подій та вечірок.

Тут ще геть молоді Сергій Жадан з Юрієм Андруховичем, Юрко Іздрик, Місько Барбара з «Мертвим півнем» та театром «Арабески», «Гайдамаки», Kozak System, «Вій», «King Size», «Чорні Черешні» і багато інших відомих облич.

У пабі незвично темно і тихо — в закладі немає світла через централізовані знеструмлення. На кожному столі горять свічки на концептуальних підставках з CD-дисків.

Відвідувачі сидять невеликими компаніями, час від часу роззираються довкола і про щось гомонять стиха. Надворі 29 листопада 2024 року — останній день роботи культового клубу «Майдан».

***

«Понад 20 років історії зі знатним музлом та ґодним їдлом», — йдеться на instagram-сторінці закладу. «Майдан» працював майже 27 років і прославився не лише у Луцьку, а й далеко за його межами. Паб став туристичною фішкою міста: чи не кожен лучанин приводив сюди приїжджих друзів та родичів на запальні музи́ки та деруни з м’ясом.

Автентичний інтер’єр, проста і смачна українська кухня, гостинні порції та найголовніше — жива рок-музика у виконанні відомих в Україні та за кордоном гуртів. Рок став не лише музичним пріоритетом закладу, а світоглядом, який викристалізувався в гасло: «Життя — це рок-н-рол».

Концерти, стриптиз, байкерські зльоти, вистави, поетичні вечори, літературні фестивалі, встановлення кулінарних рекордів України — чого тільки не відбувалося в «Майдані».

Голі стіни, пиво, рок-музика і любов

Один з перших барменів «Майдану» Ігор Тихолаз згадує, що потрапив у тоді ще новий заклад, аби здати порожні пляшки з-під пива, яких достобіса назбиралося вдома. Донедавна чоловік працював в іншому луцькому закладі «Royal Dutch ».

Власне, й на роботу Ігор Тихолаз прийшов тому, що власник нового пабу Ігор Хелемендик впізнав у ньому бармена і запропонував співпрацю. У закладі, який відкрив свої двері тиждень тому, весь цей час за стійкою працював хлопець Макс і уже падав з ніг від утоми. Новий бармен замінив колегу наступного ж дня.

Щойно відкритий старий зал «Майдану», що ближче до вулиці Банкової (а колись Потапова), був майже голий: порожні стіни, масивні дерев’яні столи, цегляні арки. Поступово він обростав деталями: картинами, ланцюгами, світильниками. Всі інтер’єрні ідеї вигадував Ігор Хелемендик: стиль, дизайн — цілковито його. Він жив цією справою, плекав, «Майдан» був його «дитям».

— Ігор [Хелемендик] мав гарний смак в усьому: дизайн, мистецтво, а особливо відчував хорошу музику — любив рок-н-рол, блюз, альтернативу. Я вважав себе меломаном, але Ігор мене перевершив — відкрив мені, мабуть, ще 25% тих гуртів, які слухаю дотепер, — каже ексбармен.

Засновник поставив у закладі потужний музичний центр — дисковий CD-чейнджер , погоджував з барменом плей-листи, бо той на початках був за диджея. Слухали Pink Floyd , Electric Light Orchestra , Yellow  , Aerosmith  , Pearl Jam , Soundgarden , Scorpions , Queen . Наприкінці 90-х закордонна музика у Луцьку була дефіцитом. Ігор Хелемендик багато мандрував і звідусіль привозив CD з улюбленим рок-репертуаром.

З часом у «Майдані» заграли фольклорні колективи. Скрипка, сопілка, гітара, акордеон додавали закладу атмосфери, а відвідувачам — настрою. Музи́ки стали виступати щотижня. Це була перша традиція, яку ввели у пабі.

Попередній слайд

Наступний слайд

— Жива музика, спілкування музиканта з людьми, які відпочивають за столиками, створювали домашню атмосферу. І хоч дійство було не в стилі рок-н-рольного пивного пабу, але мотив вписався, традиція прижилася і збереглася до останніх днів існування клубу, — згадує Ігор Тихолаз.

Добре пиво вкупі зі смачною їжею, стильним етнодизайном і запальною музикою створили душевну атмосферу, на яку потягнулися усі — музиканти, художники, студенти, професори…

— Це був справжній борщ, хороший та смачний — так виглядала тусовка в клубі у часи моєї роботи. Стільки всього було намішано!.. Ой… У ньому нелегко було варитися, але весело. Це я як бармен і кулінар кажу. «Майдан» був порталом у світ хороших і правильних людей, музики, а згодом і смачної кухні, — розповідає про перші роки роботи пабу Ігор Тихолаз.

Непро́сті гості

Відкритий у буремні 90-ті заклад не минули кримінальні авторитети. Місцевим бандитам сподобався новий паб, і вони часто заходили туди відпочити. Іноді рахунок замовлення записували цим гостям «на вексель». Це означало відтермінувати оплату замовлення, пригостити в борг.

Бармен згадує, що цією опцією «хлопці» не зловживали, але своєю чергою «виручали» персонал закладу — допомагали регулювати конфлікти зі специфічними клієнтами (в більшості — з немісцевими, які забували правила хорошого тону, знаходячись у гостях). Тоді це називалося «робити кришу».

Барменові як єдиному чоловікові в жіночому колективі пабу доводилося бути не лише біля напоїв та програвача, а й тримати порядок у залі: вгамовувати неспокійних, дозувати алкоголь, кому уже досить, підставляти жилетку меланхолікам. Достоту, як в американських фільмах.

— За час роботи за барною стійкою я врятував життя двом чоловікам. Обидва приходили в паб перехилити чарку «для хоробрості» та вилити душу. Зізналися, що були за крок до самогубства. Казали: «Добре, що ми з тобою тоді поговорили».

Не згадаю достеменно, що я тоді їм розповідав, але точно щось про сенс життя та його дійсну цінність… Мабуть, тому я і став журналістом згодом, бо під час роботи барменом добре прокачав скіл кризової комунікації, — ділиться він.

На очах у бармена знайомилися пари, які згодом одружувалися. Сам Ігор Тихолаз своє кохання в «Майдані» втратив.

— Ми п’ять років зустрічалися. Вона прийшла в «Майдан» на День Валентина — якраз моя зміна була — подарувала мені класний чеський кришталевий бокал. У залі все було зайнято, крім одного маленького столика на чотирьох персон прямо навпроти бару.

Сказав їй: «Присядь, поки я завершу, підійду до тебе». Людей ставало все більше. До неї підсів якийсь хлопець, я йому ще й пиво приніс. Потім вони пішли з пабу разом. А через місяць виявилось, що вона зустрічається уже з цим хлопцем. От і все. Я важко переживав той розрив. Дуже важко. Став погано працювати і через кілька місяців звільнився. «Майдан» — це ще й перехрестя всіх доріг, місце, де любов і знаходили, і втрачали.

Новий зал. Епоха рок-н-ролу

У 2002 році в «Майдані» відкрився другий (як його назвали — новий) зал. На його місці був класичний радянський клуб культури з подіумом та трибуною і рядами стільців для учасників зборів та лекцій.

Простір переосмислили: розташували столи на кількох рівнях, сховали у закапелках бенкетні кімнати і спорудили у кутку сцену на підвищенні. Етностиль зі старою цеглою, масивними меблями і художніми деталями з металу зберігся. Так до посиденьок за пивом під народні пісні додався моцний рок-н-рольний двіж за стіною.

Заклад потребував людини для організації культурної програми. За роки рок-н-рольного життя у клубі було декілька артдиректорів. misto.media поговорили з Юрієм (Юс) Шнайдером , який протоптав креативну стежину рок-клубу першим, та Павлом Приймачком, котрий перейняв естафету та продовжив традицію.

— Ми сиділи годинами в кабінеті з Ігорем [Хелемендиком] і придумували шоу-програму. Все було вперше. Але це був такий двіж! Приїздили команди зі Швеції, Польщі, Норвегії, Німеччини, США. Зал був переповнений! Люди на люстрах висіли, коли виступала якась цікава група. Ігор любив рок і «Майдан», працював на імідж клубу. Люди це відчували, тому тягнулися до нас, — каже Юс.

Розповідає, що атмосферу клубу визначало особливе ставлення до музикантів. Власник закладу був великим меломаном, знав чимало цікавого про звучання, обладнання, музику та різноманітні гурти. Він придбав розкішну на ті часи апаратуру: барабани, комбіки тощо, аби музиканти гідно звучали зі сцени.

— Для сучасних рестораторів головне — шкварка, а не мистецтво. Кожен прагне продати більше їжі, алкоголю. Музиканти в цьому процесі навіть не на другому і не на п’ятому місці. Як одна з позицій в меню: вареники зі шкварками, деруни з музикантами. Таке. Ігор Хелемендик завжди мав у пріоритеті музику, — вважає Юс.

Новий артдиректор Павло Приймачок перейняв у попередників головну традицію — відсутність російської музики. У «Майдані» просували цю ідею задовго до того, як це стало мейнстримом. Часом траплялися гості, які просили увімкнути для них російський рок тощо, але швидко усвідомлювали, що це правило не обговорюється. Завжди вдавалося знайти значно кращу заміну на користь українських або західних виконавців.

— Робоча атмосфера була весела та рок-н-рольна, мені подобалося те, що я робив, — це був своєрідний стан душі, стиль життя, — пригадує Павло Приймачок.

100 баксів у стільці

— У клубі виступали різні гурти з багатьох країн: Польщі, Чехії, Італії, Німеччини, Швеції, Швейцарії, США… Ми намагалися знайомити гостей з усіма достойними артистами української та закордонної рок-сцени, — розповідає Павло Приймачок.

Пригадує виступи: The Last Fight, Rideau, Kingsdown, Luiku, Karna, «Борщ», «Мертвий Півень», Flit, Макса Ватутіна, «Перкалаби», «Ґоґодзи Ґанські», Жадан та Собаки, Kozak System, Cherry Merry, Fontaliza, The Crawls, Max Tavrichesky, James & The Butcher… Всіх і не перелічити. Ну і, звісно, волинські музиканти King Size, Outcry, Freedom, Dione, Fat та безліч інших кавер-гуртів.

Крім улюблених концертів традиційних рокотек (рок-дискотеки — так у клубі називали «танці по-майданівськи» — mm.), «Майдан» полюбився відвідувачам креативними вечірками. Тут зашивали в один з 12 стільців 100 доларів, а відвідувачі шматували сидіння, шукаючи скарб. Складали на швидкість старі радянські м’ясорубки, до яких організатори підкидали 1—2 зайві деталі.

У клубі часто тішили гостей різноманітними змаганнями та вікторинами. Так, переможців спекотного конкурсу з басейном  на танцмайданчику нагороджували дуже незвичайним призом — тієї ж ночі після закриття клубу на них чекав автомобіль, який одразу відвозив на Світязь у спеціально заброньовані і оплачені клубом будинки. Переможці зустрічали схід сонця і тусили там ще весь день на березі озера.

Були в клубі «жіночі дні», коли у великий зал приходили лише дівчата, а чоловіки чекали на них за стіною в старому залі.

— Під час дівчачих вечірок я зрозумів одне: чоловікам такі гульки й не снилися. Дами витрачали гроші, не рахуючи, — шампанське рікою, танці до ранку. Яскраво відпочивали, — згадує Юс Шнайдер.

— Пам’ятаю, як учасники фестивалю «Файне місто» завітали в клуб відпочити після виступів. Важко забути той перформанс, який вони влаштували під стелею клубу і на столах у глядачів! Вокаліст шведської команди Rideau поліз зі шнуровим мікрофоном в штанях на дах над столами перед сценою, виконуючи при цьому пісню та навалюючи істинного рок-н-ролу. Це було дуже феєрично. Запамʼяталися також з’їзди байкерів. Дуже яскравими залишилися спогади про серію балканських вечірок з танцями на столах, — додає він.

Чоловік на Hummer’і з номерами RNR

«Людина з ідеальним покер-фейсом. Спокійний, виважений».

«Ніколи не був друзякою-хлопцем, який з усіма провадив би душевні бесіди».

Так згадують власника «Майдану» Ігоря Хелемендика його колеги.

Він справляв враження скромної, незвичайної людини, досвідченого та креативного ресторатора з чіткою візією та гарним музичним смаком. Навіть його авто — Hummer з номерними знаками RNR — було особливим музичним простором.

— Казав, що у всьому має бути міра, потрібно завжди вміти знаходити баланс як у бізнесі, так і в повсякденних справах. «Класика і традиційність винагороджуються завжди. І при цьому є реальна змога бути собою. А це немало, дуже немало» (про те, що в Майдані «попси не буде»), — розповідає один з артдиректорів клубу Павло Приймачок.

Любив тварин. На facebook-сторінці Ігоря Хелемендика поміж фото з «Майдану» багато знімків з котами й собаками. Він опікувався сім’єю вовків у Луцькому зоопарку, годував вуличних собак, в клубі жили коти.

— Якось я знайшов поряд з Майданом чорне кошеня, розміром з долоню. Воно непомітно оселилося між столами. Одного дня цей котик стрибав по балках під стелею і впав комусь із відвідувачів в борщ! Тварина не постраждала: обтерли, посміялися, відпустили, — згадує перший артдиректор клубу.

«Вибачте, «кока-коли» і піци немає»

У «Майдані» завжди смачно готували. Ресторанне меню налічувало близько 350 позицій. Страви винятково української традиційної кухні. Тривалий час біля входу в заклад було оголошення: «Вибачте, „кока-коли“ і піци у нас немає».

«Майдан» роками не зраджував традиції і годував гостей варениками, борщем, печенею, дерунами, кишкою тощо. Домашню квашенину та консервовані овочі, які полюбилися гостям закладу, готувала мама власника клубу. Порції приємно тішили: якщо борщ — то по вінця, а пательня — з гіркою, щоб на всю компанію вистачило.

Тут офіційно зафіксовано 5 рекордів України. Чотири з них творили в межах проведення фестивалів «З любов’ю до… Сала». Найбільше запам’ятався український салбургер загальною площею — 68 м². Останній рекорд, яким здивував «Майдан», — 101 пісна страва.

Справжні

— «Майдан» був місцем сили і обʼєднував багатьох людей, які приходили відпочити, смачно поїсти, послухати хорошу музику і відірватися від життєвої рутини. В клуб приходили ті, хто любив справжність, — в цьому й була частинка секрету успіху, — розповідає Павло Приймачок.

Тут відпочивали всі. Студенти святкували вступ чи закінчення сесії або просто прогулювали пари. Саме тому «Майдан» називали 13-м корпусом ВДУ (тепер ВНУ ім. Лесі Українки). Тут відзначали сімейні свята, особисті досягнення, закінчення робочого тижня, влаштовували побачення, встановлювали рекорди.

— Цікавих персонажів тут було чимало, перші, хто згадався, це Сільвер  та лицарі, компанії металістів, панків, готів, учасники різноманітних луцьких гуртів… Всіх не перелічити, всі по-своєму унікальні, — каже Павло Приймачок.

На початку вечора всі гості поводяться чемно, в усіх хороший настрій, а от під кінець — як Бог дасть чи як бармен наллє. Унікальне розміщення столів у залі дозволяло обʼєднати кілька компаній в одне велике застілля, люди зазвичай завжди знаходили спільну мову. Відпочивали переважно всі свої, постійні відвідувачі, тому до конфліктних ситуацій доходило дуже рідко. З шукачами пригод питання вирішувались швидко — або спокійно за столом, або на вулиці.

«Чорні черешні»

Незмінними резидентами «Майдану» протягом 18 років були «Чорні Черешні» — український поп-фолк-джаз гурт, створений наприкінці 80-х років. Щоп’ятниці о 21:00 команда грала кавери відомих хітів та власні пісні. Без відомих «Волинь» та «Не вір мені, не вір» музикантів не відпускали зі сцени.

— Коли будувався новий зал, власник клубу запросив мене і каже: «Приїжджай бігом, подивишся, в якому залі ти будеш грати!». Вболівав за кожну деталь, — розповідає засновник колективу Юрій Поліщук.

Згадує, мав концерти в «Майдані» мало не щодня: у понеділок — вівторок виступав сольно, щосереди грали на дві гітари латиноамериканську музику з басистом «Черешень» Олександром Садецьким, в старому залі — виконував українські пісні зі «Старою шухлядою». На Різдво грав оркестр «Мегаполіс», яким на той час керував Юрій Поліщук, — 17 музикантів ледве тулилися на маленькій сцені клубу.

— Мене просили співати саме українські пісні. Закордонна музика завжди була на другому плані. Зубні техніки, які були постійними слухачами «Чорних черешень», навіть подарували мені книжку українських пісень, аби частіше грав, — сміється музикант.

— Спочатку прийшла одна публіка. Постаршала. Потім стали ходити молодші люди, потім ще молодші. Порахував, що безперервно люди відпочивали в «Майдані» протягом п’яти — семи років. Виросло три — чотири покоління. У більшості з них ми з хлопцями ще й на весіллях грали. Навіть у самому клубі весілля гуляли кілька разів, — згадує Юрій Поліщук.

***

Останні мелодії «Майдан» теж почув у п’ятницю. Залом поволі під акустичну гітару котилися знайомі акорди з репертуару Elvis Presley, Aerosmith. Дійство важко було назвати концертом — пісня клубком застрягала у горлі. Майданівці згадували роки юності та рок-н-рольного двіжу в цих стінах. Хтось згадані стіни гладив рукою…

«Тимчасово зачинено», — йдеться нині на facebook-сторінці пабу зі знатним музлом та ґодним їдлом. Подейкують, що заклад відродять, вдихнуть в нього життя, як це робив власник і всі ті, хто любив клуб.

Легенди повинні жити.