Мінус 450 мл крові. Репортаж із голкою в руці

— Доообрий день, — несміливо заглядаю у біле віконечко.

— Добрий! — дивиться на мене пані в білому халаті.

Я тут уперше. Тут — у Центрі служби крові. Це він уже зараз так називається. Трохи дивно, я би так назвала метал-гурт, якщо чесно. А з тролейбусів, які зупиняються поруч, й досі чути голос колишньої радіоведучої луцької ефемки Насті Передрій: «Станція переливання крові».

Як би там не було — центр служби чи станція переливання — тут незмінним залишається підмет цих словесних ребусів. Кров.

За скляними дверима входу красується плакат про день донора. Його будуть відзначати днями, 14 червня. А я, щоразу бачачи в сторис щедрі руки моїх друзів та знайомих, теж у думках вирішила колись доєднатися до їхніх лав.

11 червня. Я почуваюся добре, не хворію, ліків не вживала, добре харчувалася напередодні. Жодних уколів чи операцій за останні кілька років. Стою поруч центру. Не бачу підстав сказати собі «ні». Ділися, Таню. Колись і ти можеш її потребувати.

— А можна стати донором крові? — зазираю у віконечко.

— Аякже! — бадьориться пані у білому халаті. — Паспорт і код.

— Дія підійде?

— Аякже!

Позаду мене кілька чоловіків у формі, на їхньому темному одязі написано «поліція». Молоді, чи навіть юні, схилилися над столом і щось пишуть. Над ними трішки старший чоловік. Усміхається. І дуже схоже мені, що саме він тут не вперше, бо керує процесом.

— Ай-яй-яй! Знову зажував. Підійдіть до того віконечка, — каже пані в білому.

І доки вона бореться з принтером, який з’їв папір, я беру свою анкету і йду до того ж столика, де щойно гуртувалися поліцейські.

В анкеті — низка питань. Про хвороби й можливі стани, про спосіб життя та мою відповідальність. Про те, що кров тестуватимуть. Навіть про статеве життя. Я уважно вчитуюся, ставлю «пташечки», «так» і «ні». До віконечка знову підходять новенькі, які, зважаючи на уривки фраз, тут часті гості, а не новенькі. Тепер мені — до лікаря на другий поверх.

Терапевт міряє тиск, пульс, пише вагу, ще трішки балакаємо про здоров’я, і ось я в очікуванні до лаборантки.

— Давайте палець, ліва рука. Визначимо вашу групу. О, гемоглобін 132, дуже добре.

Червоні крапельки стікають у пластмасові білі комірки. Лаборантка додає до них дещицю реактивів.

— Була друга плюс колись, — кажу.

— Так і є.

— Не змінилася, — пробую жартувати. Та розумію, що цей дотеп тут оселився в кожній шухляді задовго до мене.

— А вона не змінюється, — твердо відповідає дівчина.

— Та я ж жартую.

— Ой, намагалися якось мені довести, що змінюється, то я й так кажу. Як вона може змінитися? Як є, то є. Якщо правильно визначили — то як є, то так і є. Беріть карточку. Вам тепер на третій.

На третьому — світло, проходжу два кабінети, в яких відчинені двері. В кінці коридору мене чекає знову пані у халаті. Краєм ока бачу на піднятих ліжках, наче в кабінеті зубного, донорів. Чомусь сміюся подумки, бо то нагадує якийсь кабінет фізпроцедур в санаторії відпочинку. Знаєте, там, де ще в скляночці дають якусь піну. Їй-бо не знаю, що воно лікує.

— Присядьте, вас покличуть, — говорить пані. В коридорі відчинені вікна, стоїть ємкість з водою і одноразові стаканчики.

— Приймачок Тетяна? Заходьте.

Заходжу. Сідаю. З обох боків уже знайомі хлопці в формі. Їхня робота тут завершена. Дівчата мотають парубкам руки білими бинтами і ті йдуть.

— Телефон! Телефон забув. От йому вже так добре стало, що і телефон забув.

У лівицю мені встромляють голку. В мішечок крапає багряна друга плюс.

— Качайте.

Качаю. Стискаю кулак у ритм серця. Дівчата чекають наступного донора і в перерві говорять про погоду. Чи буде ще сьогодні дощ. Коли ж кропити помідори від фітофтори.

Минає лише п’ять хвилин і система пищить. Отак я стала легша на 450 мл крові.

— Все добре?

— Все добре.

На руку накладають пов’язку. За кілька хвилин повертаюся за ще одним шаром, бо через сильний тиск крові перший просочився.

Мій фінальний кабінет — головної медсестри. Розписуюся за отримані 100 гривень (аж розгубилася, що такий бонус взагалі є, а пізніше вже в гуглі знаходжу інформацію, що це компенсація за харчування для донорів). Відмовляюся від довідки на роботу. Ще раз перепитують, чи добре себе почуваю.

— Ви донором для когось персонально?

— Та ні, я для будь-кого, кому треба.

Виходжу. За мить під’їжджає мій тролейбус. «Станція переливання крові». А ще за дві зупинки розумію, що тут аж надто парко для мене, і в роті стає незвично сухо. Пройдусь.

Щось далі парко і на вулиці. П’ю воду. Бачу кав’ярню. Замовляю порцію солодкого какао. Глюкоза дивовижно швидко допомагає тілу прийти до тями. А ще за трішки знову виливається небо. Вологість шалена. Згадую про помідори дівчат із центру крові і фітофтору.

Як все-таки легко стати донором крові. Помідори вирощувати важче.