Ми втрачаємо будинок Голованя і мовчимо

«Томочка, нам треба ще пожити, у мене ще стільки планів», — говорив дружині Микола Головань перед смертю. Він хотів добудувати будинок й кузню, зробити їх відкритими для людей, на другому поверсі облаштувати кімнату пам’яті сина, відреставрувати деякі скульптури. Кількість того, що треба зробити з роками, зростала, сила — навпаки.

Уже третій рік без скульптора це все чекає рук. І поки родина думає, де ж взяти грошей, щоб найняти реставраторів чи будівельників, від часу тріщинами вкриваються скульптури, а будинок руйнується від дощової води, яка потрапляє у дім через відсутність якісної гідроізоляції.

Пошук ресурсів ускладнює й юридична сторона: хоч будинок стоїть на території історико-культурного заповідника «Старий Луцьк», родина має документ про те, що споруда — її приватна власність. Через це начебто ні міська влада, ні донори не хочуть (чи не можуть) давати на ремонт кошти.

Ми розповідаємо цю історію для того, щоб сказати: будинок Голованя в Луцьку є. Це — локація, яка робить Луцьк унікальним і завдяки якій (дуже часто) про Луцьк чули і Луцьк знають. А тому відповідальність за її долю — на кожному з нас, лучан. Усе, що відбувається з будинком скульптора після його смерті — складно і тривожно. Сторони часто не розуміють одна одну чи не хочуть докладати зусиль, аби зрозуміти. Навколо зринають історії, які викликають запитання. Ми спробували знайти на них відповіді. І дуже хочемо дати цим текстом початок здорової дискусії, яка привела б до пошуку рішення. Інакше невдовзі ми всі будемо писати і розповідати про Луцьк як місто, де БУВ будинок Голованя.

Про скульптора

Микола Головань (9 січня 1943 — 1 лютого 2022) — луцький художник і скульптор, який подарував місту багато своїх робіт. Частину кам’яних композицій можна побачити у парку імені Лесі Українки, де у 2020 році їх зібрали в одну алею.

Найвідоміший й наймасштабніший проєкт — будівництво дому-майстерні на березі Стиру за адресою: вулиця Лютеранська, 9, де на даху, стінах, паркані й у дворі зібрано понад 500 скульптур.

Його називають Будинком скульптора, іноді — Будинком з химерами, хоч такий варіант ні Микола, ні його родина не любили й всіляко спростовували — більшість робіт тут на релігійну тематику, з алюзіями на біблійні мотиви й історії.

Ділянку під будинок на території заповідника виділив Голованю тодішній Луцький міськвиконком на чолі з Юрієм Сулівіним. Проєкт створив архітектор Ростислав Метельницький у 1980 році. Купував матеріали й безпосередньо будував дім й усе навколо спочатку сам Микола Микитович, а з роками з допомогою сина — Миколи-молодшого.

— Ми були молоді, грошей не мали, і він почав будувати цей дім з силікатної цегли, а вона для цього не підходить — вбирає вологу. Але мрія була велика. Віддавав усе цій майстерні — прагнення, час, силу. Працював 18 годин на день, ходив на роботу, брав приватні замовлення, бо треба було і на цемент, і на блоки, ще й сім’я, двоє діток, 72 року хлопчик й 76 року дівчинка. Не мав часу, щоб посидіти і згаяти хоч хвилину. Люди кажуть: «Ми не пам’ятаємо його у праздниковому». Тільки у робочому, у спецовці, — розповідає дружина скульптора Тамара Филимонівна, яка зараз живе у будинку.

— З 1988-го, коли синочку виповнилося 16 років, він весь час був біля батька. Це була така дружба батька й сина, єдність у всьому — у думках, у діях. Вони працювали у чотири руки. У Миколи Микитовича був не тільки помічник, а й порадник, підтримка. Якщо у якомусь приватному замовленні виникали труднощі — то не доплатили гроші, то ще щось — він (син) завжди говорив: «Папа, не хвилюйся. Все буде у нас добре». І знаєте, все було б добре…

У 2005 році Микола-молодший раптово помер. На третій день після загибелі сина скульптор переніс інфаркт, потім ще один. Лікарі заборонили працювати з каменем, на що Головань відповідав: «Ви що, шановні, у мене син на небі, я з ним обіймусь у будь-який момент». І працював ще 17 років. Зробив ротонду, дворик пам’яті сина, огорожу навколо будинку. Двері в обійстя були відчинені завжди — для друзів і туристів.

— Ми не збиралися прощатися, це сталося як сніг на голову, хоч йому вже було 78 років, пішов 79-й з 9 січня… Останні роки його серце працювало на 25%, і хоч руки були міцні, не витримували ноги — де стоїть, там калюжа води, текла лімфа, заходила вода у легені. Побуде в реанімації три дні, відправлять у відділення, а він говорить: «Буду проситись додому, дуже багато роботи…». Я ніколи йому не говорила: «Ой боже, що ж це за калюжа води», я казала: «Ти не хвилюйся, зараз я все приберу». Перед смертю все казав: «Томочка, це все для людей» і «Ти живи спокійно, Томочка, ми державі нічого не винні, це все ми самі», — згадує жінка.

«Томочка»

Після смерті скульптора й відновлення після інсульту, який спричинила втрата, Тамара живе у будинку сама. З котами, на яких злиться, бо поки нікого тут не було, вони гасали по хаті й розбили багато скульптур, але й любить їх, бо вміють слухати. Про кожного розповідає як про особистість:

— Це Ясюна, Ясічка, вона дуже емоційна, лягає мені на сердечко і мене лікує. Як нап’юся ліків, то ще трохи рухаюсь, а потім ліки виходять — і все, я ніяка.

Жінка зустрічає нас в арці вхідних дерев’яних дверей, на високому ґанку, до якого ведуть шість заокруглених сходинок, й запрошує усередину.

Одразу за дверима — довгий вузький коридор. Нам у найближчі двері ліворуч — у вітальню з величезним ліпленим каміном, яка була і є єдиною у будинку, більш-менш придатною для побутового життя. З обох боків каміна — двері у крихітні кімнатки — кухню й ванну. Тут подружжя жило, тут чоловік і жінка спали на розкладних кріслах, дивились маленький телевізор, читали книги, палили «ватру».

— А цю лежанку я зробила собі, коли вже поламалось крісло, — каже Тамара про невеличке ліжко, схоже на широку лаву, яке стоїть упритул до столу.

Сідає поруч чи то спирається просто на високий стілець, пропонує чай, цукерки з абрикосом й чорносливом.

— Немає позитивних емоцій. Всюди недобуд, воно мене так гнітить, через це я нервуюся, підіймається тиск, паморочиться голова… Я тут на цьому світі ще чуть-чуть і експресом до папи, — зітхає жінка.

Дощ, мороз і недобуд

— Іваночко, я так буду ще довго тягнути зі своїми сльозами, давайте щось будемо вже робити, фотографувати, — враз, наче прокинувшись з неглибокого сну, промовляє пані Тамара. — Де моя паличка, Наталочко?

Знаходить її, спирається лівою рукою й веде нас у кінець того довгого коридору. Він закінчується при вході у майстерню скульптора — з височенною стелею, до якої від землі — близько п’яти метрів. Зараз тут, згорбившись серед кам’яних фігур, працює зять скульптора Олег.

Повертаємо праворуч — у «асамблейну» або ж «кімнату для гостей», яка чи не у найгіршому стані в усьому будинку. Посередині — великий дерев’яний стіл, за яким мали б збиратися всі-всі друзі, лави, багато незавершених скульптур, а над цим усім — дірява дерев’яна стеля, до якої підвішені пластикові відра, що збирають дощову воду. Це найкритичніше місце будинку, особливо зараз, у сиру осінь. Гниє й протікає, руйнує роботи, лякає зимою, снігом й морозом.

Ліворуч від майстерні — круті сходи на другий поверх. Дерев’яні. Ведуть у невелику кімнату, яку пані Тамара хотіла би бачити музеєм пам’яті сина. Дочка Наталя критично зауважує: «Хто і за що має зробити цей музей?» Під стіною «музею» понад сходами — багато книг, від підлоги до стелі декілька рядів.

Саме з цієї кімнати — вихід на балкон з мозаїкою, яку треба реставрувати і гідроізолювати. З нього ведуть сходи на дах, третій поверх зі скляним дашком-ліхтарем посередині, й двома альтанками зі статуй по боках. Усередині однієї — невеликий камін чи то мангал з комином, на якому фігура Діви Марії з немовлям, а над самою аркою, куди класти дрова — викарбувана вежа Луцького замку. Поруч — стільці, висаджені у зрізані пластикові пляшки маленькі дерева, якийсь посуд.

З даху — чудовий краєвид на обійстя, елементи дворика, кузню, навколишні будинки й Тамару Филимонівну у підніжжі з маленьким сірим котиком, який ліниво сидить у неї під курткою.

Район цей — заповідник. Саме тому земля, на якій стоїть будинок, — не приватизована й бути такою не може.

Що треба зробити

Найбільший ворог будинку скульптора — вода. Треба робити гідроізоляцію даху, висушування й заміну промоклих та прогнилих балок, поцвілих стін, підлогу в деяких кімнатах, опалення, реставрувати багато скульптур, укріпляти основи тих, що на вулиці, щоб вони не падали.

Луцький архітектор Данило Яловенко аналізував стан споруди навесні 2024 року за запитом ГО «Семиярусна гора», яка тоді пробувала співпрацювати з родиною Голованя. Ось що він розповідає:

— Просто перекрити дах будинку не вийде, тому що він плаский, і на ньому стоїть багато конструкцій, під якими треба прокласти гідроізоляцію. Це дуже велика проблема, бо конструкції автентичні, але іншого виходу, окрім розібрати їх, зробити гарну гідроізольовану покрівлю і зібрати назад, я не бачу. Там стоїть якась пічка, типу мангал, піднизом немає гідроізоляції абсолютно — тому їх треба знімати. Скульптури, які по периметру, ми думали не зачіпати.

Там також є той скляний ліхтар, вікно на даху — воно теж в такому собі стані, його треба як мінімум відреставрувати, якщо не замінювати скло. З мозаїкою складніше, але це реально — спробувати відновити її за тим ескізом, як вона зараз лежить. Заливати її якоюсь прозорою епоксидною смолою — зовсім недовговічно, до того ж вона втрачає свою прозорість з часом, і тоді сенсу з неї ніякого. Так, це буде дешевше, але це просто відтягування тої дороговартісної капітальної гідроізоляції даху, яка дійсно працюватиме.

Він згадує за балки в асамблейній кімнаті, які можуть бути прогнилі, через що доведеться не лише дах замінювати, а усе перекриття. За стіни у кузні, якими тече вода. За підвал, у якому стоїть вода, що може спричиняти цвіль і сирість.

Якщо не ремонтувати зараз, арматура у перекритті буде ржавіти, перегнивати, плити лопатимуть, і, враховуючи велике навантаження від скульптур на даху, може статися обвал.

З некритичного — зробити підлогу в майстерні, водостоки з даху, відмостку навколо будинку, що покращить ситуацію з вологістю. І тоді вже приводити споруду до ладу, залежно від призначення — чи це буде музей, чи житловий дім, чи простір для подій. Всі пункти точно мають у собі опалення, наприклад. Про оздоблення інтер’єру говорити ще дуже рано.

— Так само думали якось забезпечити вихід на дах не через будинок, а через вулицю, щоб туристам не доводилось заходити весь час усередину й тривожити пані Тамару. А про те, що Стир підіймається, ми з цим нічого зробити не можемо, не будемо ж будинок дамбою обносити, просто треба укріпити все те, що знаходиться у дворі так, щоб воно у цих умовах вистояло, не підмило ті статуї чи паркан, — додає архітектор.

Співпраці

БФ «Турбота PRO»

Після смерті Миколи Микитовича родині взявся допомагати Андрій Ковальчук, луцький підприємець й засновник благодійного фонду «Турбота PRO». 21 травня 2022 року у соціальних мережах оголосили збір на реставрацію будинку. 8 жовтня того ж року провели благодійний вечір, на якому зібрали 300 000 гривень, 50 тисяч з них передали на ЗСУ. Потім запросили «експертів із компанії „Капарол Україна“ (за даними YouControl „Капарол Україна“ займається виробництвом лаків, фарб та мастик, а також оптовою торгівлею деревини, будматеріалами та залізними виробами, — mm), вони оглянули повністю весь будинок, ознайомилися із його проблемами, склали план та оціночну вартість робіт». Почали ремонт у травні 2023 року — шпаклювали й оздоблювали передню частину будинку.

Проте влітку 2023 року робота зупинилася. Аж у кінці жовтня 2024 року в будинку знову з’явився майстер, якого найняв фонд. Працював близько тижня. Родина не в курсі планів роботи і кількості витрачених коштів чи тих, що залишилися.

— Наразі важко сказати, що зроблено, адже роботи постійно розтягуються у звʼязку з погодними умовами/сезоном або ж нестачею майстрів через війну. Коли всі кошти повністю будуть реалізовані, ми обовʼязково прозвітуємо у соцмережах фонду «Турбота PRO». Звичайно, нам хотілося б і надалі допомагати й організовувати нові заходи, що привертатимуть увагу ще більшої кількості людей до цього гарного місця, але про це можна буде говорити вже після завершення усіх ремонтних робіт, — коментує для misto.media співзасновниця фонду Луїза Киримова.

ГО «Семиярусна гора»

Навесні 2024 року родина починала співпрацю з ГО «Семиярусна гора». За словами голови програмного відділу Богдана Сімонова, планували шукати гранти і збирати гроші через Спільнокошт. Для цього треба було розуміти стан будинку й могти окреслити його функцію у місті, сформувати візію майбутнього відновленого будинку скульптора. Був архітектор, який займався першим (Данило Яловенко), й були заходи, які робили друге, як, наприклад, «Гетеротопія» 19 липня 2024 року.

— Ми хотіли почати з «асамблейної кімнати», зібрати на її ремонт через Спільнокошт і потім залучати грантодавців. Коли звернулися до юристів із питанням, як краще оформити співпрацю з родиною Голованів, нам рекомендували зробити договір про передачу приміщень у користування на певний час, щоб ми могли показати тим самим грантодавцям, що відповідальні за цей простір, що це — мистецька інституція і простір дослідження феномену Миколи Голованя. Договір планували укласти на 8 років. Пані Наталя дуже негативно це сприйняла і не захотіла продовжувати обговорення, коли ми запропонували їй зустрітись й обговорити умови й страхи, — коментує Богдан Сімонов.

— А про що мені з ними говорити? Я не збираюся. Ви уявляєте — мама прожила 50 років (у шлюбі з Миколою Микитовичем, — mm), і ми отак візьмемо, виберемося? — емоційно відповідає нам Наталя.

Жінку турбують два її страхи — корисливі наміри інших й дірявий дах. Тому на співпрацю йде, а у результаті отримує негативний досвід.

— Підходжу до музейників за порадою чи допомогою у класифікації, вони: «Ви нам щось подаруєте?». Міська рада каже, що зайнята забезпеченням військових. Коли підійшла Катерина Теліпська (начальниця управління туризму та промоції міста, — mm), запитала, чи щось нам потрібно, мій чоловік Олег склав великий список матеріалів, вони дали половину з того. Найбільше дав «Епіцентр». І потім привезли немитий пісок, який просто займає місце. Приходять різні бізнесмени, пропонують відкрити тут філію готелю… Вони думають, що ми такі безпорадні, і можна дешевше у нас зараз викупити все, думають, що не справимося. Ще одна пані почала пропонувати такий варіант: «Є покупці у Львові, хай вони куплять у вас роботи, щоб ви не голодували»», — емоційно ділиться дочка скульптора.

Катерина Теліпська розповідає:

— Коли помер Микола Микитович, міська рада на себе взяла ряд зобов’язань з допомоги з похованням. Влітку 2022 року з’явились проблеми з дахом, і пані Тамара звернулася за допомогою з матеріалами та риштуваннями. Луцька міська рада на той момент не могла здійснювати закупівель — раз, це приватна власність — два. Як міська рада може прийти до приватного будинку й робити там щось? Ми дуже поважаємо вклад Миколи Голованя в історію й культуру міста, тому звернулися до меценатів. Я всіх не пригадаю, але там точно були «Епіцентр» і «Луцькавтодор», які надали певну кількість необхідних матеріалів.

Данило Яловенко, запрошений «Семиярусною горою» архітектор, вважає, що родина боїться, що їм нашкодять:

— Вони бояться, що їм хочуть нашкодити. І вони дуже перестраховуються, не хочуть укладати договори, щоб не втратити контроль над будинком, щоб якісь рішення приймали без них. З іншого боку, я думаю, що співпраця у якомусь напрямку їм би допомогла. Якщо говорити про європейських донорів, зрозуміло, що ті хочуть якийсь документальний доказ, що вони це роблять не для приватних цілей, а для громади, для туристів і так далі. Якщо вони без ніяких документів вкладуть гроші, а ті потім закриють ворота просто і перестануть туди людей пускати і будуть там жити, наприклад, — не буде ніякої підстави навіть судитися. Тому треба шукати компроміс. Якщо відновляться якісь роботи, я готовий допомагати, безплатно щось підказувати і так далі, це не проблема.

Чи варто давати будинку статус архітектурної пам’ятки?

Це можна зробити, але то довго і ще більше — дорого.

— Процес надання статусу архітектурної чи будь-якої іншої пам’ятки регулює документ «Порядок обліку об’єктів культурної спадщини», — розповідає начальник відділу охорони культурної спадщини Луцької міської ради Олександр Котис.

Як присвоїти об’єкту статус пам’ятки:

Починається все з «виявлення»: люди, які вважають, що будинок заслуговує звання пам’ятки, мають скласти «карту виявлення» з адресою, описом автентичності, цінності тощо і подати цю карту до обласної державної адміністрації, у якій є свій орган охорони культурної спадщини. Вони перевіряють документ і за п’ятиденний термін дають відповідь ініціативній групі.

Важливо — «виявлення» можуть здійснювати не всі, лише:

• працівники органу охорони культурної спадщини (це може бути навіть міський орган);

• громадські організації, до статутних завдань яких належить питання охорони культурної спадщини;

• наукові установи;

• заклади культури у сфері охорони культурної спадщини;

• кваліфіковані фахівці-практики відповідної спеціалізації (археологи, архітектори, історики, мистецтвознавці);

• УТОПІК — українське товариство охорони пам’яток історії та культури.

Якщо з картою виявлення все добре, і її затвердили, в ініціативної групи з’являється наступне завдання — розробити облікову картку.

Її мають право розробляти тільки наукові установи в сфері охорони культурної спадщини, і в складі яких працює відповідна людина з відповідною науковою кваліфікацією, з науковим ступенем. На цьому етапі вже з’являються кошти, хтось повинен за це заплатити. Хто? — Ініціативна група, власники чи той, хто зацікавлений.

Готову облікову карту передають знову до ОДА (нині це обласна військова адміністрація), яка скликає для її розгляду консультативну раду, а та вже голосуванням визначає: може цей об’єкт претендувати на пам’ятку чи ні. Якщо відповідь — так, будинок протягом 10—15 днів отримує статус щойно виявленого об’єкта культурної спадщини. Ще не пам’ятка, але статус охорони має.

Ці два пункти займають приблизно два місяці.

Далі протягом 30 днів обласний орган культурної спадщини звертається до міністерства культури, щоб воно внесло будинок у держреєстр нерухомих пам’яток. Якщо мінкульт внесло об’єкт у реєстр, він стає офіційною пам’яткою архітектури. Але.

Далі треба зробити паспорт пам’ятки, цим має займатися обласний орган охорони культурної спадщини.

І скласти технічну документацію землеустрою, яка має визначити територію пам’ятки, межі. Це також потребує коштів, великих. Платити, за законом, мають виконавчі органи міських рад.

Якщо все на всіх етапах пройде успішно, у всіх, особливо у міському бюджеті, були кошти на документи й перевірки, за три—чотири місяці будинок може набути статусу пам’ятки.

Об’єкт з таким статусом набагато тяжче ремонтувати — потрібно робити документацію на ремонт, вона багато коштує, її повинна створювати організація, яка має право таке робити, документацію має затвердити орган охорони культурної спадщини. Ремонт повинні проводити організації, які мають відповідну ліцензію на роботи на пам’ятках, це теж коштує дорожче, значно дорожче.

Згідно з законодавством, відповідальність за ремонт пам’ятки лежить на власнику пам’ятки. Держава не ремонтує пам’ятки (!). Лише тоді, коли вона є власником.

— Тому якщо треба робити ремонт на об’єкті, то треба дуже добре подумати, чи треба вам зараз той статус пам’ятки. Бо з одного боку — охоронний статус, будинок ти так просто не знесеш, нічого з ним не зробиш, а з іншого боку треба мати можливість робити всю цю документацію. Перш ніж займатися статусом пам’ятки, потрібно максимально зробити всі ремонти, а потім все інше, — коментує Котис.

Фонд

У квітні 2024 року під час співпраці з ГО «Семиярусна гора» Наталія Головань зареєструвала благодійний фонд «Скульптора Голованя».

Пояснює: зробила це, щоб зібрати архіви матеріалів про роботу батька й назбирати на реставрацію й ревіталізацію будинку. Кошти треба на матеріали і на команду: вантажників, будівельників, реставраторів.

— І потрібні нетипові рішення, бо ситуація у нас — нетипова. Ми відкриті до співпраці. Тільки в задумі митця не було відкрити тут кав’ярню чи яхтклуб, — говорить жінка.

Історія про збереження будинку Голованя у Луцьку і для Луцька (та його гостей) залишається відкритою.