Земля Єви. Про Струмівку, яку не можна залишити

Усередині Струмівки, а точніше — в кінці старої вулиці, яка від траси тягнеться в поля, є пагорб. Там щільно поросли дерева. Землю заплело барвінком. За деревами — непроглядна темнота. Навколо житлові комплекси, будмайданчики, добротні людські хати.

Під пагорбом стоїть будівельний вагончик. Здається, будівництво от-от знесе цей старий острів з дерев. Може, поки цей текст пишеться, пагорба вже нема.

Ми знайшли його, коли шукали сліди чехів. Йшли вулицею Струмівки, що втікала аж під самі Підгайці, та вдивлялися в хати.

— Ви не знаєте, де в Струмівці старий цвинтар? — допитувалися в кожного зустрічного, якщо він чи вона були схожі на місцевих. Бо шукали могилу Анни Каднер.

Молодші знічено піднімали плечі і йшли далі, а старші казали:

— А ви знаєте, мо то й там…

Одиниці кивали у бік пагорба. Якщо де й можуть бути могили, казали… То серед отих дерев. Це один із небагатьох слідів, що лишилися Струмівці від її історії. Вона губить своє минуле під натиском міста і всього прийдешнього з міською цивілізацією.

Але все ще тримає своїх міцно. Як-от Єву.

І одного дня Єва написала

Єва Лазар живе в Англії. Звідти вона читає проєкт «Занесло в село» — про волинські села. Більше ніж 10 останніх років Єва виношує мрію — приїхати в Україну.

Вже була й зібралася — стався ковід, потім — війна. Тепер звідти Єва намагається допомагати українцям. В Україні, вважає, її коріння.

Саме тут народився і саме цю країну був змушений покинути її батько Йозеф Шанявський, у дівоцтві Єва — Шанявська.

Йозеф — із родини одного з фундаторів Струмівки, чеха Вацлава Каднера. Його матір Анна була Каднеровою, донькою Вацлава.

Усім донькам Вацлав збудував по будинку в Струмівці і сам хазяйнував гарно. Але після Другої світової війни, у 1947 році, чехи змушені були виїхати з Волині , з України. Тоді це рішення теж було глобальним наслідком війни і домовленостей між політиками. Анна Каднерова тут лишилася і тут померла.

З 1948 року родина нащадків Каднера живе в Англії.

Утім батько Єви мріяв повернутися в Україну з рідними і показати їм, що саме Каднери покинули на теренах тодішнього СРСР, що їх фактично змусили покинути. Показати, як вони вросли в ґрунти, з яких їх вирвали.

Він розказував, як гарно тут жили чехи. Про ставки, садки і Струмівку — те, що чув змалку. Але тато помер, а донька собі обіцяла — поїхати в Україну, як він планував. Вона почала досліджувати родовід і маловідому їй землю, не знаючи української.

Так Єва знайшла проєкт «Занесло в село», звикла розглядати фото хатів та людей, читати про звичаї, впізнавати щось татове — зі спогадів. І все більше занурюватися в життя регіону на заході України. І одного дня написала його авторам. Раптом ті колись будуть у Струмівці…

А, може, ми покажемо Єві її землю?

Stromy. Дерева

Струмівка — абсолютно приміське село під Луцьком, що в межах Підгайцівської громади. Вілли, дачі, житлові комплекси, АЗС, фірми, ресторації край траси на Київ — і вже зовсім мало місця на хати, які стояли б тут з того ж 1948-го. Дивом його не ковтнуло спрагле до землі місто.

Утім Струмівка тримається окремо і таки здається, що міцно вкорінилася. Що тримає її: фундаменти маєтків нашого часу, а чи, може, коріння садів її перших-перших власників і забудовників?

Село, в якому дуже цікаво (і важливо, і важко) шукати сліди його ідентичності, минулого, історії. Бо історія таунхаусів та житлових комплексів — теж його, безперечно, але дуже хутко розмиває іншу, попередню.

Нині це шеренга будинків над дорогою на Рівне, справа від неї відривається одна вулиця і тягнеться вниз. На її початку ще рік тому стояв старий хрест (на Волині це — фігура).

Ними позначали початок села чи кінець, їх ставили на роздоріжжях та перехрестях. Тепер оновлений, кажуть люди, силами підприємця, на ділянці якого знаходиться. Тут, мовляв, (написали на хресті) у 19 ст. стояла каплиця, зведена місцевими чехами.

Єва знайшла карту 30-х років, мальовану від руки. На ній поруч позначений цвинтар. Тут ховали чехів. Це там само.

Стрічка асфальту від того місця біжить вправо від траси і ген до лісу, з хатами по обидва боки. Тут було, кажуть, «основне село». Дім Каднера, щоправда, стояв над дорогою на Рівне, ближче до Гаразджі.

На початок 20 ст. нинішня Струмівка була колонією  (називалася Колонія Теремно) на кілька десятків дворів. А Струмівкою стала саме завдяки місцевим чехам. Чеські колоністи жили тут компактно і завзято господарювали.

Колонія розросталася і невдовзі стала окремим селом. Єва з Англії через короткі листи на електронну пошту розповідає нам, звідки у цього села така назва. Цю історію вона чула у своїй родині.

Так-от… 13 квітня 1881 року її прадід Вацлав Каднер разом з іншими чехами купив землю поблизу Теремна. На цій землі почали вкорінюватися. Це і є поселення, яке згодом стало селом Струмівка.

Струмівкою (чи то Струмо́вкою) його звали чехи. А назву дали, ностальгуючи за своєю країною .

«На честь знаменитих празьких садів, — пише Єва. — У селі було багато чеських сімей. Вони також побудували одноповерхову цегляну школу. Батько дуже любив свого дідуся і в дитинстві часто бував тут у хаті. У ці роки вздовж головної дороги було мало будинків, а сади були величезними».

Зрештою Єва ділиться частиною того, що шукала і збирала 20 (!) років: архівні фото, карти, спогади. Серед цього — розповідь про Струмівку, село під Луцьком, від чеха Йозефа Куліча (у 1950 році, коли той приїхав з України, у Йозефа взяли інтерв’ю про землю, яку залишив), і копії з газети «Вірний Страж», у номері якої від 25 травня 1951 року — стаття про Струмівку.

Газета — у комуністичному дусі, тому в тій статті мусово є трохи про те, як гідно чехи воювали пліч-о-пліч із Червоною армією проти німецького окупанта, і про (звісно) ненависних червоному режиму бандерівців, які в 1943 наче палили хати у Струмівці, але немає нічого навзаєм — за що ж палили. Є й спогади про те, яким було село і життя у ньому.

Авторки тексту Марія та Юлія Іванухові стверджують, що у серпні 1950 року «на прохання історичної комісії спробували записати найважливіші події Струмівки від заснування до рееміграції її громадян до Чехословацької республіки». Вони працювали у чеській школі в цьому селі, вели шкільний літопис упродовж 19 років і багато фіксували.

Жили (переказ старої газети)

13 квітня 1881 року Йозеф Пізла купив у великого землевласника Антоніна Ліпського землі, прилеглі до східних околиць Луцька, «площею 1100 десятин за 29 000 рублів». Так народилося Теремно. Ділянки настільки великі й віддалені від центру села, що обробляти їх було надзвичайно важко.

Приблизно в 1900 році власники почали зводити будівлі біля дороги державного значення на відстані 2—4 км від Теремна. Від початку нове поселення називали Колонія Теремно, і так воно позначається на всіх старих картах. Первісне село тоді мало назву Старе Теремно, а його третя частина — Нове Теремно.

Засновниками колонії (а в газеті є список імен) були:

• Вацлав Фрос,

• Домінік Штепанек,

• Ярослав Млейнек,

• Вацлав Шпур,

• Ігнацій Янечек,

• Йозеф Штепанек,

• Францішек Гейдук,

• Ян Гол,

• Францішек Копп,

• Вацлав Каднер,

• Вацлав Куліч,

• Северин Дражан,

• Ян Дрбоглав,

• Францішек Крепела,

• Антонін Ружичка,

• Ян Людвік,

• Францішек Можиш,

• Вацлав Шевца.

За пропозицією братів Домініка та Йозефа Штепанеків та Вацлава Фроса і назвали село Стромовкою — на честь празької Стромовки. Всі, крім трьох засновників, були римо-католиками, натомість три Вацлава (Шевца, Куліч і Каднер) — православними і належали до теремнівської парафії.

До Луцька — 7 км новою гарною дорогою, саме ця дорога вабила засновників Струмівки. Будівельники споруджували хати обабіч і пишалися, що навіть у найгіршу погоду можна було сухим дістатися міста.

Перші будинки зводили з надлишків деревини. Земля здебільшого була вкрита лісами та чагарниками. Вирубуючи ліси, одержували багато будматеріалу, не вистачало орних земель.

Хоча село мало 224 га землі, але лише орної воно отримало 182 га, 24 га лугів і 18 га лісу. Згодом деякі струмівчани мали власні цегельні, будували цегляні будинки. Такий завод був, наприклад, у Вацлава Шевца, а після нього — у Францішека Гейдука. Робили цеглу вдома, глину місили ногами.

На своїй землі чехи стали закладати фруктові сади. Найбільший сад заснував Йозеф Штепанек біля своєї садиби.

Марія та Юлія Іванухові,
колишні мешканки Струмівки.

Вирубавши ліси, пишуть Іванухові, чехи створили хмелярські господарства. Йозеф і Домінік Штепанеки заснували перше виробництво хмелю. Пізніше з’явилися машини.

Першу косарку придбав Вацлав Шевца, а згодом Домінік Штапанек. У 1908 році Струмівка вирішила відділитися, старостою обрали Домініка Штепанека.

Згодом ним став Ярослав Млейнек, який разом із Йозефом Штепанеком, сином Домініка, та Людвіком Штепанеком, сином Йозефа, дав поштовх будівництву школи.

На зборах муніципалітету вирішили купити земельну ділянку в Ігнація Янечека і почали будівництво. Вдалося придбати і перевезти в село велику дерев’яну будівлю, довжиною 14 м, шириною 7 м. У ній — квартира для вчителів з двома кімнатами, кухня і комора.

У 1908—1909 роках (до будівництва школи) діти вчилися в будинку Францішека Коппа. Учителем був Костянтин Петровський. Потім — Йозеф Махачек, він і вчителював ген до Першої світової. У школі викладали російську.

Дуже урочисто відбулося освячення школи. Учитель Махачек практикував ігри з молоддю навіть поза уроками. Помер у 1933 році, похований у Липинах.

Коли школу добудували, Людвік Штепанек відкрив у селі крамницю і корчму. Ті працювали так добре, що сюди приїздили навіть гості з Луцька. Добробут зростав.

У 1929—1930 роках боялися, що школа зникне: там навчалося всього 29 дітей. Але її діяльність згодом розширили на колонію Підгайці, Теремно і Лище, цим врятувавши. Найбільше в ній було чеських дітей, за ними — німці й українців, найменше — поляків.

Марія Іванухова, яка лишила ці спогади, викладала німецьку. Одночасно — римо-католицьку релігію і ремесло. Дівчата швидко вчилися в’язати і невдовзі цілі родини одягалися у светри. Тодішній староста Йозеф Штепанек дуже дбав, щоб школі нічого не бракувало, сам постачав у школу дрова.

Чехи добре харчувалися: п’ять разів на день. Їм добре платили за роботу: 16 кг зерна і більше — для жінки та 25 кг зерна і більше — для чоловіка. Зерно звозили на пароплав у Луцьк.

Там його купували поліщуки і так заробляли зерно для своїх родин. Вони казали одне одному, що чехи — джентельмени, бо їдять білий хліб, сплять під ковдрами, у них всюди підлога і вони такі чисті, що навіть ноги рушником витирають.

У цих поліщуків був свій стиль: вишиті сорочки з довгими рукавами та бахромою, барвисті спідниці. Чоловіки також носили вишиванки. Вони завжди були веселі, і там, де працювали, завше хором співали.

Часто просто в класі служили месу, тоді школа перетворювалася на церкву. У 1933 році, за пропозицією старости Йозефа Штепанека, чехи заснували свій цвинтар. Село мало близько 0,5 га землі, повністю зарослої чагарниками із західного кінця. Довго їм не давали дозвіл на кладовище.

Зрештою запропонували розчистити чагарники та вирівняти місцевість. Територію тоді огородили, а посередині поставили хрест. У 1934 році цвинтар урочисто освятили. На новому цвинтарі першим поховали Яна Дрбоглава, який за своє життя двічі був в Америці, але щоразу вертався знов.

За рік придбали дзвіницю з дзвоном, щоб поставити на перехресті біля будинку Йозефа Дрбоглава, біля цвинтаря. Встановили за власні кошти. Вацлав Пруш був там і дзвонарем, і могильником.

Тут були свої майстри: Францішек Гейдук — коваль і слюсар, Йозеф Дрболглав — швець, Богуміл Вайскібер — кравець, Вацлав Каднер — тесля… А в кожній хаті — піч для хліба. Кожна господиня зналася на випіканні не лише хліба, а й весільного короваю.

Жодна інша випічка не зрівняється з цим, пишуть Іванухові так, наче прагнуть передати не факти, а смаки. Пекли короваї зазвичай вночі. Зранку запах розносився всім селом і за цим вгадували, чиї коржі кращі. Напередодні весілля їх відправляли в кожну хату на тарілці на серветці. Це була давня традиція, якої дотримувалися з максимальною точністю.

Освячення врожаю тривало два дні після останньої неділі жовтня. Святкували шумно, і в понеділок школа була порожньою.

Струмівка мала музичний гурт. Деякі його учасники були з околиць, але керівником гурту був Йозеф Дрбоглав. Незамінний на вечірках та весіллях. Йозеф Прокупек або його швагро Богуміл Мосіч грали на гармошці на дитячих забавах.

У 1933 році у будинку вдови Йозефа Гейдука «заснував магазин Дж. Кін». Він, мовляв, прикидався чехом, але був німцем, бо потім підлягав німецькій рееміграції з Волині.

Другий чоловік Софії Гейдукової Йозеф Новак облаштував в будинку великий зал, його використовувався для вистав, розваг, зустрічей. «Чеська матіце шкільна»  в селі відкрила гурток.

Головою його був Йозеф Копп, який мав свою бібліотеку. В той час люди багато читали, журнали замовляли з Чехословачини. Маже всі любили журнал «Глас Волині»…

У 1936 році з ініціативи Анни Штепанекової в Струмівці заснували коло сільських господинь. Купили великого мідного котла, Йозеф Янечек поставив його у своєму дворі, обнесеному муром. Щороку в сезон жінки з кола варили варення з усіляких фруктів. Варіння тривало цілий день.

Так економили гроші. Того ж року провели курси з економного приготування їжі та консервування фруктів, в 1937 році — курси пекарів. У 38-му в селі відбувся конкурс на племінну птицю і кращий квітник.

Вацлав Куліч став останнім чеським старостою у Струмівці.

…

Ця історія завершується з приходом совєтів. Струмівку об’єднують із Колонією Підгайці та обирають старосту уже не з чехів. У школі — нова «радянська вчителька».

Друга світова. Зі Струмівки виїжджають німці-колоністи. Багато чехів воює. У 1944-му полякам наказують виїздити  до Польщі, а в їхні хати заселяють депортованих українців з Холмщини та інших етнічних українських територій.

Струмівські чехи виїхали з Луцька 21 березня 1947 року.

Потяг прибув до Жатця (місто на півночі Чехії, — mm) 7 квітня 1947 року.

Янса

Георгій Янса народився за рік до приходу на Волині радянської влади — у 1938. Він досі каже: «на Струмовці». Але не тому, що в силу свого радянського минулого (а яким би воно мало бути у чоловіка, який більшість життя провів в СРСР) міг говорити суржиком, а тому що Струмовкою його село називали у його родині. Так називає його і Єва.

Батько Георгія Янси був чехом, одним із тих, хто тримав у Струмівці сади, мав з того заробітки. Але що має його внук сьогодні з того саду? Нічого, крім дуже далеких спогадів. Все, що нажив агроном Володимир Янса, взяла у свої руки радянська влада.

Володимир — агроном зі Струмівки.

— На Струмовці жили два брати Курики. Потом Житніки, Валєнти, а Каднерів я вже не чув, — згадує його син Георгій у своїй луцькій квартирі.

Його предки приїхали в Струмівку в 1890-ті.

— Людям давали землю і нерозкорчований ліс. Вони його розкорчовували і перших років 5, казала мати, не було ніяких податків, бо — обживалися. Осідали колоніями. Від ліса, на Діброві (дачний масив у Струмівці, — mm), вона начиналася, а далі лінія йшла через Струмовку і аж на Підгайці.

На Діброві жили мої батьки Янси, Долєжали, Валєнти, і так пішло-пішло на Підгайці. Як виїхали чехи, там поселилися забужани . У всіх чеських домах, скажу вам, жили забужани.

Коли була польська влада, то в органах управління працювали лише поляки. Українці недолюблювали поляків, а до чехів не мали претензій. Навіть коли була та чеська колонія, і совєтська власть уже дала їм оружиє, щоб стала самообороною, то ті не воювали ні з ким, — згадує.

Батько у Янси — чех. Вчився, каже, «в Празі на агронома».

— А мама, Лариса Янса, ни по якому: бабка — полька, дід — рускій. У Лаврів (село під Луцьком, — mm) за царської Росії направляли російських вчителів, тому дід був там учителем. Бабка — з Усіч, вона йому понравилася, що хазяйновита. Він женився, взяли землю і жили. Релігію тоді оприділяли по батьківській лінії. Коли батько був, ми були католики. Коли батька вбили, стали православними. Не забороняли нам, ні. Але раз дід був рускій, то так і получилося.

Коли мова заходить про Струмівку і садки, Георгій наголошує: і в них був дуже гарний садок. Чехи, мовляв, хазяйновиті і жили часто краще, ніж українці. І садки — то таке типове.

— У чеха біля каждої хати садок. Батько вдарився в рослинництво, то в нас був садок більш як півтора гектара. Він любив всякі дерева, прививав їх. Потім на основі того садка колгосп зробив свій. Далі його викорчували, і так все пішло… — чоловік замовкає.

Росли горіхи, яблука. У Янси ріс і фундук.

— Знаєте, як заведено: торгували в основному євреї. Ото навесні, бабка каже, приїжджає єврей, подивився, дає завдаток: «От я вам стіко дерев оставляю, а остальниї мої». Потом знов приїжджає і забирає врожай з тих дерев. Пару дерев батько лишав собі, а решту продавали. Сушили, робили вино… У каждого свої традиції. От допустім, росіяни п’ють чай, а чехи пили тільки каву. В каждому доміку були такі млиночки ручниї, і ото сушили жолуді та ячмінь, перемелювали на каву і пили її з молоком. Кава з молоком — то чеський напій.

— Ви пам’ятаєте той смак?

— Ну, чо ж нє. Смачно. Я і тепер люблю каву, тільки з цикорієм. І з молоком. А тоді в каждого чеха у хаті був млинок. …Навесні свято Йозефа мали. Од хати до хати ходив чеський оркестр духовий: поздоровляли зі святом.

Як з меї сторони, то чехи були не такі набожни, як поляки. Чехи більш працьовити. Вони не мали коли, занімались хазяйством. У них і жінки, і чоловіки працювали. Жінка там вміла і орати, і косити, і все. Жінки чеські такі грубуватіші, не делікатні, — усміхається і додає щось на тему смаків, бо, вочевидь, згадалося: — Ото кнедлики зі сливками варили. Кругленькі такі. Не такі, як вареники, а бабулками. В українців — вареники, а в чехів — кнедлики. Але так само варені. Зі сливками і зі сметаною.

Володимир Янса зі Струмівки ще у Празі під час студентства захопився, каже син, комунізмом. Ідеї у той час були модними.

— А потом (вже тут) його поставили агрономом Теремнівського району . Їздив по селах всюди, вже й не хотів уже тоді, але мусив. І їхав десь, напоровся на засаду і його застрелили. Бандерівці. То було у 1945-му, десь у жнива. Я мав іти в перший клас.

У школу Георгій пішов без батька. Сусід Долєжал зробив хлопцеві наплічника, бо матері самій було тяжко. Потім всі чехи виїхали. Кликали і маму. Але мати — з двома дітьми їхати не наважилася.

— Прийду часом зі зміни до Гофмана, уставший. Теж чех. Він жив протів кладбіща російського в Луцьку (я ще як робив на автозаводі, то звідти часом було тяжко на Діброву добиратися, то там в них ночував), — раптом Георгій згадує уже своє доросле життя у Луцьку. — А йому нема шо робити, слухає всяку «Свободу»  і мені розказує.

Каже, що приїхав аргентинець, прийшов до нього і говорить: «Дурний, шо приїхав сюди». Така пропаганда була, обманювала людей. Вона й зараз обманює весь світ.

Він був приверженцем радянської влади спочатку, але потім настільки ж був її протівніком. У Гофмана була майстерня, він ремонтував плуги, борони. Потім його загнали в колгосп, забрали ту майстерню, і вже нічого у Гофмана не було.

Що сталося з батьковим садком?

Пізніше у ті садки обкомовці приїжджали відпочивати, сам перший секретар обкому Компартії Калита приїжджав. Вже наперед заказують відпочинок — і лищенський голова сільради їде робити столи…

Георгій Янса,
син чеха зі Струмівки.

На цьому історія про сад агронома Янси і багато інших садків чехів закінчується.

Дім

Вацлав Каднер звів багато будинків у Струмівці. Його перший дім спалений дотла солдатами в 1916 році. Дерев’яний, фото якого дуже береже Єва і сліди якого просить знайти нині, був його другим будинком, який Вацлав Каднер спорудив після 1918.

«Будинок і все, що в ньому, — з дерева, зведений Вацлавом і його робітниками. В передпокої була піч, яка виступала в одну з кімнат. Я показала фото дуже літній племінниці моєї бабусі у Брно , яка теж виросла в цьому домі, вона одразу його впізнала. Якщо він все ще існує, чи дозволили б зробити фото всередині, зовні, городи і хліви, якщо такі є» (з листа Єви Лазар в Україну влітку 2023 року, — mm).

Єва ділиться переказує спогади своєї тітки, який на час переселення чехів було 13, про будинок і сад Вацлава Каднера:

«Сарай (у саду) мав великі двері з протилежних сторін, щоб коні та вози могли зайти та вивантажити солому з обох боків. Посеред цього величезного сараю — молотарка, якою могли керувати двоє коней. У нас була черга тих, хто сидів би позаду них, щоб переконатися, що вони йдуть рівномірним темпом і зупиняться в потрібному місці.

Вечори були чарівними. Худоба поверталася з пасовища, а коні назад у стайні. Було також два ставки. Один з рибою, а ще біля одного були дерева у формі підкови.

Також був фруктовий сад і продуктовий / пивний магазин в саду, який був частково вкопаний у землю. Горище будинку використовували як склад, і воно мало маленькі вікна під дахом. Моя тітка сідала на ящик, як на стілець, і читала».

— Це міг би бути домік, де жили Масічі. Як їхати з Луцька з правої сторони такий червоний домік з дерева. А Масічі — то забужани. Так, він був дерев’яний. Понад дорогою, забором загороджений, будинок в глибині. Пам’ятаю, ми ходили туди купатися. Але тоді майже в каждій хаті був ставочок: в Долєжала був, в нас був, в бабушкі був нашої.

Зі світлинами у руках ми йдемо вздовж дороги у Струмівці і не знаходимо тих стін, біля яких «вечори були чарівними».

Попередній слайд

Наступний слайд

Hřbitov. Цвинтар

Єва досі шукає, де похована Анна Каднерова, донька Вацлава. Жінка, яка встигла опинитися на одній зі старих світлин 1947 року, але не виїхала з Волині, її прах десь тут, у цій землі.

Дорога ділить Струмівку навпіл, а насправді ділить і її цвинтарі. По один бік, біля храму (а колись поблизу була і школа), — православний, нинішній. На ньому є могили місцевих чехів. Але жодного прізвища Каднер чи Каднерова.

Якась жінка порпається там посеред могил — прибирає. Вона старшого віку і може щось знати про депортованих. Але…

— Чого їх сюда заселили? Ну, бо схотілося комусь когось сюди заселити, щоб не жили на свому місці. От верхушку ми вибираємо таку, що з нами робить, що хоче: хоче виселяє, хоче заселяє, хоче розстрілює. Нема чого й копатися в тому, — спершу жінка бурчить і не дуже хоче говорити. Зрештою, задумується, щось згадує: — Отако прямо на південь посередині полів є горб. Я ніколи нікого не питала. Просто ніхто його не загортає, не знищує. Там усе заросло деревами, а що це таке — не знаю. От почність із того.

Спиняємося біля сільського магазину, питаємо про старі хати і старі місця, показуємо карту Єви, де позначені локації, на яких жили Каднери. Нас скеровують «на німецькі могилки».

Це — другий цвинтар, просто пагорб серед новобудов. Це місце лишить більше питань, ніж відповідей. Надгробки, які ми знайдемо у густому барвінку, свідчитимуть, що це — поховання німців.

— Там і німці були, і українці, і чехи, то просто цвинтар для того кутка, тільки старий, — смиренно скаже потім про сліди тих могил Георгій Янса.

Від третього, про який розказують у старій газеті і що був з дзвіницею над трасою, — ні сліду.

У чергову поїздку цвинтарями в Струмівці та навколо неї ми візьмемо Олену Бубелу, членкиню волинського товариства чехів та історикиню, професорку, яка досліджує історію чехів Волині, Світлану Шульгу.

Ті покажуть нам цвинтар у Теремно, де теж багато чеських поховань. Не всі вціліли, але ті, які дожили дотепер, — впорядковані і прибрані. Там теж нема Каднерів.

Десь далеко Єва раптом читає статтю про меморіал у Луцьку, який збудували в роки СРСР, зрівнявши із землею католицький цвинтар для лучан та мешканців навколишніх сіл, перекладає її і пише: їй сумно, що так все склалося, тепер вона розуміє, що могила Анни могла бути й там. А це означає, що місце є, а сліду — нема. Він розвіяний за якимось радянським наказом, як і самі волинські чехи.

Знайшли?

Усе не давало спокою оце Георгієве: «…А будинок над доргою, але в глибині». Ми пішли шукати сліди обійстя Каднера ще раз. За рік, коли достигали яблука.

Кожна людська історія в Струмівці нинішній міцно загороджена парканами. Це приміська зона, вотчина дачників. Тут щораз селяться нові й нові люди. Від місця каплиці на повороті починаємо наново. Хтось радить старшого сусіда через дві хати. Ігор Сорока щось собі майструє, пригощає яблуком і бідкається, що «таке твердюче, як камінь».

— О, то через дерева? А я думав, Струмівка, бо струмочок… Чехи — то да, чехи порядні люди, то не алкоголік чи туніядець. Там далі хата стара стояла. Отако ресторан «Жито» справа, а зліва одразу… Дівчата, ви знаєте, де ресторан? — чоловік чітко координує маршрут.

Довго бродимо вуличками в районі того «Жита». Спиняємо перехожих. Всім цікаво. Всі щось радять. Всі тут, кажуть, живуть тут «давно», але для наших пошуків то ой як недавно. Лякаємо собак. Їмо яблука з садків, що падають на дорогу. Вдивляємося, чи ніде не лишилося дерев’яної хати, перебудованої, сліду від хати. Стукаємо у двері. І говоримо, говоримо… Ні. Нема.

— Добрий день! — чуємо голос з-за паркану і розуміємо: овва! раптом стрічаємо у Струмівці Андрія, з яким колись познайомилися у подібних пошуках тільки іншої луцької історії.

Уже просто заради цікавості переказуємо весь Євин життєпис і її описи місця з хатою та ставками.

— Так отут же була хата довго! — молодий чоловік показує через дорогу.

Повертаємо голови — бачимо «Жито» з тилу, а поблизу… Це, швидше за все, той самий двір.

Старої забудови уже нема. Її позносили. У дворі є молодий чоловік, але, побачивши незнайомок з паперами та фотоапаратом, він зачиняється і тільки поглядає з вікна. Стукаємо, привітно махаємо рукою, ждемо… Статечний чоловік, який в цю мить іде дорогою на трасу, несе дві торби, спиняється і спостерігає.

— Вийди, то ж не воєнкомат! — гукає і він.

(Поки пишу цей рядок, думаю: як мені пояснити Єві, якщо раптом це перекладе і дочитається, весь сенс цих слів і нашу сумну військову дійсність. Ледве, але сподіваюся, що Єва її відчуває і зрозуміє)

Микола (здається, його звати саме так) тут із 90-х. Він ніби й впізнає стару хату зі світлини 2003 року, яку знайшла і надіслала Єва. І щиро бідкається: що ж до нас ніхто не виходить?

Ділиться своєю приголомшливою історією про те, як пережив надцять волинських влад в Білому домі, в обласній адміністрації, бо він там… Запрошує на помідори. Розказує про «губернаторські закулісся».

А двір, який так хотіла бачити Єва, стоїть і правда трохи вглиб від траси. Поруч досі мокрі місця, якісь канавки, очерет… — можливо, так відгукуються Каднерові ставки. У дворі майорить синьо-жовтий стяг.

Тут уже ділять простір дві родини. За переказами. Так виходить, що Єва Лазар в Англії знає більше про Струмівку, ніж ті, хто там живе. І ділиться. Що ми навзаєм можемо їй дати?

Можемо показати Єві яблуні у Струмівці нині.

Чи як падає тут листя восени.

Чи як з барвінку виглядають старі надгробки.

Чи той шматок неба, під яким колись Каднер міг будувати свій другий дім.

І це наче й нічого, а насправді — все.

(Липень 2023 — жовтень 2024)

Для Єви шукали: