«Усі мої лабіринти мають вихід», — боєць і художник Артур Столярук

«На цей час у мене є 6 робіт на тему війни, виконаних у моєму стилі. Не надто є можливість малювати фарбами, тому все в чорному кольорі. Малюю після того, як щось мене дуже емоційно зачепило. Перша картина — про одне з наших завдань, друга — про прорив з авдіївського кільця, третя — про ліс Кремінної, четверта — про Часів Яр. Хоча цю роботу можна приписати не тільки до Яру, а й до Авдіївки, Бахмута, Кліщіївки. Всіх стертих міст і сіл. Випалена земля…»

***

Артур Столярук — художник та боєць змішаних єдиноборств (ММА), дворазовий чемпіон України та чемпіон Європи з універсального бою. Навчався у Львівському державному коледжі декоративно-ужиткового мистецтва імені Івана Труша та в Українській академії друкарства.

Жив і зростав у Луцьку. Тут ставав і художником, і спортсменом. Сюди з численних змагань привозив свої нагороди. І можливо, лабіринти, які він часто малює, це лабіринти якихось луцьких вулиць. Або — ні. Маючи вагомі спортивні досягнення, разом з братом заснував sbro_gym у Києві, де вони до війни тренували усіх охочих. У 2022 році обидвоє без вагань стали на захист України. Наразі Артур в одному з підрозділів ССО, виконує бойові завдання по всій лінії фронту.

Крім спортивної кар’єри, Столярук активно малював і створював картини у стилі, який він називає Labirintolizm — абстракція з геометричними лініями та переплетеннями.

Зараз він висмикує вільні хвилини, щоб надалі створювати свої лабіринти. Нині — на тему війни. На фронті — це його єдина розрада. Вдома на нього чекає дружина та чотирирічна донька Олександра. Коли чоловік приїжджає, то багато гуляє з маленькою Олесею. Дівчинка любить парки й дитячі майданчики. А замість іграшок просить, щоб тато привіз їй квіти.

Розповідаємо про формування воїна і митця. І про те, як Артур поєднує ці дві іпостасі в собі.

Тато — про боротьбу і силу, мама — про мистецтво і любов

У формуванні Артура його батьки відіграли ключову роль. Обидвоє — щирі українці. Батько Віктор Петрович — із села Красностав . Зараз він — ветеран МВС, 10 років був командиром спецпідрозділу. Також пішов на війну добровольцем у 2022 році. А мама Мирослава Миколаївна — зі Стрийщини . Нині працює в пенсійному фонді.

«Батько виховував мене з братом Назаром в дусі того, що кожен чоловік має бути воїном, не дивлячись на те, чим він займається. Потрібно захищати слабших, коли буде необхідність — захищати державу. А мама казала нам, що попри те, що я чоловік-воїн, маю йти в цей світ з любов’ю до ближнього. Така була гармонія», — розповідає про свою сім’ю Артур.

Тренер питав, чи тато дозволяє мені сміятися

Тато привів Артура у спорт, коли йому було вісім років. До цього він самотужки тренував синів: зарядка, загартовування, загальна підтримка фізичної форми:

«В дитинстві був надто впевнений у собі — побився зі старшими хлопцями й програв у нерівному бою. Після цього тато сказав: „Запишу тебе на рукопашний бій“. Я тоді не розумів, що це таке, але пішов. Думав, що просто подивлюся. Але ні, на першому ж тренуванні треба було займатися. З того часу почалася моя спортивна історія.

Я був не дуже говіркою дитиною, мій тренер навіть питав, чи тато дозволяє мені сміятися. Був дуже серйозний, не як кожна дитина, яка любить подуркувати. Приходив, чекав тренування, стояв мовчки, не дуркував, відтренувався і мовчки пішов. У тренера була традиція щоразу відзначати учня, який найбільше старався. Напевно, не було такого дня, щоб мене не відзначив.

До 16 років я займався в Луцьку в Сергія Гузова у клубі “Рубіж”. Став кандидатом у майстри спорту в 16 років. Після того вступив у Львів — і вже там почав займався кікбоксингом у Романа Кардаша. З кікбоксингу також дійшов до кандидата в майстри спорту. Паралельно полюбив змішані єдиноборства: починав з універсальних боїв, а потім освоїв MMA і перейшов у професійний спорт».

«Скільки себе пам’ятаю — і малюю, і спортом займаюся»

Окрім спортивних тренувань, у житті Артура з’явилося мистецтво. Він займався народними танцями, мовляв, за бажанням мами, тому тривало це недовго. Вирішив зосередився на спорті, бо після школи планував долучитися до силових структур, наприклад, піти в спецпідрозділ «Альфа» СБУ.

Але сталося трішки по-іншому. Паралельно з боротьбою він навчався в художній школі, яка й вплинула на його рішення:

«У художній школі в мене був чудовий викладач — Геннадій Санін, батько режисера фільму „Поводир“. Він був дуже інтелектуальною людиною і багато всього розповідав. Саме він сказав, що мені варто продовжувати займатися мистецтвом. Завдяки його пораді я вступив до Львівського державного коледжу декоративного ужиткового мистецтва.

Тут я отримав глибше розуміння нашого коріння. Багато моїх викладачів свого часу зазнали репресій радянським режимом, а деякі художники емігрували в США і повернулися лише після здобуття Україною незалежності. Наприклад, Тарас Драган (викладач рисунку) був засуджений і відбував термін у таборах суворого режиму. Батьки іншої викладачки, Віри Романівни, були засуджені сталінським режимом, через що вона стала дуже принциповою. Говорила, що якщо на наші землі знову прийде війна, то це буде через Росію.

Під час навчання я був членом громадської організації “Спадщина”, заснованої українськими націоналістами, де дітей виховували в українському дусі, вивчали історію, культуру, співали пісні, ходили в Карпати, брали участь у вишкільних таборах».

Лабіринти

«На мій художній світ вплинуло навчання у Львові. Дуже пощастило з викладачами й професорами. Любив філософію й історію мистецтва, яке у нас викладала Дарина Скринник-Миська. Вона завжди казала, що немає чогось однозначного чи об’єктивного. Ми дивимося на якийсь об’єкт і бачимо одне, а корова, яка бачить все в чорно-білому кольорі, має іншу реальність. З людьми все так само. Залежить від бачення й досвіду. Ми боремося за одну правду, а росіяни — за іншу.

Мої лабіринти — про шлях та вибір. Зроблений вибір — єдиноможливий правильний вибір. Немає правильно чи неправильного. Якщо звернути увагу, всі мої лабіринти мають вихід. Бо неважливо, куди ми повернемо — завжди можна вийти. Я брав за основу масштабність Всесвіту, Космосу, тому що там немає обмежень. Є щось таке, про що ми навіть не знаємо. Це широкий простір для наших фантазій.

Якщо подивитися під мікроскопом на нашу клітину на руці, вона чимось і схожа на космос. Максимальне розширення йде до максимального звуження, й навпаки. У мене є серія робіт «Гори» — я намагався подивитися на гори з усіх сторін. Зверху, знизу, збоку. І все це одночасно.

Для мене важливо, щоб людина мислила. Люди стали споживачами. Тому я не підписую свої роботи, щоб людина думала, про що вони. Не дарма ж ми Homo Sapiens».

Лагідна українізація

Після отриманого досвіду в спорті Артур зрозумів, що йому подобається передавати свої знання молодшому поколінню. Тренував дітей у Луцьку у 2016 році, згодом переїхав до Києва у 2018 — і тренував там. Спершу працював «на дядька» в чужому клубі, а у 2020 році з разом з братом відкрив свій зал, який назвали sbro_gym (Artur&Nazar Stolyaruk brothers):

«Намагалися не просто тренувати дітей, а виховувати їх свідомими українськими громадянами. Коли почалася війна, ми з братом власним прикладом показали, як потрібно захищати свою країну. В нашому клубі була лагідна українізація. У Києві тоді багато хто спілкувався російською. Проте учні та їхні батьки з поваги до нас переходили в розмові на українську.

Якось ми показали дітям фільм “Поводир” режисера з Луцька Олеся Саніна. Під час обговорення я намагався пояснити, про що фільм: радянська влада розстрілювала наших кобзарів лиш через те, що вони були голосом української нації. Борець за Україну — це не тільки солдат з автоматом, а кожен, хто говорить українською, хто несе українську культуру. Бо вони — потенційні вороги для Росії. Так було в часи кобзарів, і є донині.

Був у нас один учень з Харкова, який завжди спілкувався російською і, в один момент, після аналізу цього фільму, він переходить на українську мову і говорить батькам, щоб ті з ним також українською розмовляли. Його батько теж у мене тренувався. Якось підійшов і каже: «Артур, я не знаю, що ви там робите з дітьми, але сина ні в школі, ні ми, ніхто не міг переконати перейти з російської. Одні збори з тобою — і дитина розмовляє українською й інших змушує».

А секрет — в любові. Пояснював, чому ми маємо захищати українське: не через ненависть до ворожого, а через любов до свого. У 2022 році ми пішли на війну, не тому що сильно когось ненавидимо. Ми просто дуже любимо своє. Любимо свою родину, історію, предків».

«Тренере, певно, відмінимо тренування — війна почалася»

«Я завжди був оптимістом і до останнього не міг повірити у можливість повномасштабної війни. Думав, можливо, буде загострення на Донбасі, але все змінилося того ранку, коли мав проводити тренування. Мені зателефонував один зі спортсменів і сказав: „Тренере, певно, відмінимо тренування — війна почалася“. Спершу я не повірив, думав: що він меле? Почитав новини, зрозумів, що ситуація серйозна. Вирішив відвезти сім’ю на Захід України для безпеки. Повернутися в Київ вже не мав можливості, бо російські війська підходили до міста.

У Луцьку 26 лютого я пішов до військкомату. Там сказали, що місць немає. Тоді зв’язався з місцевими хлопцями, які збиралися разом і організувалися у ДФТГ «Любарт», що згодом стало одним із батальйонів  ТРО Луцька. У травні ми разом мобілізувалися до складу 8-го полку руху опору ССО і почали бойові виїзди: Запорізький напрямок, Бахмут. Після Бахмута ми перейшли в 144-й центр Сил спеціальних операцій. Далі — навчання в Польщі, у Бердичеві на полігоні, а згодом знову працювали на херсонських островах (операції на Лівому березі), і в районі села Вербового, Запорізький напрямок».

Ринг — окоп

В одному з довоєнних інтерв’ю (2018 рік) Артур згадував про свого тренера. Той казав: «Коли доведеться в окопі битися, то там не питатимуть, чим ти вмієш це робити — руками чи ногами». Тоді Артур не міг уявити, що одного дня ця фраза стане більш ніж правдивою. Тоді це сприймалося як потреба бути готовим до всього, навіть до чогось такого «нереального — як окоп». Розповідає, як воно було насправді в окопі:

«Страх під час бою завжди присутній, але досвід змагань допомагає боротися з емоціями. Пам’ятаю свій перший бойовий вихід на фронті: організм не розумів, чи я виходжу в реальний бій, чи на ринг. Мене врятувало вміння контролювати свої емоції, щоб вони не переросли в паніку Це одна з найважливіших навичок, яку розвивають змагання в єдиноборствах. Не має значення, чи це рукопашний бій, кікбоксинг, універсальні змагання, чи війна — організм сприймає небезпеку однаково.

Вважаю, що кожен хлопчик, замість того, щоб проводити час у TikTok, повинен займатися змішаними єдиноборствами чи іншим спортом. Це важливо для того, щоб вміти контролювати свій страх, який переростає у паніку. Зберегти холодний розум і гаряче серце. Війна показала, що інтенсивність боїв і неочікуваність — великі випробування для тих, хто не був психологічно готовий. Народ не готували до війни».

В Європі немає людей з такими серцями

«Ми не слухали оцей марафон, де казали, що війна закінчиться за два-три тижні. Більшість хлопців, які разом зі мною пішли, всі любили історію. Знали, що наш ворог жорстокий. Нічого не змінилося за останніх 100 років історії.

Бійці інтернаціонального легіону, зокрема з Британії та Литви, вважають, що Путін зробив стратегічну помилку, почавши війну з Україною. Якби він почав війну з будь-якої іншої країни Європи, він вже б всю Європу захопив. У них є зброя, але бракує людей з відвагою, як у нас. Один ірландець сказав, що в Європі немає людей із такими великими серцями, які здатні кинути все і фактично з голими руками іти на вірну смерть.

Коли йшли добровольцями, ми не думали, що повернемося з війни, знаючи який у нас противник. Називали себе дурнями, які йдуть на вірну смерть. Але пощастило — і ми досі живі».

Романтика війни

«Ми росли на книжках Юнгера, Ремарка, Хемінгуея, де романтика війни була на сторінках, у житті — це інакше. Реальність війни, навіть у ХХІ столітті, мало змінилася: основний ресурс — це люди. Окопні бої, описані Юнгером, перегукуються з тим, що відбувається зараз.

Єдина романтика, яка залишається, — це побратимство, дружба, яка будується на довірі й традиціях, коли живеш і працюєш пліч-о-пліч 24/7 у будь-яких умовах: у холод, спеку, в бруді, підвалах, лісах».

Спортсмени-егоїсти

«Філософія підготовки спортсменів багато в чому залежить від їхніх тренерів. Бачу, що часто зараз тренери виховують спортсменів, які сфокусовані тільки на власних досягненнях. Вони егоїстичні, бояться травм і милуються своїм тілом та перемогами. Це не узагальнення, а спостереження збоку. Є спортсмени-егоїсти, а є ті, хто тренувалися задля екстремальних умов, таких як війна. Понад 450 спортсменів і тренерів покинули все і віддали за волю України найцінніше — своє життя.

У Луцьку є й інші тренери, які долучилися до лав ЗСУ в перші дні. Наприклад, тренер Сергій Снитюк, відомий як Back Fist, вихованець школи тайського боксу. А є спортсмени, які навіть не перейшли на українську мову. Для мене — це парадоксально, бо вони виступають під синьо-жовтим прапором, прославляючи його російською».

Одна з небагатьох моїх утіх

З початком широкомасштабної війни й до 2024 року Артур не малював. Лише цьогоріч йому вдалося повернутися до мистецтва, адже у нього з’явилося більше вільного часу:

«Я перевівся у свій крайній підрозділ, і в нас дуже чітко побудований графік роботи. Отримуємо завдання напряму від вищого командування, в нас є декілька днів на підготовку, виїжджаємо в потрібну зону, виконуємо роботу, вертаємося і маємо кілька днів на „відіспатися“, відпочинок, тренування у спортзалі та на полігоні. Коли є перерва між завданнями — я малюю. Використовую будь-яку вільну хвилинку. Поки я далеко від сімʼї та дому, це одна з небагатьох моїх утіх».

Випалена земля

«На цей час у мене є 6 робіт на тему війни, виконаних у моєму стилі. Не надто є можливість малювати фарбами, тому все в чорному кольорі. Малюю після того, як щось мене дуже емоційно зачепило. Перша картина — про одне з наших завдань, друга — про прорив з авдіївського кільця, третя — про ліс Кремінної, четверта — про Часів Яр. Хоча цю роботу можна приписати не тільки до Яру, а й до Авдіївки, Бахмута, Кліщіївки. Всіх стертих міст і сіл. Випалена земля…

Досі вражає жорстокість нашого ворога. Й іноді байдужість нашого народу. Бачу її, коли їдемо у прифронтові міста відпочити: Дніпро, Миколаїв, Харків. Багато хто не хоче помічати війну. Відсторонилися і живуть своє життя. Зараз такий період, що весь фокус нашої діяльності має бути зосереджений на війні».

***

Цю розмову з Артуром ми записали ще влітку, коли фотографували його для документального проєкту «Всі пішли на фронт». Тоді він приїздив до Луцька відпочити від фронту й окопів, бо мав відпустку. Говорили в одному з міських спортзалів. А згодом зустрілися у луцькій художній галереї біля його ж картин.