Лате на кокосовому з окопів

Вадим Барабуха — співзасновник луцької мережі кав’ярень «цекава», бариста та бармен, стендап-комік, один зі засновників Lutsk Stand Up Team, політолог за освітою. Родом із Ківерців. Нині — військовослужбовець 100–ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ ЗСУ, оператор дронів.

Записався в добровольці в Тро́ в перший день війни, на третій — уже тримав у руках зброю. Майже рік служив на кордоні з Білоруссю, після чого воював на бахмутському, куп’янському та лиманському напрямках. Одружився під час війни, за допомогою соцмереж назбирав разом із дружиною кошти на весільний «мавік».

Ми зустрілися з Вадимом в кав’ярні «цекава 2.0», відкриття якої відбулося незадовго до повномасштабного вторгнення, в жовтні 2021 року. Вадим позує за «тачкою», або ж стійкою. Саме за цією стійкою баристи зосереджено варять каву, збирають історії відвідувачів чи безтурботно жартують.

У Вадима позивний — Бар. Це скорочення від його прізвища, Барабуха, що ще й влучно підкреслює професію Вадима, який стояв по той бік барної стійки кав’ярні (бару).

Від Коміка до Бару

…«Спочатку, коли я тільки прийшов на фронт, мав позивний Комік. Я до того виступав трошки, але згодом це якось забулося. Зараз я сприймаю стендап як минуле життя. А позивний Бар якось найбільше прижився. Я сам його обрав, хоча часто позивні виникають дуже непередбачувано, залежно від дій і певних ситуацій».

На запитання, чи сміється Вадим на фронті та чи жартує з побратимами, відповідає, що однозначно так! Проте часу на написання жартів зовсім не має.

…«Мені відгукується досвід Сергія Ліпка , ми з ним навіть на тій самій бойовій посаді. Я по-доброму заздрю Сергію, що в нього є час на написання жартів. І взагалі усім, хто під час служби має можливість займатися тим, що любить. У мене немає цього часу. Записую іноді щось, але не часто. Це треба сісти, сконцентруватися і трошки мислення своє підлаштувати під написання жартів. Натомість зараз в мене голова геть на іншому зосереджена. Хоча я б з радістю десь виступав, записував би якісь подкасти».

Іноді ми сміємося

…«Сміх виникає часто як захисна реакція. Іноді, коли прилітає, ми сміємося чомусь. І я собі дуже довго міркував про те, чому буває, що після обстрілів хлопці сміються. Здавалося б, не найсмішніша ситуація. Але я знайшов відповідь: сміються, бо не по нас!»

Часто попередня робота не відпускає військових, і Вадим переконався в цьому на власному досвіді.

…«Навіть коли ми приїхали під Бахмут (а рік 100-та ОМБр провела на кордоні із Білоруссю, — mm), то якимось чином до мене дзвонили відвідувачі „цекава“ замовити капучино чи забронювати столик. Я свій номер повидаляв з усіх сторінок, які стосуються кав’ярні. Але десь таки він залишився, і люди до мене дзвонили на війну замовити лате на кокосовому. Мені було дуже важко відповісти адекватно. Це доволі смішна ситуація, тому що ти маєш бути максимально ввічливим. Що сказав? Сказав, що зараз дам номер до баристи, повідомлю його про дзвінок, і він вам передзвонить. Але це важко, іноді хотілося просто обматюкати людину. Втім, вона ж не знає, що я на війні. Це моя проблема.

Було так, що дзвонять, коли ти в гарячих точках. Під Богданівкою, наприклад, — 5 км від Бахмута. Коли ти там снаряди носиш, а вони дзвонять через месенджер чи інстаграм (ми ж на старлінку, то є зв’язок). Брав трубку, бо це умовно безпечно, на мобільний же ніхто не дзвонить. Побратими сміялися з мене. Я казав їм: «Зачекайте хвилинку, зараз прийму замовлення в „цекава“ і буду воювати далі».

Усамітнення

Останні два роки я не пам’ятаю, щоб провів більше, ніж 15 хвилин на самоті. І це, до речі, проблема.

…«Де можна усамітнитися, якщо дуже хочеться побути наодинці з думками? (усміхається, — mm) В навушниках. Особливо коли ми жили по 40 осіб в одному класі школи. Там взагалі було важко знайти будь-які місця для усамітнення».

Мирна капсула

Вадим зауважує: межа між «цивільним» минулим і «воєнним» сьогоденням, відчувається дуже гостро в його житті. Нині довоєнний час сприймається як щось далеке. З іншого боку, тимчасове повернення до мирного життя видається дуже контрастним: війна у Луцьку майже не відчутна.

…«У Луцьку є певне відчуття цієї мирної капсули, що й добре, бо ми боремося за те, щоб було спокійно. З іншого боку, не добре, коли ми настільки відірвані одне від одного. Частина суспільства зовсім забула про війну. Тепер серед військових ходить мем, що ми походу перестаралися.

Лише сім’ї військових, сестри, матері загиблих та їхні партнери розуміють нас. Хоча я не можу стверджувати, що хтось достеменно знає, що ми відчуваємо. Навіть військові психологи мусять мати певний бойовий досвід.

Між собою ми часом жартуємо, що треба біля міськради поставити якусь саушку , яка буде стріляти холостими патронами й снарядами декілька разів на день, щоб нагадувати про реальність, аби люди не спали там на засіданнях».

Що далі?

…«Є підвішений стан, коли ти не знаєш, що буде далі. І я розумію, чому деякі люди не йдуть служити. Вони не розуміють, на скільки це часу. І справа навіть не в термінах служби. А є питання до держави: як ми будемо воювати далі? Трохи неприємно чути відмазки керівників держави з приводу мобілізації: мовляв, недостатньо коштів чи недостатньо ще чогось. Не йдеться про те, щоб замінити нас, бо ми втомилися. Питання в тому, хто буде воювати, якщо ми загинемо. Якщо завтра мене не стане, хто буде на моєму місці? Не буде нас — не буде України. Мене це дуже бентежить».

Березень 2024.

Розмова з Вадимом відбулася в рамках проєкту «Всі пішли на фронт». Це документальний проєкт про військових ЗСУ та їхні професії до повномасштабного вторгнення, авторками якого є фотографка Людмила Герасимюк та журналістка Юлія Тарадюк.

Ми хочемо розповісти вам про бізнесменів, акторів, директорів шкіл, фармацевтів, журналістів, вантажників, барист, танцівників та всіх інших, хто до війни займався своєю справою і віддавався наповну професії, але потім в один день чи сам прийняв рішення йти захищати, чи з честю виконав свій обов’язок і несе його гідно.

У кожній такій історії ми закликаємо читачів донатити на збір (за посиланням в інстаграм-історіях), який актуальний та важливий саме для цього військового чи військової. Так цей проєкт не тільки має інформаційну вагу, а й допомагає боронити країну більш практично — підтримуючи ЗСУ.