Поляк. Сергій Чуріков

«Всі пішли на фронт» — документальний проєкт misto.media про військових ЗСУ та їхні професії до повномасштабного вторгнення, авторками якого є фотографка Людмила Герасимюк та журналістка Юлія Тарадюк.

Ми розповімо вам про бізнесменів, акторів, директорів шкіл, фармацевтів, журналістів, вантажників, барист, танцівників та всіх інших, хто до війни займався своєю справою і віддавався наповну професії, але потім в один день чи сам прийняв рішення йти захищати, чи в інший спосіб із честю виконав свій обов’язок і несе його гідно.

Цим проєктом ми хочемо розказати про людей, які зараз воюють незалежно від того, ким працювали до війни. Ми покажемо вам їхні портрети й розповімо їхні історії.

У кожній такій історії будемо закликати читачів донатити на збір, який актуальний та важливий саме для цього військового чи військової. Так цей проєкт не тільки матиме інформаційну вагу, а й допомагатиме боронити країну більш практично — підтримуючи ЗСУ.

Від команди. Цю серію документальних історій ми починаємо з розповіді про Сергія Чурікова. Відомого у Луцьку волонтера, громадського діяча, учасника Революції гідності, який раніше навіть пробував себе у політичній кампанії й загалом — ніколи не стояв осторонь теми суспільних змін у громаді та в країні. Бізнесмена, який одного разу покинув свій завод під Луцьком і пішов на війну. Саме його історія дала назву проєкту. На одній зі стін у цеху його невеликого підприємства хтось написав крейдою: «Всі пішли на фронт». Ці слова ми побачили, коли готували проєкт. Достеменно невідомо, хто це зробив, і чи стосувалася ця фраза війни, а чи буденного робочого життя. …Але раптом в країні настав час, коли її почали читати й сприймати дуже буквально.

Сергій Чуріков — засновник компанії з виробництва та постачання металевих конструкцій Eurostandart, а нині ще й — командир взводу. Родом із Ковеля. Бізнес заснував у містечку під Луцьком. Поки Сергій воює, удома на нього чекають дружина та маленька донька.

Він пішов добровольцем на фронт у перші дні від початку повномасштабного вторгнення росіян в Україну і став у ряди 100-ї окремої бригади територіальної оборони, яку в нього вдома, на Волині, називають просто — Волинською бригадою. Рік провів із нею на білоруському кордоні, згодом рушив на східний напрямок, де воює дотепер. Та навіть на передовій не втрачає зв’язок з підприємством, яке створив і розвивав. У вільний від бойових виходів та командування взводом час намагається допомогти команді, яка залишилась у тилу.

Ми навідалися до Сергія на виробництво та поспілкувалися про його досвід військового і підприємця, взаємини з Польщею й те, як йому вдається тримати «економічний фронт», крім справжнього бойового. У свої кілька днів відпустки він погодився з нами поговорити.

— Пішли, пішли, — Сергій показує виробничий цех на своєму заводі за Луцьком, звертає увагу на різні станки та металеві конструкції, доки позаду нього летять іскри від зварювання металу. Асортимент виробів, які народжуются на цих станках, дуже великий. Тут роблять різне: від невеликих велопарковок — до громіздких мостових конструкцій. Більше того, підприємство спеціалізується на проведенні слюсарно-зварювальних, електромонтажних робіт на різних інфраструктурних об’єктах і навіть суднах. З 2007-го року Eurostandart — на польському ринку. Сам чоловік називає себе англійським словом ентерпренер . Майже усім працівникам Сергій потискає руки та запитує: «Як справи?», і від кожного отримує теплі усмішки та кілька слів у відповідь.

А слідом за нами рухаються не лише гострі тіні від обіднього сонця, а й коти, маму-кішку яких прихистили на підприємстві ще раніше. Для них змайстрували невелику хатинку прямо біля станка.

На підприємстві кожен процес виглядає настільки налагодженим, що навіть кіт знає свій робочий простір. У розмові Сергій часто згадує про ефективне управління як у контексті власного підприємства, так і війська. Всі процеси, каже, мусять бути впорядковані, а люди — гарно працювати на своєму місці. Так виглядає візія Сергія про ефективність на фронті.

Попри те, що воює, ретельно стежить за ефективністю бізнесу, який продовжує працювати. Незважаючи на воєнний стан, його підприємство досі отримує закордонні замовлення. Кожне з них намагаються виконати вчасно та якісно:

— Навіть якщо ми щось погано робимо, є гарантійний термін. Було у нас, на жаль, замовлення, коли хлопці без мене щось не додивилися і не все зробили якісно. А це претензійний проєкт мостових конструкцій для литовських клієнтів: робили міст, щоб поставити його на кордоні Білорусі та Литви після міграційної проблеми, яка стала актуальною для литовців. Трохи погано пофарбували конструкції, але, зрештою, ми все одно виконали свої зобов’язання. Це було дуже дорого і напряжно, але поїхали й виправили свою помилку, — каже керівник.

Йдемо трохи далі, помічаємо під ногами старі колії, закладені дошками. На стінах видніються таблички з написами: «На території митниці працює кафе», «Охорона праці», а на старих дверях хтось нашкрябав крейдою: «Всі пішли на фронт». На запитання, чиїх це рук справа, Сергій відповідає: «Ай донт ноу» . Хоча насправді «Всі пішли на фронт» — і про війну, і не зовсім: Сергію відчувається брак працівників такою ж мірою, як і брак кадрів у ЗСУ.

— Глобально на ринку праці не вистачає людей, як і в армії. Тобто є штабники, писарі, кухарі. А от таких людей, які працюють піхотинцями, тобто умовними зварювальниками, дуже бракує. Там не вистачає і тут, не вистачало до війни і не буде вистачати потім. Якось так склалося, що росте дитинка, і їй розказують: от зварювальником не престижно працювать, а треба десь, мовляв, працювати в банку.

Це, може, й не є погано: будуть люди оптимізовувати щось, придумувати якусь кращу роботу і роботів створювати. Але з іншого боку, невідомо, що воно краще для голови та іншого розвитку: фізична праця чи офісна. Бо зараз в армію іноді приходять люди, вибачте, яким 20 з чимось років, а вони просто немічні. Їм хочеться дати морозиво і погладити по спині, — ділиться своїм наболілим.

Сергій наголошує на важливості якісного навчання для військовослужбовців та військовослужбовиць. Він проходив строкову службу і також готувався до війни заздалегідь: ходив на збори резервістів з 2017 року:

— Я не думав, що розпочнеться повномасштабна війна, але ходив, на всяк випадок… А для новоприбулих найкраще — мати якусь базову підготовку, прийти в частину, де тебе вчать так, як має бути, — переконує командир взводу. — Наприклад, я зацікавлений, щоб у мене солдат був підготовлений, і це ні для кого не секрет, що впевненість з’являється тоді, коли людина підготовлена.

У цивільному житті Сергія турбує бездіяльність. Найгірше, що може зараз бути, — каже він, — це лежати на дивані весь час і взагалі нічого не робити задля наближення перемоги. На його думку, кожен громадянин може бути корисним у своїй сфері, щонайменше — платити податки і донатити:

— Люди можуть сказати підприємству: от я нічого не хочу, але хочу, щоб ви за мене заплатили 10 тисяч гривень податків, а я буду працювати. Треба українців стимулювати: ти можеш не донатити, але ти маєш для економіки попрацювати. Ну, і це треба людям пояснювати і шукати оцей компроміс: як бути тим, хто боїться війни або не може воювати.

Бо коли закінчиться війна, якийсь мій сусід чи колега не повинен іти і відводити від мене погляд, бо я — у формі та з нагородами. Він має сказати: окей, не воював, але працював і платив податки, донатив… Мало просто сказати, мусить бути якийсь конкретний KPI людини в тилу. І мусить бути суспільна дискусія, щоб ми просто не розсварилися після війни. А ще не дай Бог — до кінця війни, — міркує Сергій Чуріков.

Серед інших проблем Сергій нині каже й про те, що не всі бійці на фронті мають достатньо мотивації воювати. Однак із цим треба вміти працювати:

— Перед страхом смерті жодна кримінальна відповідальність не має сили. Кожен може бути до чогось не готовий.

Я не завжди розумію, яка мотивація у ворога, на це треба більше часу. Ось з «вагнерівцем» було все зрозуміло, там мотивація — проста. Він приходив у підрозділ, і йому казали: «От ти знаходишся тут, а маєш бути ось там. Якщо ти там не опинишся, то ми тебе прямо на місці розстріляємо».

З іншого боку Сергій у доброму сенсі цього слова просто хизується і вправними воїнами у своєму взводі:

— А чого ви не питаєте про жінок в армії?

— (усміхаюся, — авт.) …Розкажіть тоді.

— У нас є бойова медикиня, яка до війни викладала йогу. Я постив її інтерв’ю у Facebook. Дуже пишаємося нею, рветься не тільки десь позаду бути, а й на бойові завдання виходити. А ще була ситуація зі стрілкинею, коли «вагнерівці» до нас зайшли в траншеї. Болото, аж під ногами все пливло. Я особисто був мокрий по пояс, ще до того, як дійшов до траншей. Температура на ніч — до нуля. Ми рухалися назустріч ворогам, щоб зупинити їх просування, і реально не знали, яка там обстановка. З нами була дівчина, стрілець, яка на рівні з чоловіками виконувала бойове завдання. Без жодного сексизму: просто людині, яка важить 50 кілограм у броніку, касці та зі зброєю, набоями, гранатами, було дуже важко туди дійти, добігти, доповзти. Вже не говорячи про бій… Вона впоралась тоді гарно і вразила мене. Хоч всі тоді впорались, бо за ніч три штурми було: два рази вони дійшли до нас і один раз їх арта накрила. Колись казали: викликали вогонь на себе. 155 калібр за 100 метрів від тебе вибухає… Це виглядало, як сюжет із фільму «Врятувати рядового Райана».

Сергій позує для портретних знимків і без проблем підлаштовується під кадр. У той час ми помічаємо на його формі нашивку з позивним: «Поляк». Військовий вільно спілкується польською, свого часу добре вивчити мову мусив задля роботи. Його підприємство має представництво у Гданську. Про Польщу загалом і ситуацію з польськими фермерами  Сергій теж має що сказати:

— Більшість поляків насправді нормально до нас ставляться. Завжди є активна меншість, яка диктує свій порядок денний. Уявіть собі ситуацію: ви — фермер десь біля Хелма. Ви думаєте: блін, зараз Україна йде в Європу, їхні аграрні виробники витіснять нас з ринку. А у вас кредити і все майно у заставі, включно з приватним будинком… Довгостроково український аграрний бізнес більш конкурентний. Польський тепличний — захищений європейськими субсидіями. Український — загартований у непростих українських умовах. Додатково на нашому боці ефект масштабу. Коли в нас — великі агрохолдинги, де комбайн починає збирати врожай умовно в Миколаївській області, а закінчує в Київській. А в них — дрібний фермер. Що він може зробити на кількох гектарах?

Крім фермерів, у цій меншості (яка проти України) є люди, переконані, що українці — вшановують не тих героїв, і взагалі наші діди були ворогами їхніх дідів, а тому ми повинні якось це спокутувати… Так, це меншість, але оскільки вона досить згуртована, то намагається нав’язати своє більшості. Інша проблема — це відсутність української державної політики з польського питання. В мене складається враження, що команда, яка має цим займається, просто «не в темі». Тобто їм важко зрозуміти оці всі сторіччя історії і хто кому в ній Рабінович.

От я говорив вчора з польськими колегами: вони шоковані тим, що мою фірму теж блокують. Поляків же не блокували, коли ті заходили на німецький ринок. Так само заходили з дешевшою робочою силою, от десь за якимись іншими нормами, можливо, спрощеними. Чому? Тому що всі зацікавлені, щоб працював ринок, — переконує бізнесмен.

І поки він це розповідає, вітається з водієм вантажівки, яку щойно навантажили експортною продукцією. Вона стоятиме в черзі тижнями, аби доставити виготовлену продукцію в Польщу.

Робочий кабінет на заводі Сергія Чурікова має стіни, розмальовані насиченим синім. Цей простір на тлі цеху виглядає іншим, вирізняється всесвітом, який тут навмисне намалювали: на стінах пливуть медузи, нізвідки виринають дельфіни… «О! Сфоткай мене, як Залужного», — Сергій дивиться вгору і наче застигає.

Лютий 2024.