Мій перший раз потягом «Ковель — Рахів»

Наприкінці листопада 2024 року УЗ анонсувала новий маршрут, яким пасажири з Ковеля можуть без пересадок доїхати аж до самого Рахова, що у Закарпатській області. Раніше охочим потрапити туди залізничними шляхами доводилось робити пересадку у Львові.

Від 15 грудня 2024 року цю пересадку здійснюють… два вагони-купе.

Так, з Ковеля до Львова рахівські вагони їдуть у складі потяга номер 367/368 Ковель — Ужгород, а у Львові їх чіпляють до потяга номер 255/256 Київ — Рахів. Так само у зворотному напрямку.

Ключові зупинки маршрутом:

1) 16:25 Ковель (16:25) — Луцьк — Рівне — Яремче — Татарів-Буковель — Ворохта — Ясіня — Кваси — Рахів (07:50);

2) Рахів (19:40) — Кваси — Ясіня — Ворохта — Татарів-Буковель — Яремче — Рівне — Луцьк — Ковель (13:40).

Новий рейс зручний для тих, хто хоче поїхати у Карпати чи Закарпаття відпочивати, біля декількох станцій починаються гірські маршрути чи гірськолижні курорти.

В ажіотажі навколо невеликої кількості місць до Рахова за декілька тижнів до першої поїздки свій квиточок вихопила і я. Редакційне завдання.

З’їздила, двічі переночувала у рахівській купешці, відчіплялась і причіплялась у Львові, пила маккаву чи то — маккофе, чай і звичайно — дріп. А ще — дослідила кінцеве загадкове місто Рахів, у яке багато хто не доїжджає через безліч цікавезних зупинок перед ним (як-то пивоварня «Ципа» у Квасах за якихось 15 км до Рахова) чи яке поспіхом минає, цілячись на Петрос, Говерлу, Близницю чи Піп Іван, які височіють поблизу.

То чи вартий Рахів цілого дня, і як воно — мандрувати нічними потягами «Укрзалізниці», а ще й узимку?

Очікування

Високі. Хоча б тому, що гугл каже, що Рахів:

• найвисокогірніше місто України, у якому можна бачити Чорногірський, Мармароський та Свидовецький масиви, що височіють над ним;

• окрім гір, має ще й річку — розкинувся по обидва береги Тиси;

• центр гуцульської культури Закарпаття;

• має мінеральне джерело з газованою водою у самому місті й навколо нього по туристичних маршрутах;

• єдине місто в Україні, де ростуть височенні модрини, що скидають голки на зиму;

• має кав’ярню третьої хвилі, де можна випити фільтрику з потягу і поснідати ще до 8 ранку (це мій улюблений факт, зважаючи на те, що населення Рахова — 15,5 тисячі станом на 2022 рік і колись до журналістики я працювала саме в такій кав’ярні).

Ще десь писали, що тут є три водоспади… А, і ще тут знаходиться географічний центр Європи. Чого в Рахові немає?

Щоб дізнатись, 16 грудня о 18:30 на залізничному вокзалі Луцька ступаю у вагон номер 22 потягу номер 367/368 з електронним квитком на місце 21 до Рахова (нагадування: нижні — непарні, верхні — парні). І маю чіткий план знайомитись і дізнаватись, хто куди їде, чому, і що думає про новий маршрут.

Купе туди

У купе мене зустрічає Марія Єфросиніна, я б краще сказала «Маша», що бемкає щось російською з телефона моїх сусідів на найближчі 12 годин. Молода пара, мої однолітки, дивляться від «Пацанки до панянки» на гучномовці: псевдоукраїнське шоу, де 90% екранного часу займає російська мова чи суржик. Перше розчарування. Дівчина звертається до хлопця російською — друге. Діалог скасовується.

У вагоні дуже гаряче і душно, і ця температура не спаде до самого ранку, тому за змерзнути хвилюватись не варто. Мати легкий одяг для сну — варто.

Чим далі ми від Луцька, тим сильнішою стає злива за вікном. О пів на десяту вечора на зупинці «Радивилів» до нас заходить четверта пасажирка — мокра, як хлющ, усміхається, видихає: «Хууууух, встигла, ну там і дощ!» і одразу запитує: «А ви куди їдете?». Ура!

Її звати Оксана, їде до дочки, що працює у Рахові, а живе біля міста. Каже, що ледь придбала квиток, і до 24 грудня вже немає жодного вільного місця, а до дітей на свята всім дуже хочеться потрапити. Жаліється, що потяг у Радивилові дуже мало стоїть, а ще на станції нема туалету і як же ж то їй буде лізти на ту верхню полицю.

Тим часом наша сумнівна пара дрімає, а ми насолоджуємось узагальненою розмовою, не хвилюючись, що вона комусь заважатиме. Хі-хі.

До приїзду у Львів близько 23 години вагон затихає. Або просто — спить. Єдиний хлопець у нашому купе хропе. Стереотипно, але факт. А під час всіх зупинок чути, як хтось за стінкою дивиться російський серіал.

Полиця робить все можливе, щоб всі заснули — заколихує хаотичними рухами, як хвилі чи мама, яка від втоми прив’язувала до ноги й колиски шнурочок, щоб погойдувати малюка за потреби, не встаючи з ліжка.

07:00. Вечірній запах вугілля з пічок змінюється ароматом (аромоксамитом) маккави, не можу собі відмовити у цій насолоді за 10 гривень, розглядаю височини у снігу й де-не-де жовті крапки приватних будинків. Гірські околиці. Ми майже на місці.

Реальність

07:50. У Рахові ще трохи темно, небо і очікувані гори навколо затягнуті хмарами й туманом. Мрячить дрібненький надокучливий дощик, який без парасолі заважає, а з парасолею здається, що його нема.

Невеличке місто наче комфортно вмістилось у складені долоні великої гори. І та гора його так затуляє від зовнішнього світу, що, потрапляючи сюди, здається, що повернувся на років 10–20 назад.

Навколо вокзалу набудовано якихось магазинів і яток, багато крикливої зовнішньої реклами, вузькі тротуари, нерегульовані проїзні частини. Переходила я дорогу не там, де є знак чи зебра, бо їх майже ніде нема, а там, де переходять місцеві.

Одразу біля вокзалу — міст через Тису. Головний у місті, яким люди йдуть у центр-центр Рахова, але на його тротуарах ледве розминаються дві людини. Тиса під ногами шумить і реве, розбиваються хвилі об камені, каламутна вода коричневого кольору лякає. Чи то історії навколо Тиси, починаючи з 2022 року, насправді мене лякають?

По обидва боки закінчення мосту продають молоко у півторачках з-під мінералок і сири у поліетиленових торбинках.

Ліворуч від мосту височіють дві церкви — рожевий Костел св. Іоана (інколи пишуть Яна) Непомуки (1822) і типова біло-зелена церква із золотими банями, зведена вже в часи незалежності. Ліворуч від храмів розкинувся ринок, де продають переважно продукти й одяг. Праворуч біжить головна вулиця міста — Миру — чи не єдина, що має з обох боків дороги тротуари і де-не-де видимі пішохідні переходи із зебрами. На перших поверхах переважно — комерція, де між попсовими магазинами шапок з манекенами на вулиці, трапляються колоритні плямки з минулого, як-от: бар «Говерла», ТЦ «Трембіта», кафе «Едельвейс», готель-ресторан «Європа» тощо.

Ще одна неприємність — водостічні труби з дахів виведені просто на тротуар. За годину штани у мене мокрі до колін від калюж на пішохідних частинах.

Десь за пів години обійшла центр міста, головну вулицю й зайшла на сніданок у єдину в Рахові кав’ярню третьої хвилі, яка ще й сама смажить каву — coffee jazz. Фільтрик мені приготували у кемексі, чашечки у них від Loveramics (до прикладу, одна чашка на капучино 200 мл з блюдцем коштує близько тисячі грн) — все, як треба. Ще й кухня смачна. Свіжий ковточок повітря. Тільки нема розеток. Як для міста під горами, куди, за логікою, забігали туристи перед чи після походів — дивно, непродумано.

«Карпатська нірвана»

У всіх путівниках Раховом згадують Музей гуцульської бриндзі. Він за 10 хвилин пішки від вулиці Миру по вулиці Шевченка. Там вже немає тротуарів, багато приватних будинків, бігають собаки. Здається, що йдеш до когось додому. Так і є.

Засновниця музею і його вірна гідеса Ольга Шкуро в одному дворі живе й працює, навпроти дому — хатинка музею, а у дворі альтанка, фотозона, інформаційні стенди про культуру гуцулів. Часто про музей пишуть: «домашній».

Він відкрився у вересні 2020 на грант Українського культурного фонду.

Важливо: перед екскурсією краще зателефонувати за номером: +380 97 182 52 49 й попередньо домовитись. Робочий графік у музеях такого типу — не регульований, гіду треба підготуватись до вашого приходу й орієнтуватися на кількість людей. Зазвичай, каже Ольга, не проводить екскурсію для однієї людини. Програма таких відвідин — це майже дві години розповіді про культуру виготовлення бриндзі — з інтерактивними відео, навіть форматом VR, вікторинами та фотосесіями і виконанням коломийок!

Я прийшла одна і зателефонувала перед самими ворітьми, бо не зустрічала раніше такого формату. Жінка погодилась провести індивідуальну екскурсію у світ бриндзі — для вас, читачі.

Найперше, що хочу зрозуміти, коли потрапляю туди: чому — бриндзя? Ольга пояснює:

— Є три слова: бринЗА, бринДЗА і бринДЗЯ. БринЗА, як правило, в магазинах продається. БринДЗА найчастіше ви будете чути на Івано-Франківщині, Чернівеччині. А бринДЗЯ — тільки на Рахівщині і, як не дивно, на Одещині.

Після цього гідеса запрошує піднятись сходинками у відтворену стаю — хатинку вівчарів високо на полонині, де вони всю теплу пору року живуть, поруч в отарі ночують овечки, яких тричі на день вівчарі доять, і ватаг — головний серед них — готує з того молока сир, з якого пізніше виготовляють бриндзю (важливо, що справжня бриндзя може бути лише з овечого молока). Ватаг також підтримує ватру у стаї, яка протягом усього сезону не гасне ні на мить.

Екскурсію я переказувати не буду, її треба відчути наживо. Але кілька нових гуцульських слів, яких навчила мене Ольга, покажу:

• стая — хатинка вівчарів на полонині;

• ватаг — головний серед вівчарів;

• ватра — вогонь у стаї, який не згасає ні вдень, ні вночі;

• кляґ або клєґ — фермент, який використовує ватаг для приготування сиру (клеґає молоко);

• будз, ніжно — будзик — овечий сир, що готує ватаг на полонині;

• вурда — інший вид сиру, що готує ватаг — варений м’який сир (тим часом будз — один з небагатьох сирів, який не вариться);

• жентиця — сироватка, яка залишається у казані після приготування сиру, з неї вже нічого не готують, її п’ють вівчарі або наливають собакам.

 — Давайте підсумуємо. Спочатку було овече молоко, потім будз, потім вурда, залишилась жентиця. А коли ж буде бриндзя? На полонину до вівчарів приїжджають ґазди, чиї овечки там пасуться. Вони забирають будзи й вурду додому, де вже їх перемулюють, солять, перетирають й трамбують у дерев’яні бочки — бербениці, зараз найчастіше — у банки чи вакуумні упаковки. І це вже є бриндзя, — розповідає Ольга.

Жінка додає:

— Якщо побувати на полонині, вдихнути аромат трав, усвідомити, що всі ці трави їдять овечки, і всі поживні речовини з трави переходять у молоко, з молока переходять у сир, то ми кажемо, що це не сир, а енергія Карпат, біле золото Карпат, «Карпатська нірвана», як казав відомий поет.

Цей процес приготування сиру і бриндзі зокрема триває вже понад 500 років. Овечки, які дають молоко на сир, — породи «українська карпатська гірська». Пасуться вони на висоті 700—1000 метрів у горах над Раховом. Доять їх вручну, сир роблять вручну. Все це разом — давня технологія, яку внесли до нематеріальної культурної спадщини України.

А у листопаді 2019 року Гуцульська овеча бриндзя отримала географічне зазначення (ГЗ) і стала захищеним брендом, який на всіх рівнях довів свою якість та унікальність. Ґазди, які пройшли всі перевірки й отримали ГЗ, пишуть на упаковках своєї продукції «Гуцульська овеча бринза» і наносять відповідний логотип.

Це мало б пришвидшити розвиток сироваріння на Рахівщині, вивести його на новий рівень. Але прийшла війна. Двоє ґаздів, які отримали ГЗ — воюють. Виробництво сертифікованої бриндзі тут зупинилось. У Рахові немає жодного магазину, де була б баночка сиру з усіма цими етикеточками, які доводять її якість і склад. Таку можна побачити лише у цьому музеї, і вона не продається. Є позиції на продаж, але вони не мають ГЗ, але Ольга була у них на полонині й довіряє господарям.

— За рік після нас таке ГЗ отримала гуцульська коров’яча бриндза верховини Івано-Франківської області і мелітопольська черешня (на сьогодні ГЗ мають 13 продуктів України, — mm). Наше міністерство подало їх в Євросоюз, щоб ми вже мали рівень фети, наприклад. Звідти прийшла гарна відповідь: нас внесли у чергу. Але почалася війна, Мелітополь в окупації, тепер кажуть, що чекаємо, коли Мелітополь звільнять… У жовтні цього року я дізналась, що Московщина подала мелітопольську черешню на ГЗ у Євросоюз від себе. Уявіть. Країна-крадій, яка хоче забрати у нас все, — говорить гідеса.

Газоване джерело і амфітеатр

За 1,3 км від музею знаходиться рахівський Парк культури і відпочинку, який ще називають «Буркут».

20 хвилинок легкої прогулянки вгору вулицею між будинків, поворот вліво біля кафе «Мисливець» — і я на гірській стежині, оточеній тими самими модринами, що встелили землю під ногами сухими голочками.

5 хвилин по дорозі вгору (нахил не крутий, але дорога у дощ краще підходить для машини, ніж пішохода) — і там! Праворуч — альтанки серед дерев, а прямо переді мною — амфітеатр! Бетонні гострі пелюстки спрямовані вгору і трохи нагадують ту гуцульську квітку едельвейс. А перед ним просто неба багато-багато лавок, що утворюють заокруглені дуги рядів. З одного боку між лавками проросла висока трава — напевно, не популярна сторона. А на фоні — гори. І гавкають собаки у дворах поруч. Гарно.

Від цієї галявини веде стежка вгору і в ліс, якою можна прогулятись і побачити більше. Нею я не піднімалась, бо перед тим у музеї наслухалась про міфічних істот карпатських лісів — Повітруль, які можуть вкрасти всі твої сили, заблукати тебе і тд. А на фоні ще й падав такий сірий дощ, все було у тумані і навколо — ні душі.

Ще у цьому парку є мінеральне джерело, з якого, як кажуть, йде газована вода. Місця, де з-під каменя можна набрати її, я не знайшла, хоч і запаслася порожніми пляшками та поясненнями місцевих. Вже вдома, добре погугливши, побачила, що воно на самісінькому початку парку, де я навіть не шукала, одразу за «Мисливцем» ліворуч.

Це хороший привід повернутись у кращу погоду і не самій. Можливо, весною — тоді, як сказала пані Ольга з попереднього розділу, вони возять на екскурсію до ґаздів, чиї овечки народжують ягнят — подивитись на малюків, потримати тих на руках.

Європа

На годиннику 14:40 — пора обідати локальними стравами. Такі, як кажуть путівники, мають бути у готелі-ресторані «Європа» у центрі міста — на вулиці Миру.

Заклад на другому поверсі старої заокругленої будівлі, що зовні обклеєна рекламами бізнесів, що орендують у ній приміщення. Всередині — нічого особливого: столи й стільці та й весь інтер’єр, плюс одяг персоналу — наче у машині часу повертає вас у 2010 рік, у на той час крутий ресторан, де обідають за діловими розмовами якісь «ділки». Тут людно, всі компаніями або парами, їдять, балакають.

У розділі «локальна кухня» — дві страви. Лоці печене (свинина смажена, цибуля, копчене сало, часник, спеції) — 135 г, ціна — 95 грн. Кулеша з бринзою і шкварками — «300+» гр за 87 грн. Перше мене лякає, замовляю друге. А з напоїв обираю ягідний «чай» з яфіни — так тут на румунський лад називають чорницю і офіційно записують у всіх меню.

Кулешу готують швидко. І вона дуже смачна, дуже багато бриндзи, шкварочки з таким цікавим присмаком, наче попередньо копчені. Неочікувано вийшло так, що це найсмачніша кукурудзяна каша, яка мені траплялась.

«Європу» рекомендую.

Вокзал

16:00 — всі цікаві місця у Рахові я подивилась, головну вулицю декілька разів вперед-назад обійшла, навіть оглянула асортимент двох секондів у місті — не рекомендую. Продавчині там їдять у залі бутерброди і не відповідають нічого на «Добрий день». Може, у них по-іншому якось вітаються? «Слава Йсу»?

Тому в пошуку вільної розетки я йду на залізничний вокзал, до якого від центру міста хвилин 15 — як до всього у Рахові. До потяга понад три години, думаю, якраз відігріюсь, відпочину, почну писати цю розповідь.

На вокзалі холодно, опалюється він двома буржуйками, комини яких виведені через вікно на вулицю. Біля розеток сидить чоловік літнього віку, біля нього — крісло колісне і декілька пакетів. Хочу сісти поруч, бо ж розетки. Чоловік до мене:

— Відсядьте.

— …., — ігнорую, думаючи, що неправильно почула.

— Відсядьте, — вже загрозливіше промовляє він.

— Чому? — я.

— Відсядьте!

— Ок.

Відсіла. Черговий по вокзалу підходить до мене, пропонує скористатись розеткою біля вікна з буржуйками.

— Можете тут зарадити. Але мусите собі пантрати, щоб хто не забрав, — каже він і пропонує чай.

Поки я думаю, що треба записати це їхнє «пантрати», у зал заходить прибиральниця, починає агресивно мити підлогу. Розумію: вона хоче помити під стільцями, де сиджу я, бо сміття з ганчірки все швидше летить у мій бік. Поки складаю пожитки, жінка байдуже обмиває мені черевики і навіть трохи — штани. (…)

Виходжу на вулицю, вдихаю-видихаю 10 хвилин свіже дощове повітря. Треба йти кудись далі. Тут три години я не протримаюсь.

Привіт, coffee jaz, ще раз. Зробіть ви вже собі ті розетки!

Купе назад

Рахів із настанням темряви (19:00) стає безлюдним і темним. Більшість магазинів — зачинені, й тільки аптеки різноколірно блимають у калюжах.

Тиса у центрі міста — неосвітлена, вузенький міст через неї — неосвітлений, на вулиці біля залізничного — темно. Серед шести пасажирів, що чекають потяг на 19:40, — той чоловік на кріслі колісному («Відсядьте»), літня жінка з милицею, чоловік у військовій формі з травмою руки. Тим часом два останні вагони виходять за межі перону й найнижча сходинка мені на рівні пояса… Жінку з милицею, якій, як і мені, пощастило потрапити у один з цих вагонів, спочатку садили в інший і вже через тамбури вели сюди.

Вагони майже порожні, я у купе поки одна, але на столі лежать ще два пакети постелі — будуть. Це очікування на кожній зупинці… Ось іде мама з дитиною, старша до меншої говорить російською, щоб та знайшла їхні місця. «Тільки не до мене, тільки не до мене», — відстукує в голові синхронно з дитячими кроками. Хух, не до мене. Поки. Знову зупинка, сусіднє купе — повне. З дітьми. Хлопці. Стоїмо. «Тільки не до мене, тільки не до мене». Хух, не до мене. Поки.

23:50 — неочікувано до мене. Івано-Франківськ. Дівчина відчиняє двері й глянувши на мене каже: «Люблю їздити з жінками». Й одразу за нею заходить молода пара — цього разу україномовна й дуже мила. За хвилину моя ідеальна хатинка на одного перетворюється на рукавичку з чотирьох людей, які шурхають куртками, знімають з верхніх полиць матраци, перекидають зі столу пляшки з водою, шукають щось на дні пакетів, розпаковують набори постелі, видираються на верхні полиці й балакають по телефонах.

Швидко це все стихає, всі мостяться й засинають. Цього разу я теж міцно сплю, поки у Львові ми не перечіплюємось до іншого потяга й звук удару під час приєднання не будить всіх.

Вже під’їжджаючи до Луцька, у розмові з жінкою згадала цей момент. Їй, як і мені, здалося спросоння, що це щось прилетіло у вагон.

Потім кава, маккава, графіті на парканах на під’їзді у місто. Ось і він. Привіт, любий Луцьку!