Моя тиша сіро-зелено-блакитного кольору

Сергій Панас — підприємець, актор театру «Гармидер» і танцівник народного ансамблю пісні й танцю України «Колос». Власник бренду домашнього одягу Silence Homewear. Військовий-доброволець 100-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Позивний — Панас.

Рік був разом із бригадою на кордоні з Білоруссю, після чого служив стрільцем на Бахмутському та Куп’янському напрямках. Після поранення Сергій обіймає посаду відповідального виконавця персоналу штабу.

***

Дім Сергія Панаса, вулиця Сільська, Луцьк. В Бахмуті, де служив Сергій разом зі своїми побратимами, вони також жили на вулиці Сільській. У Луцьку на вулиці спокою Сергій проживав своє мирне життя, запрошував друзів, проводив час із донькою, працював над розвитком бренду домашнього одягу Silence . У Бахмуті на вулиці Сільській жив неспокій. Сергій дуже хотів забрати на памʼять адресну табличку з Бахмута, але не встиг, бо там їхній будинок розбомбили вщент.

У вітальні Сергія — стійка з одягом, світлини з довоєнного життя прикрашають дверцята холодильника. На стінах — чотири картини із зображеннями писанок. Кожна символізує пору року. Сергій дуже хотів придбати картини писанок луцького художника Сашка Валенти. Не зміг купити тоді, а зараз це дуже дорого. Тому чоловік попросив племінника, щоб той намалював свої писанки з порами року.

Розглядаємо картини, диванні книги «Вежа через [О]» та «Людина на перехресті» (Автор — Ігор Козловський — mm), фотоапарат «Panac». Заварюємо чай і сідаємо уважно слухати історію Панаса.

Частина 1. Війна

Дев’ята ніч

…«Перед війною я чотири дні ходив з відчуттям, що щось зле станеться. Так само як перед Майданом: 18 числа, перед розстрілом, ми їхали, і я шкірою відчував щось недобре. 26 лютого мала бути вистава за Корсаком у “Гармидері”. Я йшов на репетицію, і мені було дуже зле, ніколи так голова не боліла. Сказав: певно, буде вторгнення масштабне, страшне. І Порицька у відповідь: “Та що ти нагнітаєш, всі й так на дні”.

Війну я зустрів разом зі своєю дівчиною. Ми сходили 23 лютого на “Носорога” , потім ще в “Олдскал” , трохи погуляли й пішли до мене. Грали разом у театрі виставу “9 ночей”. І якось Яна жартувала, що подарує мені 9 ночей, і все. Ніч 23 лютого була якраз дев’ятою. Ми довго балакали, сміялися цілу ніч, аж доки не почули, як здіймаються в небо літаки. Війна. І думаю: ото Яна сказонула про 9-ту ніч як останню».

Другий день: пора

…«На другий день починаємо збиратися. В мене Дарина, донька, у Львові, думаю їхати її забирати. Коли їхав, то бачив ці великі черги у військкоматах. Я реально боявся йти в армію, бо був непідготовлений, але відчував, що потрібно. Думав, як зробити, щоби мама менше переживала. Вона у 2014-му, після Майдану, дуже переймалася, що я піду, бо багато моїх друзів тоді пішли добровольцями. Я казав, що піду, якщо повістка буде. Розумів: це складно і я не витягну, а з повісткою легше прийняти дійсність.

У 2022-му я б собі не пробачив, якби одразу не пішов. Я бачив ці черги. Поїхав зі швагром у Ківерці, там нас не взяли. Потім — Торчин. Там теж все було переповнено. Але побачили знайомого, і він нас по блату провів. Мої хлопці досі ржуть: “По блату потрапив до нас! Але й дурне, зі своїми болячками по блату в сотку потрапив” (сміється — mm). Насправді рік сота бригада стояла на кордоні з Білоруссю, то всі хотіли сюди потрапити потім. Але ми розуміли, що нас в будь-який момент переведуть на Схід. Був один хлопчина, який шукав знайомих, щоб до нас потрапити. Тільки приходить, перші три дні — і нас відправляють на Бахмут: “Ото я нарішав, одразу на Бахмут”».

Бачив у театрі актора на Сєрого нашого схожого

…«Якось на фронті ми розмовляли про театр. І побратим сказав, що ходив у театр “Гармидер”. Бачив там “мужика, на нашого Сєрого схожого”. А це і був я. “Та не може бути, що ти! Був і молодший, і гарніший”. Показав йому фотографії, тоді повірив».

Написав би книжку про війну, але ліньки

…«Мої хлопці завжди казали, щоб я писав книжку. От я можу назбирати дуже багато історій, але мені ліньки. Хоча деколи розумію, що шкода не записувати: дуже багато прикольних історій про війну. Їх ще буде багато. І ось класно пише мій улюблений Анатолій Дністровий , який зараз військовий.

Але є різні автори. Наприклад, Ремарка  не всі сприймали класно. Той же Ернст Юнгер , який був в окопах під час Першої Світової, хотів застрілити Ремарка й казав, що той нічого не бачив та пише брехню. Це тому що є тунельне бачення, коли людина тільки в окопі й хоче написати чесно. Але він не напише, використовуючи всю палітру кольорів. Бо війна — це не тільки окопи. Це й політика, шпигуни, цивільні, важливі рухи, які формують загальну картинку і дають розуміння, чому ця війна така. Юнгер круто й прямо писав, з усією кров’ю. А Ремарк показав війну ширше, з усіх боків. А є той самий Гашек: читаючи “Пригоди бравого вояка Швейка”, можна впісятися зі сміху.

Якби я писав книжку, я б зробив її чесною, але було б і багато смішного».

Читання на фронті

…«Ми реально багато читали, особливо на Волині. Хлопці — фентезі, я більше люблю художню сучасну літературу. То я читав усі свої недочитані книги. Пам’ятаю, що багато із Жадана було, “Біг-мак” точно.

У нас із хлопцями сформувалися такі клуби за інтересами, коли ми були під Білоруссю. Одні любили читати закордонну літературу, а я їм відкривав українську: Забужко, Жадан, Дереш. Люди починають читати їх, і такі: “Блін, та тут же моя молодість описана, це про мене!”

А ось на передовій не дуже поговориш чи пообговорюєш книги. Сидите двоє в ямі — й комусь хочеться говорити, а когось це дратує, хочеться тиші. Там ти прагнеш бути сконцентрованим, молитися, все чути.

Зараз у штабі складно, бо багато роботи, всі дуже зайняті зранку до вечора. Робота, робота, ні з ким поговорити. Творчу людину загнати в таблиці — це трошки важко».

Є за кого воювати

…«Харківщина. На диво, там була гарна українська. Молодь розмовляла трохи суржиком, такий собі “Курган і агрегат” .

До нас приходив місцевий хлопчик грати гру, бо в нас був старлінк. У ній він вбивав росіянина, як я зрозумів. Починав кричати: «Ну, що там твій батя? — Вже тут у нас досі згнив. Приїжджай за кастями!» Страшно якось, але розумів, що наш пацан, наш.

Якось ми почали сперечатися: є чи нема за кого воювати. Сиділи в хаті під Бахмутом, в Григорівці. І знайшли там книги Шевченка, Винничука мого улюбленого… Таки є за кого».

Зможете одне з одним помовчати

…«З нами служило і багато дівчат. Вони більш стійкі ніж хлопці. У нас була Аня Багіра, з якою чоловіки страшно конфліктували. “Баба, вари борщі!”, і таке було. А вона не з тих, хто промовчить. Коли поїхали на передову, ставлення змінилося. Аня ганяла, питання паперові вирішувала, побратимів витягувала. При цьому всьому була на позитиві.

Під кінець ми всі потоваришували. Мій сержант казав: “Ви як приїдете в Луцьк, то будете одні одному найрідніші. Зможете одне з одним помовчати”. Так воно і є. Побратим розуміє тебе як ніхто інший.

А після повернення з фронту вже не можна нічого не робити. Точно будеш волонтерити, хотітимеш повернутися назад — як Аня, яка вже не зможе не волонтерити».

У нас військові — красиві пасіонарії

…«От у росіян такий тупий культ десантників: чувак в тільняшці та береті, ходить вічно п’яний. А в нас: приїжджаєш у Костянтинівку і бачиш стильну молодь. Йдеш там у кафешку взяти латешку, і навколо ходять пацани в тактичних шортах, із закачаних рукавів видно накачані руки, барбершопи процвітають, бо всі такі на стилі. Тобто є певна культура того, яким має бути військовий.

Це дуже кльово і страшно. Є заправки WOG з безплатними хотдогами для військових, де всі тусуються. Ти заходиш, а там — такі гарні дівчата й хлопці. Просто! Всі спортивні, накачані. А ти дивишся й розумієш: вони зараз зайдуть, і половина з них не вийде. Вони ж то смерті не бояться. Ми реально втрачаємо найкласніших людей. Видно з розмови, що то не прості люди. А їх стає менше і менше…

У нас пасіонаріїв винищують, а на Росії — лайно. Ті, хто бояться йти на війну, це не ті люди, що полізуть на барикади чи захищатимуть старий будинок від знесення. От взяти Романа Ратушного, яким би класним мером Києва він був! В Європі всі б офігіли. Але його не стало.

Страшно, а деколи думаю, що війна дає шанс на прорив. Україна змінилася і вже ніколи не буде така, як була. Дуже багато людей навчилися швидко й оперативно мислити. Аби лиш цих людей не винищили».

Кінець?

…«Хочеться, щоб війна чим швидше закінчилася. Навіть під Бахмутом дуже важко. Четвертий місяць — це вже було все. Заходять люди на позиції, і з них виходять всі контужені або без рук, без ніг, хтось — загинув. Ти розумієш, що в тебе шансів уже нема. Така втома і стан важкий. Чесно, думаєш комусь подзвонити і прощатись. Але розумієш, що ще протриматися пару днів — і, напевно, буде контрнаступ, будуть танки, будуть літаки. Зараз ми протримаємося і підемо вперед.

Якось так сталося, що не надали ні зброї, ні літаків. Ми так вперлися, що і вони не можуть зробити нічого, і ми. А це найважче, бо психіка хоче мати якусь чітку дату. Я пішов, у мене боліла спина, протрузії. Але я думав: чотири місяці ми протримаємося, далі підемо в наступ, і в червні-серпні вже почнеться якась стабілізація. Вже в Криму будемо. А наступає серпень — і ти бачиш, що це тільки зав’язка. І спина в один день робить “джик” і відмовляє: не можеш розігнутись».

Образи та мобілізація

…«Там (на фронті) ображаються на тих, що тут. А приїжджаєш — і це трошки відходить. Образи є на людей у спортзалах. Деколи буває, що ти приходиш, і якось люди намагаються тему війни обійти, бо їм соромно, що вони не там.

А хтось починає виправдовуватися. Але ці виправдання абсолютно непотрібні. Кожен міг їх знайти собі. Я міг би сказати, що в мене сім’я, дитина, бізнес, я більше буду корисний тут. Я нікого не звинувачую, тому що не кожен може витягувати це все.

Але насправді війна — це не настільки страшно. Перед Бахмутом до нас призвали двох хлопців — один вийшов по хліб, а іншому жінка подзвонила і попросила вийти на базар. Але вони офігенні хлопці. Дуже толкові. В одного руки на місці, вміє користуватися такими речами, які я в житті не тримав. А в другого — психіка стабільніша, якийсь дзен-буддист. Вони виконують все до останнього завдання і погоджуються йти на складні завдання.

Тобто ніхто не знає своїх можливостей. Є такі супермодні й класні хлопці, все життя бігають, б’ють грушу — приходять туди (на війну) і здуваються. А є такі ботаніки ботаніками, які ледве ноги волочать. Але вони — воїни, от воїни».

Кожен може себе знайти

…«На самому нулі десь 40 відсотків, може, воює. Або й менше, я можу помилятися. Все інше — логістика. Водії, фінансисти, персонал, люди, які везуть їжу, одяг. А в персоналі люди день і ніч люди працюють. У нас встаєш о 7:00 ранку, складаєш розкладушку, сідаєш за комп’ютер, і добре, якщо о 23:00 виключишся.

Дуже багато паперової роботи. Кожен патрон треба описати, видачу їжі, пального, списану гуму. Це стільки роботи! Армія як будь-яке підприємство, яке, наприклад, робить машини. Там же не всі крутять гайки, є й інженери, бухгалтери, менеджери. Армія — це така махіна, де зараз кожен може себе знайти, але якщо грамотно до цього підійти».

Від Поліщука до Твердохліба

…«Я як персональщик помічаю цікаву штуку, коли бачу прізвища наших. Там багатьох наших впізнаєш: Семенюки, Гаврилюки, Гнатюки. Дуже багато наших прізвищ. Поліщуків там море, навіть іноді імена й по батькові сходяться. А потім раз — і попадаються хлопці з центральної України з такими козацькими прізвищами: якийсь Твердохліб, Вернидуб. Це цікаво, бо ти бачиш за прізвищами, як склад бригади змінюється».

Деруни з грибами й червона риба з лимоном

…«Смачно поїсти — це важливо. Я, наприклад, люблю готувати. Завжди перший, коли запитують, хто хоче приготувати щось, елемент творчості присутній. Можу тоді відпочити, спина рухається, не сиджу.

Хтось полюбляє простіші страви: супчик, борщ червоний і зелений. А як нам попалася рибка червона — я її на вершках приготував, ще й лимони були! Скидав фото Дарині , то вона сказала, що вдома так добре не харчується.

Дарина мені передавала дріп каву. Було, що сидиш у підвалі за комп’ютером на передку, прибігає спецпідрозділ київський, пропоную каву. В мене є розчинна, на турці мелена, арабіка, робуста. “А, може, у вас ще дріп є?”. Кажу, що є. Вони: “Афігеть, як ви тут живете!”

Якось мали багато сиру, то я ним посипав все: деруни з грибами, курочку, відбивні… Чесно, забезпечення в нас нормальне, хоча коли ти на нулі, то не завжди є можливість так готувати, іноді неможливо забрати продукти, бо розкидаємо їх по різних хатах. А так, то були в нас банани, яблука, апельсини, лимони, сир фета та твердий, картопля, морква, цибуля, капуста, курка, навіть качка була. Качку одразу з яблучками запекли. Вегетаріанцям та веганам складно на фронті. В нас двоє було, то лише один, Богдан Климчук, далі не їсть м’яса».

Частина 2. Бізнес

Silence/Чому тиша

…«Я назвав свій бренд одягу Silence. Дуже важко було знайти назву. Передивився весь фольк, легенди всіх країн світу: грецьких, скандинавських богинь переглянув, щоб було милозвучно і гарно писалося, запам’ятовувалося.

Хотілося асоціативно прив’язати домашній одяг з білизною для сну. Спочатку бренд мав називатися “Ніч”, напис — латиницею (Nich). Але на день раніше хтось зайняв цю назву. А ще є класна група Pivnich, її майже не можна ніде знайти. Дуже кльові у них інді-пісні. Мені так подобався напис їхній, що я балдів.

А потім одного разу сидів, слухав пісню Depeche Mode  Enjoy the Silence. На диво, ще ніхто не використав цю назву. І я почав одразу підбирати кольори. У нас тиша має такий сіро-зелено-блакитний колір».

Зручність і мода

…«Я сам вигадую моделі. В нас одяг для сну, відпочинку та дому, тому найперше ціную зручність. Якщо робимо кімоно, воно має бути вільніше, щоб було зручно, як вдома, так і вийти кави десь випити з друзями. Підлаштовуємо під це свої матеріали. Хоча я також звертаю увагу на моду. Якщо зараз у тренді леопард — значить, беремо тканину леопардову. Якщо модні штани палаццо, значить час і піжамні штани такими зробити.

Маю звичку шукати референси в повсякденні. Дивлюся кіно, бачу якусь цікаву нічну сорочку, фотографую та скидаю закрійниці чи сам перемальовую. Або якось на знайомій бачив гарний двобортний піджак, теж сфотографував. Збираю цілі папки в Pinterest, а коли приходить сезон, думаю: таку фігню назбирав.

Але дуже цікаво переосмислити вже наявне, додавати нові елементи. Коли було модне пір’я, клієнти хвилювалися, як прати такі піжами. То я вигадав, що можна зробити це пір’я на ґудзиках, всім дуже сподобалося».

Нині тиша

…«Зараз складно з бізнесом, бо я займався відбором тканини, а її треба бачити й тактильно відчувати. Я її тоді замовляв і спілкувався з клієнтами, а моя компаньйонка робила. Ще під Бахмутом дзвонив деяким клієнтам, але зараз це непросто. Делегувати обов’язки не дуже виходить, бо багато чого було на мені зав’язано. Ми чомусь не встигли перейти на такі рейки, як усі працюють: відшив одну колекцію — зробив дуже багато реклами і контенту. І можна на цьому навіть більше заробляти, ніж ми на гуртівні.

У нинішніх реаліях ти маєш швидко реагувати. Обстріл в Одесі — значить, одеські клієнти зараз не будуть працювати. Але за кілька днів вони просять певні моделі. До війни ми відшили партію суконь-трансформерів. Почалася війна — вони нікому не треба. А це вкладені кошти. Зараз дуже важко наперед складати колекції. На склад теж складно працювати, бо це заморожені кошти. Зараз мої постійні клієнти хіба звертаються».

Страх повернення

…«Є така штука, як страх повернення. Це наче ти за кордон виїхав: друзі ніби підтримують, але три роки пожив у Штатах, і тут вже якось не так. Є минуле, але в кожного вже своя сім’я, інші друзі. Ти не в темі. І от на війні теж буває, що військові бояться приїхати додому і бути не в темі.

Людина хоче жити майбутнім. Іноді у військових є страх повертатися у цивільне життя, особливо страшно починати свою справу з початку. Свій бізнес мені доведеться відновлювати ледь не з нуля. Доки я на фронті, інші бренди дуже піднялися й активно розвиваються, як-от “Шипелик” чи Usual.

Найстрашніше на фронті — не належати собі. Виникає страх бути викинутим на узбіччя. Цей страх шукає собі якісь активності. Я це роблю сам, але потрібно, щоб хтось класний зайнявся цим для ветеранів. Тільки таким методом, коли люди знизу об’єднуються — вийде щось тямке. Палицями зверху не вийде».

Зв’язок з містом

…«Вдячний, що мене взяли у проєкт misto.cafe, хоч так я в темі й матиму зв’язок з Луцьком. Чесно, мені завжди подобалася ідея такого бізнесу. Я дуже часто їжджу у Франківськ і був там ще з моменту відкриття Urban Space 100. Їхня концепція — просто бомба. Це моє. От я думав, що все-таки наш проєкт “Ангару” буде чимсь подібним.

Але, бачте, якось воно повинно визріти. Тоді, років 5 тому, коли ми відкривали «Ангар», не назбиралося б стільки інвесторів. Зараз, при тому що війна, стільки всього відкрили. Здавалося б, всім погано. Але ми не помічаємо, наскільки все динамічно змінюється. Виросло покоління молодих людей, які мають гроші. У часи моєї молодості ми не мали грошей, не могли відкрити кафе, не мали батьків, які дали б стартовий капітал. Дуже круто, що зараз з’явилися люди, які можуть виділити якусь суму для такого проєкту. Мені більше хочеться повернутись додому, бо реально: скільки є класного».

Покажеш, який ти патріот

…«Коли я прийшов працювати на гуртівню білизни «Ірена» на початку 2000-х, чотирьом менеджерам поділили Україну за регіонами. Мені перепали Донецьк, Луганськ, Миколаїв, Херсон, Одеса і Крим. І всі казали: “От тепер ти покажеш, який ти патріот. Там ти не зможеш говорити українською і зробити бізнес”.

Тоді це все було дуже жорстко. І справді, в мене питали, чи я “умєю разгаварівать па-рускі”. Тебе намагаються втоптати в багнюку. Їдеш у маршрутці, кажеш: “Зупиніться, будь ласка, на зупинці”. І всі на тебе дивляться одразу. Може, це погане порівняння, але на чорношкірого чоловіка люди в маршрутці менше звертали увагу, ніж на мене. Я почувався могіканом, що заблукав.

Хоча я не переходив на російську. Намагався просто все, що в мене є, видавати на-гора і бути максимально дружнім, цікавим. Власники бізнесів — люди, які заробили дуже великі гроші, здебільшого — не ідіоти. Вони мене розуміли, й половина навіть переходила на українську. Раз я не переходив на російську і круто спілкувався, то подумали, що, може, взагалі начальник, дуже крутий.

Тоді було таке уявлення, що українською розмовляють люди з села. А зараз інша ситуація: “Вибачте, будь ласка, моя українська дуже погана. Можна я буду розмовляти російською?” Хоча є у мене клієнти, які перейшли на українську. В Херсоні людина мала 8 магазинів вищого класу. За 100 доларів бюстгальтери, піжами за 200-300. Росіяни прийшли — пограбували їх. Люди мали все, а росіяни в один день забрали це. Після цього сталося переосмислення».

Частина 3. Молодість

Виховання

…«В юності я трошки займався політичною діяльністю. Через своє коріння, певно. В моїй родині були дисиденти. У 60-ті роки Валентин Мороз був викладачем у луцькому інституті. В його групі вчилася моя тітка, Толя Панас. Тато з дядьком теж були причетні до того, їх викликали певні органи. Саме через їхнє виховання я ходив на мітинги змалку.

Мене насправді дивувало те, що серед молоді знав усіх в обличчя на мітингах. Здавалося, що наша боротьба триватиме дуже-дуже довго, бо залучалося дуже мало людей. Але час показав, що ці зернятка дали свої паростки».

Бунт проти системи

…«Борючись з проявами в політиці внутрішнього совка, так само хотілося і боротися з ним зовні: виглядати не як совок. Усі на той час ходили одноманітні. Ти молодий і бунтуєш проти старшого покоління, проти системи, ти ламаєш її, і це було прикольно.

Я носив довге волосся, фарбував його. Слухав гранж. Якщо зараз молодь хоче знайти цікаве — є гумка (секонд-хенд — mm). У наш час гумка приїжджала на варшавський ринок рідко. Люди полювали за цікавим одягом, щось самі вигадували. До розпаду СРСР мої старші друзі-металісти шили самі косухи, змішували клей з чимось і робили написи на чорних футболках. На той час треба було запаритися, щоб виділитися.

Я пам’ятаю, що в мене була яскрава толстовка люмінесцентно-зеленого кольору з принтом Бівіса і Батгеда . По ній мене було легко помітити. Коли ти приїжджаєш з Європи з поношеними мартінсами — ти наймодніший».

Панки, гопніки, металісти

…«Тусовка 90-х була більш така мажорна: 9-та школа, 4-та школа, 1-ша. І тусовка була така напівросійськомовна, але й тоді люди переходили на українську. Той самий Сашко Положинський  хоч ходив у 5-ту школу , але зробив дуже багато чого для української музики.

У 90-х в тусовках ставало модно говорити українською, бо ти тоді не гопнік. “Чувак, по фєні, ти хто по жизні?” — такими фразами вони розкидалися. “Я гопнік, а ти хто, панк?”. Не завжди у нас були бійки, здебільшого полеміка. Було й таке, що викликали на “стрєлку”, але не приходили. Або приходили цілою компанією, а я — один. Питають: “Ти чого сам прийшов?” — “Бо ти зі мною мав зустрітися один”. І він мені по-пацанськи відповідає: “Ну ти, чувак, крутий. Не засцяв”.

Але то завжди так було. Мій тато розповідав, що він якось пішов на дискотеку в 9-ту школу. А сам навчався в 1-й. Відтанцювали — дівчата кажуть, що їх (хлопців з першої школи — mm) вже там ждуть. Вони через вікна вилізли й повтікали, але їх наздогнали біля моста Бена і кинули у воду. Тоді Луцьк був у 10 разів менший, і в сусідній район не можна було сунутися. Така ворожість, бо люди бідні — не було чим зайнятися».

Рейви в Рівному і тусовки в Будинку офіцерів

…«Тоді спочатку всі хапалися за важку музику: хард-рок, хеві-метал. Потім різко інформація почала з’являтися про інші жанри: гранж, хардкор, реп. Іноді було смішно дивитися, як людина мімікрувала від хеві-метала до гранджу чи навіть репу.

У Луцьку в нас на той час рейв-тусовок практично не було. Тоді славилися берлінські рейви, і люди приїжджали в Київ на “Торбу” , щоб побувати на тусовці європейського рівня. Там була дуже різношерстна аудиторія: багато митців, художників, людей зі сфери культури.

Натомість у Рівному були хоч якісь рейви, хоч більше схожі на напівдискотеки. В Луцьку ми хотіли провести рейв у клубі “XXI століття” , але власник нас не зрозумів. На той час тут у клубах збиралися тільки хлопці в бордових піджаках, з цепами. Сиділи, пили горілку і дивилися на дівчат, які танцюють.

У Луцьку всі тусовки проходили в Будинку офіцерів. Він тоді ще був на балансі Міністерства оборони. Робили неформальні вечірки, на яких кожна група мала своїх пів години. Це було прикольно, бо там грала музика від гранжу й хардкору до рейву і репу. Всі починали слемитися, танцювати.

А мені потім доводилося сестер з подругами проводити додому по всьому Луцьку і в кожному районі відгрібати. Але з часом місцеві гопники звикли, що якийсь дивак там никається».

Як Колумб. Відкривав Європу після Залізної завіси

…«Я з семи років і до початку повномасштабної війни танцював у народному колективі “Радість”, за студентських часів — в ансамблі “Колос”, паралельно ще танцював в ансамблях “Дивоцвіт”, “Розмай”. Тобто ледве встигав бігати з репетиції на репетицію.

Було дуже цікаво, бо мав багато друзів, знайомих, поїздок. Тоді навіть у Польщу виїхати було дуже круто, а ми їздили по всій Європі. Нас як українців майже не знали в той період. Чули щось про Чорнобиль, ще навіть футболіста Шевченка не було тоді. В Європі кордон проходив десь у Німеччині. Польща — це вже напівдика країна, а якась Україна — там хіба ведмеді ходять. Ми реально дуже круті як нація, показували їм це. Ми розумні, енергійні, вміємо виживати. У нас викладач, який грає на чотирьох інструментах, співає, він ще німцеві ремонтує автомобіль й може мурувати, робити ремонт. Німці були в шоці.

Я читав у дитинстві літературу про подорожі, і подорожі з танцювальними колективами для мене були здійсненням дитячих мрій. Я відкривав для себе світ і був як Колумб . Їхав у незнайоме, яке привідкрилося після падіння Залізної завіси. І побачив весь цей цікавий світ».

Балкани. Знову війна

…«Ми їздили на Балкани, коли була війна. Їздили в Сербію. Тоді було важко їх зрозуміти, а зараз — розумію. Оці картинки порожніх міст у них нагадують мені зараз наші міста. Дивлюся на Краматорськ і згадую Балкани. Ти ходиш вулицями, а міста порожні. І там ми таке помічали. В курортних містах були гарні готелі, лижні доріжки, а людей не було. Хоча люди жили якось далі, були навіть фестивалі, але що ближче до лінії бойових дій, то більш понуро.

Дивно було, що в країні війна, а люди не плачуть і живуть далі. Зараз я їх розумію».

***

Після розповідей про свої тусовки Сергій показує нам особливу лампу у вітальні. Вона крутиться, розкидаючи кімнатою плями зеленого, червоного та синього світла. Така собі лампа для тусівок. Зі своїми «колосівцями» Сергій робив театралізовані вечірки: індіанські, піратські, в стилі 90-х. Часто ці тусівки переміщалися до дому Панаса.

І ось напередодні війни одна з таких теж прийшла до будинку Сергія. Чоловік вкрутив цю лампу і забув її зранку викрутити. Так і залишилася лампа вкрученою. Сергій вирішив, що зніме її, коли буде перемога. А перед цим — гарно відсвяткує з усіма.

Розмова зі Серігєм відбулася в рамках проєкту «Всі пішли на фронт». Це документальний проєкт про військових ЗСУ та їхні професії до повномасштабного вторгнення, авторками якого є фотографка Людмила Герасимюк та журналістка Юлія Тарадюк.

Ми хочемо розповісти вам про бізнесменів, акторів, директорів шкіл, фармацевтів, журналістів, вантажників, барист, танцівників та всіх інших, хто до війни займався своєю справою і віддавався наповну професії, але потім в один день чи сам прийняв рішення йти захищати, чи з честю виконав свій обов’язок і несе його гідно.

У кожній такій історії ми закликаємо читачів донатити на збір (за посиланням в інстаграм-історіях), який актуальний та важливий саме для цього військового чи військової. Так цей проєкт не тільки має інформаційну вагу, а й допомагає боронити країну більш практично — підтримуючи ЗСУ.