Багіра. Постала з революцій і танцю

Анна Рекретюк — громадська діячка, волонтерка, танцівниця та власниця студії танцю Urban Diamond. Військова-доброволиця 100-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Позивний — Багіра. Чоловік Анни воював разом з нею в бригаді. У пари є сімнадцятирічний син. Рідна сестра Анни також воює.

Станом на момент виходу матеріалу Анна звільнилася в запас, але продовжує боротьбу, підтримуючи своїх. На момент запису інтерв’ю у квітні 2024 Анна була військовою на реабілітації та погодилася розповісти нам про свій про свій досвід як підприємиці, танцівниці, так і військової. Про те, як бути жінкою на війні. Про речі, щодо яких не задумуєшся в тилу. Наприклад, де найліпше заплітають дреди у прифронтових містах (спойлер — у Слов’янську).

«Якщо козаки могли витримати, то і я теж»

Анна разом з чоловіком пішли у військкомат у перший день повномасштабного вторгнення. Без вагань.

…«Моменту ухвалення рішення піти на війну як такого й не було. Все за течією. Мабуть, коріння цього рішення ще від дідуся, який виховував мене до трьох років. Виховував на козацьких історіях, повстанських піснях.

Я засинала і казала: “Дідусю, ну ще дві історії про козаків, і тоді спати”. А дідусь, Володимир Табачук, був свого часу репресований. Сидів у засланні саме за українську мову. Навіть коли він був репресований, то ставив вистави для жандармерів у колоніях. Звісно, ув’язнені були змушені ставити сценки російською мовою, але співав дід там українською. Співав про Сагайдачного, повстанські пісні. Я теж співала гарно в дитинстві. Але як перестала з дідусем співати, то вміння десь і зникло. Ліпше мене зараз не просити, я танцюю (сміється — mm).

Пам’ятаю, якщо десь вдарилася і плакала, то дідусь казав: “Аня, з козаків смугами шкіру наживо здирали під час катувань, а вони зціплювали зуби й мовчали”. І я переставала плакати. Якщо козаки могли витримати, то і я теж».

Дві революції та війна, яка наздогнала

Військова була учасницею Помаранчевої революції, два тижні жила на Майдані. За 9 років розпочалася друга — Революція Гідності. Анна також була там. З окупацією Криму в 2014 році виникали думки їхати на війну. Проте на той момент син Анни ще був маленький. Нині йому 17 років.

…«Чоловік до повномасштабного не йшов воювати, бо в АТО був його брат. Мама просила, щоб хоча б один син залишився. Він сказав мені тоді: “Ти розумієш, якщо щось почнеться — я піду?” А я йому у відповідь: “Ти розумієш, що я піду з тобою?” Знаючи мене, чоловік розумів, що це й не дуже жарт. Потім у строю багато хлопців дорікали йому: мовляв, як дозволив дружині піти на війну: “Нащо ти її взяв?”. Я їм сказала, щоб розслабилися, і що вони лише своїм жінкам можуть забороняти.

Коли почалася повномасштабна війна, дзвонила сестра чоловіка: “Аню, він збирається у військкомат!” А я у відповідь: “Я йду з ним, все добре, не хвилюйся”. Мабуть, рідні не так собі це уявляли, що я буквально йду з ним. Ми казали, що поїдемо і подивимося. Думаю, вони сподівалися, що я його відмовлю, а не піду з ним. Вони були шоковані, але в ту мить насправді ніхто не знав, що буде далі. Ми були в теробороні й не уявляли, що будемо на Донбасі через рік. Тоді не думали про окопи, бо ухвалили рішення боронити свій край».

Або життя, або смерть

Один рік, протягом 2022-2023, 100-та бригада провела на кордоні з Білоруссю. Через це Анна почувалася «не справжньою військовою». Мовляв, справжня війна — в гарячих точках, де гинуть в окопах. У них теж були окопи, бліндажі, наряди, але нічого не відбувалося.

…«Був момент, коли я шкодувала, що покинула все і пішла. Мені здавалося, що нічого важливого там не роблю. Стою в наряді, несу варту, навчання проходжу, але на моєму місці міг бути будь-хто. Тому було бажання діяти серйозніше. Якщо ти вирішила, то потрібно йти до кінця. Якщо ти покинула все своє життя тут, то маєш бути точно на якомусь серйозному місці там.

Коли ми на бойових — є оце відчуття, що я точно в правильному місці й роблю правильні дії. Це найважливіше, що зараз є.

Коли ми потрапили на фронт, навіть ті, хто боялися, швидко включилися. Дуже важливим було братерство. Там ти не можеш втекти й покинути своїх хлопців, з якими рік служила. Свого вберегти — чужого знищити. На війні ти розумієш, що мусиш вижити й вберегти побратима. На нулі забуваються всі сварки, неприязні й міжусобиці. Ворог лише один. А важливих питань два: або життя, або смерть».

Лунають звуки повітряної тривоги. Спускаємося у підвальне приміщення студії танцю, де має відбуватися заняття зі стретчингу та пілатесу. Приглушене синьо-фіолетове світло. Колір, який дуже пасує під аватароподібну зачіску Анни. А на фоні нашої розмови — енергійна музика для тренування з пілатесу та стретчингу.

На стінах студії безліч подяк, нагород і сертифікатів не лише з танцювальних змагань, а й за волонтерську діяльність Анни. Адже вона активно залучала кошти для дітей-сиріт за допомогою різних методів: DJ-паради, дискотеки, фотопрогулянки. Каже, що пішла воювати, бо волонтерство — це вже пройдений етап у її житті.

Сім кіл пекла — і ти стрільчиня

Аби потрапити у військо, потрібно було пройти сім кіл пекла. Спершу, щоб просто потрапити, а потім, щоб отримати бажану бойову посаду.

…«Мені пропонували бути кухаркою, швачкою, медиком. У мене освіта лікаря ветеринарної медицини, але я відмовилася бути медикинею, бо уявляла собі якусь медсестричку в прифронтових містах. Я ще тоді не розуміла, що це таке, не так собі уявляла бойового медика. Хотіла саме стати до зброї.

Пам’ятаю, зустріла у військкоматі дівчину, яка заповнювала папери. Вона танцювала в нас у студії. Кажу їй, що не хочу оті всі посади, хочу стріляти. На що вона мені відповіла: ”Я теж хотіла стріляти, але сиджу от бумажки пишу!”

Але я була наполеглива. Вже на третій день черг, 26 лютого, нарешті отримала посаду. Ми стояли весь день у Торчині , і під вечір — достоялися. Зайшла в кабінет з чоловіком і кажу, що хочу бути стрільчинею. Вони на мене подивилися скептично. Але, можливо, трохи бойовий дух в мені побачили. Працівник військкомату зітхнув, набрав командиру батальйону і сказав: “Слухай, я думаю, що робити. Тут дівчина в стрільці хоче. Ну, нормальна така наче”. Словом, так і записали мене стрільцем разом з чоловіком в один взвод.

А позаду мене стояла одна з моїх учениць зі своєю сестрою. Вони хотіли на стрілецьку посаду, а їх не брали. Взяли поварами. Дівчата продовжили вимагати своє, і їм сказали, що переведуть на іншу посаду, якщо ті знайдуть собі заміну. Знайшли. Врешті, їх перевели, одна — бойова медикиня, інша — пілотка дронів».

Вчилися стріляти з ютубу

…«Нам з чоловіком також пропонували піти в контррозвідку. Ми хотіли воювати разом. Але для контррозвідки у нас, очевидно, зовсім не було відповідного досвіду. Навіть стріляти навчалися спершу по ютубу. Це зараз новоприбулим легше, бо в них є учебка, якої в нас не було. Ми ж прийшли на службу, нам сказали: стріляйте, але на перших стрільбах не пояснювали, як це робити, це вже потім.

Уявіть: цілий батальйон, який не знає, як стріляти, але в бойовій готовності, бо кожен ранок “білоруси нападають о четвертій”.

Відео я подивилася — знаю, з чого складається мій автомат. Розумію, як його складати, розкладати. Коли до нас приходили й вчили, як це, ми ставали в стійку і фігачили затвором. Під час стрільби ти стоїш під водою, дьоргаєш затвор, провалюєшся ногами в землю. Просто стріляти легше було, аніж витримати ці умови. А все це важливо насправді, бо перше, що ти маєш зробити ворогу — вогневе ураження. Якщо ти не почнеш стріляти, то по тобі почнуть. Якщо стріляють по тобі, то складніше буде висунути голову».

Жінка у війську

…«Дівчата і жінки є різні у війську, це правда. Побутує думка, що жінка йде у військо знайти чоловіка. Можливо, є й такі, але ж це нісенітниця. На закиди чиновників-сексистів про те, що жінка має сидіти вдома і варити борщі, я писала коментарі в соцмережах. Писала, що фізично дівчата витриваліші за чоловіків і можуть бути значно ефективніші. Можливо, жінки менш сильні фізично, але це їм ніяк не заважає. Але якщо йде мова про евакуацію побратима, то не всі чоловіки можуть це зробити самотужки. Для евакуації одного пораненого потрібно 4 людини. Головне — перенести побратима в найближчий окоп чи інше безпечне місце. Середньостатистичний побратим важить 80 кілограмів. Ми обоє з ним у броні. Чоловік просуне побратима сам максимум 50 метрів. Мені самотужки вдавалося на 30 метрів.

Деякі військові, в кого були бойові посестри, змінили думку про жінок в армії. Але є й такі, що говорять: “Аня в нас молодець, в неї тут такі яйця. Але взагалі дівчата…”. Чоловіче его не дає їм визнати, що жінка може бути сильною. Чоловіки вважають себе Аполлонами.

Жінка мусить постійно вигризати й доводити, що вона здатна бути на війні. Треба з цим справлятися і показати, хто тут хто».

Місячні на полі бою

Менструація на фронті завдає значного дискомфорту, але доводиться знаходити різні способи полегшити перебіг цього природного процесу на полі бою.

…«Під час місячних я одягала тампон, прокладку і ще труси для менструації. Бо ти не знаєш, коли зможеш їх змінити. Я не пропустила жодної зміни через менструацію. Дуже дискомфортно, але можна викрутитися. Навчилася навіть за кермом міняти тампони. Ти не можеш піти в кущі, бо ймовірно вони заміновані.

Під Бахмутом ми жили в селі, де немає води, світла, вікон, газу. Приїжджала іноді переїзна баня. Баня на 5 кабінок. Пацани собі по 5 позаходили, тому ми з чоловіком чекали черги й вдвох заходили, бо 5 дівчат назбирати було важко.

Моя сестра теж воює. Вона була недалеко від міста Костянтинівка, яке вже ближче до цивілізації, так би мовити. Тому спершу я їздила до неї митися (на пів години далі). Душ раз на три дні — це дуже добре.

У тазиках милися, з криниці воду носили, на грубці гріли. Шукала якесь корито в селах. Завішувала собі кімнатки простирадлами. Недарма я у Львові вчилася, де немає води, досвід гуртожитку загартував (сміється, — mm). Побратими самі старалися знайти житло з окремою кімнаткою для мене».

Що у фронтовій косметичці?

…«Насправді у мене був мінімальний набір. У житті я звикла і масочки робити, але зрозуміло, що на фронті не до цього. В моїй рожевій косметичці був гель для душу, крем для тіла, бо маю суху шкіру, і якийсь крем для фейса. Якось ми з хлопцями сміялися, коли вони запитали, чи в мене є ацетон (засіб для зняття лаку). Або побратим каже: “Аню, ти що, нафарбувалася? Маєш дуже гарний вигляд”. Я відповіла йому, що, мабуть, виспалася. Якось я приїхала з фронту на весілля, то було складно нафарбуватися, забула вже, що з цим потрібно робити. Але вдалося гарно, мені навіть робили компліменти».

Військова форма жіноча, труси — чоловічі

…«Жіноча форма є розроблена, але не видана. На мені зараз форма від волонтерської організації ArmWomenNow. Труси мені видають теж боксерки чоловічі, тому в мого чоловіка вдвічі більше трусів ЗСУ-шних. Коли я приходжу за формою в чергу, то кажу: “Пацани, мені тільки спитати, чи є щось на мене”. Знаю, що найменший розмір берців — сороковий. Проїхали значить. Взуття — це дуже важливо, бо воно й так важке, а коли завелике — важко рухатися. Мені спершу видали мій 37 розмір, але навіть у взутті мого розміру я іноді зашпортувалася.

Штани тільки розміру мого чоловіка є. Сорочка Ubacs розмір 46-6. Розмір 46 — то маленький, але друга цифра — ріст. Ви бачили мене? Я одиничка, ну максимум двійка. А це — шістка! Я після того навіть не ходила більше туди. Але я не стверджую, що це велика біда: волонтери цю потребу насправді дуже добре перекривають.

Хлопці не розуміють, чому дівчата так вчепилися за цю форму. Рік тому я замовила собі жіночу кофту від “Гелікон”. Одягаю і показую чоловікові: “Вов, дивися, жіноча кофта. Жіноча!” А він такий: “Ага, я дуже радий, що в тебе жіноча кофта”. Я зрозуміла, що чоловікам це не зрозуміти. Це ж те саме, якби вони рік у жіночому одязі проходили, тоді знали б, що я маю на увазі. Чоловіча форма не прилягає щільно, і всі складки від неї потім залишаються на тілі, якщо ходити в такій формі весь день, та ще й з бронежилетом і РПС . Воювати в ній жінці дуже складно. Тим більше, що одягу є кілька шарів».

Тригери

На фронті просто розрізнити, де свій, а де чужий: з того боку ворог, а з цього — наші. Але фактор мови є також важливим: якщо раптом до військового в окоп потрапить ДРГ , тоді мова має значення. Військові можуть подумати, що потрапили в полон, коли чують російську.

…«Російська мова — для мене тригер. Я не для того воювала, щоб чути у рідному місті російську. Російськомовні військові — це інше. В людини мозок зайнятий в першу чергу питанням виживання. Це велике навантаження як моральне, так і фізичне. Я не толерую цього, але в таких умовах ще можна пробачити військовим російськомовність.

Безтурботні хлопчики з ванільним лате — тригер. Їхній прямий обов’язок — воювати. Багато військових на фронті — у стані, який потребує лікування. А на лікування бійців часто не відпускають, бо нема кому стати на їхнє місце.

Приїжджаю часто зараз в “Епіцентр”, оскільки в мене вдома ремонт, — там починаю кипіти: одні чоловіки навколо. Потім думаю: може, вони теж військові у відпустці? Заспокоююся. Але ж їх не може бути так багато! Ну, добре, може, в нього троє дітей, чи він після поранення, чи після травми. Так і відбувається мій внутрішній діалог.

Я рада, що люди відпочивають, продовжують життя. Зрештою, танці — це теж продовження життя. Тут донатимо, а тут — йдемо привести себе у фізичну форму, морально розвантажитися. Тобто не треба сидіти журитися, але варто не забувати про війну і шанувати наших воїнів».

Без мене

Почати бізнес у Луцьку було дуже важко, адже існує багато ризиків. Іноді Анні снилося, що орендар забирає приміщення її студії. Попри всі загрози, підприємиці вдалося налаштувати всі процеси так, що студія танцю Urban Diamond працює, навіть коли Анна на фронті. Частину процесів передала адміністраторці, оскільки не завжди могла бути на зв’язку.

…«Є нові працівники, які бачили мене лише по відеозв’язку. Це дуже непросто. Є такі моменти, коли я мала час, але було тяжко вивозити все. На фронті інші пріоритети, і про робочі питання іноді думаєш: це все така фігня, якою не варто паритися.

Добре, що є команда, яка може працювати без мене. Хоча є свої нюанси, звісно. Я хотіла свободи, аби мій бізнес працював без мене. І я до цього почергово йшла. Спершу я на два дні їхала, й у всіх була паніка. Потім десь на тиждень. Коли я була під Білоруссю, тут панікували, але з часом все налагодилося.

Щоб не застати руїни ще й тут, у Луцьку, мені хотілось, аби процвітало моє дітище. Я відвикла від мультизадачності на фронті. Там все прямо. А тут тепер іноді складно, бо мозок відвик від цього. Я можу в якийсь момент вимкнутися, коли перестаю сприймати інформацію. Зараз уже мій стан покращується».

Повернення

Анна не лише підприємиця, а й танцівниця, тому складнощі на фронті виникали не тільки з керуванням бізнесу, а й з відсутністю танцю. Анна навіть вчила фітнесу своїх побратимів.

…«Дуже хотілося повернутися до танців. Спершу я думала, що повернення буде довгим, бо треба повернутися у форму, схуднути. Насправді ж було складно не танцювати, коли я вдома».

Під кінець розмови із залу лунає «Фортеця Бахмут». На занятті з пілатесу всі п’ять хвилин стоять у планці під цю пісню. Тренерка мотивує учениць вистояти до кінця. Каже: «В окопах важче. Тому вони зціплюють зуби й стоять».

Квітень 2024.

Постскриптум. Нині Анна активно допомагає своїм побратимам, регулярно збирає кошти на потреби 100-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, про що часто нагадує у свої соцмережах. «Фізично я тут, в мирному місті. Але частинка мене — там, з моїми пацанами, з моїми братами. То нерви, то спокій… То сльози, то радість цивільних буднів… Розриває на два світи», — ділиться переживаннями Анна у своїх соцмережах.

Розмова відбулася в рамках проєкту «Всі пішли на фронт». Це документальний проєкт про військових ЗСУ та їхні професії до повномасштабного вторгнення, авторками якого є фотографка Людмила Герасимюк та журналістка Юлія Тарадюк.

Ми хочемо розповісти вам про бізнесменів, акторів, директорів шкіл, фармацевтів, журналістів, вантажників, барист, танцівників та всіх інших, хто до війни займався своєю справою і віддавався наповну професії, але потім в один день чи сам прийняв рішення йти захищати, чи з честю виконав свій обов’язок і несе його гідно.

У кожній такій історії ми закликаємо читачів донатити на збір, який актуальний та важливий саме для цього військового чи військової. Так цей проєкт не тільки має інформаційну вагу, а й допомагає боронити країну більш практично — підтримуючи ЗСУ.