Капітан з чемпіонату їде на фронт. Владислав Козачок

Владислав Козачок — капітан та універсал луцького футзального клубу «Любарт». Окрім спортивної кар’єри, з лютого 2022 року Владислав також розпочав військову.

Нині служить у Збройних силах України на посаді командира стрілецької роти у 220-му батальйоні 126-ї бригади Тро́. До цього був у 53-му батальйоні 100-ї бригади. Воював на Бахмутському, Куп’янському, Херсонському напрямках, а також в лісі поблизу Кремінної. Позивний — Козак.

У жовтні 2024 року Владислав приїхав до Луцька у відпустку. Проте не лише відновлюватися та набиратися сил, а й щоб зіграти зі своєю футзальною командою «Любарт» у матчі Екстра-ліги в Києві. Звідти він одразу попрямував на фронт.

Ми зустрічаємося «на каву» в «Шарлотці» . «Немає гарячого шоколаду? Шкода, давайте тоді какао», — обирає напій Владислав. Посьорбуючи, він розповідає про військовий та спортивний досвіди.

До речі, про футзал. Ось основна різниця між ним та футболом: для футболу потрібне більше поле, гравці перебувають далі один від одного. Тому є час на роздуми, доки суперник біжить. Натомість у футзалі спортсмени постійно поруч. Щоб здійснити маневр, потрібно зробити певний оманливий рух.

Також футзал більш динамічний. Доступні безліч замін гравців, тому що у футзалі, (5 на 5 гравців) якщо один гравець не грає, це означає поразку. У футболі (11 на 11 гравців) один менш активний гравець менш помітний.

Разом з Владиславом ідемо на тренування «Любарта» в ДЮСШ. Доки волейболістки завершують свою гру, любартівці розминаються, тренують подачі м’яча головою по колу і відпрацьовують футбольні комбінації. Усі в команді одягнені в червону форму. Серед цього багрянцю важко розрізнити, хто є хто, особливо під час руху. Владислав злився зі своєю командою, він — її частина.

Паркет починає скреготіти гучніше і гучніше.

1. «Любарт» і футзал

Початок

— Любов до футзалу мені прищепив мій рідний дядько, мамин брат, Василій Єфімчук. Він мене завжди з собою скрізь брав на матчі й тренування. Я дивився, як він грає, брав для себе щось. Також пробував грати.

Вважаю, що батьки повинні займатися дітьми. Їхні шанси на успіх збільшуються, якщо батьки разом із дитиною ідуть до певної точки успіху. Мені з дитинства мама говорила, що треба бути юристом, економістом. Зрештою, я на економіста і вивчився в ЛНТУ. Бакалавр за спеціальністю «Економіка підприємництва», а магістр — «Підприємництво, торгівля та біржова діяльність».

А батько займається бурінням свердловин, я йому допомагав, така сімейна справа. Футбол та футзал стали моїм заробітком за трохи до початку повномасштабної війни. За грошима я їхав грати у футбол у Рівненську область.

Маленькі майданчики

— Мені більше подобається футзал, тому що раніше ми грали й вчилися на маленьких майданчиках. У Луцьку мало великих полів, є тільки стадіон «Авангард», штучне поле ВНУ, одне на підшипниковому заводі та в районі Теремно. Маленький майданчик — це більш зручно та комфортно для мене.

Їздити на турніри, вигравати — класно, не вигравати — непогано. Футзал існує не заради грошей, а заради бажання. Якщо порівняти футзальний і футбольний клуби «Барселони», то в першого був більший прибуток «чистими» за 2022—2023 роки. В Іспанії це дуже розвинений вид спорту.

Загалом дитячий футбол і футзал — більш ідейні, ніж футбол. Якщо хочете побачити справжні емоції — вам туди. Граємо не за гроші чи славу, а за емоції. Про те, як радіють діти забитому голу, можна знімати фільми. Ті діти, в яких є сльози після поразок — у майбутньому будуть гарними спортсменами. Бо їм не все одно.

Коли наша команда виграла 3:0, я кожному голу дуже радів, як власному. Потрібна підтримка і запал. Головне — мати емоційне та фізичне піднесення під час гри — тоді все буде добре.

Завжди хочеться перемогти

— Не люблю програвати взагалі. Мабуть, це моя риса характеру. Для мене поразка — це дуже погано. Можна далеко зайти задля перемоги. Навіть коли йдеться про війну. Війна — це як спорт. Якщо в тебе немає фізичних можливостей, щоб витримати все, то є сила волі. На війні витриваліші ті, хто ліпше морально і психологічно підготовлені.

У кожному виді спорту треба мати вольові якості, бути гарно налаштованим і багато-багато працювати. Тільки праця може зробити нас сильнішими та привести до перемоги.

Привезти в Луцьк футзальну лігу чемпіонів

— На шкільному турнірі мене помітили тренери Назар Бугайчук з Олександром Лисенком. Мені було тоді 15—16 років. Запропонували долучитися до них, бо мали намір створити в Луцьку футзальну команду, яка грала б в Екстра-лізі. До речі, на той момент це було дуже «дєрзко». Екстра-ліга в Україні — це найвища ліга.

Наш майбутній суперник, з яким змагаємося 1 листопада, це київський «Хіт», який грав в Лізі чемпіонів. Ми розуміємо, що, певно, програємо, але є якісь шанси (на момент публікації відомий результат: 5:1 не в користь «Любарта» — mm).

Ключовий аспект — досвід. А у нас в «Любарті» виконавці здебільшого молоді. Наприклад, є кілька гравців, які перейшли в команду з нашої юнацької школи. Наприклад, Стас Шклярук, Богдан Цап, Владислав Камець, Юра Близнюк. Я один із найстарших в команді, мені — 27, а наймолодшому — 14 чи 15. Наше завдання — зробити, щоб молодь прогресувала, побачила гарний рівень гри й ставала сильнішою. Ми поставили на них ставку.

У майбутньому, як би це не звучало нереально, хочемо виграти чемпіонат України в Екстра-лізі й вийти в Лігу чемпіонів. Можливо, навіть привезти в Луцьк футзальну Лігу чемпіонів.

«Любарт» — це сім’я

— «Любарт» — це не просто команда. Ми вже, як сім’я, а не команда на рік — два. Тут зібралися ідейні люди, є й ті, хто з перших днів залишилися: я, Назар Богайчук і Дмитро Романюк.

Коли зараз приїжджаю в Луцьк, то бачу, що тут є всі умови для футзалістів: силові та ранкові тренування, зал, сауна, баня, обіди, зарплати й так далі. Цьому всьому ми завдячуємо Дмитру Пасічнику .

Луцьк і «Любарт» вже знані за межами міста. Тепер треба виграти війну, повернутися сюди й розвивати ще більше клуб. А після мене будуть інші молоді хлопці, то я можу, скажімо, інші функції клубу перейняти.

2. Війна

«Зєльониє чєлавєчкі — вєжлівиє люді»

— Відверто, через російське ІПСО моя війна не почалася в 14-му році. Вони дуже класно працюють у цьому плані, ми їм програвали. Пам’ятаю успішний російський інтернет-мем: «Зєльониє чєлавєчкі — вєжлівиє люді». Багато людей його тоді сприймали позитивно.

Я був тоді зовсім юний, ліцеїст (навчався в правознавчому ліцеї — mm). Хоч і пам’ятаю, що ми мало не жили в облдержадміністрації, були на протестах проти Януковича, за Євросоюз. Чесно кажучи, брав у них участь через друзів-ліцеїстів, не до кінця розумів, що відбувається. Зараз, звісно, вважаю, що саме тоді все розпочалося. А то й раніше.

Грали карти 24 лютого вночі

— У ніч з 23 на 24 лютого з друзями грали в карти, роз’їхались о першій ночі, напевно. Розмовляли, що може бути щось. Але таку масштабну війну мені було складно уявити, і що будуть війська на Київщині, Житомирщині…

Коли 24 лютого це все почалось, о 4 чи 5 ранку мені передзвонив друг. Кажу йому: «Рома, ти що, заскучав за мною?». Той: війна, був прильот у Луцьку в районі 40-го мікрорайону. Я тоді був далі від того місця, на Гнідаві, у своєї дівчини, тепер — дружини. Подзвонив батькам, щоб переконатися, чи вони в безпеці.

У перші дні повномасштабного вторгнення українці дуже згуртувалися. Ми з моїм другом Мартіном поїхали будувати блокпости на виїзді з Луцька. А 26 числа потрапив нарешті у військкомат. Навчався на військовій кафедрі, не міг просто так сидіти та чекати. Дружина дуже плакала, мовляв, чому саме я маю йти. Сказав, що поки маю сили й здоров’я, то мушу.

Якщо ти можеш, то ти можеш

— Мотивація в людей дуже падає зараз. Є, звісно, погані командири, через яких приймаються не найкращі рішення, гинуть люди. Але є й багато хороших. На мою думку, хороші командири — це вчорашні цивільні. Наприклад, командир мого батальйону був бізнесменом в Одесі. Йому 31 рік, на нього можна рівнятися.

Ротний також має бути хорошим, повинен орієнтуватися в просторі, володіти певними тактичними знаннями, як-от облаштування вибухових загороджень, влаштування позицій. На місці має бачити всю картину, яка відбувається. А от ротні радянського зразка все життя очікували, що їм хтось щось дасть, ніколи не вчилися, мали умовні звання.

Якщо немає хороших офіцерів на місці, то все тримається на сержантах. Бо на війні не надто стоїть питання звання. На війні, якщо ти можеш, то ти можеш. Якщо не можеш, то не важливо, яке в тебе звання, — не матимеш авторитету і поваги.

«Був командиром взводу, сильно схуд»

— Спершу служив в 100-й бригаді, 53-му батальйоні. Нам дуже пощастило, що рік перебували на білоруському кордоні. Ми здружилися, доки жили разом. Потім були один за одного горою, завжди забирали своїх з поля бою. Їздили їсти борщ в Костянтинівку.

Прийшов молодшим лейтенантом, мав 24 роки, а в моєму взводі такі, скажімо, дядьки. Було тяжко, але порозумілися. Був командиром взводу, сильно схуд.

Зараз спілкуюся з усіма хлопцями, навіть після переводу. Сьогодні маємо зустрітися з тими, які були поранені. Вони просто титани, надзвичайні люди, з якими я виконував завдання разом. Справді щиро радий, що їх знаю.

100-та бригада

— Кожна рота 53-го батальйону в різні періоди виглядала круто і найкраще. Люди були в дуже тяжких умовах. Ніби весна (2023 рік), а ти сидиш в мінус 7 градусів. Пощастило, що менше БПЛА було. Якби тоді їх було так багато, як зараз, ми б, певно, загинули. Бахмут був набагато тяжчий за Куп’янськ.

У сотій бригаді мало хто залишився з «бахмутського» складу, але ті, хто залишилися, дуже класні військові. Є такий сержант Володимир Бакулін, Михайло Поліщук, Ковальчук Вадим, Юрій Голобюк. І то тільки з моєї роти.

Бойові медики Джокер і Яр навчили наш батальйон тактичної медицини. Зараз завдяки їм я можу врятувати комусь життя. Найбільше мені запам’яталися ситуації з пораненими. Тяжко, коли людина лежить і каже: «Я вас дуже прошу, не залишайте мене». Мусиш рятувати.

Легко втратити

— Виграє той, хто хоче цього більше і морально готовий. Досі є багато військових, які готові далі воювати. Але їм треба відпочивати. От я зараз приїхав на 15 днів, і мені це допомогло. Готовий доплатити тому, хто готовий зі мною обмінятися на деякий час, бо демобілізація в нас не працює. А це ж логічно, що люди втомлюються на фронті, є ще стільки тих, хто не воював… Хоча я вважаю, що мені на цій війні було не найтяжче.

(Владислав відкриває на смартфоні застосунок з таймером війни «Джура», його таймер показував «2 роки та 8 місяців — mm).

Ця війна — не спринт, а марафон. Я розумію, що є якісь незрозумілі дії ТЦК чи поліції, але ми, військові, дуже різні з ними. Їдемо повз блокпост, а там 20 людей стоїть. У мене на позиції стільки нема. Якби ж мені їх дали під керівництво…

Екскурсія

— Якби всі люди з Луцька приїхали хоча б на тиждень в Донецьку область, подивилися на руйнування та умови життя, то, думаю, вони дуже сильно змінили б свій кут зору. Якщо треба, можемо, зробити екскурсії.

Хоч забути про війну неможливо, бо всі в цьому живуть, соцмережі й новини нікуди не зникли. Але є такі люди, що призабули або до кінця не розуміють, що відбувається в країні. Не всі усвідомлюють, що ті хлопці, які воювали та втратили своє здоров’я, потребують просто нормального ставлення до себе. Зараз наголошують на поганих військових, а на поганих цивільних менше акцентують. Хоча ті займаються корупцією, видають липові документи про інвалідність чиновникам тощо.

Підтримка цивільних для військових дуже потрібна. Потрібно не вестися на російську пропаганду і донатити, бо на війні дуже легко все втратити.

Прилетів десь дрон — і все згоріло. Все, на що ми збирали кошти.

***

Розмову обриває дзвінок побратима:

—…До речі, про тебе в інтерв’ю розказував. Казав: ти, як термінатор, — Владислав.

— А йоб твою (сміється), — його побратим.

Влад повернувся на фронт. Змінив форму з червоної любартівської на піксельну військову і б’ється за перемогу на іншому полі. Бій триває, бо війна — «не спринт, а марафон».