На зміну не виходити

Володимир Янчук — старший зварювальник, раніше бригадир металообробної бригади на підприємстві «Модерн експо», українсько-польська компанія з головним офісом у Луцьку, яка спеціалізується на виготовленні торговельного обладнання. Володимир працював на підприємстві з 2012 року. До «Модерну» обіймав різні посади на трьох фірмах: був вантажником, експедитором, комірником і завідувачем складу. Після строкової служби на якийсь час став старшим оператором радіолокаційної станції у Луцьку.

Володимир носить незвичний позивний — Сулейман. Ми подумали, що чоловік, можливо, є фанатом серіалу «Роксолана», але відповідь була більш красномовною. «Зараз я вам покажу фото, і ви все зрозумієте» (дістає з кишені телефон, — mm).

Ми йдемо з Володимиром неподалік гіпермаркету «Там Там», де можна знайти стелажі, до виготовлення яких був причетний Володимир. Нас супроводжує активний рух та шум машин, оскільки життя в цьому районі Луцька вирує. Володимир бачить цей рух — і одразу згадує, як його зненацька застала війна.

Дороги

… «24-го числа з самого ранку приїхав на роботу, поставив машину на стоянку. Ті дверцята як гахнули — аж машина підстрибнула. Я прибігаю на прохідну, питаю, що сталося, і чую: „Війна! Кажи всім своїм на зміну не виходити! Генеральний директор велів залишатися вдома“.

Я не міг второпати: на яку заправку не заїду, черги — божевільні. Ще в житті такого не було, щоб на пів кілометра о шостій ранку люди так стояли в черзі. А мені тоді ще треба було порозвозити по роботах знайомих і друзів, оскільки ми всі з одного району “ме-ка-се” . Народ повилазив з машини, і всі першим ділом взялися за сигарети: ті до зубів наче поприлипали.

Подзвонив до заступника генерального директора заводу, а він раніше був головою спілки ветеранів АТО. Той каже: “Збирай сумку — і в Торчин. Там зараз будуть набирати атовців всіх і колишніх військових”. А я сам такий військовий. Повітряні сили. Зв’язок. Служив у Луцьку на Красному (військове містечко радянського часу, що тепер занепадає) після строкової служби.

І от 26 лютого з самого ранку дружина мене з сумкою в машину — і повезла в Торчин “здавати” (жартівливо, — mm). Записалися, отримали зброю, і пішла служба. Рік були на білоруському кордоні: там тренування, укріплення. І рівно через рік ми вже потрапили під Бахмут, де провели сто діб. Потім — нове бойове розпорядження на лимано-куп’янський напрямок. З 10 грудня ми повернулися в “сім’ю”, у свою 100-ту бригаду, бо під Бахмутом були “припасовані” до іншої. Зараз ми вже не Тро́, а механізована бригада».

… «А дружина в перший день приїхала додому, забрала дітей машиною і подалася на границю. З того боку чекала її рідна старша сестра, яка живе у Німеччині на кордоні з Польщею вже 20 років».

Володимир приїхав на кілька днів з фронту у відпустку, а й заразом з ним — і дружина з дітьми повернулися з-за кордону. Зараз жінка проживає в Німеччині. Там їй забезпечили роботу та курси німецької мови. Молодший син до війни грав у ФК “Забороль”, потрапив у поле зору німецьких тренерів, нині представляє місцевий футбольний клуб. Старший — повернувся додому. Чоловік каже, що німці дуже гарно прийняли його сім’ю. Коли його діти зайшли у клас, їх вітали українською мовою із вигуками “Слава Україні!”».

Перший робочий день

… «На завод прийшов у 2012-му році, простим робочим. Познайомились з бригадиром, зі старшим зміни. Одразу перейшов тоді — під його керівництво. Він особисто показав, яку роботу треба виконувати. Все було дуже спокійно.

Згодом піднімався по кар’єрній драбині й став бригадиром металообробної бригади. Сюди входять лазерники, листогиби, слюсарі. Листогиб гне це все, зварювальник зварює докупи, слюсар зачищає, щоб було гарно. Тоді виріб подається вже в інший підрозділ, який займається фарбуванням і збіркою. Я спочатку займався фарбуванням. А потім перевівся зварювальником працювати. Перейшов туди, бо більше мені ця справа до душі лежала. Дійшов до 5-го розряду — зробили мене старшим».

Перший день на фронті

… «Якось він пройшов не так, як говорили. Казали, що паніка буде. Правда, падали всі, особливо страшно було, як літак прилітає: сам звук трошки тисне на мозок.

А потім градами накрили наші окопи. В тому окопі такі відчуття, що стіни звужуються. Але я от не спостерігав ніяких панічних атак ні в кого, якось люди звикали до обстрілів».

… «Перший штурм був, то руки трошки трусилися: автомата поставив зверху на окопи і стріляєш куди-небудь. Через години-півтори — друга атака. Там і голову висунеш, то вже легше, дивишся, куди стріляти. Третя атака — вже й гранату можна швирнути».

Вуличний

… «Є вулиця, і десь в кінці вулиці живе людина такої „професії“, як вуличний. Це місцевий житель, який вам все розказує, показує хати, які пустують і де можна заселитися. Зазвичай це люди різних вікових категорій.

Просто вулиця чи їхня адміністрація когось обирає відповідальним за це».

Харків

… «У них дуже хороше, красиве місто Харків. Був там вперше: ціни йому нема. Але підійшов випити кави в магазині. Говориш продавчині: „Мені три стіки з цукром“. Вона мені у відповідь: „Шоо? Пакєтіка з сахаром?“.

Але там є й люди, які дуже гарно розмовляють українською, краще за мене, без будь-якого суржику».

Ремонтував машини навіть на Сході

… «Машини ламаються, треба зварювальники. Можу і там на місці щось полагодити. В основному нічого такого серйозного: приварити щось, коли є поломка».

… «У Бахмуті ми прям перекрикувались: 50 метрів один від одного. Вони ж то неадекватні. А ще як понапиваються, то чверять там казна-що. Але я скажу, що коли ти бачиш ворога, то відчуваєш себе більш впевненим.

Щоб в туалет сходити, треба секунди розраховувати. Бо «пташка» побачила — вже в те саме місце може прилетіти.

Була ситуація, що ворог хотів здатися в полон. Наші до нього підійшли, а він кинув гранату. Тільки це закінчилося печально для нього ж самого».

Закінчення війни

… «Хочеться вірити, що все вже швидко закінчиться. І вернутися вже на своє робоче місце любіме…

Хочу таку рутину, що була у мене до війни: встав зранку, сів у машину, порозвозив людей, приїхав на свою роботу, зробив справу, приїхав додому до дружини, до дітей. Ця рутина мені подобається».

Березень 2024.

Розмова з Володимиром відбулася в рамках проєкту «Всі пішли на фронт». Це документальний проєкт про військових ЗСУ та їхні професії до повномасштабного вторгнення, авторками якого є фотографка Людмила Герасимюк та журналістка Юлія Тарадюк.

Ми хочемо розповісти вам про бізнесменів, акторів, директорів шкіл, фармацевтів, журналістів, вантажників, барист, танцівників та всіх інших, хто до війни займався своєю справою і віддавався наповну професії, але потім в один день чи сам прийняв рішення йти захищати, чи з честю виконав свій обов’язок і несе його гідно.

У кожній такій історії ми закликаємо читачів донатити на збір (за посиланням в інстаграм-історіях), який актуальний та важливий саме для цього військового чи військової. Так цей проєкт не тільки має інформаційну вагу, а й допомагає боронити країну більш практично — підтримуючи ЗСУ.