Позивний — Директор. Як був, так і залишився

Микола Євтушин — вчитель історії та директор луцького ліцею № 28 з 2020 року. Понад 20 років працював у ліцеї № 26.

Педагог за покликанням та родинною лінією. Мама з батьком Миколи — вчителі математики. Дід закінчив історико-філологічний факультет педінституту. Дружина — історикиня. З нею познайомилися в університеті, вчилися в одній групі.

Хоч Микола — історик, та до останнього не вірив, що буде повномасштабна війна. Проте від початку вторгнення Росії долучився до ЗСУ. Нині — на посаді заступника командира батальйону з морально-психологічного забезпечення 100–ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ ЗСУ.

Ми записали розмову з Миколою для спецпроєкту «Всі пішли на фронт» під час останнього дзвоника в ліцеї № 28 у травні 2024. Публікуємо ж символічно 1 вересня — до Дня знань. На жаль, на цьогорічне Перше вересня Микола не зможе потрапити, бо тримає оборону на сході України.

***

У ліцеї метушня. Не встиг Микола Володимирович сісти за стіл у кабінеті директора, як до нього вже залетіли вчителі та завучі. Потрібно підготуватися до свята, прочитати сценарій «Дзвоник перемоги 2024». Кажуть, що цьогоріч — останній випуск ліцеїстів, яких Микола ще навчав.

З полиць визирають книги з історії України. На столі — паперовий календар за 2022 рік. Час тоді зупинився.

Почалася війна

Далі — розповідь Миколи.

…«Будете сміятися, я втік в армію. Я не знав, як сказати дружині, що йду. Спочатку її обманув: мовляв, треба надати допомогу. Крім освітньої діяльності, я з 2005 року займаюся виборами. Я або голова, або заступник обласної виборчої комісії. Якраз вмію оформлювати ці всі документи. Сказав дружині, що треба “оформити батальйон”. Вона два тижні вірила, а на третій сказала: “Ти, мабуть, там служиш”.

Про початок війни мені повідомив старший син. Він — кадровий офіцер, на момент початку повномасштабного вторгнення служив у місті Щастя Луганської області. Син подзвонив о 5 ранку: “Тато — війна”, і кинув трубку. В них тоді перші обстріли почалися.

Менший син — історик і соціолог. Моя найкраща інвестиція — за його бажанням оплатив йому навчання в нашій політехніці на військовій кафедрі. Отримав офіцерське звання влітку. Тільки почалася війна — пішов у військкомат і теж зараз служить. Якось так вийшло, що два сини служать, і я теж вирішив.

Ми всі у різних бригадах. Навіть у школу я їх до себе не брав: навчалися не там, де я працював».

Від діловода — до заступника командира батальйону

…«В армії дуже легко зробити кар’єру. Люди гинуть, не витримують, йдуть. Я зробив кар’єру від діловода до заступника командира батальйону з морально-психологічного забезпечення. Відповідаю за все. За статутом — це робота з людьми, а на практиці — папери, розслідування і таке інше.

Психологи на війні намагаються виявити проблеми військових, але це складно в наших умовах. Після окопів хлопцям не до цього, хочуть відпочити. У більшості випадків потрібен навіть не психолог, а психіатр для хлопців після важких поранень. Наприклад, у нас є боєць, який втратив мову на війні й зараз лікується в Дніпрі».

Війна — не героїчна

…«Клопоти є різні, бо війна не така героїчна, як на телебаченні. Війна відверто набагато брудніша.

З одного боку, ти бачиш героїзм людей і відчуваєш гордість за них. Як-от Сергій Чуріков , який дуже гарно мотивував хлопців. Він казав: “Я дуже заможна людина, але я з вами тут, хлопці”. Сергій залишився на позиції в перший день, і це одразу дало поштовх не посипатися та втриматися там.

А з іншого боку — розчаровуєшся в людях, у яких ламається внутрішній стрижень, які здаються і хочуть повернутися додому, шукають шляхи для цього. Намагаюся таких людей зрозуміти, але не завжди виходить. Війна не закінчилася, треба боротися. Це так не працює, що я посиджу вдома, а хтось інший замість мене повоює».

Не хочу, щоб так вдома було

…«Ізюм — зараз глибоко в тилу, давно звільнений, але там для мене справжня картина війни. Об’їзна дорога йде між двома п’ятиповерховими будинками, де є — перший, третій, четвертий під’їзди, а авіабомба рознесла другий. Навіть Бахмут чи Часів Яр так не сприймалися. Там — все знищено, а тут — скрізь люди, які ходять через розбомблені оселі.

Така у мене мотивація: не хочу, щоб вдома так було. Коли хлопці демотивовані, питаю у них: “Ви хочете, щоб так вдома було? Ото вийдіть і подивіться на вулиці”».

Донбас — очікує, Харківщина — віддає, Дніпро — чує

…«Якщо відверто, Донбас дуже розчарував. Ми були першими, хто виїхав окремим батальйоном під Бахмут. Після того були у Куп’янську, потім у Лимані, в Серебрянському лісі, а далі вже всією бригадою під Авдіївкою. Бачили різних людей, і чесно, це може прозвучати не дуже патріотично, але Донбас — це не зовсім Україна. Там більше бізнесу, заробітчан і ждунів.

Коли ми приїхали в Костянтинівку (Донецька область — mm), то винаймали таку хату барачного типу. Жили там 12 осіб, і коштувала вона нам, здається, 16 000 гривень на місяць. У помешканні, де ми востаннє мешкали за Добропіллям (Донецька область — mm), я вперше в житті бачив проржавілу ванну. А жіночка сказала: “Ви ж гляньте, які умови хороші”. Це 10 000 гривень.

А от на Харківщині зовсім інакше. Жінка казала, що можемо хіба за світло заплатити. В неї син теж служить. “Ось посуд, відкрийте шухлядку. Там повинна бути кава, беріть”. Відкриваємо — кави нема. То наші попередники вже випили. На Харківщині місцева рада могла нам картоплю привезти, закупити дронів на мільйон.

У Дніпрі цікаво війна сприймається. Вони війну не бачать, а чують. Це центр, куди привозять усіх поранених із Запорізького, Донецького напрямків. Коли я там зупинявся, щоб водички купити, то три людини до мене підійшли й запитали, чи не треба допомога. Вони чують ту війну і не хочуть її бачити у себе вдома».

Відкрити для себе Схід

…«Ніколи не був на Сході до війни. І навіть не думав, що знатиму напам’ять тамтешні дороги. Я тільки в Києві був на лівому березі Дніпра. За часи СРСР були екскурсії в Ленінград, Москву, Рязань, Тулу. Але Україною не було екскурсій. Якщо і їхали кудись, то з батьками у Львів.

А зараз я бачив дуб, який посадив Григорій Сковорода у селі Моначинівка на Харківщині. Там є школа, і на третьому поверсі — музей. Зайшов туди подивитися і знайшов інформацію про це дерево, і що ще є друге в сусідньому селі.

Там церкви пустують, священники повтікали. У школі хоча є якісь прапорці, але “Випуск 2019” через російське “и” пишеться. Отто фон Бісмарк казав, що де програє школа і церква, там — програє держава».

Городик у Лимані

…«Тільки викопали такі гарні позиції, тільки закінчили копати, прорубали воду, наготували дрова — вже треба їхати на нові позиції. Окрім того всього, ми ще й городики собі на фронті садимо біля хатинок. З одного городу навіть встигли зірвати цибульку і кілька редисок. В Лимані посіяли горох, редиску, кінзу, цибульку».

Дорога додому. Світло

…«Чим далі від фронту, тим менше війна нагадує про себе. В Луцьку війни мало, але я не маю нічого проти цього. В мене тут залишилися дружина і мама. Образливо хіба, що як тільки приїхав додому у відпустку — світло почали вимикати (сміється — mm). А я мешкаю на дев’ятому поверсі, відповідно ліфт не працює, коли відключення. І от думаю собі: піти додому чи далі з дружиною погуляти.

Найцікавіше, що від Харкова до Луцька всі дороги освітлені. Від Києва до Луцька — ні. Таке відчуття, що тут війна, а не там. Шикарні дороги на Сході. Програма президента справді спрацювала. Харків, Ізюм, Краматорськ — швидкість 140-160 — і можна собі летіти. Поліція військових не спиняє. Було незвично кермувати в цивільних містах, бо на фронті все дуже просто: в кого більша машина, той прави́й. Найбільш прави́й — танчик. Він їде, як хоче, всі йому повинні поступатися дорогою.

Загалом відстань на війні — відносна. Коли в мирний час мама просила завезти її в Ковель, то мені потрібно було довго збиратися, щоб туди поїхати, чекати суботи. На фронті треба заїхати з Лимана в Ізюм — година, то це фігня.

А ще дорога звідти додому займає менше часу, ніж з дому на фронт. Навіть коли я їхав туди на ліпшій машині, все одно на 2 години довше. Ніхто не знає, як так виходить. Мабуть, поспішав дуже. Бігом-бігом-бігом».

Зниклі безвісти

…«Мені найважче — оформляти документи й дзвонити родичам, щоб повідомити, що щось сталося. Була ситуація, що поранений просив не дзвонити вагітній дружині, а подзвонити мамі, сказати, що живий. Родичі дзвонять — і ти починаєш крутити, щоб не казати прямо, що сталося…

Ми кількох людей не змогли забрати з поля бою, на жаль. І дружина одного не хоче вірити, що він загинув. Це дуже тяжко психологічно, доки ти не бачиш тіла на власні очі. За мирного життя, за 3 роки можна визнати загиблим зниклого безвісти за законом України в суді. У воєнний час — за два.

У 26-й школі в мене було два учні-брати Хом’яки, які зникли безвісти під Щастям ще в 14-му. Їм хотіли поставити меморіальну дошку, проте мама відмовила. Вона вірить, що сини ще живі. Це дуже болючі моменти.

Також дуже страшно, коли гинуть друзі, й доводиться їх виносити…»

Війна — цікава річ

Трохи витримавши паузу, Микола переводить тему на позитивнішу.

…«Війна — це цікава річ. Цікаві люди. Я був здивований, бо думав, що офіцери, які довго служать, уже втрачені. Виявляється, що офіцери, які мають 25—28 років служби, цікаві. Їхнє життя цікаве тим, що вони постійно переміщуються, пристосовуються до нових умов.

Це навіть видно з облаштування житла. Дивлюся: де автомат? Хоп, він вже під ліжком дротиками підвісив автомат. Через день вже всі так зробили. У них немає гонору. Наприклад, ми варимо їжу разом. Хто миє посуд? Офіцер відповідає: “Ну, я старший, значить сьогодні — я. Далі будемо по черзі”. Всі однакові.

Є цікаві особистості. Кожен щось своє до війни розвивав. Якось ми переселилися в Лимані в будинок, де розморозилася вся система. Хлопці сказали: “Якщо купите труби, ми зараз все поремонтуємо”. Є паяльники, є знання. Ми всі — добровольці, мали свою роботу, дехто приїхав з-за кордону. Минуле життя в кожного ще є.

Хоча для декого це не перша війна. Для когось — друга, для кого — третя. Є ротний — ветеран Афганістану, доброволець з 2015 року, а тепер він знову тут з 2022 року. Є й учасник громадянської війни в Грузії, був мобілізований, потім — воював у 2015—2016 роках. Думав, що все — склав зброю, бо ж скільки вже можна воювати. Але як прилетіло у 2022, його доця запитала: “Тату, що, знову треба тікати?” Вони з Авдіївки тікали. Він зі скреготом взяв речі й пішов знову служити.

Є люди, які маючи можливість звільнитися, не звільнялися. На жаль, є й навпаки — коли офіцери звільнялися, щоб доглядати за тещею».

Позивний

…«Як був Директором, так і залишився. Позивні — унікальне явище, хтось сам придумав, до когось прив’язався, кому прив’язали. У нас є хлопчина з позивним Слоїк (банка на діалекті). Він весь час слово слоїк вживав, ми так його і назвали.

Є хлопець, який багато говорив, в нього позивний Бі-бі-сі. Іноді приходять хлопці з такими позивними, що ніхто не можу згадати, чому вони так звуться. Їх вже десяток років так знають, хтось обізвав, і прізвисько залишилося. Є воїн з позивним Хобот. Ніхто не пам’ятає, чому Хобот. Важко, коли для звіту потрібні прізвища, а ти вже не й пам’ятаєш ім’я чи прізвища».

Не роблю собі кумирів

…«Звичайно, найлегшим та найяскравішим періодом для дітей є козаччина. Там — героїзм. Але після Богдана Хмельницького починається Руїна, і все стає не так райдужно. Особливо, якщо знати, чим все закінчилося.

Якщо говорити про мій улюблений період історії, то насправді такого у мене немає. Я трошки нігіліст і вважаю, що не варто творити собі кумира. Це вибір, який часто політизується. Наприклад, у нас є вулиці, названі на честь Грушевського чи Винниченка. Але я до цих політиків ставлюся досить негативно, бо вони не використали свій шанс. Не розумію, за що їх увіковічувати.

Причинно-наслідковий зв’язок — це основне. Якщо розуміти причину і наслідок та знати, що було далі після певної історичної події — можна самому додумати й передбачити. В більшості випадків воно так і буде, бо люди мало змінилися в історичному процесі. Лише цінності змінилися, а людський характер — ні».

Кабінет директора

На запитання, чи часто діти приходили в кабінет директора, Микола відповідає, що так.

…«З різних причин приходили. Хтось тупав ногами, когось доводилося виключати з ліцею. Викликали сюди, бувало. З різних причин: порушення дисципліни, розпивання алкогольних напоїв. У нас заборонено палити та вживати алкоголь. Учні на це погоджуються при вступі в ліцей. Для мене важливо, щоб вступ був бажанням дитини в першу чергу.

Виселяли учнів з гуртожитків за аморальну поведінку, за те, що розводять «декоративну» плісняву в гуртожитку. Не вміють жити в колективі — знайдуть собі інше житло або будуть їздити на навчання з дому, навіть якщо живуть не в Луцьку».

Микола Володимирович розгортає блискучий сувій паперу. Його руки в цей момент — у білому глітері. Всередині — послання від учениці. Ліцеїсти з нетерпінням чекають на свого директора кожного свята. Для них за честь починати навчання під звуки військового оркестру.

Урочистості у дворі. На сцену запрошують «освітнього байрактара» (так ведучі дійства називають Миколу — mm). Директор почесно читає свою промову, розчулює усіх навколо: «Сьогодні свято, попри всі виклики нашого часу. Все потрібно пережити».

Випускний вальс. Одна з учениць дарує Миколі Євтушину свою стрічку «Випускниця» з підписами однокласників.

За кілька днів Директор знову досліджуватиме покинуті школи Сходу, та в думках плекатиме мрію про свою.

Травень 2024.