«Не обмини цей Хрест». Як у Луцьку 20 літ стоїть пам’ятник вигаданій трагедії

Цей матеріал ми публікуємо у межах рубрики «Місто мовчки говорить», де складаємо своєрідну семіотичну картину міста. Розповідаємо, про що та як комунікують з лучанами графіті, вивіски та навіть скульптури. Усе, що містить в собі певні значення, закодовані в знаках та символах. Так ми прийшли до скорботного монумента в луцькому парку на вулиці Потебні. Але історія раптом звернула в інший бік. І стала потребувати особливого тексту.

Що спільного між пам’ятником «Розстріляним дівчатам» (Шталюппенська або її ще називають Шталюппененська трагедія) у Луцьку та скульптурою Русалоньки  в Копенгагені?

Відповідь: обидва пам’ятники зведені за мотивами та з натхнення літературними творами.

Але є одне але: луцький маскується під меморіал і претендує на історичну правдивість, натомість Русалонька (для більшості людей) є вигаданою персонажкою. Чи справді пам’ятник у Луцьку присвячений справжнім подіям та чи існують русалки? Гайда розбиратися!

Парк на Гнідаві

Мовчазний парк на вулиці Потебні у Луцьку. Мікрорайон звуть Гнідавою через таку ж назву старого села, що було колись у цьому місці. Нині в парку гуляє тільки вітер. Час від часу можна зустріти кількох випадкових перехожих або людей, які вигулюють собак. Поруч з одним зі входів до парку — дорожній знак із ліричними словами: «Друже! Ідучи на прогулянку чи повертаючись з роботи, не обмини цей Хрест святий, символ вічної скорботи…»

На пагорбі, серед дерев, заховався пам’ятник: скульптура Божої Матері, над нею — хрест, позаду — ікони.

Хтось поклав до меморіалу квіти, які час обвив павутиною. Поруч у кущах — використані шприци та брудні штани. Не дуже безпечне місце для вшанування пам’яті чи скорботи.

Напис на пам’ятній дошці свідчить, що це важливий історичний монумент: «Світла вічна пам’ять 10 тисячам полонянок української, польської та білоруської національностей концтабору м. Шталюппен (нині Нестеров РФ), розстріляних у квітні 1945 року комуно-московськими катами штабу 3-го білоруського фронту…»

Історія встановлення

«…Національні-патріотичні сили Волині», — таким підписом завершується текст на меморіальній таблиці. Ці «сили» й сприяли встановленню пам’ятника Шталюппенській трагедії у Луцьку. Монумент збудували у 1996 році. За інформацією газети «День», пагорб, на якому він розташований, є насипаною символічною могилою. А свого часу тут щороку проводили скорботний мітинг та панахиду.

Авторами проєкту стали волинські архітектори Яким Сеник та Ярослав Матвіїв. Ініціатором постання пам’ятника у парку на Гнідаві був письменник, архітектор та депутат Луцької міської ради першого скликання (1990—1994) Олексій Добко.

Добко (1931—2021) з когорти творчої патріотичної інтелігенції Луцька і є представником саме тих національно-патріотичних сил Волині, про які говорить підпис під текстом на табличці. Початок 90-х — час піднесення цих сил, період вичищення авгієвих совєтських стаєнь, тому, вочевидь, ідея не викликала запитань у міській раді. Або ж викликала, та ми про це не знаємо. Крім того, він не просто письменник та архітектор, а (за біографічною довідкою із сайту Луцької міської ради) ще й «автор проєктів і будівничий 11 храмів у селах Волині, організатор і співавтор спорудження пам’ятників жертвам розстрілу в’язнів Луцької тюрми». Саме Олексій Добко є автором «історично-трагічної» повісті «Три тополі», в якій і йдеться про події в Шталюппені.

«Три тополі»

Маючи намір розібратися, про що ж монумент, ми знайшли примірник повісті «Три тополі» у краєзнавчому відділі Волинської державної обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олени Пчілки. Видана книга у Луцьку в 1993 році. Як зазначено: на видавничому комплексі Волинського АПК.

У ній йдеться про поранених військових у Кенігсберзькій лікарні (нині це Калінінград). Один із них, Петро Колос, — свідок і співучасник описаного в книзі злочину спецпідрозділу «Смерш», який розстріляв остарбайтерок:

«На початку квітня минулої весни (1945 рік — mm) я був очевидцем однієї із кривавих трагедій, яку вчинило ЧК штабу Третього Білоруського фронту над ні в чому не винними дівчатами.

B Шталюппененському таборі для репатрійованих їх знаходилась дуже велика кількість, які до цього були в Німеччині на каторжних роботах. Це були в основному українки. Між ними були невільниці із Польщі та Білорусії.

«Визволивши» їх, Сталін та його верхівка не надали їм радянського громадянства, а визнали зрадниками й знищили…» (Уривок з книги, сторінка 70).

Що кажуть історики

Зі вступу до «Трьох тополь» очевидно, що автор претендує на історичну правдивість сказаного. Сам же і пише: «Головним у творі є те, що кожен трагічний епізод не вигаданий, не висмоктаний, як кажуть, з пальця, а з конкретних фактів гіркої правди». Отже, щоб зрозуміти, чи пам’ятник є меморіалом справжній події, чи лише скульптурою на честь літературного твору, потрібно зрозуміти, чи відбувалися ці події насправді.

Шукаємо інформацію у відкритих джерелах про Шталюппенську трагедію. Шукаємо українською, англійською, російською, німецькою. Знаходимо лише українською мовою згадку у Вікіпедії та ще на кількох сайтах: усі посилаються на луцький пам’ятник та «Три тополі».

То чи був злочин? Як міжнародна спільнота могла оминути таку тему? 10 тисяч вбитих остарбайтерок — надто велике число, щоб непомітно розтанути в плині історії. Запитуємо в луцьких істориків. Більшість про пам’ятник знають, проте не досліджували історію, яка за ним ховається. Кілька з них сходяться на тому, що, найімовірніше, це — вигадка, зокрема Олена Бірюліна та Петро Троневич. Луцька історикиня та представниця Українського інституту національної пам’яті Леся Бондарук теж стверджує, що не бачила жодних документів і підтверджень цієї трагедії.

Олексій Добко переконує у передмові до книги, що свою історію писав ще в 70-х, коли за подібне можна було втрапити на розмову до КДБ. Після здобуття Україною незалежності розпочалася хвиля викриттів того, про що мовчали. Проте чи всі такі історії правдиві?

Львівський історик Андрій Усач з ГО «Після тиші», який працює із темою пам’яті, репресій, примусової мобілізації до нацистської Німеччини та совєтських злочинів того часу, теж вважає, що історія є вигадкою, як і ще кілька популярних з 90-х років. Наприклад, про дівчат, потоплених в болотах Колими чи про розстріляний з’їзд кобзарів.

Окрім цього, Андрій додає, що ця історія суперечить тій інформації про примусову працю, фільтрацію та післявоєнне радянське насильство, яку ми маємо на цей час.

«Втратити 10 000 людей неможливо в тих умовах. Це не відповідає загальній канві, того, що ми знаємо про примусову працю і про післявоєнні долі примусових робітників.

Як зазвичай відбувалося повернення остарбайтерок? Якщо їх визволяла американська, французька чи британська армія, вони ж могли противитись тому, щоб їх віддавали радянській стороні, й лишитися на Заході. Йшли в табори Ді-Пі  потім емігрували переважно в Австралію, в Америку.

Якщо їх передавали радянській стороні, вони мали пройти процедуру фільтрації. Це перевірка на політичну благонадійність. Радянську владу дуже цікавило: а чи не добровільно ти поїхала туди, чи співпрацювала, наприклад, бувши перекладачкою табору, чи була донощицею або агенткою.

Остарбайтери їхали у фільтраційно-перевірочні пункти. Інколи це займало всього кілька днів, подекуди — багато місяців. І не тому, що їх так довго перевіряли, а через те, що було зібрано масу людей. Їх було зручно використовувати на всякій роботі для радянської влади. Наприклад, є військова частина, біля неї фільтраційний пункт. Потрібно перегнати німецьких коней чи розібрати й вивести завод в Радянський Союз. Це все робили остарбайтери.

Після допиту та огляду персональних документів виносився висновок щодо подальшої долі людини. Більшість отримала дозвіл повернутися додому. Логіка проста: розвалена економіка після війни, в колгоспах чи на промисловостях треба робочі руки. Загалом серед остарбайтерів майже 60% — ті, що одразу поїхали додому після першої фільтрації, але більшість з них були жінки, чоловіків частково забирали в армію, якщо не служили — їх мобілізували наприкінці війни просто «дослужувати» або відправляли в робочі батальйони чи на промисловість в умовний Урал, Сибір.

Сенсу в розстрілах не було, бо совєтам були потрібні робочі руки. Вони навіть військовополонених, які були власовцями, не розстрілювали масово з цієї ж причини. Їм давали шість років заслання переважно, а потім — відпускали. Тобто радянські післявоєнні репресії не полягали в масових вбивствах в принципі. Це були репресії, депортації або індивідуальні арешти й засудження. Звісно, ця індивідуальність переросла в колосальні цифри. До того ж ми знаємо, що радянські військові могли зґвалтувати, вбити, пограбувати, але це індивідуальні випадки, а не якась організована історія.

У творі («Три тополі») було сказано, що солдати після розстрілу накидали ще німецьких куль, щоб відвести від себе увагу про злочин. Але який сенс, якщо цього ніхто не побачив? Радянська влада, зазвичай, якщо й перекладала злочини на німців, то звинувачувала їх в цьому. Як от у Вінниці було, коли німці розкопали масове поховання часів великого терору 1937—1938 років. Там до останнього розказували, що це зробили самі ж німці», — пояснює дослідник.

Чи був свідок

Жодних підтверджень про правдивість Шталюппенської трагедії наразі немає, але де Олексій Добко знайшов сюжет для свого твору?

За словами колишнього головного спеціаліста відділу охорони культурної спадщини Луцької міськради, археолога і краєзнавця Юрія Мазурика, ця історія була записана на основі свідчень військового радянської армії.

«Добку про це розказав житель села чи то Несвіч, чи то Чаруків дорогою по горохівській трасі (в науковій статті пана Юрія уточнено, що свідком був житель села Коршів Луцького району Мельник І.Ф. — mm). Цей свідок служив в радянській армії в 1945 році. І розповів історію, яка відбувалася в сучасній Калінінградській області Росії. В 90-ті інформація набула розголосу серед волинської громади, й було вирішено вшанувати пам’ять цієї трагедії.

До війни з Росією був запит в Калінінград (запит 2011 року до голови Калінінградської обласної Думи РФ — mm). Але офіційна влада дала відповідь, що не знають нічого про це. Я думаю, нема чого дивуватися, що така відповідь була. Тим паче, що запит з України.

Але я не можу братися і судити. Є свідок, який надав цю інформацію письменнику, і є відповідь з Росії. Як це ще перевірити, не можу сказати. Я думав, що після незалежності всілякі громадські організації, які займаються пошуком жертв війни, політичних репресій, Голодомору, щось знайдуть. Навіть в Росії були організації, які таким займалися. Але нічого немає», — каже Юрій Мазурик.

Тож, начебто: «…З міста Шталюппенена на Ніколайкін вантажними машинами протягом п’яти днів вивезли до десяти тисяч осіб, де… на спеціально відведеному майдані їх розстріляли… пізніше тут було розстріляно поховано 930 полонених солдат Російської Визвольної Армії» (з листа управління культури Луцької міськради до голови Калінінградської обласної думи від 20 липня 2011 року).

На що «председатель областной Думы» Маріна Оргєєва відповіла, що вказані в даному зверненні свідчення не підтвердилися. І порадила звернутися щонайменше в МИД РФ, а не в Думу. На цьому історія завершилася.

Повний текст звернення та відповіді:

Русалки й Шталюппен

Виходить, що про описану подію ми знаємо саме завдяки одному свідку. Та й чи свідок це? І чи був він взагалі? Чому ми порівняли пам’ятник Шталюппенській трагедії та Русалоньці? Якось Крістофер Колумб теж згадав про те, що бачив русалок під час своїх заокеанських подорожей. Згодом інші дослідники іноді включали у праці свідчення моряків задля своїх аргументів.

Та що робити з такою інформацією про «русалок»? Ми запитали про це у дослідників Анни Яценко та Андрія Усача з ГО «Після тиші». Ті кажуть, що не можуть вважати розмову Добка з кимось усноісторичним свідченням (літературний твір не є усноісторичним свідченням, а є авторською інтерпретацією. — прим. авт.).

«Свідчення з’являється тоді, коли задокументоване належним чином: має бути записане на аудіо, відео, або ж людина може занотувати власноруч якісь відомості. Немає підтверджень — немає джерела. Те, що хтось комусь щось переказував, а потім я це переказав, а ти після мене ще раз переказала — це просто нічого.

Це вже сфера постпам’яті. А постпам’ять — це не історія, це те, як ми хочемо думати про історію. Власне, цей випадок про це і говорить. Ми хочемо чи хотіли думати: «Боже, радянська влада була гірша за німців». Мені здається, це взагалі містифікація.

У своїй діяльності маємо кілька способів перевірити інформацію від свідків. По-перше, знаємо загальну канву історії, про яку людина розповідає. Тобто, якщо людина розповідає про перебування на примусовій праці в Німеччині, ми ж приблизно знаємо, як це відбувалося: її мали завербувати, примусово забрати, вона мала поїхати товарним вагоном у розподільчий табір і так далі. Якщо людина говорить, і це не суперечить нашим попереднім загальним знанням, то немає підстав вважати ці свідчення неправдоподібними. Умовно, якщо нам скажуть: «Я була в Бауера на роботі — і тут прилетіли інопланетяни», то виникнуть питання.

По-друге, узгодження між собою. Ми можемо записувати людей, які народилися в одному селі. Якщо їхні історії більш-менш не суперечать одна одній, значить, теж немає жодних причин ставити їх під сумнів.

По-третє, перевіряємо за документами. Ми записували людей, які пройшли ГУЛАГ. Підняли їхні кримінальні справи, щоб подивитися, що вони говорили там, і чи це збігається з тим, що розповідали нам. Іноді це збігалося до якихось супердеталей. Наприклад, людина каже на першому допиті: «Я їм набрехала і назвала чуже ім’я». Ми беремо кримінальну справу — дійсно, перший допит підписаний абсолютно іншим ім’ям. Через скільки допитів вона вже говорить під тим іменем, яке ми знаємо», — розповідає історик Андрій Усач.

Комуно-московські кати: маніпуляції пам’яттю

Розгляньмо, власне, візуальну частину пам’ятника. Вона містить кілька підказок, які одразу можуть насторожити й навести на думку про його об’єктивність.

Текст на меморіальній плиті «комуно-московські кати» — емоційно та ідеологічно забарвлене словосполучення, яке миттєво показує заангажованість й чітку позицію авторів.

Як написи на меморіалі Вічної слави мають чітке ідеологічне забарвлення возвеличення Радянського Союзу та «великого радянського народу-переможця», так і цей показує, що він належить спільноті або людині, яка має упереджене ставлення до радянських солдатів та комуністичної ідеології. Порівняймо: якби текст містив словосполучення «радянські військові» замість «комуно-московських катів», він би сприймався менш заангажовано через відсутність негативних конотацій (якщо розглядати ці два слова без контексту речення).

Основою пам’ятника є фігура Божої Матері, що маніпулює релігійним контекстом заради підкреслення важливості. За словами кураторки платформи культури пам’яті «Минуле/Майбутнє/Мистецтво», докторки філософських наук Оксани Довгополової, «важливість повідомлення меморіалу підкреслюється присутністю сакральних символів: зображенням богів або релігійною символікою».

Час це визнати

Щоб дізнатися достеменно, кому нині належить цей пам’ятник, який він має статус та хто ним опікується, ми подали запит до Луцької міської ради. І ось що отримали:

«Відповідно до розпорядження начальника Волинської обласної військової адміністрації від 15.08.2022 No 362 „Про внесення об’єктів культурної спадщини до Переліку“, пам’ятник «Розстріляним дівчатам» (Шталюппенська трагедія) належить до переліку щойно виявлених об’єктів культурної спадщини. Пам’ятник передано на балансоутримання комунального підприємства «Луцький спеціалізований комбінат комунально-побутового обслуговування» відповідно до рішення Луцької міської ради від 26.02.2020 No 70/71 «Про визначення балансоутримувача кладовищ та меморіальних комплексів Луцької міської територіальної громади» (лист від 22.11. 2024 за підписом заступника міського голови, керуючого справами виконкому Юрія Вербича).

З документа робимо висновок, що пам’ятник вважається меморіальним, тобто таким, що повинен увіковічувати правдиві історичні події, та що він є об’єктом культурної спадщини. А позаяк так, то вкрай важливо говорити про правдивість подій, на честь яких меморіал зведений. Адже це наша колективна історична пам’ять.

Натомість же пам’ятник «Розстріляним дівчатам» є символічним способом запам’ятати й увіковічити події, які насправді не відбувалися й можуть вважатися літературною вигадкою. Ми не заперечуємо того, що радянські військові могли чинити злочини, але подія такого масштабу не могла б досі залишатися замовчуваною.

Дослідники з ГО «Після тиші» Анна та Андрій стверджують, що в Україні нині є великі проблеми з меморіалізацією, особливо коли йдеться про примусових робітників і робітниць.

«Є один невеличкий музейчик на Сумщині, який зараз, напевно, і не діє, бо він в прикордонній зоні. І в Києві в Бабиному Яру є якийсь пам’ятничок. А мова йде про від 2 і до 2,4 мільйонів постраждалих, за різними оцінками. Третина з них так і не повернулася додому. Їх або німці вбили, або вони там померли від хвороб, емігрували на Захід. Сумно, що в нас замість того, щоб меморіалізувати, досліджувати й говорити про реальну пам’ять про реальних людей, зробили фейковий пам’ятник про фейкових людей.

Так само не меморіалізовано належним чином пам’ять про жертв радянського насильства. Наприклад, немає пам’ятника жертвам депортації. А з Заходу Волині це понад 50 000 людей, серед яких було багато підлітків і дітей. Пам’яток про них і місця, де їх утримували, немає, хоча були збірні пункти, наприклад, в Ковелі, Клевані, де ці люди сиділи перед тим, як їх вивезли в Сибір», — наголошує Андрій Усач.

Робота з пам’яттю — дуже крихка, непроста, але — важлива. Те, як ми пам’ятаємо, і визначає наше майбутнє. Як би могли (чи мали б) вчинити у Луцьку, маючи такий казус із монументом, який навіть назвали культурною спадщиною, але за яким немає жодних доведених правдивих фактів? Про що мав би говорити перехожому вказівник у парку Потебні, що веде до насипаного пагорба?

Ні, він не мав би заперечувати злочинів совєтського режиму. Не мав би засуджувати чи дорікати тим, хто його спорудив. Але він мав би відверто і прямо розповідати: це — пам’ятник літературній історії. Щоб не маніпулювати історичними фактами.

Час це визнати.

Післямова, уривок з твору

«…Віра почула, що хтось наближається, але, борючись із смертю, не піднімала голови, лише тяжко дихала. А, коли, все-таки відчула, що перед нею стоїть людська постать, приглушено вигукнула:

— Чого стоїш? Стріляй московська погань!

У відповідь, тремтячи, лагідний чоловічий голос пронизав її душу.

— Вірочко, прости!

Дівчина, переборюючи нестерпні болі, підняла голову й глянула на військову людину, від якої ще раз почула:

— Прости! Я ні в чому не винен.

— Петрику, — ледве вимовила, — А, це ти?

— Я, Вірочко, я!

— Пізно, любий мій рятівнику, пізно… — переконливо сказавши ці слова, вона знову опустила голову, притуливши лице до сирої землі. Петро впав на коліна й, припавши до дівчини, взяв її на руки, та пригорнувши до грудей, притулив свої обгорілі губи до її обличчя, але Віра вже не відчула цього палкого поцілунку, зате йому він залишився відчутним на все життя.

Так закінчилась кривава п’ятиденка московських головорізів в Шталюппененському лісі на Кенінгсберщині…» (Уривок з книги, сторінка 70).

Дізнатися більше:

• Онлайн-архів фотографій українських примусових робітників та робітниць.

• Стаття про українців на примусовій праці в нацистській Німеччині.