«У мого дрона — капітальне вигорання». Військовий з Луцька Дмитро Мандзюк

Військова машина з сіткою на даху повільно, але впевнено рухається луцькими вулицями. Попереду — два талісмани: чорна гумова качечка у шоломі та солом’яна берегиня. На задньому сидінні — собача шерсть. Тут люблять чотирилапих. Трохи трясе, вид з вікна змінюється: від міських хрущовок до поля, над яким видніються тільки лінії електропередач. Власне, їдемо ми на підприємство, працівники якого їх і встановлюють.

За кермом — Дмитро Мандзюк, військовослужбовець-доброволець 100-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Воював на Дебальцівському (2015), Нью-Йоркському, Бахмутському, Куп’янському і зараз Торецькому напрямках. Чоловік став на захист країни без зайвих вагань що у 2014-му (йому тоді було 23 роки), що у 2022-му роках. Просто знав, що має захищати Україну, що це — його обов’язок.

Дмитро міг бути вікінгом. Сила волі та м’язів, запал, довге волосся і ще довша борода. Але ж вікінгів дуже багато, тому його називають у війську — Отче.

Він прямує на своє довоєнне місце роботи, щоб показати його нам.

— О, ще один вояка перед нами їде, — помічає автівку попереду. — Це поранений військовий за кермом.

Заводить розмову: про роботу, побратимів, дружину… Для неї він привозив у цій машині чорні, як ніч, черешні зі Сходу. До речі, одружилися вони вже під час широкомасштабного вторгнення.

Дмитро змінив різні місця роботи: працював на підприємстві Modern Expo, охоронцем в нічному клубі Opera Dance Club , у патрульній поліції. Перед початком широкомасштабного вторгнення був інженером-електриком в «Інтербудінвесті», електромонтажній компанії під Луцьком. Підключав електрику, прокладав лінії електропередач, обслуговував підстанції.

— Окрім цього, як каже Петро , їмо котлети тут, — жартує Дмитро.

Зупинити час

Ключі, гайковерти, кабелерізи, величезні котушки, автомобілі з підіймачами — і серед цих предметів та приладів бігає пес, з яким Дмитро не встиг познайомитися до війни. Трохи далі військового зустрічають колеги, вітаються. Під кордоном з Білоруссю Дмитро служив у селі, звідки родом його колега.

— Заходжу в магазин — а там його мама!

До одного із працівників йдемо в майстерню на території підприємства, щоб зробити кілька кадрів.

— У барбершоп ходив? — питає колега.

— Який барбершоп, машинкою підстригся, — відповідає військовий.

— Відпочив трошки, бачу? — жартує, торкаючись Дмитрового бронежилета. — У нас тільки недавно твої заготовки кінчились.

— Ті, що я ще до війни робив? Це в нас стільки роботи не було? Йолки-палки!

Дмитро показує нам стіну, на якій, каже, сам забивав цвяхи. На них — помаранчеві та білі каски. Одна з них належала йому. Для фото Дмитро зняв свій військовий шолом, який «не прав ще з Авдіївки», і поміняв на помаранчеву, робочу каску.

— Білу вдягати не буду. Її не можна чіпати, то начальника, щоб його було видно, — каже.

На стіні наче утворився свій світ, в якому мальовничо спинився час: окрім інструментів, там висить пейзажна картина з синім струмком та зелено-жовтими деревами довкола нього, календар, який завмер на лютому 2022, а на обкладинці календаря — людина в медичній масці, яка бореться з коронавірусом.

Відчувати час

В іншій майстерні поруч час частково також зупинився: на станку табличка з написом: «Станкостроительный завод имени Ленина, USSR», а холодильник «Дніпро» — з 1974 року. А проте у цих стінах працівники виготовляють важливі та сучасні речі для енергетики міста і відчувають виклики доби: з початком широкомасштабного вторгнення тут робили протитанкові їжаки та шипи.

Дмитро ще з дитинства відчував віяння часу і знав, яким він має бути. Чоловік народився у рік, коли Україна відновила свою незалежність, проте відчував і бачив наслідки СРСР, прагнув жити в більш прогресивному суспільстві, ніж постсовєцьке.

Далі — йому слово.

Нікополь — Луцьк

…«Я родом з Нікополя . На жаль, бачив там наслідки Радянського Союзу, постсовєцьку систему і її людей. Коли мені було 10, ми переїхали з мамою на Волинь. Навчався в Луцьку, подорожував по Волині та інших регіонах. Тут я відчув і зрозумів, що таке свобода. Був школярем, але вже тоді побачив інший рівень розвитку.

Коли я десь на Сході, Харківщині чи Дніпропетровщині, проїжджаю повз совдепівський магазин, де поруч із продавчинею у фартуху сидять 4 “льоліки” (чоловіки у стані алкогольного сп’яніння — mm), — це не той рівень життя, який мені подобається. Я не хочу повертатися назад у часі, хочу розвиватися. І цього ж хочу своїй країні. Шкода, що доводиться змінювати ті території через війну, ліпше було б возити тамтешніх людей в інші регіони України, щоб вони переймали досвід і бачили інше життя».

2014

…«Я пішов сам, щоб захищати свою країну. Тоді, у 2014 році, характер боїв був зовсім інший, ніж зараз. Було 2—3 штурми за день, а то й тиждень. Зараз — 10 на день.

Після повернення зі служби у 2015-му я приєднався до патрульної поліції, це перший набір. Було дуже багато ідейних людей, наприклад Сергій Мерчук, який зараз очолює патрульну поліцію Рівного. Чи Дмитро Мокич, очільник патрульної поліції у Луцьку. Зараз я бачу його частіше на Сході. Я тепер розумію: у суспільстві ті, які були байдужими до війни, такими й залишилися».

Воюють всі. Патрульні, кальянники

…«Коли чую від когось, навіть від військових, що поліція не воює, розповідаю про нашу патрульку. Це, мабуть, єдина патрульна, яка віджала у ворога “Град” і дає ним відсіч. Тепер буде страшно хіба на Волині, коли вони повернуться, щоб поліція з “Градом” людей на дорогах не зупиняла (сміється — mm).

До речі, з роботи в “Опері” я теж бачив багатьох молодих хлопців у війську: бармени, кальянники, охоронці. Всі воюють, що мене приємно здивувало».

Зелена енергетика

…«Я — інженер-електрик. Почав працювати за спеціальністю у 2019 році. За рік до війни в нас було багато роботи. Все розвивалося. Будували підстанції, в селах почали з’являтися нові вулиці, підприємства — до всього потрібно було підводити живлення. Були реконструкції, наприклад, міської лікарні.

Зелена енергетика також дуже розвивалася. Готували сонячні станції для замовників. До речі, в 2014 році в Краматорську я не бачив вітряків, та й загалом по Україні. А зараз є багато. За цим майбутнє, я вважаю.

Та й загалом, без роботи електриків нічого не буде. Після блекаутів ми нераз могли переконатися в цьому».

23 лютого — «Курган і Агрегат»

…«Мені було очевидно: вторгнення — неминуче. У 2021 році вже стягували війська. На той момент я вже знав, що росіяни — не народ, а звірі. Люди згодом побачать це в Бучі, Ірпені та інших населених пунктах. Тоді було зрозуміло: ворога не можна близько підпускати.

23 лютого ми з дружиною пішли на концерт гурту ”Курган і Агрегат” у Луцьку. За тиждень — сходили у похід з моїм хорошим другом, який зараз багато допомагає війську, а тоді — готувалися з ним до “Добровольця” . Жартували, що не знаємо, чи на ті змагання потрапимо, бо, можливо, буде війна».

Знову початок

…«24 лютого я став на облік у військкоматі. Потрапив у ТрО, яке зараз вже знане як “волинська сотка”. Ми трохи постояли під кордоном на Волині, лякали білорусів. А коли їхали на Схід, то вже були готові. Знали, що потрапимо в цікаве місце.

Потрапили в Бахмут. І одразу з пригодами: заїжджали в тоді ще спокійний Часів Яр, але поїхали не тією дорогою, і нас обстріляли першого ж дня. На щастя, всі живі, навіть машини не були ушкоджені. Далі ночували в автівці, дивом нас не помітили. А через день після цього я потрапив у лікарню, бо прилетіло. Контузія. “Взяв” ще з собою кілька своїх людей з осколковими пораненнями. Кілька тижнів лікувався — і знову Часів Яр, Богданівка».

Думав, буду, як Рембо

…«Після повернення з лікарні я почав більше літати на дронах. Спершу був кулеметником, бо ще у 2014-му році мав такий досвід. Думав, що все кришитиму кулеметом, буду жорстким Рембо.

У перші місяці служби друг подарував мені дрон. Він, до речі, досі актуальний, а тоді взагалі був ідеальним. Але я не вмів працювати з ним. Знайшов онлайн-курс для військових Victory Drones. Після цього курсу я був навчений краще, ніж деякі наші командири. Вони казали: “Я що, вашою ”Кропивою”  маю ”Сапога”  наводити?”. Через декілька тижднів вони не розлучалися з “кропивою”.

Зараз у нас дрони не відпочивають, дуже велика інтенсивність. Кооперуємося з Вадимом Барабухою, якраз займається ударними дронами, а ми — розвідкою. Щось знайдемо — і просимо Вадима лупанути».

Дрон Володя-живучий

…«Дрони часто ламаються. Мій один дрон пережив різні пригоди. В нього капітальне вигорання, але він ще з Бахмута тримається. Під час першого ж польоту його прострелили вороги. Ми повернули та поремонтували його. Друге пошкодження — під Куп’янськом. Був сніг, у нього намочилася плата, через що йому “попаяло мізки”, як ми кажемо. Дрон повернувся додому, але його трусило, йому було погано. Потім собі летить і зі всього дуру падає на асфальт. Розбивається.

Поремонтували. Потім він знову впав і розбився. Мій побратим якось назвав цей дрон — Володя. Володя-живучий. Вчора я знову забрав Володю з ремонту. По кольорах деталей видно, що у нього насичене життя: десь була чорна деталь — тепер зелена. Ми називаємо такі дрони Франкенштейнами».

І він стає нашим

…«Велика дяка нашим програмістам, бо якби не вони, я не знаю, як би ми літали. Нас з початків вчили: мавік — це цивільний дрон, який має літати, щоб фотографувати весілля і знімати відео. Натомість айтівці роблять з нього героя, який вбиває москалів, ворожу техніку, розвалює хати.

Частина програмістів служить у ЗСУ, частина — цивільні. Вони є і у прифронтових містах, і в тих, що далеко від фронту, як-от у Луцьку. За мавіками треба ж догляд відповідний: вони ламаються, не долітають до цілей. Часто було таке, що йду полем і бачу мавік. Думаю: “Наш, не наш?”.

Якщо наш, знаходимо власників, якщо не наш — хлопці перепрошивають ворожому дрону мізки, й він стає нашим».

Серебрянський ліс

…«На Серебрянці постійно все горіло. Екологія наша дуже страждала. Важко навіть уявити масштаби.

Але ми працьовиті, відбудуємо все, головне — вчасно насадити нові дерева. Якось мій друг казав: «Закінчиться війна — влаштуюся (працювати) лісником в Серебрянку. Буду вивозити 30 фур дерева і чотири тонни металу за день».

Хазяйновиті волинські хлопці

…«Усі хочуть додому, відпочити, працювати, розвиватися. Ось я приїхав у відпустку, відпочив і трохи подорожував. Окрім того, з’їздив додому, до батьків в село. Їм трохи допоміг, бо живуть самі. І так всі — приїжджають додому і городи садять.

А взагалі маю одне спостереження: приїжджаємо на нове місце, в якийсь будинок зі срачем, де все розвалено. Ми поприбирали, поскладали, зробили ліжечко, провели воду, зробили світло, помили холодильник лимонною кислотою, щоб не смердів. І наступного дня нам кажуть: “Привіт, хлопці, виїжджаємо, змінюємо місце дислокації”. Уже жартома називаємо себе стройбатом (будівельний батальйон — mm).

А після спілкування з іншими бригадами переконався, що волинські хлопці не люблять сидіти на місці й завжди шукають собі якусь роботу. Хто не залучений в боях — носить дрова, займається спортом, тягає гантелі, готує шашлик, бо м’яса у нас багато. А ще був такий чоловік, що знайшов 70 вуликів і звідти мед діставав, щоб не пропадав».

Спати в льосі

…«Дружина з мене дуже часто сміється, бо коли ми їдемо по селах, я дивлюся на якесь подвір’я і кажу: “О, це офігенний п’ятизірковий льох. Я б тут жив”. Це ще до широкомасштабного вторгнення було. Вона цього не розуміла. А тепер сама каже мені дорогою, де льох класніший».

Ухилянти

…«Сумно, звісно, що з’являються хештеги на кшталт #ухилянт, які стають модними. Не можна героїзувати таких людей. Мій побратим з позивним Умка якось показав відео, на якому ухилянти порівняли себе з упівцями, бо вони ж теж боролися за своє життя.

Коли я відпочивав за кордоном, мене тригерили невійськові україномовні чоловіки десь у Кракові чи Будапешті. Намагався абстрагуватися. Дружина допомогла, сказала: я нічого не зміню, я — на відпочинку».

Пам’ять

…«Маю повно ідей на майбутнє після війни, особливо тих, які стосуються електроенергетики. Ті самі дрони — класна технологія для поліції, доставки тощо. Шкода тільки, що планую проєкти з талановитими людьми, які гинуть на фронті. Втрачаємо справді хороших людей, які були там до кінця. Ми маємо жити, щоб їх пам’ятати.

Пам’ять — це не тільки меморіали. Ось в Луцьку як вшановують героїв? Просто з’являється додатковий метр для стенда в центрі. Під час війни люди мають бачити, що воюють найкращі. Можна ліпше розповідати про військових, зробити розлогіші стенди на вулиці Лесі Українки, з детальною інформацією про них. Чого тільки варті такі герої, як Тренер (Роман Гаврилюк — mm), скількох людей він виховав…

Різні є форми пам’яті. Гарний приклад — альбом ”Будинок слово” від проєкту “МУР” про Розстріляне Відродження. Їхали з дружиною у відпустку в Угорщину і ввімкнули цей альбом собі в дорозі. Було темно, ми слухали пісні мовчки, без жодних слів».

***

Дмитро показує свої патчі з написами «Work and travel Bakhmut», «Ліс чудес — зайшов з ногами, вийшов без» і розповідає про бренд «Стохід», який робить військовий мерч. Дмитро хоче, аби випустили патч із зображенням згаданого Серебрянського лісу, на місці якого зараз випалена земля, з написом: «Те саме Полісся, тільки роз*обане».

Показує фото цього ж лісу: чорні виструнчені стовбури на фоні червоного, як кров, неба. На жаль, автор світлини, загинув.

Під час розмови згадує багато імен, усі для нього — важливі. Гортає у телефоні знімки, розповідає про свого напарника Архітектора (Володимир Цапук — mm), про жарти з Тарасом Сасовським, про військову пошту Павла Цапюка. Каже: і життя забракне, щоб всіх пам’ятати й про всіх розповідати.

Розмова з Дмитром відбулася в межах проєкту «Всі пішли на фронт». Це документальний проєкт про військових ЗСУ та їхні професії до повномасштабного вторгнення, авторками якого є фотографка Людмила Герасимюк та журналістка Юлія Тарадюк.

Ми хочемо розповісти вам про бізнесменів, акторів, директорів шкіл, фармацевтів, журналістів, вантажників, барист, танцівників та всіх інших, хто до війни займався своєю справою і віддавався наповну професії, але потім в один день чи сам прийняв рішення йти захищати, чи з честю виконав свій обов’язок і несе його гідно.

У кожній такій історії ми закликаємо читачів донатити на збір (за посиланням в інстаграм-історіях), який актуальний та важливий саме для цього військового чи військової. Так цей проєкт не тільки має інформаційну вагу, а й допомагає боронити країну більш практично — підтримуючи ЗСУ.