Білі кроси у запиленому місті. Як змінити Луцьк, аби довше носити світле взуття у чистоті

У мене ніколи не було абсолютно білих кросівок, бо це взуття здавалося аж надто непрактичним. Навіщо купувати річ, яку доведеться часто обслуговувати, мити, фарбувати та, зрештою, дуже рано викинути? Але світ навколо вперто купував білі кеди і дражнив їх симпатичністю.

То, може, це — моє упередження, і носити білі кросівки в Луцьку все ж таки реально?

Експеримент

25 березня 2024 року я дозволила собі експеримент: узула куплені раніше білі кеди і вирішила носити їх упродовж тижня без миття.

Зауважу: це тривало до того, як Україну і Волинь, зокрема, накрив пил із пустелі Сахара. 

А заодно звернулася до урбаністів у пошуках відповідей: чи правда, що у деяких містах взуттю вдається довше бути чистим? Чи це залежить від чистоти простору? Виявилося, що питання куди глибше та вище. Бо навіть сягає космічних висот.

Одначе почну з кінця. Я носила кеди протягом переважно сонячного тижня. Мої маршрути — то здебільшого центральні частини міста, де викладена бруківка, є асфальт. Я їжджу в громадському транспорті. Тому напозір ця частина Луцька доволі чиста у теплу чи відносно теплу пору року. І мої кеди навіть після тижня активного користування не перетворилися на суцільну сіру масу. Однак уже на третій день я трохи відчула себе замазурою. А ближче до вихідних, коли випав четверговий дощ, — стало й соромно за брудне взуття.

Та я уявляю, як би мені заперечили жителі відділених районів або тих, де переважає приватна забудова. Часто такі ділянки не упорядковані, а коли їх починають ремонтувати, то не враховують принципи урбаністики, що дозволяють зменшити кількість бруду. А дарма.

І наголошу: мова не йде про те, що Луцьк узагалі не прибирають. Принаймні містяни платять за це немалі гроші. До кінця року тендер у понад 8 мільйонів гривень на прибирання виграло комунальне підприємство «Луцькспецкомунтранс».

За ці гроші воно повинне не лише прибирати вулиці, тротуари, газони, а й навіть мити раз у тиждень смітники та час від часу пам’ятники. Окрім цього, є своя сфера прибирання в ЖЕКів, ОСББ і загалом підприємств, які дбають про зовнішній вигляд прилеглої території.

Утім, формула «Чисто там, де не смітять» (або постійно прибирають, або ж є достатня кількість смітників) не завжди працює наповну. Якщо говорити про пил, тут, швидше за все, і справді варто шукати комплексні рішення. Принаймні таку думку підтверджують СЕО студії Leo D’uk Design, урбаніст, архітектор із Луцька, який працює нині у Львові, Левко Давидюк та урбаністка, письменниця й архітекторка Катерина Козлова із Дніпра.

«Це має бути системна, довготривала робота. І насправді цей бруд та пил впливають не лише на кроси, а й на повітря, а відтак — на наші легені та здоров’я»

Левко Давидюк
урбаніст

Його колега Катерина Козлова розповідає, що загалом на нашу планету постійно осідає величезна кількість космічного пилу. Як пише видання BBC, за підрахунками вчених, це близько 40 тисяч тонн (!!!) щорічно. І на це явище ми вплинути не можемо.

Так само не просто протистояти заводам, які у великих промислових містах забруднюють повітря, а за ним — і дороги. Треба змінювати цілу технологію виробництва.

Що ж нам під силу?

Авто — засіб для пересування людей та… пилу

Частину бруду продукують і розповсюджують автомобілі. Для міст України не характерні обмеження щодо того, які типи автомобілів куди можуть заїжджати. Мається на увазі обмеження, що стосуються типу двигуна. Відтак від спалювання пального осідають на землю частинки горіння.

До прикладу, в Лондоні ще у 2018 році дев’ять вулиць у центрі міста переобладнали суто під електромобілі, водневі та авто останніх на той момент моделей-гібридів, які викидають дуже низький рівень CO2.

Так само як люди розносять бруд взуттям, автомобілі — колесами, коли паркуються на сирій землі, що не вкрита газоном. Або ж яка вкрита, але через паркування авто позбувається рослин. Особливо гостро проблема постає навесні чи восени, коли є багато опадів чи талого снігу. Тоді до покришок чіпляється бруд і розноситься містом.

«Аби це припинити, доцільно вводити штрафи та, можливо, ставити фізичні бар’єри, щоб автомобілі не могли паркуватися в певних місцях», — пояснює Левко Давидюк.

Лише з початку року до 27 березня 2024-го включно інспектори муніципальної варти Луцькради склали 388 постанов щодо порушення правил паркування в місті. Якщо ці постанови не оскаржать, то сума стягнень складе 131 тисячу 920 гривень. Тобто в середньому — 340 гривень на порушника.

І ще одним методом боротьби з брудом є догляд за будівельними майданчиками.

Левко Давидюк коментує, що в європейських містах є практика, аби на виїзді з майданчиків працювала установка, яка під тиском збивала бруд із коліс, щоб не нести його в міста. Інакше — штраф.

В Україні ж — стаття про відповідальність у Кодексі законів про Адміністративні порушення за забруднення доріг, а також про порушення правил благоустрою. Крім того, у місті діють Правила благоустрою Луцька, де пункт п. п. 11.3.1 передбачає відповідальність за забруднення доріг.

З останніх випадків про таких порушників департамент муніципальної варти повідомляв у березні цього року. Будівельники, приміром, насмітили на проспекті Відродження. На порушників чекає штраф у розмірі від 850 до 1700 грн. До слова, якщо бачите таких нечепур, то сміливо телефонуйте муніципалам 067 0000 679, 066 102 1 102 або ж пишіть у месенджери.

«Цю проблему, наприклад, непогано вирішили в Японії. У них будівництва закриті плівкою, якимись спеціальними засобами, щоб пил з майданчика не летів у місто взагалі. До того ж у Японії пилу майже нема через те, що в них немає такої кількості цього відкритого ґрунту», — пояснює урбаністка Катерина Козлова.

Клумбу туди, клумбу сюди

Ми не в Японії та щиро тішимося нашій родючій землі. Втім, є способи зробити щось із пилом, і ці рішення дуже конкретні. Деякі потребують системних, і перепрошую за каламбур, ґрунтовних дій.

«Більша проблема, яка має стосунок до урбаністики, — це відкритий ґрунт і відкрита земля. Улітку вона сохне. Якщо на ній немає газону, дикорослих рослин, коли це просто чорна земля, яку ми бачимо, коли ходимо містом, то вітер розносить частки цієї землі на околиці»

Катерина Козлова
урбаністка

Частину землі розмиває на вулицях тала вода або дощі. Вони вимивають ґрунт із клумб, що розміщені вище рівня дороги чи тротуару. Часто клумби оточує не суцільний бордюр, а з проміжками, тому через них теж тече вода. Якщо ви уважно придивитеся до таких клумб після дощів, то буквально побачите вимиту землю.

«По-перше, можна облаштувати клумби нижчими, ніж рівень дороги. Для цього потрібно зняти шар ґрунту, зробити пониження, щоб з тротуарів і дороги в неї стікала вода, аби ця клумба перетворилась на дощовий сад, який збирає, утримує воду якийсь період під час дощу. Таким чином вдасться розвантажити зливову систему в місті. І якщо ми заглибимо цю землю, то вона більше не буде вимиватись», — розповідає Катерина Козлова.

У Швейцарії, додає Левко Давидюк, є ціла програма щодо того, аби міста не мали відкритого ґрунту. Земля або має бути вкрита щільним, якісним газоном чи озелененням, або вкрита мульчею, відсівом, гравієм, під який стелять геотекстиль чи агроволокно.

Поганою практикою урбаніст називає також висаджування однорічних рослин у ґрунт. По-перше, це дорого. По-друге, займає надто багато часу для догляду.

«Окрім цього, клумби стоять півроку з відкритою, нічим не вкритою землею. Зрозуміло, що вітер роздуває це все по вулицях», — каже експерт.

Шкодить чистоті міста також надмірне скошування трави. Це саме той випадок, коли краще пізніше і рідше.

«Влітку через надмірне косіння трави, коли вона щойно з’явилася, ґрунт також занадто пересихає, і його розносить вітер. Тому скошувати траву в містах треба обережно і менше», — пояснює урбаністка Катерина Козлова.

То який вигляд має правильно побудована вулиця, дружня до білих кедів?

Левко Давидюк наводить у приклад львівську вулицю Пекарську, яку нещодавно відреставрували. Тут рухалися комплексно від фасаду до фасаду протилежних будинків, враховуючи рівні клумб, озеленення, злив води тощо.

Результат

Мені сподобалося ходити у білому взутті. Перші три дні. Я почала помічати навколо себе багато людей, які теж ходять у світлих кедах. Одначе поза власною волею стала звертати увагу на плями та сліди бруду на їхньому взутті теж.

Я купила фарбу для білих кросівок і спеціальну щіточку. Але білосніжні кеди потребують надто багато обслуговування, а якщо ти починаєш служити речі, а не річ тобі — то який у цьому сенс?

Як не крути, білі кеди швидко втрачають свій вигляд, а отже, спонукають знову купувати нове. Або ж вміти бачити у всьому прекрасне. Як, наприклад, лакшері бренди Balenciaga and Gucci, які ще у 2017 році випустили кроси, які уже мають вигляд, наче їх носили без миття місяць в районі Володимирської. Коштували вони пару сотень баксів, і, б’юся об заклад, мали чимало прихильників із дуже чистих міст :)

Слово експертці

Іванка Ковальчук, співвласниця взуттєвої фабрики ІКОС

«Наші клієнти дуже різні, з різних міст і з власними взуттєвими звичками. Є люди, які хочуть однією парою взуття закрити всі свої потреби. Умовно одна пара взуття і до роботи, і до відпочинку, і до прогулянки, і до всього. Є такі, які мають цілий, наприклад, взуттєвий гардероб.

Але чи обирають вони взуття з міркувань, щоб воно було темним чи на темній підошві? Точно — ні. Тобто спосіб життя, комфорт, вподобання — це ці фактори, якими керуються наші клієнти. Але не своїм географічним положенням і не світлою чи темною підошвою.

Тим більше, зараз використовують для взуття матеріали, які не важко почистити, вони швидко миються теплою водою, не жовтіють. І тут, мабуть, треба ще сказати про те, що зміна взуттєвих звичок, зокрема відсутності страху до світлого взуття сьогодні, підкріплена тим, що матеріали стали легшими у догляді»

P. S. Уже після того, як я написала цей матеріал, то наткнулася на власне фото 2020 року. На ньому я в абсолютно білих мокасинах (тобто біле взуття у мене таки було). Я пригадала, що носила їх лічені дні, бо вирішила пограти в баскетбол і вони тріснули по-живому. Та це фото мало дещо ще: мою нотатку. В дні, коли я купила ті білі мокасини, мене ошелешила новина про смерть знайомої через хворобу. Мозок відмовлявся вірити, адже у соцмережах вона була на позір щаслива, радісна, кохана, жила у неймовірно прекрасному місці, усміхалася. Я гортала її сторінку, сумуючи через передчасно перерване життя. І наштовхнулася тоді на її фразу: «Життя надто коротке, аби берегти кросівки». І коли прагматик в мені боротиметься з естетом, хочеться її собі нагадати. І вам.