Народжені серцем. Чи складно у Луцьку усиновити дитину і як це зробити

Руслана

У зоопарку біля одного з вольєрів стояла жінка з 10-річним сином. Вони спостерігали, як бавляться мавпенята, а поруч була їхня мама. Типова картина в типовому зоопарку. Обабіч клітки стояла ще одна жінка. Половина мавпенят, — розповідала вона, — від іншої матері, але та померла при пологах, й ця прийняла їх як своїх.

У Руслани защеміло в грудях. Вона ж теж така мама: її малюк, її серце, її диво — біологічно не рідний. Вона всиновила хлопчика, коли тому було три місяці. Почувши, що й у тварин таке буває, зрозуміла: «Пора». І наважилася розповісти синові його історію.

«Не пам’ятаю дослівно, що казала, адреналін зашкалював. Казала точно, що люблю понад усе. Реакція була спокійною, навіть дуже спокійною. Відповів: яка різниця, чи народжувала, чи ні, ти — моя мама», — розповідає Руслана.

Усиновлених дітей часто називають «народженими серцем». Бо не обов’язково народити дитину, щоб її дуже любити й стати для неї справжніми батьками.

Станом на 30 серпня у Луцьку на обліку перебуває 35 дітей, яких можна усиновити. Серед них — діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, і діти, чиї батьки дали згоду на усиновлення. Також у Луцьку реєструють кандидатів-батьків на усиновлення. Кандидати на усиновлення вказують в анкетах бажаний вік, стать, стан здоров’я дитини, яку б хотіли всиновити, й на відповідь органів опіки вони можуть чекати роками.

Нині синові Руслани 25 років. І вона ні на мить не пошкодувала про своє рішення, хоч часом бувало геть нелегко. Особливо, коли покинув чоловік.

Їх видають очі

Руслана вийшла заміж, коли їй було 25. Чоловік — на два роки старший. Молода пара багато подорожувала. А через рік після весілля почали задумуватися про дітей. Рік, другий, третій… Так і не було бажаного результату.

«Після обстеження у лікарів, а їх було дуже багато, мені поставили діагноз: безпліддя. Спочатку була злість… на себе, на світ. Потім — ходила до знахарок, навіть в іншу країну до такої цілительки їздила — все марно.

Згодом ніби й змирилися, чоловік підтримував. Вирішили жити для себе. Але це бажання стати мамою, відчути це щастя, подарувати свою любов дитині не відпускало», — пригадує жінка.

Врешті-решт подружжя зважилося на усиновлення. Вирішили, що дитина має бути маленькою, до року, щоб з раннього віку знала їх як батьків. Це — популярне бажання, і, як кажуть соцпрацівники, багато сімей хочуть всиновити саме таку маленьку дитину.

Тих, у кого немає дітей, хто довго міркував про цей крок, помітно на першій зустрічі. У них в очах написана якась туга, якийсь біль. Ті, хто вже не вперше бере дітей під опіку, або які вже мають дітей, мають зовсім інші очі.

Ольга Ярощук
директорка Волинського обласного центру соціальних служб

Нині у Луцькій громаді 117 усиновлених дітей, які виховуються у 85 сім’ях. Деякі сім’ї усиновили і по двоє дітей.

Мамі було лише 17

Зараз в Україні є цифрова база з даними дітей, яких можна усиновити, їхніми фото. Кандидати в усиновлювачі можуть спершу ознайомитися з їх анкетними даними. Потім — приїхати в заклад, де перебуває та дитина, і познайомитися. В супроводі соцпрацівника. Згодом — ще кілька зустрічей. Усього — 10 днів на «встановлення контакту». Якщо все йде добре, то далі син чи донька мешкатиме два місяці в сім’ї з подальшим усиновленням. А після рішення суду вона вже матиме всі права як біологічна дитина. 25 років тому було дещо інакше. Але перша зустріч з малюком — це те, що пам’ятає кожна мама.

«Нам сказали, що є „відмовник“. З того, що я знаю: мама зовсім молода, 17 років. Батьки наполягли, щоб дитину залишила… Приїхали до будинку дитини. То було дуже бентежно. Він був такий маленький, жвавий і з блакитними очима. Дивно, але був схожий на мого дідуся. Дуже схожий. Рідна мама назвала його Володимиром. Мені не сподобалося це ім’я, тож ми дали йому інше. У його три місяці він офіційно став моїм сином», — ділиться спогадами Руслана.

На той момент їм довелося зібрати купу документів, пройти чимало бюрократичних процедур. Це забрало багато часу і нервів. Але, впевнено каже жінка, результат того однозначно вартий.

Які зараз потрібні документи для тих, хто хоче всиновити дитину?

• Довідка про задовільний стан здоров’я (нині кандидатом в усиновителі можуть бути й люди з ВІЛ/СНІД, і люди з інвалідністю, які мають висновок про те, що вони можуть самі себе обслуговувати)

• Інформація про доходи (на кожного члена сім’ї та на майбутню усиновлену дитину має припадати мінімум сума, еквівалентна прожитковому мінімуму)

• Довідка про непритягнення до кримінальної відповідальності та відсутність судимостей, у тому числі й за злочини, які порушують честь і гідність людини)

• Має бути власне житло (вимог до площі немає).

Пакет документів можна подати через службу у справах дітей у громаді або ж через Дію. Усиновителі не обов’язково мають бути у шлюбі. Кандидатами стають і одинокі батьки. Однак, якщо є потреба, то у Дії свідоцтво про шлюб підтягується автоматично.

Життя після появи дитини в сім’ї змінюється на 180 градусів. І не важливо, чи ви її народили, чи всиновили, чи взяли під опіку, каже Руслана.

«Треба розуміти: дороги назад не буде. Тому якщо людина має хоч часточку сумніву — не варто йти на усиновлення. Значить, не є це бажання цілковитим. А це зіграє свою роль згодом, знаю такі випадки, коли дитину всиновили, щоб була, але не були готові до недоспаних ночей, до хвороб, до підліткового віку, до протестів, до проявів характеру — всього того, що характерне людині як особистості. А потім зривалися на дитині, всі власні поразки списували на її появу у своєму житті. Так, у принципі, і з кровними дітьми буває, коли їх народжують неготові до батьківства люди.

Тому поради не відрізняються від тих порад, які б я дала людям, що хочуть народити дитину. Треба бути готовим до батьківства, це величезна відповідальність. І я ніколи не скажу, що це легко, бо це суперважко. Але плоди гарного батьківства не примусять довго чекати, дитина відповість вам взаємністю. Одне з найголовнішого, що я зрозуміла: що ти вкладеш, те й отримаєш. Ні більше, ні менше», — каже Руслана.

Навчити стати батьками

Сьогодні ж усі усиновлювачі мають обов’язково пройти навчання з психологом. Курс триває 72 години. «Учням» треба заповнити спеціальний зошит. Таке навчання відбувається у Волинському обласному центрі соціальних служб. У 2023 році тут провели навчання для 76 осіб, які хотіли всиновити дітей. Цьогоріч, станом на березень, пройшли навчання 19 кандидатів в усиновлювачі.

Заняття проходять в ігровій формі. Тим, хто прийшов, дають різні практичні завдання, і психолог спостерігає, як людина себе поводить у цих ситуаціях. Бо ось — дитина прийшла в сім’ю, якою буде ваша модель поведінки?

Після завершення курсу кандидатам видають довідку, яку вони додають до пакета документів, який необхідно подати до суду (рішення про усиновлення ухвалює суд).

Навчити стати батьками — неможливо. Але наш центр покликаний сформувати компетентності щодо виховання дітей, щоб кандидати в усиновителі могли бути гарними мамою і татом. Є визначена постановою Кабміну програма: ми вчимо людей, пояснюємо аспекти виховання, вікові особливості, аспекти формування.

Ольга Ярощук
директорка центру соцслужб

У сім’ї Руслани теж без потрясінь не обійшлося. Батько таки не прийняв дитину.

«Коли ми стали повноцінною сім’єю, як я й мріяла, трапилося те, чого я не очікувала: мене покинув чоловік. Знайшов іншу. До слова, та інша народила йому кровну дитину. Не зміг він прийняти нашого сина та й пішов. Можливо, прозвучить дивно, але я ні на день не поринула у депресивний стан, та навіть ні на годину! В мене був син, мій син, рідний серцю, не зважаючи ні на що», — згадує жінка.

Вона так і не вийшла заміж удруге. Але, каже, ні разу про це не пошкодувала. Та й часу на сум не було: син потребував уваги, був активним. Пізнавав світ. І мама пізнавала світ разом з ним.

Всиновлення — таємниця?

Хай там як, але всиновлення — це завжди непублічний процес. Соцпрацівники й судді не мають право розголошувати цю інформацію. Та й сім’ї не завжди про це розповідають вголос.

Єдиного рішення говорити чи не говорити дітям про те, що вони усиновлені, і якщо говорити, то коли — немає. Фахівці кажуть: краще, щоб діти про це дізналися від батьків, у сприятливій атмосфері, аніж десь на вулиці від чужих людей.

«У нас був прикрий випадок, коли дитина сама знайшла документи про усиновлення. На той момент їй вже було десь 16 років. Це було дуже травматично для сім’ї. Дитина почала шукати біологічних батьків. Батьки, які усиновили, важко це переживали, мама у цей час ще й захворіла на онкологію. А ця дівчинка знайшла тих батьків. Нічого, звісно, доброго вона там не побачила. Але тих близьких стосунків, які в них до цього були, в цій сім’ї, вже не стало», — згадує одну зі справ заступниця начальника служби у справах дітей Луцької міської ради Тетяна Бондарук.

У нашої героїні Руслани теж була дилема: розповідати синові чи ні.

«Я всі роки сумнівалася, чи казати йому. Що це дасть? Чи потрібно йому те знати? Але одного разу, коли він був у першому класі, я познайомилася з жінкою, в якої усиновлена донька, якій про те, що не рідна, сказали сусіди на вулиці. То був сильний стрес для дитини, травма на все життя.

Відтоді у мене зародився страх: а якщо рідна мама його захоче знайти й поспілкуватися вже в дорослому віці? Я завжди була з сином відвертою, а про таке йому нічого не сказала, виходить, брехала. Це як зрада якась. Остаточно вирішила, що розповім, лише чекала моменту», — пригадує.

І ось у зоопарку, біля клітки з прийомними мавпенятами, вона наважилась на цей крок.

«Потім кілька разів питав: чи я бачила біологічну маму, яка вона, і чи знаю, чого вона його лишила. Я сказала, що не знаю і не бачила, але дякую їй щодня, що народила. Сказала, що зможе, як захоче, сам дізнатися про все, що цікавить, але він так і не захотів. А йому вже 25.

Питала його, вже дорослого, про ту розмову у зоопарку, чому так спокійно відреагував, чи не боляче було почути це. Відповів: «Я бачив, що ти хочеш сказати щось важливе, переживаєш, пам’ятаю, що тебе аж трусило, якби ще я почав переживати, що б то було?». Такий він і є, дорослий не по роках, мудрий мій син. Він і захисник, і порадник, і розрада, і найбільше щастя. Те рішення далекого 1998 року — то найправильніше рішення мого життя», — переконує Руслана.

Хто може взяти на себе відповідальність

Після 24 лютого 2022 року в телеграмі запрацював український чат-бот, де реєструвалися люди, готові дати прихисток дитині. Тоді ж у медіапросторі циркулювали різні фейки про те, що «десь там їде група дітей з дитбудинків зі східних областей, яким терміново потрібен прихисток». Коли ж соцпрацівники взялися працювати з цими людьми, то виявили, що більшість з них були не готові стати опікунами чи серйозно не задумувались про якусь із форм піклування. Це просто був порив.

«Взяти дитину в сім’ю — не іграшку купити в магазині, це має бути усвідомлене рішення. Треба набратися терпіння. Розуміти, що дитина — це вже особистість, і навіть між біологічними дітьми й батьками не завжди все гладко, й не допускати тієї думки, що це не рідна дитина. Усиновлення — це відповідальність. Ця дитина вже ваша», — каже директорка Волинського центру соцслужб Ольга Ярощук.

Хто може всиновити дитину?

Усиновлювачем дитини може бути дієздатна особа, віком не молодша 21 року, за винятком, коли усиновлювач є родичем дитини. Усиновлювачем може бути особа, що старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш ніж на 15 років.

Де діти перебувають, поки вони не всиновлені

Дітей, від яких відмовились батьки, скеровують до обласного будинку дитини. І якщо впродовж шести місяців мати не відвідує своє маля, то готують документи на позбавлення батьківських прав. Потім шукають або всиновителів, або опікунів чи прийомних батьків. Загалом, якщо діти здорові, вони не перебувають в інтернатах, а, наприклад, у дитбудинках сімейного типу.

«До нас потрапила дівчинка. Ми були впевнені, що скоро знайдемо їй батьків чи прийомну сім’ю. Але під час обстеження у неї виявили фетальний алкогольний синдром . Тому вона довгий час перебувала в державних закладах, поки її не скерували в дитячий будинок сімейного типу. Адже сімейне виховання все одно краще, ніж перебування в інтернаті», — розповідають у службі у справах дітей.

На Волині був випадок, коли старша донька сім’ї народила дитину ще в юному віці, і її батьки всиновили цю дитину. Вийшло так, що мама називає свою доньку сестрою. Як складуться їх стосунки далі, чи розкажуть колись їй її історію — невідомо, бо дитина ще дуже маленька. Але точно зростає в сім’ї.

Була й інша історія. У 2023 році до служби у справах дітей прийшла жінка. Казала, що з іншого регіону, який нині окупований. Втікає від війни. Спитала, які документи потрібні для того, щоб її сина влаштували у будинок дитини. Послухала чиновників, а потім тихенько привела хлопчика до закладу і зникла. Навіть записки по собі не лишила. Чи документа. У хлопчика — ні імені, ні віку.

Спочатку його скерували в лікарню, обстежили. Потім зібрали комісію, щоб визначити, скільки йому років за фізіологічними й психологічними показниками. Приблизно йому було два роки. Ми хлопчика назвали, дали йому прізвище одного відомого актора, дали йому гарне ім’я. Тривалий час він перебував у будинку дитини, щось ніхто довго не зголошувався з кандидатів в усиновителі його взяти. І зрештою, потім одна сім’я з Волинської області таки наважилась, нині справа перебуває в суді.

Тетяна Бондарук
заступниця начальника служби у справах дітей Луцької міської ради

У соцслужбі додають, що у деяких випадках люди можуть роками стояти у черзі, щоб взяти дитину. Якщо кандидати за два роки після пройденого навчання не усиновили дитину, то вони мають вчитися заново.

Мобілізація

Через мобілізацію питання усиновлення отримало нове трактування. Чи є ймовірність того, що дехто вирішив зважитися на це, щоб отримати відстрочку від мобілізації? Це питання — риторичне, і чесно ніхто у такому не зізнається. Є випадки, коли батько всиновлює дитину дружини, маючи власну дитину і спільну з дружиною. Була сім’я, де виховують дитину старшого віку, у них кілька місяців тому народилось друге маля, і вони одразу ж хочуть всиновити третє. Тоді у фахівців закралися підозри, що, можливо, це пов’язане з мобілізацією. Але треба розуміти: сім’ї мають таке законне право. Проте усиновлення не відбувається швидко, люди стоять у черзі роками.

«Відхилити документи можемо, але у дуже виняткових випадках. Відмова має бути обґрунтованою. Наприклад, ми одні документи відхилили, щоправда, йшлося про опікунство. Чоловік, який мешкає в іншій області й служить за контрактом, хоче взяти під опіку дитину — далеку родичку, яка мешкає на Волині. Питання: як цю опіку буде реалізовано?. Причому, що є родичі ближчі, які можуть здійснювати опіку. Іноді проходять батьки, гарно говорять, мають своїх дітей, розповідають про те, що таке мати й виховувати дітей, яке терпіння потрібне. А які мотиви у них насправді — ми ж не знаємо. Тому тут ключову роль мають відіграти фахівці соціальної роботи, які працюють з цими людьми, бачать обставини», — пояснює директорка Волинського центру соцслужб.

Чи можуть вилучити дитину з сім’ї, якщо вона була усиновлена?

Через три місяці після усиновлення працівники соцслужби роблять перший візит у сім’ю, спостерігають, як проходить процес адаптації. Потім три роки вони навідуються щороку. А згодом — раз у три роки до досягнення дитини 18 років.

Навесні у суді перебувала справа за позовом батьків про скасування усиновлення. Річ у тому, що в сім’ї почались проблеми, коли діти досягли підліткового віку, батьки з цим не впоралися, і найлегший спосіб, який вони знайшли, — звернутися до суду про скасування усиновлення. Але луцька служба у справах дітей подала зустрічний позов про позбавлення їх батьківських прав.

Чи можуть усиновити дитину люди з-за кордону?

Українцям, які проживають і працюють за кордоном, треба звернутися у Національну соціальну сервісну службу й у Міністерство соціальної політики. Сюди можуть звернутися й іноземці, але наразі через війну процес усиновлення українських дітей для них призупинений.

Іноземці, які усиновили дитину з України, мали поставити її на консульський облік у країні проживання, щоб можна було надалі стежити за тим, як батьки виконують свої обов’язки.

Реформа

Інтернатні заклади в Україні мають зникнути. Це передбачає реформа, яку, щоправда, відклали до 2026 року. Замість дитбудинків мають бути патронатні сім’ї, де діти, які раптово опинились без батьків, можуть деякий час жити, поки їм не знайдуть опікунів, прийомних батьків чи усиновителів. Бо сім’я — це найкраща форма виховання, яка є у світі. А діти не винні у тому, що вони осиротіли.