Остання луцька «криївка»

Одноповерхова будівля на вулиці Тимошенка, 10 доживає свої дні. Ще недавно її (вулицю) називали Ярощука. Поруч хати — центр зайнятості, Музей волинської ікони, трішки далі — головний корпус Волинського національного університету.

Стара хата розвалюється — це факт. Тріщить по швах. Її кілька разів палили, били вікна. Ручки на дверях зламані. У ранах, які залишив час і вандали, видно дерев’яні планки — давню дранку . Вони свідчать: будівля стара, нині вже так не укріплюють стіни.

Майно не має історичної цінності. Але зберігає історії. Частину з них хочеться занотувати «на папері». Аби пам’ятали. І почати доречно з тих днів, коли тут востаннє яскраво вирувало життя і — без зайвого пафосу — карбувалася нова історія.

Штаб

20 років тому у вересні отруїли кандидата у президенти Віктора Ющенка. Його обличчя назавжди змінило свій вигляд, але той не зійшов із політичних перегонів.

У тому ж вересні проти іншого кандидата, голови Донецької ОДА та ставленика президента Леоніда Кучми — Віктора Януковича, здійснили «теракт»: студент в Івано-Франківську кинув у нього яйцем. Янукович упав. Але теж не зійшов з перегонів.

Він хотів їх виграти за будь-яку ціну: маніпуляціями, залякуваннями, підкупом, фальсифікацією. Це і призвело до подій, які в історії назвуть Помаранчевою революцією.

І студентство відіграє тут велику роль. Наприклад, те, яке збиралося в будиночку на тепер уже Тимошенка, 10.

На межі 90-х і 2000-х, після убивства журналіста Георгія Гонгадзе, після узурпації влади Кучмою, коли стало зрозуміло остаточно, що країна рухається не туди, громадські та політичні сектори активно розбудовувалися. У партій були не лише осередки, а й молодіжні крила. Громадські організації, левовою частиною яких була саме молодь, націлювалися на розбудову того самого громадянського суспільства.

І ось у центрі Луцька, у невеликій хаті на два входи, збиралися одні з таких. Частина приміщення була у користуванні братства вояків ОУН-УПА, про що йтиметься далі. Інша частина збирала навколо себе молодь, що сповідувала патріотичні чи націоналістичні ідеї. Тут був Конгрес українських націоналістів, згодом Тризуб імені Степана Бандери, а з 2001 року — Молодіжний націоналістичний конгрес. Від останнього згодом, у лютому 2005 року, відокремиться Національний альянс і пізніше переїде у приміщення на проспекті Молоді, 13б.

Та поки надворі осінь 2004 року, і хата на Ярощука стала прихистком для багатьох молодіжок, студентських формувань, активістів, які брали активну участь у протестах.

У сучасній термінології це зветься логістичний хаб, а тоді її могли називати штабом, офісом, куди звозили листівки, агітаційну продукцію.

На Ярощука були безлімітний (нечуване задоволення) інтернет, безлімітна мобілка (дуже дорога розкіш на ті часи), принтер, комп’ютер.

Тут проводили наради, планували акції непокори, на кшталт «Інтер бреше», зберігали намети, спальники чи величезний металевий стенд, який час до часу виносили на Театральний майдан та сперечалися, хто буде його тягнути.

У хаті організовували тренінги. Наприклад, про те, як поводитися під час протесту, що робити під час затримання, як пояснювати людям, чому Янукович «проросійська мразь», адже тоді багато хто цього не розумів.

У приміщенні були чергування щодо прибирань, охорони, тут часом навіть хтось «підживав» зі студентів. Діяла сувора заборона на алкоголь чи куриво. Якось до хати прийшли хорватські спостерігачі й хотіли закурити. Було незручно і відмовляти гостям, але водночас неправильно порушувати правила — місцевий закон.

До будинку приходили й представники інших організацій. Це був центр опору, до якого входили жовта та чорна «Пора» , коаліції молоді «Наша Україна», «Чиста Україна». Хоча у місті існували й інші, більш ліберальні сили протесту, на кшталт Асоціації молодих реформаторів.

Тут готували людей для роботи спостерігачами на президентських виборах у містах центру та сходу. І про це, звісно, знали правоохоронці та спецслужби.

«Вони виконували свою роботу. І ми все робили законно», — згадують свідки тих подій.

Чи чергували поруч будинку дивні авто? Так.

«Якось ми провели нараду і пішли з Аліною Шпак у бік головного корпусу. Під деревом лежав чоловік, як п’яний. І раптом у нього почала працювати рація», — згадує нині нардеп Ігор Гузь, який тоді очолював МНК і був депутатом міської ради.

«Агент» побіг, та це був не єдиний раз, коли фіксували стеження. Кидали у приміщення й запальні суміші, підозрюють, то справа рук комуністів Кононовичів , або їх посіпак. На когось зі студентів намагалися тиснути через університет. Дзвонили батькам, просили бути менш активними.

Зринають у пам’яті і дивакуваті історії, пов’язані з хатою. Наприклад, якось на горищі знайшли маленькі труни. Страшній знахідці пояснення виявилося сумне, однак прозаїчне: братство упівців перепоховувало рештки вояків і, оскільки вони не займали багато місця, то робили це у маленьких домовинах.

Останні упівці

Офіційно будинок перейшов у розпорядження братства ОУН-УПА імені Клима Савура у 1999 році, це обласна комунальна власність. Але неофіційно братство тут було й раніше, згадує його теперішній голова Богдан Вівчарик.

Організацію, що об’єднувала колишніх упівців Волині, заснували у 1990 році. Наймолодшому з 17 засновників Миколі Коцу уже тоді було 60 років. Більшість — народжені на початку 20-х років минулого століття. Нині усі покійні. Очолював братство Мелетій Семенюк, тричі судимий за націоналістичну діяльність, був кілька разів поранений.

Він був активним наприкінці 80-х, брав участь у мітингах і демонстраціях, а за часів незалежності відвойовував пам’ять про УПА, передавав досвід нащадкам. Зокрема — у будиночку, на тоді ще Ярощука.

Сама хата має два входи. Свої збори упівці проводили у кімнаті, вікна якої й виходили на вулицю. Нині тут порожньо, збереглися лише якісь старі меблі, чиїсь зношені черевики. У кутку — розібране радіо.

Вівчарик згадує, що під час зборів старші упівці перебували всередині, а їхні сини чи онуки слухали засідання через колонку на вулиці. На стінах тут були хоругви, прапори, старі світлини. Найцінніші пам’ятки рік тому передали обласному краєзнавчому музею. А саме братство тепер перебуває на проспекті Перемоги.

Контора землеміра

До Другої світової війни вулиця Тимошенка (а раніше Ярощука) мала назву Яна Матейка, польського художника чеського походження. А ще раніше, за часів Російської імперії, називалася Сільською, оскільки тут було село, яке наприкінці 19 століття приєднали до міста. Тож на місці сучасної вулиці якраз і була дорога, що вела з села. Над Сапалаївкою тоді були парк та фруктовий сад.

На початку минулого століття із розширенням міста тут почали будувати дво- або одноповерхові будинки. У 20-х роках 20 століття тут жили доволі заможні міщани, місцева інтелігенція. Якщо зазирнути до архівних матеріалів, побачите чимало польських, чеських, єврейських імен. Зрештою, національний склад Луцька у довоєнний час і був доволі мультикультурним.

Про історію вулиці Матейка та її мешканців у цей період детальніше писав Богдан Ворон для видання «Хроніки Любарта».

У 30-х роках тут мешкав видатний український архітектор і міністр уряду УНР Сергій Тимошенко. Саме на його честь вулицю перейменують у 2022 році. А з 1980 вона матиме назву Юхима Ярощука, голови виконкому Волинської облради депутатів трудящих.

У своїх статтях Богдан Ворон згадує будинок за адресою Матейка, 14 і вказує, що тут нині братство. Тут мешкав відомий луцький землемір, який багато років обслуговував володіння відомої польської родини Зайковських, Яків Євплов.

Землемір у 1927 році брав участь у конкурсі зі створення детального обмірного плану міста, добре заробляв та у зв’язку з земельною реформою мав чимало роботи на Волині.

У радянський час у будинку на Ярощука, 10 було адмінприміщення паливного тресту — «Межрайонное управление по заготовкам и снабжению топливом населения коммунально-бытовых предприятий и учреждений», який пізніше став «Волиньоблпаливом». За часів незалежної України споруда, яка досі у власності громади області, передана упівцям та їхнім нащадкам.

Будинок зі столітньою історією нині офіційно «не придатний до нормальної експлуатації. Окремі конструкції знаходяться в аварійному стані. Станом на дату розгляду запиту (29 жовтня 2024 року), рішень щодо знесення згаданого приміщення не приймалося», — відповіли в обласній раді.

На кадастровій карті видно, що частина хати стоїть на землі, яка перебуває у приватній власності.

Чи варто її берегти? У своїх оцінках співрозмовники, які були причетні до її життя протягом останніх 20 років, вагалися. Хтось казав, що все має свій вік і тут треба бути реалістами. Хтось хотів, аби більмо на оці залишилося для тих, хто має коротку політичну пам’ять. Хтось волів би показати своїм дітям, де відбувалися найкращі роки буремної і сміливої молодості.

У підготовці матеріалу вдячна за спогади учасникам Нацальянсу, які люб’язно погодилися розповісти про хату-штаб: Ігорю Гузеві, Анатолію Котлюку, Валентині Машлай та іншим.