Голос-бренд. Ткацик про музичну тусовку Луцька в нульових

Це голос-бренд, яким звучали музичні передачі на радіо «Луцьк», фестиваль «Червона Рута» та вечірки в Будинку офіцерів, клубі «ХХІ століття» і багатьох інших.

Ткацик (так Сергія називають друзі) — людина-символ цілої музичної епохи Луцька. Відомий луцький радіодиджей та ведучий різних імпрез. Наприкінці 90-х він одним з перших чув чи не всі українські пісні та ставив їх в ефірі першої державної FM-радіостанції «Луцьк». У нього розкішна колекція вінілів, бейсболок та історій про музичну тусовку того часу. Деякими з цих історій він поділився з misto.media.

Радіостанція двадцяти компакт-дисків

Сергій Ткачук уперше зазвучав на FM-хвилях ще в 1995 році. Студент, якому не було і 20 років, потрапив на щойно створене радіо «Луцьк» завдяки гарній колекції музики. Її він вишукував на пострадянських теренах разом зі старшим братом Андрієм.

— На той час я щосуботи підпрацьовував у студії звукозапису «Мікос» у магазині «Екран» біля головного корпусу ВНУ : переписував музику з дисків, бобін і касет, продавав «студійки» і «хендмейд» аудіокасети.

Одночасно поповнював і свою фонотеку. Мав можливість слухати практично всю музику, як «класику» так і найновішу на той момент. А ще, звісно, записував касети для друзів, — був справжнім «аудіопіратом».

Хлопець з дефіцитною фонотекою піратських касет і досвідом публічних виступів (Ткацик з першого курсу грав у команді КВК та проводив університетські концерти) став наймолодшим ведучим на той час новоствореного FM-радіо. Перша Сергієва передача вийшла в ефір 20 лютого 1995 року.

— На річницю радіостанції нам подарували 20 компакт-дисків, і ми їх постійно крутили в ефірі. Всі намагалися ставити музику з CD, тому що, по-перше, якість звучання була значно кращою, по-друге, ця музика була актуальною, а по-третє, ніхто не заморочувався діставати з архівів якісь записи і перемотувати плівку на необхідну для ефіру пісню, — згадує ведучий.

Процес створення радіопередачі у ті роки був технічно складним. Ведучий готувався до ефіру заздалегідь: вдома вибирав пісні, придумував і записував «підводку — відводку» до кожної, перемотував касети на початок потрібного треку, виставляв їх у необхідному порядку, записував список пісень для звукооператора.

— Я писав тексти для своїх передач від руки! Все, що говорив в ефірі — від «добрий день» до «до побачення». Ніяких комп’ютерів — одна друкарська машинка на радіостанції. Зараз людям розкажи про це — не повірять, — сміється Ткацик.

Сергій віддавав рукопис друкарці, а звідти — на вичитку. Відредагований текст підписували головний і випусковий редактори. Лише після цього ведучий мав право зайти у студію.

— Диктори працювали над мовленням: учились правильно вимовляти звуки, закінчення, наголоси, позбувались слів-паразитів. Це дисциплінувало і виховувало відповідальність перед слухачем — в ефірі ти не маєш права на помилку. Слово — не горобець. Радіо мало високі професійні стандарти, за якими пильно стежили наші старші колеги. Щиро вдячний їм за це, — розповідає ведучий.

Молодий радіодиджей щодня проводив декілька восьмигодинних ефірів, а ще мав п’ять авторських програм на тиждень: музичні передачі «Мікс» та «Вечір важкого дня», інтерактивну вікторину зі слухачами «Різнокольоровий пес», автомобільну передачу «Асфальтові перегони», кулінарну програму «Смакота».

Радіо стало для Ткацика не лише професійною школою, а й школою життя. Він каже, що з часом і досвідом зрозумів, що доречно говорити, а що — ні. Він навчився чути себе збоку і бачити, де проколовся, був не в настрої, зробив не той акцент або не зробив паузу.

— Я себе накручував, що якщо «продам дияволу душу» і поставлю в ефір якусь співачку з «видатними та унікальними вокальними здібностями», то потім мій товариш чи постійний радіослухач з гарним музичним смаком дорікнуть мені в цьому. Бог милував, я уникав таких ситуацій, — зізнається ведучий.

Серед постійних слухачів радіо «Луцьк» був колишній мер міста Богдан Шиба. Він уважно слухав передачі Сергія і періодично дзвонив після ефіру, аби вказати на помилку, яку почув у програмі, зробити зауваження, прокоментувати або просто подякувати.

— Гроші не мають для мене вирішального значення. Найголовніше — я робив те, що хотів, те, що мені подобалось. Небагато хто може так сказати. Я знаю людей, які будували успішний бізнес, але робили те, що їм не подобалося. А я, хоч і працював локально, реалізувався як радіоведучий, мав безліч ефірного часу, говорив, що вважав за потрібне, ставив музику без жодних обмежень. Не думав далі, ніж про завтра, отримував задоволення, досвід, знайомства, пригоди. А найголовніше — можливість ділитися музикою та емоціями зі слухачами, — каже Сергій.

Музичний Луцьк кінця 90-х

Пригод у 90-ті у Ткацика вистачало. Він був у центрі найгучніших подій міста. Сьогодні за музичним ритмом Луцька Сергій не стежить — скаржиться на брак часу.

— Що зараз відбувається в музичному житті міста? — цікавлюся.

— Поняття не маю, — не задумуючись, відповідає Сергій. — Іноді бачу у соцмережах відео з локальних музичних подій, але аналізувати чи коментувати не маю бажання. Більш-менш знаю, що нового у моїх друзів з 90-х, «нульових».

В офісі Сергія на «Українському радіо», де зараз працює журналістом, стає очевидно, чому він не заглиблюється в музичні новини міста: навколо сотні платівок, дисків, касет і навіть бобін  з музикою усіх напрямків і стилів. Тут і класика, і вінтаж, і світовий «свіжак». З такої бульбашки можна не виходити довіку.

«Червона рута»

Ведучий згадує: найпотужніший музичний сплеск у Луцьку відбувся у 1996—99 роках. Це була хвиля української творчості, яка котилася всією країною.

Багато в чому це відбулося завдяки фестивалю «Червона рута», який на той час набрав обертів. Виступ на фестивалі був метою чи не усіх молодих українських виконавців. Це була потужна стартова точка для тих, кому вдавалося вириватись у лідери серед сотень претендентів.

— Команди, які щось творили на реп-базах у підвалах, раз на два роки  виходили на світ божий і грали на широку аудиторію. Кожен музикант вірив у невмирущість своїх ідей і йшов на фестиваль ловити за хвіст удачу.

Ми разом із Сергієм працювали в оргкомітеті «Червоної Рути» 1999 року. З роками Ткацик є тим, хто своєю працею, харизмою та веселим настроєм достойно представляє Луцьк на теренах всієї країни.

Сергій Присяжний (Сєня)
Лідер гурту «Мотор’ролла»

Сергій проводив відбірковий тур «Червоної рути» в Луцьку в 96-му році. Концерт тривав з 10 ранку до 22 вечора. Організатори помітили жвавого ведучого, який може 12 годин працювати і говорить грамотною українською.

У 99-му його запросили у Київ працювати в оргкомітеті фестивалю асистентом головного режисера телевізійного проєкту і ведучим та сценаристом фінальної частини «Червоної рути» у Дніпрі.

— Це був справжній карнавал — останній шанс потрапити у фінал «Червоної рути»! Виконавців море! Тоді у рок-номінації нарахував 20 чи 30 груп, в поп-музиці — ще більше, найменше конкурсантів — в акустичній поп-музиці, де виступали тьоті у вишиванках і дяді з вусами. Які хочеш виконавці були — всі лізли на сцену, — згадує ведучий про відбірковий тур резервістів 99-го у Києві.

У 1997 році вирвався в лідери гурт «Тартак», створений лучанином Олександром Положинським. Для луцьких гуртів це був надихаючий прецедент. На наступну «Руту» в 99-му році з Луцька поїхав «Основний показник». В обох гуртах — «Тартак» та «Основний показник» виступали сини народного артиста України Василя Зінкевича — Василь та Богдан.

Ткацик — це ведучий, який так представив щойно створений «Тартак» на його першому виступі у луцькому відбірковому турі фестивалю «Червона Рута» — 97, що вся комісія повірила, ніби зараз виступатимуть місцеві суперзірки.

Олександр Положинський
Музикант

— «Тартак» і «Основний показник» виступили максимально круто, біля них поряд навіть ніхто не стояв. Ми жили тоді в Києві в одній кімнаті гуртожитку, разом «варилися» в усій цій музичній атмосфері, генерували якісь ідеї. Скажімо, текст конкурсної пісні «Репетиція» для «Основного показника» написав Положинський. Навіть я щось писав. Пам’ятаю співачку, яка плакала за лаштунками, бо треба було переробити текст. Я просто на коліні за кілька хвилин накидав їй декілька рядків, — розповідає Ткацик.

«Трьошка»

Подією для Луцька стала поява нічного клубу «3000» (в народі «Трьошка»), який згодом трансформувався у клуб «ХХІ століття». Заклад був розташований у приміщенні колишнього кінотеатру «Луцьк», що на проспекті Молоді, 2. На відкриття клубу у 1995 році запросили двох найяскравіших диджеїв міста — Сергія Ткачука та Олександра Положинського.

— «Трьошку» відкривали у грудні 1995 року. Я це дуже добре пам’ятаю, бо з перших днів грудня у клубі стартанули вечірки. Спочатку приміщення було тісне: ще не було того великого залу, в якому всі «гуділи» після 2000-го. Власник клубу Ігор Криса зварив з металу диджейську клітку над барною стійкою у кутку залу. До неї треба було приставляти драбину, залазити всередину і забирати драбину з собою, бо ж всі хотіли потрапити до диджея, щоб замовити пісню. Була барна стійка і пластикові столи зі стільцями, як у літніх кафе. Тими ж столами відвідувачі потім лупашили одне одного під час і після вечірок.

У ті часи важко було зробити якусь розкіш — викручувались, як могли. Власник клубу придбав професійне концертне світлове обладнання фірми «Мартін»  у організаторів концертів Ірини Білик та гурту «Скрябін».

— Звук для «Трьошки» сконструював Володимир Мазур — звукорежисер волинської філармонії. Він практично з гі*на, палок і уламків апаратури фірми Tesla зробив два портали, зібрав пульт, придбав касетний магнітофон і два CD-програвачі фірми Technics. Ми з Сашком приносили з собою музику: кілька блоків касет, кілька компакт-дисків і все — «ковбасили» собі там, світло блимало — все красиво, — іронізує диджей.

Хлопці попрацювали в першому луцькому нічному клубі менше місяця. Надворі була зима: темніло рано, мороз, ще й добиратися на проспект Молоді посеред ночі казна-скільки. До того ж вранці Ткацика чекали ефіри на радіо. Вирішив, що краще в клубі тусити, ніж працювати.

Місця тусовок

У Луцьку на початку нульових було декілька закладів, які гуртували різні тусовки. Вештатись від закладу до закладу було моветоном.

«Роял Дач», що розташовувався на вулиці Лесі Українки, 52, збирав віп-персон міста: пили елітний алкоголь і говорили про великі справи.

Ткацик розповідає, що власники закладу були рокерами в душі, тому розмови відвідувачів іноді відбувалися під акомпанемент «Кінґ Сайз»  . Туди приходили дівчата в пошуках багатих чоловіків, згадує Сергій, замовляли чай і довго пили його за столом на відкритій терасі, немов на вітрині.

За гостями бару спостерігали усі, хто йшов вулицею. Таке собі соціальне реаліті-шоу по-луцьки.

Клуби «Версаль» та «Сьоме небо», які розташовувались по обидва боки кінотеатру «Промінь»: відпочивати тут було далеко не всім по кишені.

Зате «Шайба», що знаходилася на перетині вулиці Єршова і проспекту Відродження, була значно демократичнішою для громадськості.

Клуб мав репутацію закладу з попсовою музикою, дешевим пивом, невибагливим інтер’єром і переважно маргінальною публікою, пригадує Ткачук.

Будинок офіцерів

Ткацика завжди ідеї цікавили більше ніж заробітки. Реалізувати своє бачення класних вечірок молодому диджею вдалося у Будинку офіцерів, що на Винниченка.

Нині — це печальна «занедбанка». 20 років тому тут вирувало життя — дискотеки, КВК, репетиції музикантів. Була навіть студія звукозапису «Глорія» за сценою — дві комірки, обліплені яєчними лотками для звукоізоляції. Ткацик організовував і проводив вечірки в БО, на які сходилося пів міста.

— Будинок офіцерів був місцем реп та хіп-хоп тусовки, брейкдансери приходили. Ми з Максом Благовірним (колишній ведучий Радіо «Луцьк», з яким Сергій Ткачук працював у команді) і Олегом Ющуком (диджей Керміт) придумували різні «двіжухи». Хлопці брали якісь декорації в драмтеатрі, домовлялись, платили шалені гроші. Ми більше витрачали енергії, зусиль, часу і своїх власних коштів, аніж заробляли.

Ціна за вхідний квиток була символічною, а організація вечірок передбачала багато витрат на оренду залу, звук, світло, охорону, зарплату касирці. Хлопці виходили в «нуль» або легкий «мінус».

Заробити якісь невеликі кошти вдавалося два-три рази на рік — на новорічних дискотеках (чи як їх називали в БО — «дискотівках»), день Валентина, Гелловін. Тоді зал наповнювався людьми вщент, не було де розвернутися.

— БО був віддушиною в музичному сенсі. Це були 1995—1996 роки. Небагато часу пройшло відтоді, як музика стала доступною. На той момент в місті було кілька десятків компакт-програвачів. Компакт-диски коштували божевільні гроші: за піратський диск-болванку (переважно болгарського походження) 5 $ платили, 10—20 $ — за ліцензійний. Тоді лише з’являлися якісь альтернативні телеканали — з їхніми хіт-парадами, де почали показувати кліпи.

Музична кухня 90-х

Перші музичні хіт-паради на місцевих телеканалах теж були подією. Ткацик брав безпосередню участь у народженні цих програм. Він згадує ведучого Олексія Лучика, який у команді з Романом Максимчуком творив популярний у Луцьку хіт-парад «Мішень». Назву придумав і подарував Сергій.

У студії стояли здоровенний звукорежисерський пульт і чотири бобінники. На одному була заставка, на другому стояв фон, на третьому — перша пісня, на четвертому — основна бобіна, на яку записували програму.

Режисер займав місце у студії, натискав кнопку на першому бобіннику — в кадрі з’являлася заставка, фон, починав говорити ведучий.

Далі режисер натискав кнопку на наступному програвачі — в ефірі з’являлася пісня, яку оголосив ведучий. Поки грала ця пісня, режисер ставив нову бобіну. У цьому процесі було головне, аби бобіни лежали в правильному порядку і перемотані на необхідний відрізок.

Коли несли стопку підготовлених до ефіру бобін у центральну апаратну, траплялося, що всі ті котушки падали з рук за 10 хвилин до ефіру. Щоб скрутити бобіну, потрібно було залучати весь колектив телерадіокомпанії.

Зате у сфері технічних можливостей для музикантів Луцьк не пас задніх. У місті була відома студія звукозапису «Олекса», яку заснував Олексій Онишко. На цій студії записувались Василь Зінкевич , дует «Світязь» , Ян Табачник , Оксана Білозір  і багато інших зірок естради на світанку української незалежності.

— Я рік працював на «Олексі», бачив процес створення пісні. Це музична алхімія: спочатку пишуться барабани, потім у студію заходить басист, доєднується гітара, далі — клавішні, згодом уже духові і тільки в самому кінці — вокал. Далі весь матеріал заплітається в єдину історію, обробляється, робиться мастеринг . На «Олексі» можна було створювати якісний музичний продукт, не їдучи з Луцька. Адже там працював один з найкращих аранжувальників України (а нині — Ізраїлю) Дмитро Гершензон, — розповідає Сергій.

«Сповідь провінційного самурая»

Поміж вечірок, радіоефірів та фестивалів ведучий писав вірші — японські хоку та хайку . Філософські рядки розсипалися то в записник, то на випадкову серветку. В 2007 році Сергій зібрав у книгу все, що писалось у різні періоди життя. У свій день народження він презентував збірку поезій «Сповідь провінційного самурая».

— Східна культура мені цікава і внутрішньо близька. В японців один ієрогліф має багато значень. Коли вони в певній комбінації поєднуються у вірш — виходить багаторівневий смисловий малюнок, де безліч різних образів переплітається. Ти собі дофантазовуєш, що відбувається навколо цього образу.

Ткацик це завжди веселий, енергійний, стильний чувак. За років 20 нашого знайомства він зберіг вміння тримати позитивний настрій — це велика рідкість. РетроМЕЛОМАН. Вважаю його своїм другом.

Юрій Чайка
Художник

На той момент більшість Ткацикових друзів переїхали в Київ. У місті якось раптово стало порожньо і журливо. Та і сам Сергій, який спробував столичного життя, повернувся додому.

— Ти можеш бути самураєм у Луцьку, можеш бути самураєм у Києві, можеш — в Токіо чи в Лос-Анджелесі. Але якщо ти — самурай, то будеш ним будь-де. Для цього необов’язково вилазити на Фудзі  і робити там сеппуку , аби показати, який багатий внутрішній світ автора.

***

Зараз Сергій працює на першому каналі «Українського радіо», не покидаючи рідного міста. Каже, ніколи не відчував, що йому тісно вдома, завжди знаходив своє коло спілкування.

Ведучий мріє про повернення до музичних програм, прямих ефірів і навіть про власну радіостанцію та публічну вінілотеку. А поки що згадує цих людей, які разом з ним зачепили десяток років свого клубного чи рок-н-рольного «двіжу», бунтарства, пересіли з моциків на зручні авта, слухають спокійну музику, мають бізнес і по кілька дітей.

— Усі переросли той період, подорослішали, живуть цивільним, інтелігентним, спокійним бюргерським  життям, двічі на рік літають за кордон, їздять на дачу, смажать шашлики під радіохіти, — розмірковує ведучий.

Ми сидимо у його «норі», так Ткацик називає свій офіс на «Українському радіо». Він повільно гортає старі фотографії з вечірок і концертів, вмикає архівні записи луцьких зірок кінця 90-х: уривками грає «Кінґ Сайз», «Основний показник», «Флайза», перераховує друзів, які «пустили коріння» у столиці або емігрували.

— Зітри це все. І забудь, — додає Сергій з усмішкою.