War and Travel, або Голіков і ефект метелика

* Англ. war and travel — війна і подорожі, алюзія на програму для роботи та відпочинку за кордоном Work and Travel.

Простора студія з чорними стінами й панорамними вікнами. В повітрі — дим з пахощів ароматизованих паличок. На фоні грає рок-музика. Протягом усієї розмови. Щойно Віктор зробив кілька портретів моїй колезі, а тепер наша черга вловити зміну чоловіка, який змінив дзеркалку на зброю.

Віктор Голіков — фотограф з Луцька, знімає у різних жанрах: ню, комерція, вулична фотографія, портрети, а відтепер у його арсеналі з’явилася ще й воєнна фотографія. Віктор відомий у місті тим, що оголював людські емоції й тіла. Також є засновником фотостудій, ідейним натхненником святкової агенції FeelGood Agency, чоловічої перукарні Сhapter 1.

Із жовтня 2023 року він розпочав службу у 109-тій окремій бригаді Сил територіальної оборони ЗСУ. На момент розмови (березень 2024) був майстром у роті «РУБпАК»  при 109-тій окремій бригаді територіальної оборони, а також був приряджений до служби зв’язків з громадськістю, яка документує та фіксує події у бригаді. Наразі, станом на липень 2024, на посаді штаб-сержанта у відділі комунікацій.

Позивний — Турист, бо «як жаба-мандрівниця, багато в житті накатався і подорожував». Був в усіх областях України, крім Чернігівської.

До служби чоловік активно допомагав луцькому волонтерському штабу гуманітарної допомоги АНГАР (нині благодійний фонд «Ангар.Україна»), привозив з-за кордону автомобілі для військових. У 2022-му році їздив у волонтерські поїздки на Авдіївський напрямок та в Херсон. Одна з таких поїздок перевернула його життя.

«Як надумаєш піти на війну, приходь»

…«Я приїхав на Авдіївський напрямок до друга, Вови Хомича (також луцький фотограф, який служить у війську, нині — побратим Віктора, — mm), провідати його та пофотографувати. Їхав — не знав куди. Мені сказали: “Давай у Покровськ, а там ми тебе підберемо”. Приїхав туди як волонтер та з бажання створити фотопроєкт “Обличчя війни”.

За натурою я інтуїтивно-ситуативний фотограф, тобто відштовхуюся від того, що побачив одразу, нічого не планую наперед. Приїхав туди й зрозумів, що найліпше мені вдається робити саме портрети військових. Ми фотографували їх в дуже цікавих місцях: зробили міністудію в приміщенні підвалу розміром 2×3.

Там я і познайомився зі своїм теперішнім командиром, який жартома сказав: «Ну, як надумаєш піти на війну, то приходь до нас». Маючи на увазі, що я їм потрібен. Я кивнув головою, і вони з мене два-три дні знущалися і підстьобували, мовляв, “давай ми тобі тут повістку випишемо, щоб ти вже звідси нікуди не їхав, оставайся”. Віджартовувався, що потрібно трішки почекати, доки буду готовий”».

Немає шляху назад

…«За словами моєї дружини, переломним моментом стала моя волонтерська поїздка в Херсон. Ми тоді боролися з наслідками вибуху на Каховський ГЕС: вивозили тварин та допомагали людям. Саме там я познайомився з багатьма волонтерами й військовими. Я не стверджую, що повернувся звідти іншим, але відчувалося, що no way back . Після поїздки я не був тут повністю «головою» — я був там. Відчував, що пора».

Такмед, стрільба, ютубчик

…«З того часу я готувався. Вчився користуватися зброєю, ходив на індивідуальні заняття з інструкторами. Звісно, мав розуміння що таке зброя, і як нею користуватися до того, як потрапив у військо. Також проходив безліч курсів з такмеду, в тому числі й в АНГАРІ.

Не останню роль у підготовці відіграли і ютуб-канали. PSDinfo Company — мастхев для цивільних, дуже багато інформації про зброю і не тільки. “Станція Краматорськ” нещодавно запустилася, з грудня 2024-го цю програму ведуть фотографи (подружжя Влад та Костянтин Ліберови). Дуже цікавий мені був “Військовий подкаст” від Телебачення Торонто зі Щуром, Квебеком, Ліпком і Баштовим, шкода, що лише п’ять випусків є».

Таким здоровим я ще в житті не був

…«На початку жовтня минулого року (2023-го) я отримав повістку і звернувся до своїх хлопців зі словами, чи приймуть вони мене до себе. Приїхав на ВЛК  у Покровськ. Думав, п’ять хвилин — і все буде пройдено, бо ж прифронтове місто. Але комісія тривала 4 дні, все по-чесному. Таким здоровим я ще в житті не був, як виявилося.

Потім — 35 днів навчання. Хотів його оминути, щоб одразу до своїх потрапити, але це обов’язкова складова, тому не можна пропускати. Вважаю, що це базовий військовий вишкіл. Як початкова школа, де ти спершу отримуєш стрілецькі навички, далі йдеш на додаткове навчання, зрештою — маєш сертифікат. Було дуже корисно. І підготовка в цивільному житті мені дуже допомогла. У стрільбі я був такий топчик, що навіть іноді хлопці з ДФТГ-шки  дивувалися».

Мобілізація. Жінки

…«У моєму підрозділі жінок достатньо. Виконують різні завдання, не лише документоводи, але й на нулі. Я вважаю, що в першу чергу для жінок мобілізація має бути їхнім вибором. Вони обов’язково підписують контракт. Я теж міг підписати контракт, але мені була ближчою мобілізація. Коли ти мобілізований, служиш до закінчення воєнного стану. За контрактом же — мусиш залишатися на службі й після війни, якщо терміни ще тривають. Я трохи іншого емоційного складу, душевного, духовного, тому після війни не буду військовим».

Ніби вже на війні

…«З одного боку, кажуть, що не потрібно забувати планувати своє життя після війни. Але я ще ніби не повністю пірнув туди, щоб думати, що буде далі. Я ніби вже на війні, але ще багато що треба самому для себе осмислити. Тому планувати наперед мені зараз трошки важко.

Хоча кажуть також, що треба жити планами. Якщо не буде планів — втрачається сенс того, чому ти там, стає важче. Як бачив, так і бачу фотографію невід’ємною частиною свого життя. Займаюся нею понад 15 років».

Творчість через кризу

…«Під час війни можлива всяка творчість: літературна, музична, візуальна. Головне — щоб вона була відповідальна. Ти не мусиш змінювати свій стиль, якщо ти вже мастодонт, знаний завдяки йому. Навіть якщо творчість митця не про війну безпосередньо — важливий контекст і відповідальність. Я організую виставку своєї довоєнної „голенької“ фотографії, яка точно не про війну. Але мій свідомий вибір розповісти про цю фотографію та зібрати кошти (виставка уже відбулася на момент публікації, вдалося зібрати на авто для підрозділу Віктора, — mm).

Хоча наразі я не так про творчість, як про війну. Це зовсім інша фіксація. Дуже важко творчість зробити основною в житті, бо виникає багато питань: для кого, для чого, а чому в когось виходить краще? Творчість завжди проходить через кризу.

Зараз я — військовий. У мене дуже багато обмежень щодо фотографій, тобто в мене не розв’язані руки, щоб втілювати будь-які творчі ідеї. Думаю над створенням проєкту на військову тематику, але ще не знайшов теми. Хоча мене вже знають як військового портретиста, це моя фішка: «О, якщо він сюди йде, то буде нас фотографувати».

… «Технікою користуємося своєю, зрозуміло, що ніхто тобі камери не надасть. Добре, що в нас є можливості докупляти необхідне. Нещодавно нове „світлечко“ купили. Ноут теж свій взяв. Така у мене студія дуже мобільна».

…«Так, є багато творчих людей на війні, та в моїй бригаді зокрема. Ми зустрічаємося час від часу разом за потреби щось обговорити. Це наша додаткова роль, оскільки основна зазвичай — бойова. Вигадуємо нові ідеї, які можна втілити, й гарно висвітлити життя бригади. Думаємо над проєктами, які були б цікаві як військовим, так і цивільним.

Цей брейншторм класно відбувається. Можна навіть сказати, трошки в ігровій формі. Так, ми не азартні, але такі, грайливі (обожнюю це слово). Можемо грати настолки чи Еліас . І під час цього якраз нові ідеї народжуються.

Є у нас дуже круті та свідомі маріупольські хлопці. Такої чистої, джерельної української мови від мене не почуєш, як від них. Наприклад, Макс Грабовський і Максим Чумак — обидвоє працювали журналістами на телебаченні, брали участь у різних літературних конкурсах. Між собою вони навіть були знайомі до війни.

На сторінці бригади Макс Грабовський започаткував рубрику «Наша історія». Це його ідея: показувати, що в цей день в Україні трапилося важливого. Вже зі мною з’явився проєкт про сім’ї, родинні зв’язки між військовослужбовцями.

На фронті я зустрів багатьох творчих людей. Положинського, «Нумер 482» до нас приїжджали з Культурним десантом. З ним і — лялькар і бандурист. Можна навіть на вулицях прифронтових міст когось зустріти — діджея Тапольского, співака Ярмака. З Ярмаком я познайомився особисто, сказав, що хочу йому зробити портрет. На що він відповів: «Не зараз, коли я так заріс. Можна пізніше?»».

Про що завгодно говорили, але не про…

…«Ми скрізь граємо ролі. І на війні теж. Все-таки багато залишається всередині кожного з нас. Як я переживаю ці емоції? Мовчки.

На учебці, цьому так званому курсі молодого бійця, ми за 35 днів жодного разу не поговорили про війну як таку. Про що завгодно, але не про війну. Тут у тебе — автомат, тут — ти копаєш. Але ніхто не говорив про те, що буде після навчання: куди нас відправлять, що зараз відбувається в Запоріжжі, на Авдіївському, Бахмутському напрямках. Мабуть, ми уникали цього і не проговорювали, щоб не накручуватися зайвий раз».

Після

…«Коли завершиться війна, не знаю, яке в мене буде ставлення до фотографії. Можливо, буде така моральна травма, що не зможу взяти до рук фотоапарат. А, можливо, й навпаки: за допомогою фотоапарата буду боротися з різними емоційними станами. Поки що не можу уявити своє цивільне життя.

Навіть зараз складно повертатися в цивільне життя. Трохи дивно себе почуваю, бо відвик від такого спілкування. Некомфортно не тому, що люди стали іншими, а, тому що відвик від цього щоденного спілкування. Іноді хочеться під час розмови піти погуляти.

Учора сів, проаналізував це і зрозумів, що це нормально. На фронті у мене дуже обмежене коло спілкування. Обмежене виключно людьми військовими, до яких я звик з часом».

Довоєнне закордоння

…«Майже пів року до початку повномасштабного вторгнення жив в Естонії. Мені як фотографу запропонували там цікаву роботу. Ось, я там працював, все було добренько. Але ми з дружиною повернулися продовжувати офіційні робочі документи. Це сталося за 10 днів до початку повномасштабки. Приїжджаю сюди, в Луцьк, а наступного дня моя старенька матір ламає ногу. Перелом зі зміщенням. Операція з титановими пластинами. Мама після цього не дуже мобільна. Починається війна. Всі там роз’їжджаються хто куди — а в мене вдома мама, яку ми максимум можемо хіба возити на кріслі колісному.

Мені одразу всі дзвонять — друзі-колеги зі Швейцарії, Естонії. Кажуть, щоб я все покидав і виїжджав, а вони нас заберуть. У перший день я припускав, що, можливо, ліпше виїхати. Але потім зрозумів: це не вихід. В мене ще й брат рідний пішов воювати відразу: в Тро́ записався за кілька місяців до повномасштабної. Брату 57, він — медик. Його син воює. Мій “трошки дальший” брат воює. Його син, мій племінник, Микола Мялковський, уже загинув. Всі чоловіки з моєї родини воюють.

Попросив дружину хоча б на початок війни виїхати (в нас була квартира в Естонії). Поїхала потім до своєї мами в Італію. Але її вистачило за кордоном на два-два з половиною тижні, потім казала: “Мені все одно, наскільки тут безпечно чи небезпечно. Краще я буду вдома чимось ефективним займатися, ніж там сидіти, читати новини й божеволіти”».

АНГАР і сітроен «на здачу»

…«Я розумів, що я нікуди не планую виїжджати й не можу — відчуваю, що це не моя історія. Буквально на другу чи третю добу вже був в АНГАРІ і став волонтерити. Відбулося це дуже спонтанно. Брата кинули на блокпост біля кільця на Рівненській у Луцьку. Вони чергували там, бо в той момент нас атакували звідусіль, скрізь була така війна, що це капець. Якось він сказав: „Мерзнемо, нема на чому спати. Допомагай“. І я почав шукати, де можна взяти матраци. Зв’язався з Олею Валянік , знайшов та відвіз матраци. Так і потрапив в АНГАР. І от перших два місяці, мабуть, при АНГАР жив і ночував. Лишень час від часу їздив додому доглядати за мамою.

Спочатку вантажив, пересилав, розвантажував. Потім був першим, хто виїхав за кордон від штабу як волонтер. За першою машиною поїхав у Швейцарію до своїх друзів…

Пам’ятаю, я виїхав за позашляховиком для Льоші Кушнєра . У нас був бюджет на конкретну машину. Потрібно було знайти Nissan Patrol, бо Льоша медик, і йому треба було саме цю машину, аби позаду вміщалися ноші. Приїхали туди й зрозуміли, що цих машин дуже мало в гарному стані. Паралельно мої друзі почали допомагати фінансово. Зрештою, ми купили для нього легендарний повнопривідний дракон Mercedes Vito. До мене тоді приєднався ще волонтер Ігор Семенюк, бо бюджет, який в нас був, мої друзі підсилили, — так з однієї машини вийшло чотири. А я тоді приїхав от на цьому чорному сітроенчику  , на якому АНГАР все ще їздить, добрав “на здачу”. Після цього я привіз для штабу зо 30 автомобілів.

Мої друзі зі Швейцарії написали: “Роби, що хочеш, тільки не бери до рук зброї”. Проте я відповідав їм, що прийде момент, коли я буду на війні. Я відчував, що це трапиться рано чи пізно, мене це не мине. Зараз вони всі пишуть, що переживають і моляться».

…«Те, де є я є зараз, — логічний наслідок подій, які траплялися зі мною за останні два роки. Поїздка в Естонію, протерміновані документи, повернення в Україну, мама зі зламаною ногою, початок війни, АНГАР, мої подорожі за кордон і на лінію фронту, знайомство з військовими — це і є цим моїм „ефектом метелика“. І я ні капельки не шкодую, що опинився там, де я є зараз. Я приймаю цю реальність».

…«Я — наче Губка Боб , — багато в себе вбираю, аналізую і лишаю те, що мені близьке. Пропускаю через себе безліч фільмів: якісних і неякісних. Але в кожному для себе знаходжу щось нове. Коли багато працював з фотографіями, мусово було відволікатися.

Під час відпустки ходив у кінотеатр на «Дюну»: дуже класний фільм, але мені не вистачило десь чотирьох годин, щоби він був довершеним і повністю розкрив персонажів і події».

Улюблені мультфільми Голікова

• «Воллі» (2008).

• «Хвилю тримай!» (2007).

• «Веселі ніжки» (2006).

• «Теркель і Халепа» (2005).

• «Покахонтас» (1995).

• «Мулан» (1998).

• «Мадагаскар» (2005).

• «Тачки» (2006). Гвідо і Сирник — улюблені персонажі.

Під кінець розмови за вікном починає йти сніг. Березень.

У Вікторовій студії — колекція світлин, зроблених до 2022 року. Фотограф зробив виставку в Луцьку як підсумок цілого періоду своєї праці. Голіков як фотограф завжди показував прекрасне у будь-якому тілі, обличчі, вулиці. У війні прекрасного мало, тому й цінно побачити її очима людини, що вміє знаходити сонце в калюжі.

Березень 2024.

Постскриптум. Час нас минає і міняє, іноді нещадно. Людина — змінна величина. Так і Голіков з моменту запису розмови й донині прожив такий досвід, що рефлексує про війну дещо інакше. Цей матеріал є відбитком свого часу й того, як Віктор мислив ще 5 місяців тому. Далі буде.

***

Розмова відбулася в рамках проєкту «Всі пішли на фронт». Це документальний проєкт про військових ЗСУ та їхні професії до повномасштабного вторгнення, авторками якого є фотографка Людмила Герасимюк та журналістка Юлія Тарадюк.

Ми хочемо розповісти вам про бізнесменів, акторів, директорів шкіл, фармацевтів, журналістів, вантажників, барист, танцівників та всіх інших, хто до війни займався своєю справою і віддавався наповну професії, але потім в один день чи сам прийняв рішення йти захищати, чи з честю виконав свій обов’язок і несе його гідно.

У кожній такій історії ми закликаємо читачів донатити на збір, який актуальний та важливий саме для цього військового чи військової. Так цей проєкт не тільки має інформаційну вагу, а й допомагає боронити країну більш практично — підтримуючи ЗСУ.