Воюю і думаю, як ту стежку зробити

Володимир Цапук — архітектор родом з Волині. Навчався в Національному університеті «Львівська Політехніка» та державному коледжі декоративного й ужиткового мистецтва імені Івана Труша.

Працював у Польщі, та з початком широкомасштабного вторгнення Росії в Україну повернувся додому захищати свою країну. Спершу волонтерив, згодом, влітку 2022 року, долучився до лав ЗСУ. Служив у 100-й окремій механізованій бригаді, потім перейшов у 78-й окремий десантно-штурмовий полк. Оператор дронів.

Має нехитрий позивний — Архітектор, бо навіть в окопах вигадує та робить ескізи нових проєктів.

Пасторальне пообіддя у заказнику «Гнідавське болото». У затінку на лузі пасуться корови, кози, а люди приймають сонячні ванни на березі Стиру, прикриваються панамками, хустинами й рушниками з «Хеллоу Кітті».

Цей спокій порушує він — жартівливий архітектор Володимир Цапук, котрий на це болото уже має план, про який обивателі поки що не знають.

«Це — моє болото», — каже низьким голосом, пародіюючи Шрека. У нього навіть шкарпетки-додосокси в тему — на них зображені стрибучі жаби. Кілька дотепів від Володимира — і ми попрямували за ним оглядати болото.

Частина 1. Луцьке болото й окопи

Болото цінніше за Луцький замок

Шлях розпочався з парку на Потебні. На гугл-мапі він зветься просто «Парк». У совєцькі часи тут запланували парк, але не склалося. Річку висушили, проте інфраструктуру (лавки, ліхтарі) так і не облаштували. Досі тут де-не-де проступають стариці, що були осушені раніше: природа, за словами Володимира, пожирає своє назад.

Саме на Гнідавському болоті він проєктує пішохідний маршрут. Вважає, що болото цінніше за Луцький замок: «Екосистема болота більш цінна для сучасного міста за річку чи навіть замок. Природа — довговічніша за будь-які споруди. Це щастя, що в центрі міста є величезний кавалок землі. І шкода, що він такий занедбаний. Все навколо Гнідавського болота поволі забудовується. Тому треба привернути увагу лучан до нього, щоб зберегти цінну екосистему. А щоб це стало цінністю жителів, треба, щоб була якась реальна цінність, не тільки ідейна. Як-от гарна стежка для прогулянок, щоб туди можна було потрапити у будь-яку пору року».

Луцьк — місто Ісусів

Ідея проєкту Володимира в тому, щоб з’єднати пішохідною доріжкою два береги міста. Найкоротший пішохідний шлях з району Красного, Львівської до Старого міста. Стежка має бути достатньо етичною до природи, без агресивного втручання, але разом з тим стати доступною для пішоходів у будь-яку пору року.

Володимир показує майбутні видові точки. Десь заплановані таблички з написами про пам’ятки, які видніються поруч (як-от Лютеранська кірха), або написи про місцевих мешканців болота («Тут водиться така-то качка»).

Одну з ділянок затоплює навесні. Запитуємо: «А як тут ходитимуть люди, по воді?» Володимир, не думаючи, пожартував: «Луцьк — місто Ісусів. Стежте за моїми руками, ми ж підіймали цю стежку (показує рукою на стежину на Гнідавському болоті — mm) від дамби до цих тополь. Тут можна буде стежкою пройти».

Де ліг — там у мене офіс

І хоч нині Володимир у війську, але потреба займатися улюбленою справою нікуди не зникає: «Військо — це важливий обов’язок, але це не те, що окрилює». На одній з конференцій, у якій він брав участь, йому потрібно було обрати тему для дослідження та майбутнього проєкту.

Тому архітектор звернувся до Катерини Теліпської  із запитом, що потрібно Луцьку. Серед трьох озвучених тем обрав Гнідавське болото:

«Досліджував одну частину болота, а зараз проєктую конструкцію, щоб мати що запрезентувати для майбутніх грантів, донорів. Треба показати щось конкретне: як воно виглядатиме, яку площу займе та скільки туди піде дерева. Мені не хочеться, щоби це була марна робота. Є купа конференцій, воркшопів, на які сходяться архітектори, представники різних організацій. Воно виглядає так: я такий розумний, ти такий розумний, ми такі розумні — поговорили й усе: фізичного продукту ніякого. А місто — це ж максимально фізична штука. Недобре, коли є купа ідей, які накопичують і які не реалізовують. Це товкти воду в ступі.

Я собі поволі цим займаюся один. Воюю і думаю, як ту стежку зробити. Десь відкладаю це, допоки не виникає простій чи нас не відводять. Маю класний кейс для ноута Pelican, якого можна і під бомбами тримати. Сідаю собі у вільну від воювання хвилину, відкриваю ноут — і потрошки-потрошки роблю. Мені приємно, бо маю хоч якусь поживу для мозку, і місту буде користь».

Частина 2. Польща

100 $ на дорогу і рюкзак

Після випуску з «Львівської політехніки» Володимир пропрацював 5 років у Польщі. Але шлях був нелегким: без контактів та грошей архітектор поїхав випробовувати долю в нову країну. Далі — розповідь Володимира.

… «Позичив в одного друга 100 $ на дорогу, в другого рюкзак — і подався шукати щастя. Вдалося. Коли ти голодний, то такий мотивований і креативний стаєш. Майже всі свої гроші віддав за квартиру. Нас там жило офіційно четверо, але завжди було мінімум восьмеро. Від диму марихуани ніц не було видно на відстані витягнутої руки. Ловив вай-фай з готелю навпроти й писав свої резюме. Брав “CV template”  з гуглу, і вписував щось польською.

Якось мені подзвонила жіночка, щоб я зробив їй кухню. Такого досвіду не мав, але за ніч розібрався і надіслав їй зранку. Вийшло повне лайно, але сказав, що раніше в мене такого в портфоліо не було, я спеціально для неї зробив уперше. А вона: “Ой, не треба було, ви що”. Потім переробив по-людськи, отримав свої перші 200 злотих. Тоді мені здавалося, що за них можна жити вічно. На ”парувки”  з “Бедрьонки”  мені точно вистачало».

Дали роботу, бо такий же дурний

…«Коли подавав резюме на першу роботу, навіть вулицю неправильну вказав. Ейчари потім у мене питали: “Де у нас така вулиця?”. І креслення в моїх конкурентів ліпші були. Але я сумлінно працював. І працею довів, що щось таки можу. Мене взяли на роботу, бо засновники цього бюро були такі самі 15 років тому. Закінчили свою політехніку і теж поїхали хто куди — в Ірландію, Швецію, Німеччину. А потім повернулися — і зробили своє. Вони побачили, що я такий же дурний, і дали мені шанс.

Мені пощастило потрапити в макетну майстерню, робив макети будинків. Основна фірма — це архітектурне бюро, а макетна майстерня — дочірня. Я дуже хотів набути практичного досвіду. І коли трошки попрацював з макетами, хотів змінити роботу, щоби більше практикуватися. Я робив ті макети і паралельно ночував у майстерні, щоб подавати проєкти на конкурси. Там само на фронті: я воюю, але у вільний час щось проєктую.

Коли захотів шукати чогось більшого, мене перевели на основну фірму Horizone studio, яка спеціалізується на екологічному будівництві великих будинків, наприклад офісів. Я був радий, що туди втрапив, бо компанія входить у двадцятку найкращих у Польщі. Коли прийшов, то вважав, що я — такий архітектор великий, всі розуми з’їв у політесі. Найбільш впевненим архітектором я був на п’ятому курсі. А потім зрозумів, що ні чорта не знаю. Питають на співбесіді, чи вмію я працювати в певних програмах. Кажу, що “з трьох років за кермом”. А ввечері пішов розбиратися, як креслити те все.

Польську я так само паскудно знав, всі боялися, щоб я брав трубку. Бо це псувало б обличчя фірми. Тільки робочий телефон в бюро біля мене дзвонив — всі зразу прибігали, щоб його взяти. Я тільки за два місяці написав перший емейл польською:

“Добрий день,

Це креслення.

З повагою Володимир”».

Розкішні квартири й містичний музей

…«Потім вже й інших навчав. І згодом перейшов працювати в Angel Poland Group. Будували ”лухурі”  квартири. Працювати там було казково, мав усі матеріали світу, величезний бюджет. Я просто кохався в деталях. Більшість працівників у нас були українці, то я ще і їм перекладав, пояснював завдання.

Першій мій великий власний проєкт — Park legend у Свентокшиському воєводстві Польщі: “область святого хреста”, якщо перекласти. Та місцевість відома своїми слов’янськими легендами. Я читав фольклор, архіви, щоб збудувати цей музей. Принцеси, відьми, циклопи, ідоли, капище, вогнища — задум музею у тому, що ти потрапляєш туди, наче в казковий світ. Навіть є своє пекло. На початку — камінь, з якого вилітає дух пілігрима, який стає провідником відвідувачів. Магія! Насправді — це проєкція.

Коли пішов на війну, був змушений передати авторський нагляд за втіленням проєкту. Ідея моєї праці в Польщі була така — там набратися досвіду, почати щось своє проєктувати й приїхати в Україну застосовувати цей досвід, відкрити власне бюро! Але зараз в нас інша забава…»

Частина 3. Почалася війна

Помінялися із сестрою. Вона в Краків, я — до Луцька

…«Був у Кракові, мав збиратися на роботу. Але вранці побачив, що почалася війна, і передзвонив сестрі у Луцьк. Кажу: “Збирай речі і їдь сюди, у Краків”. Ми помінялися місцями. Вона приїхала до Кракова, а я — до Луцька. На роботі я дуже “обрадував” колег. Ми робили там прекрасний об’єкт, я відпочивав душею просто. Але вони з розумінням поставилися, дуже підтримували.

Це зараз ми сидимо спокійні, бо вдалося вистояти. А тоді ти не розумів, що відбувається: війська біля Києва. Я сидів, і ніякі креслення не лізли в голову, коли дивився, як скорочується мапа наших територій. Розумів, що не матиму куди повертатися: не буде ні моєї хати, ні мого міста. Щоб не їхати порожняком, я позбирав у знайомих речі, купив собі шолом. Бо ж на війну їду! Вислухав плачі й крики мами і зібрався.

Уявляв, що коли перетну кордон — все буде, як у кіно: лава навколо, люди пересуваються по острівках. Насправді ж переїжджаю через блокпости, дивлюся — там діди собі борщ їдять».

Так собі вояка, не особливо кіборг

…«Я так собі вояка, не особо кіборг. Але тоді мені здавалося, що всі мають бути включені. У 2014 я не воював, бо думав, що війна — для професіоналів. На той момент мені було 22 роки, я вчився і хотів будувати.

З дитинства знав, що буду архітектором. Вистругав конструктор з палок. Мені дуже пощастило, бо у мене вдома були креслення з церкви, яка мала будуватися в нашому селі. Мама займалася відбудовою, була місцевою активісткою. Церква згоріла ще за часів Другої Світової. Мама мені це показувала, коли я сидів і щось малював, і казала, що це буде збудовано. І я такий: «Ніфіга собі! Чувак намалював, і це буде видно наживо».

Церкву відбудували, але за іншим проєктом. Досі маю ці поїджені міллю креслення. Тому на запитання, ким я буду, коли виросту, відповідав: “Ясно що архітектором”. З того часу не сумнівався у виборі і йшов навпростець, доки не дійшов».

Наших військових доганяли

…«Приїхав до себе у Мстишин, Боратинська ОТГ. Кінець лютого — початок березня. Кажу: дайте автобус і на війну. Хлопці  запитали, що я роблю. Відповів: волонтерю. Купував та роздавав якісь речі за свої гроші та гроші друзів. Але зброю ніколи в руках не тримав, воно мені таке все чуже було.

Ми поділилися з сестрами: вони з польської сторони займалися біженцями, а я для хлопців возив всякі штуки. Жив у бусиках. Пам’ятаю, як їхали на Сумщину віддавати машину. Тоді її якраз відбивали. Поки доїхали до Охтирки, наші вже просунулися вперед до Тростянця. Коли прибули під Тростянець — вони вже під Сумами. Так ми наших військових доганяли.

У нас із сестрами є своя ГО “Фундація розвитку сільської молоді” для підтримки дітей з села, адже самі виросли в селі, вилізли з того всього і знаємо, як це важко. Під час війни використовували зв’язки, набуті в цій ГО. Сестри забирали жінок з України, допомагали їм з поселенням.

Це була велика трагедія, але емоційно — найліпший час. Люди максимально єдналися: усі тебе підвозять, щось безплатно дають. Треба бронік — на тобі бронік. Всі дуже відкриті були. Я на тому позитиві і їхав перші тижні, навіть не спав».

Там роздають повістки — мені туди

…«Потім хвиля волонтерства трохи стихла. Треба було це робити більш серйозно, а не так емоційно і хаотично, як спочатку.

У червні 2022-го мав бути у війську, але через безлад у військкоматі потрапив туди тільки в липні. Три тижні дзвонили й казали, щоб я приходив пізніше. За перший тиждень вже з усіма друзями зустрівся, бо ж іду на війноньку. Був хаос тут, я дзвонив військовим-полякам і питав, які броніки кращі: не розумівся в амуніції, а вона була потрібна вже-вже.

Потрапив у військо кумедно. Я вже чекав цього, але треба було якесь виправдання для рідних. І от я нарвався на повістку. Йшли чуваки й сказали, що на Варшавському базарі роздають повістки, і я такий: “О, я пішов туди” (вимовляє змовницьким тоном — mm). Вони там когось дожимали, а я чекав своєї черги.

Нас тоді зібрали всіх і питали, чи ми хочемо служити. Із сотні 22 людини хотіли. Питали, хто чим займається. Я зі своєю архітектурою не дуже пасував. Зате потім проєктував бліндажі: більше ні в нікого такого в портфоліо не буде».

Чую, де йому (дрону) болить

…«Спершу був водієм. Прав у мене нема, тому мене призначили на цю посаду. Робимо все, щоб заплутати ворога (сміється — mm). Ніколи не знаєш, де ти опинишся. Але я фактично дивився, до чого більш здібний. Почав займатися дронами та оцифровувати своє відділення (планшети, цифрові мапи), щоб побратими розуміли, як це все відбувається. Поїхали на Бахмут — воно все дуже знадобилося.

Мені свербіло в дупі, і я пішов до молодших. Зараз я — оператор дронів. Перейшов з мавіків на лелеки. Дуже подобається. В мене якась емпатія до залізяк всіляких. Я чую, де йому болить. В мене навіть дівчина ображається іноді, що людське я менше розумію. З архітектурою ти завжди дивишся зверху, а люди й процеси тобі як одиниці стоять. Ось коли я дивлюся на будинок, то знаю, де він тріщить. По людині не видно, де вона тріщить».

Навколо хутора 8 разів держава змінювалася

…«Спершу, коли я прийшов у соту бригаду, ми стояли під Білоруссю. Я сидів там довго і нудно. Здавалося: немає з цього користі. Це вже потім я зрозумів, що війна не лише на передку, і люди скрізь потрібні.

Але в мене там була дуже гарна посвята, романтична. Там мені відгукувалися слова з Декалогу ОУН: “Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за Неї…”. І думаю собі, що в цьому сосновому лісі посеред Волині ходили мої прадіди з УПА. Мені аж носа задирало. Зрештою, навколо хутора в моєму селі вісім разів держава змінювалася.

Потім відправили нас на Бахмут. Війна — це жахливо, але мені було там психологічно легше, бо там я наближаю перемогу. Чи я щось роблю для перемоги, коли охороняю сосну?»

Післямова. Рефлексії про війну

Використовують найцінніше, щоб зробити дірку

…«Війна — це найтупіше використання людських ресурсів. Стільки грошей вкладено у війну — і китайських, і європейських, що можна було б зробити Ельдорадо  українське і російське.

Коли я зсередини подивився на війну, то розумію, чого в москалів така добра тактика. От з людьми вони майже нічого не роблять, щоби мати солдата. Є людина, її забрали, завезли.

А з іншого боку — західний інтелектуалоємний підхід. Ти вигадуєш цілий інститут, який працює з аеродинамікою, інженерією, вибухівкою. У це вкладають купу сили, навчання, грошей. Будують ракету, випробовують шасі, яке буде її вести, навчають людей, які її обслуговують. А все це для того, щоб зробити дірку у землі, дірку в людині, дірку у стіні. Вони використовують найцінніше, що є в людини, щоб зробити дірку в землі. Це найдебільніше, що могло придумати людство».

У контрнаступ підуть нинішні школярі

…«Ті хлопці, які підуть у контрнаступ, — вчаться ще у школі. Іншого шляху немає. Навіть не старшокласники, а учні початкової школи. Бо старшокласникам до 25 не багато залишилося, а як “Азов” гарну рекламу зробить, то й раніше підуть.

А зараз є такий наратив: не воював — не мужик. Як: ти чоловічого року і не воюєш? От навіть Жадан поперся, хоча що там вже йому. Але потім, як чергова Соловій запитає: “Де ти був?”, — він вже не скаже, що книжки сидів писав».

Скрізь по собацюрі

…«Собацюр багато, їх найбільше шкода. Там зазвичай багато різних відважних волонтерів. Але доки ми там, то підкормлюємо собачок. Скрізь, де були, я мав по собацюрі: з Бахмута, з Часово Яру, з Куп’янська… Одного назвав Бобер, він дуже любив гратися. Ми починаємо літати там, а він — гратися. Війна війною, а гратися треба.

Була ще Герда: зайняла собі окоп, тих людей, які були там, прийняла за своїх, інших — не пускала. Мене не пустила… А це — Єбош, це — Майонез, бо біля кухні крутиться.

Якось я скинув фото собак з фронту сестрі, яка в Польщі. Її подруги-польки побачили цих собачок і вирішили їм привезти корм і… собачий одяг, бо бідні мерзнуть. Такий контраст був, що люди трохи поза контекстом».

Нігілізм

…«На війні все нівелюється. Війна підминає що людей, що техніку. Це погано в довготривалій перспективі, бо люди звикають до певного нігілізму: життя ніц не варте, речі ніц не варті. І ти такий думаєш, що якщо викинеш стаканчик у полі, то вже нічого не станеться. Сварюся з побратимами, які хочуть це робити, коли ми десь їдемо. Коли я не поруч, то хлопці в таких ситуаціях кажуть: “Нема на тебе Вовки”. Ми не маємо уподібнюватися до росіян і нести сміття й розруху. А ще мотлох нас демаскує (сміється — mm).

Я дуже радий, що поволонтерив до того, як потрапив на війну. Знаю, якою ціною дістається кожна волонтерка. Прийшов до війська і побачив, скільки всього марнується. Є, звісно, ті, хто цінують. А є навпаки. Є такі, що після ламання чогось кажуть: “Волонтери потім привезуть”. А я їм: «Ти знаєш, скільки це коштує? Моя сестра вам це і купила, вона ж сама волонтер. А вона це робить за власну зарплату».

Покладуть роту, але завоюють пів села

…«Побутом ми можемо й не відрізнятися від росіян, але точно є різниця в нашому ядрі. Я, наприклад, ніколи не бачив класних людей у російському війську, як-от наш Роман Ратушний. Якщо в Росії і є розумні люди, то вони не сунуться воювати. Російська армія — це орда, яка любить воювати. Вони все пожирають. Вони живуть у гівні, зате мають «Велику Росію». А ще — агресивно воюють та не цінують життя, свого та інших.

Жартуємо, що то дуже по-російськи — вбивати своїх поранених, щоб ті їх не обтяжували. Їхня ефективність якраз за рахунок цієї агресії. Ми своїх намагаємося виводити, коли великі втрати. Вони ж — покладуть роту, але завоюють пів села. Короткотерміново, можливо, їхня стратегія працює, але довготерміново — ми переможемо, бо не лише виконуємо директивні накази, а й самі обговорюємо, ухвалюємо рішення колективно, щось вигадуємо. Ми — не вони».

Почнемо не з нуля, а з глибокого мінуса

…«Навіть після перемоги ми все одно залишимося в мінусі, тому що в нас буде тотально зруйнована країна, не буде людей. Ми почнемо все не з нуля, а з глибокого мінуса.

Боюся, щоб у нас не було так, як у Грузії після війни. Люди повтомлюються, прийдуть перші вибори, вони виберуть ще гіршого популіста, а швидше за все ще виберуть того, хто буде за мир з Росією, почнеться відкат і всяке таке. В один день ми точно видихнемо. А потім як оглянемося довкола…»

Затяжна війна — це дуже паскудно. Гниє економіка, гниє суспільство. Найкраще підготовлені солдати померли. Кожна наступна ітерація  гірша. Нові мобілізовані теж гірше підготовлені. Замість одного помирають двоє. Більші втрати. Добре, що ми вижили якимось дивом і ще не загнулися. Зараз у нас марафон. Треба розрахувати сили на довгу дистанцію.

Найкращі мають залишатися при своїй професії: найкращі будівельники, архітектори, електрики, музиканти. Найгірше — що ми втратимо інтелектуальний ресурс. Не думаю, що всі найкращі мусять воювати там. Навіть за цей дворик хтось має воювати тут».

***

Наш шлях привів нас до дворика, де багато життя, буяють рослини. До «Гостинного двору» . Володимир був ідейним натхненником облаштування цього простору. Якось «Семиярусна гора» запросила Володимира провести лекцію у приміщенні колишнього «Центру національно-патріотичного виховання», яке базувалося всередині локації.

Саме в цьому місці чоловік змахнув рукою, розповідаючи, що хтось має залишитися воювати тут. Володимир незабаром повернувся з відпустки на фронт. Звідти він знову показує своїх прифронтових чотирилапих. Тільки цього разу вже не на екрані телефона (як на прогулянці), а надсилаючи фото в дірект інстаграму. Останнім було фото собаки Грушки (у якої дві передні лапи — ліві) з Чорнобильської зони. Чекаємо на наступні фото собак та на його луцьку стежку.

Розмова з Володимиром відбулася в рамках проєкту «Всі пішли на фронт».Це документальний проєкт про військових ЗСУ та їхні професії до повномасштабного вторгнення, авторками якого є фотографка Людмила Герасимюк та журналістка Юлія Тарадюк.

Ми хочемо розповісти вам про бізнесменів, акторів, директорів шкіл, фармацевтів, журналістів, вантажників, барист, танцівників та всіх інших, хто до війни займався своєю справою і віддавався наповну професії, але потім в один день чи сам прийняв рішення йти захищати, чи з честю виконав свій обов’язок і несе його гідно.

У кожній такій історії ми закликаємо читачів донатити на збір (за посиланням в інстаграм-історіях), який актуальний та важливий саме для цього військового чи військової. Так цей проєкт не тільки має інформаційну вагу, а й допомагає боронити країну більш практично — підтримуючи ЗСУ.