Пташка, яка обіймає. Бренд Podoba

Пташка, яка обіймає. Бренд Podoba

Луцький художник, який захищав Авдіївку, заснував з дружиною бренду одягу з принтами-картинами.

Восьмирічна Соломія щойно одужала від вітрянки. Вона грається з двома котами на підлозі у вітальні. Поруч — великий стіл, на якому розкладені футболки, викрійки майбутніх світшотів, малюнки птахів. Посередині — планшетний термопрес — велика важка праска, яка використовується для закріплення зображення на тканині.

Це робочий процес творчого бренду Podoba, заснованого Юрієм та Вікторією Ляшуками. Все зародилося у невеликій двокімнатній квартирі, де живе сім’я.

Юрій — художник, закінчив Інститут мистецтв (зараз факультет культури і мистецтв) Волинського національного університету імені Лесі Українки. Працював на заводі оператором друкарського устаткування. Вікторія — за фахом міжнародний аналітик-перекладач.

Пара об’єднала все, що вміє, і створила сімейний бренд мистецького принтованого одягу і текстильних аксесуарів. Каталізатором цих змін стала війна. Та повернемося на роки назад і почнемо цю історію трішки раніше, коли серія життєвих поворотів вивела нашого героя на нову стежину.

Робочий процес сімейної справи

Робочий процес сімейної справи

Життя з монахами

Юрію 34. Він — професійний художник. Певний період життя писав картини на замовлення. Втім, підлаштовуватись під смак замовника, поступатися своїми принципами і намагатися вгодити — це не зовсім те, чого прагне вільний митець.

— Картина на замовлення не завжди повинна бути мистецтвом. Оскільки замовник може диктувати певні правила. Якщо людина замовляє картину, вона хоче, щоб кольори пасували інтер’єру, а сюжет емоційно не пригнічував, — розмірковує художник.

Робив він і розписи приміщень, панно на всю стіну в приватних будинках. Але найцікавіший досвід монументального живопису стався ще в юності.

— Мені приємно згадувати мою першу професійну практику розпису стін. Це було ще в студентські часи: викладач з живопису запропонував «попрацювати літом». Я зголосився і опинився… в монастирі. Це був Хресто-Воздвиженський Чарторийський чоловічий монастир, навколо якого мурували паркан, а над в’їзною брамою будували капличку. Я був підмайстром і робив на стінах орнаментальний розпис: готував територію для роботи «сакральщика» — майстра, який пише лики святих, — розповідає Юра.

Для хлопця, якому не було ще і двадцяти, це здавалося масштабним і монументальним. Він малював, часом уявляючи, як ренесансний майстер пристосувався до незручних підмосток, як він лягав, тримав пензля втомленою рукою.

По тому в біографії художника були і участь у виставках, і робота на заводі. А потім… А потім почалася велика війна.

Юрій Ляшук

Юрій Ляшук

«У мене було стільки ненависті до русні, що я мусив її кудись подіти»

У ніч перед 24 лютого 2022 року подружжя довго не могло заснути, обговорювало новини і задрімало уже під ранок. Атмосфера була дуже напружена, бо над будинком постійно літали літаки.

— Ми почули вибухи і побігли до вікна. Між будинками було видно спалахи і клуби диму з місця, куди влучила ракета. Важко було до кінця повірити, що таке можливо в цивілізованому світі. День чи два ми з дружиною приходили до тями. Я дивився на дружину, дитину, котів і вирішив відправити їх закордон, а сам — захищати місто, — розповідає Юрій.

Дівчата поїхали в Польщу до друзів, а Юра хаотично шукав спосіб бути потрібним, мусив робити будь-що, аби зменшити тиск емоційного напруження. Робив «коктейлі Молотова», волонтерив у драмтеатрі, але відчував, що цього мало.

Кілька днів він із товаришем ходив у військкомат. У хаосі перших тижнів було важко щось зрозуміти. Хлопців то відправляли додому, то кликали знову у військкомат з речами. Врешті, Юрій таки пройшов ВЛК і поїхав на полігон.

— У мене було стільки ненависті до русні, що я мусив її кудись подіти. Я отримав, що хотів. Я не служив у армії і не вмів користуватися зброєю. Тому зрадів, що буду проходити тритижневе навчання і зможу здобути необхідні навички. Командування спостерігало, де є потреба в людях, яких можна швидко підучити, навіть якщо не служили в армії. На той момент потрібні були зв’язківці. А я не знав військової справи: мені що танкіст, що зв’язківець — ким треба, тим і буду. Робив все, щоб навчитися і в подальшому виконувати покладене на мене завдання, — каже військовий.

8 березня 2022 року Юрій Ляшук склав присягу і 27 березня поїхав в Авдіївку у складі 110 окремої механізованої бригади. Зізнається, що на фронті, коли було важко, не висипався, над головою не стихав свист мін, а поряд — вибухало, у нього закрадалися думки:

«А чи не психонув я, прийшовши сюди добровольцем? Багато моїх знайомих не зробили, як я. Живуть собі далі цивільне, знайоме їм життя. А я тут, на війні.

Але варто було трохи прокрутити в думках, заради чого я тут — оговтувався, розумів, що все правильно: «Країна — моя, родина — моя, і ми — праві. Що робити? Тікати? Я не зміг би самореалізовуватись у чужій країні. Ніколи не бачив себе поза Україною. Постійно почувався б чужим.

На фронті усі мої речі поміщалися в рюкзак

У цій же Авдіївці художник відчув, що мусить спробувати щось своє. Розумів, що краще зробити і програти, ніж ніколи не ризикувати і все життя шкодувати про це.

— Війна змінила моє уявлення про потрібне. Я все переоцінив: від глобального — на що я витрачав своє життя — до матеріальних цінностей, яких, виявилося, треба зовсім небагато. На фронті усі мої речі поміщалися в рюкзак. Напевно, саме це змінило акценти в моїй творчості — захотілося практичних, але все ж мистецьких речей. Футболка — це супербазова річ, полотно, на якому можна розмістити напис, абстракцію, а можна — якийсь цікавий образ, — каже художник.

Тим часом Юрині дівчата прожили у Польщі пів року. Віка знала мову, мала можливість пройти кваліфікаційні курси від центру зайнятості та безплатно підтвердити свій диплом, але не захотіла пускати коріння за кордоном.

— Все ніби зупинилося, стало на паузу. Я знала, що закінчиться війна, приїду додому, Юра повернеться, і життя продовжиться. Треба лише почекати. Через пів року ми приїхали в Луцьк, Соломійка пішла у школу. Ми їздили ще раз на три місяці зими у Польщу, але рішення залишатися в Україні було остаточним, — згадує Вікторія.

Наприкінці 2023 року Юрій Ляшук повернувся додому з війни за сімейними обставинами. Тепер подружжя відновлює здоров’я та сили в творчому процесі: дає крила творчості й відпускає птахів світом. Це та свобода, яку вони втрьох вимріяли, щоб тепер нею можна було ділитися з іншими.

Юрій з донькою Соломією

Юрій з донькою Соломією

Дика пташка — це про свободу

Сім’я почала шукати, як реалізувати у комерції свою творчість ще перед новим 2022 роком. Тоді Юрі впали в око пластикові заготовки новорічних іграшкок. Вони були прозорі, як мильні бульбашки, і складалися з двох півкуль.

Художник розмалював їх пензлем, акриловим контуром, зробив наклейки-витинанки з клейкої плівки — оракалу. Завдяки тому що малюнок був нанесений зсередини, він не дряпався, не стирався, був стійкий до зовнішніх впливів. Пара показала іграшки в Instagram, і їх швидко розкупили. Піднесення від першого успіху надихнуло на створення футболок.

На дебютному виробі зобразили картину «Політ», яку Юру подарував другові на День народження. Ідея сподобалась, і сім’я почала думати, як зробити виконання більш професійним. У першу серію для зображень взяли передрук графічних робіт Юрія. На них у центрі — птахи Волині, що поєднуються з кольоровими пейзажними акцентами з оракалу.

Дика пташка — це класний образ. Він — про свободу, волю. На моїх картинах немає цілого образу птаха. Бо в реальному житті його практично неможливо вихопити оком, побачити якось фіксовано. Птахи завжди ховаються у травах або причаїлися за гілками. Зустріч з дикою пташкою — це момент: ось вона є, і ось її уже немає. Я і малював цих птахів, щоб вони частково виходили за межі композиції, щоб передати цей рух, життя, невловимість.

Юрій Ляшук
художник, засновник бренду Podoba

Художня виставка, яка вийшла за межі галереї

У творчому тандемі на плечах Юри — візуальна частина: дизайн, друк, перенесення малюнка та фото для соцмереж. За Вікою — планування, ведення соцмереж і спілкування із замовниками.

Для них проєкт став поєднанням мистецтва і чогось буденного, практичного. Тому Podoba — це наче художня виставка, яка вийшла за межі галереї в люди.

— Я вважаю, що українці мають смак. У нас — потужне культурне коріння, давня історія. Ми трошки забули своє через трагічні події, які з Україною відбувалися: скільки нас гнобили ті самі росіяни, знищували все українське, насаджували меншовартість, створювали і нав’язували радянськими «скрєпами» образ українця як простакуватого козачка в шароварах. На відчуття стилю в одязі дуже вплинув тривалий період радянського дефіциту і принизливої бідності. Період СССР став для українців травмуючим. Ймовірно, через це нам іноді бувало важко із самовираженням, стилем, — каже художник.

Цільова аудиторія Podoba не має ні вікових рамок, ні гендерних орієнтацій, ні географічних обмежень. Нещодавно світшот із птахами «полетів» у Швейцарію.

Стартап під час війни

Найдовше засновники Podoba шукали саме постачальника футболок. Вони замовляють їх на фабриці в Дніпрі. Досі перебрали багато виробників: якщо хороша тканина — кульгає пошиття, доводиться підрізати якісь ниточки зсередини, витрачати час, аби довести ту футболку до ладу, а тоді вже починати працювати на ній з малюнком. До того ж Юра і Віка свідомо підтримують саме українського виробника, який сплатить податки, і гроші залишаться вдома.

Через перебої зі світлом посилка дуже затримується.

— Люди розуміють ситуацію і чекають. І ми розуміємо ситуацію і чекаємо. Це проблема, бо хочеться працювати швидше, активніше, не затримувати, — пояснює Юрій.

Схема з пошиттям принтованого одягу технічно складніша. Передусім треба «подружити» викрійки кофтини із зображенням пташки в спеціальній програмі — пташка «літає» в ній, як жива: збільшується, зменшується, деформується. Залежно від результату створюються макети для викрійки. Тоді може вийти, що пташка огинає горловину светра, ніби обіймає за шию, або огортає руку крилом. Частини рукавів треба максимально точно підігнати до решти виробу, щоб не з‘їхав малюнок, і всі лінії були в стик.

— Спільні знайомі звели нас з кравчинею Мариною, яка дуже уважна до деталей. Вона вміє підігнати викрійку так, що співпадають не те що контури силуету, а навіть дрібна штриховка всередині пташки. Ми уважні до цих деталей, і Марина — така ж перфекціоністка, — тішиться Віка.

Вікторія Ляшук

Вікторія Ляшук

Витягаємо прес, витираємо пил, збираємо котячу шерсть

Кожен тестовий виріб проходить апробацію на своїх творцях — Віці та Юрі. Після нанесення малюнку футболку перуть, носять самі, знову перуть, прасують, спостерігають, як себе поводять тканина і малюнок на ній. Те, що підійшло за якістю — залишають і дають у виробництво. На Вікторії якраз одягнена кофтина, яка проходить тестування з березня.

— Я її перу, прасую, знову одягаю. Створюю цій речі стрес. Вона дуже добре тримається, значить, серія піде в люди, — пояснює Віка.

Частина виробництва зосереджена саме вдома.

— На полиці — пензлі, маркери, крем для рук, блокноти, на стінах і у гардеробній — Юрині картини. Виходить, що живеш на роботі. Іноді не можемо заснути через те, що робочі думки не йдуть з голови, бо виходить, що спимо в кабінеті, — розповідає Вікторія.

Наразі побут родини — невіддільний від роботи. Такі реалії сімейного бізнесу Ляшуків на етапі зародження. У планах — розширення: оренда приміщення для творчих експериментів, купівля додаткової техніки, запрошення на роботу помічників. Але поки що доводиться жити у творчому процесі і творити посеред вітальні.

— Нам дуже потрібна майстерня. Щоб можна було почати працювати з того ж місця, на якому завершили вчора. І ставити крапку в роботі, просто зачинивши двері офісу на ключ. Зараз процес затягується через домашні справи. Щоб почати друк, ми просимо Соломію посунутися, зібрати іграшки, звільнити стіл. Займаємо її територію. Витягаємо прес, витираємо пил, збираємо котячу шерсть. Дістаємо футболки, наклейки, розкладаємо все це багатство навколо. А коли лягаємо спати — повторюємо весь процес у зворотньому порядку. Якщо додати весь час на збори туди й назад — можна було піти на тиждень у відпустку, — каже Юра Ляшук.

***

Творці Podoba планують подати свій бізнес-проєкт на грант для ветеранів. Це довгий процес, якому передує тривале навчання і безліч консалтингових послуг. Для цього необхідно провести велику аналітичну роботу: врахувати в бізнес-плані, на що саме будуть витрачені кошти: станок, стелажі, обладнання. Треба розрахувати свою діяльність на три роки — зробити поквартальний прогноз продажів з урахуванням подорожчання цін на оренду приміщення, електроенергію. Передбачення, за які не кожен мольфар візьметься.

Подружжя докладає зусиль, аби їхні бажання здійснювалися. Вони знають, що до жменьки таланту обов’язково потрібен віз праці. Лише така формула ефективно працює. Зараз Вікторія активно освоює бухгалтерію, маркетинг, логістику і серйозно налаштована на масштабування сімейного стартапу. Юрій займається вдосконаленням ілюстрацій і працює над створенням нової колекції, малює картини, вчиться в автошколі за спеціальною програмою для учасників бойових дій — сім’ї потрібна машина.

А поки що доводиться носити сумки з одягом власноруч і пішки або морочитися з таксі. Але вони зможуть. Вони уже можуть. Попри вічне «не на часі», двох котів, коробки по кутках і мінімальні стартові можливості. Адже крилатим, як відомо, ґрунту не треба.

Народження пташки

Народження пташки

Котячий контроль якості

Котячий контроль якості

misto.media Підписуйся на misto.media в інстаграмі, фейсбуці та телеграмі

також читайте