«Бабуся казала: то — птах». Історія про молодість Реміза, яку застала війна

Ремез — це птах з роду горобцеподібних, розміром менший від горобця. Зі світло-каштановим оперенням. Перелітний.

Реміз — це прізвище та позивний іншого птаха, який літає на Донбасі. Літає за допомогою залізних крил дрона. Також перелітний. Бабуся казала Максиму, що їхнє прізвище походить від назви цього птаха.

Максим Реміз — військовослужбовець-доброволець 100-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, батальйон безпілотних систем. Пілот дронів, розвідка. Йому 21. Прийняв рішення стати до лав ЗСУ рік тому, влітку 2023 року разом із другом Назаром. Мовляв, разом легше було проходить необхідні процедури. Воював на Лиманському, Авдіївському, Торецькому напрямках.

Спершу вчився у Луцькому ліцеї № 4 імені Модеста Левицького, згодом пів року — у ВНУ за спеціальністю «Середня освіта (англійська мова)», але згодом зрозумів, що вчителювання, — то не його, і покинув. Вирішив: ліпше заробляти гроші. Працював у Польщі на різних роботах, зокрема на лісопильні та будівництві.

Напередодні повномасштабної війни повернувся до Луцька. Пішов на роботу до друга та однокласника Вадима — ремонтувати машини. А майже через рік — на війну.

«Вершина» . Чекаємо на вершині Омеляника Реміза, який от-от має підійматися на гору. Попиваю мохіто в маленькому пластиковому стаканчику, а фотографка Люда — воду, щойно з холодильника. Як тільки Макс під’їжджає, сідаємо до нього. Їхати до гаража нам 5 метрів, але нехай. У машині лунає «Лист до друга» Скрябіна.

Їдемо до гаража Вадима, друга та однокласника Максима. Саме туди, де Макс працював перед початком широкомасштабної війни. В гаражі через маленьке, як в поліських хатах, віконце пробирається пообіднє сонце. На стінах висять інструменти, ключі різного розміру та наліпка «Не курити, не смітити». Вадим там саме за роботою. Він активно волонтерить, неодноразово «приганяв» автівки на Схід. Максим про нього говорить: «Зараз зайдемо до Вадімчика, він, може, трохи соромитися. Взагалі, пощастило мені, що Бог дав такого друга в 10 класі». А ще той за свої гроші купує машини друзям, які воюють, зокрема й Максиму та Назару, які долучилися до ЗСУ разом.

Хай ця історія буде про молодість, яку раптом застала війна. Далі — слово Максиму.

На війну з другом

…«Вирішили піти на війну разом з другом Назаром. Він сказав: хочу воювати, бо період такий, що треба за Україну боротися. Назар трохи старший за мене, йому 23 роки. Його менший брат також воює, вже командир взводу, навчався на військового. А ми з Назаром пішли на fpv-шках літати. Зараз ми з ним в одній роті, але він у взводі ударників, а я — у розвідці. Знаходжу ціль, а Назар на неї злітає.

Я очікував, що буде дуже важко на війні. А ми потрапили в хороший підрозділ, нас усьому навчили. Найважче було звикнути до звуків вибухів і прийняти, що в будь-який момент може прийти рускій і “зі спини” розстріляти нас. Важко прийняти, що таке може бути. Але спокійніше, коли є команда, в якій кожен щось чує, бачить, реагує. Переживаємо один за одного».

Мама прийняла, дід пишається

…«Я попереджав маму, що хочу на війну. В мене дід — патріот, який казав, що треба воювати за свою країну, гордився захисниками. Розповідав, що треба любити свою країну, бо найголовніше — те місце, де ти народився. Я казав мамі, що нічим не гірший за військових. А вона: “Що ти таке говориш, яка війна? Ліпше на роботі працюй”. Через кілька місяців повідомив їй, що йду. Ледь до істерик не доходило, але вона змирилася з цим. Зараз дуже пишається мною і рада, коли я приїжджаю.

Дід теж був в армії, до речі, командиром взводу. І його тато, мій прадід, був військовим. Дід показував багато медалей. Я багато часу проводив з дідом, він мені, як батько. Ходили на рибалку, на полювання разом. Зараз мною дуже пишається, всім своїм друзям розповідає».

Молодь на фронті

…«У моєму батальйоні з 200 осіб приблизно двадцятьом немає 25 років. В основному — 25—40. Ставлення до всіх однакове. Все від людини залежить: навіть є сорокарічні такі, що підуть десь “шлятися”, а є відповідальні двадцятирічні, які нікого не підводять і навчаються нового у військовій справі кожного дня.

Якби мені довелося приймати рішення, чи йти на війну, знаючи, що на мене очікує, я б все одно пішов. Бо чим більше нормальних людей працює на фронті, тим швидше закінчиться війна. Багато ризикованих і вмотивованих хлопців уже 200-ті — загинули. А тут (у Луцьку) багато… Як їх називають? Ухилянтів. А я собі читаю, навчаюся, стараюся, бо я там треба».

Дорослішання

…«Не очікував, що буде така війна. Як і всі молоді хлопці, хотів заробити багато грошей, щоб в майбутньому забезпечити свою сім’ю. А зараз хочу, щоб потім сім’я жила у безпеці, і щоб мені не було соромно за себе.

На війні в багатьох є відчуття дорослішання. Я відчуваю більшу відповідальність за свої вчинки та ініціативу. Якщо бачу, що щось ліпше зробити не за наказом, то маю за це відповідати. Потім вже мене або похвалять за гарний результат, або навпаки».

Щось не так у війні

…«Найголовніше — мати бажання вчитися нового. Буває, хлопці приходять і просто не розуміють, куди вони прийшли. І самі жаліються, що щось не так у війні. Типу: не пускають в магазин, не можна поїхати додому чи десь в кафешку піти».

Ціна мавіка — мішок енергетиків

…«Якось ідемо ми з побратимом з нашої позиції, перезмінка. Вертаємося додому доріжкою через ліс. Сутеніло. Там у нас була захована машина. Я йшов перший з частиною речей, а мій побратим залишився в бліндажі, щоб забрати решту. Йду до автівки й дорогою бачу, що світиться якийсь червоний світлячок.

Швидко повертаюся до нього: «Стій, там якась непонятна фігня лежить, то по-любому під*ри на нас щось скинули. Зараз будемо йти, десь наступимо і підірвемось». Обходимо іншою дорогою. Раптом згадую, що зранку, коли я заступав на позицію, мав червоний ліхтарик. Перевіряю свої кишені, не можу його знайти. “Бляха, то ж мій ліхтарик був”, — кажу побратиму.

Йдемо разом глянути, чи це точно він. І бачимо, що то взагалі не ліхтарик. Мене кидає в холодний піт, не розумію, що то може бути. А то — мавік. Швидше за все наш fpv. Бо в наших на ретрансляторах є така довга гумова фігня рожева. Прикол такий. Буває так, що він нормально літає, а буває, його закидає у вільне плавання. Сіла батарейка, мавік впав, але на ретрансляторі батарея довше тримається, тому й світиться.

Легенько все обдивилися, пальчиками помацали, чи ніякого провідка під ним немає. Тоді виключили його і завезли хлопцям, які провтикали мавік, а вони нам мішок енергетиків передали. Загалом мавік новий коштує тисяч 200, тож вони зекономили».

Знали кожну точку росіян

…«Найкласніше було в Серебрянському лісі. Ми там все знали, кожну точку росіян — все було під нашим контролем. А в разі їхнього наступу, ми завжди були підготовленими. У нас тільки не вистачало засобів ураження і людей. Людей — найбільше, fpv-шників, які вміють правильно літати, знають, як все зробити так, щоб “картинка не сипалася” і все було в порядку зі зв’язком».

Працювати, щоб повертатися

…«Часто думаю, що робитиму після війни. В мене зараз відпустка 15 днів, що насправді багато, в хлопців по 10 було. Намагаюся активно час проводити, щоб було що запам’ятати. Їжджу в село, зустрічаюся з друзями. Домовилися з Назаром та його братом приблизно в один і той же час приїхати у відпустку, поїхали разом на Світязь.

Але коли є вільний час, то думаю, що далі робити. Вирішив, що хочу пов’язати своє життя з військовою справою. Або буду далекобійником. Подобається наполегливо працювати, щоб потім приїхати додому відпочивати. Так відчуття дому стає гострішим».

***

Максим позує для фото в оглядовій ямі, жартує: «В ямі — майже, як в траншеях». Сміється і намагається максимально відтворити те, чим займався до війни. Переживає навіть за позування, бо раптом якось не так візьме інструмент і «експерти», які знають, як воно має бути, скажуть: «Шо за фігня?».

Вадим залишається працювати в Луцьку. Назар уже поїхав на фронт. А за кілька днів на Схід їде і Максим.

Розмова з Максимом відбулася в рамках проєкту «Всі пішли на фронт». Це документальний проєкт про військових ЗСУ та їхні професії до повномасштабного вторгнення, авторками якого є фотографка Людмила Герасимюк та журналістка Юлія Тарадюк.

Ми хочемо розповісти вам про бізнесменів, акторів, директорів шкіл, фармацевтів, журналістів, вантажників, барист, танцівників та всіх інших, хто до війни займався своєю справою і віддавався наповну професії, але потім в один день чи сам прийняв рішення йти захищати, чи з честю виконав свій обов’язок і несе його гідно.

У кожній такій історії ми закликаємо читачів донатити на збір (за посиланням в інстаграм-історіях), який актуальний та важливий саме для цього військового чи військової. Так цей проєкт не тільки має інформаційну вагу, а й допомагає боронити країну більш практично — підтримуючи ЗСУ.