Все життя навколо однієї вулиці. Павло Порицький

«У мене якось так склалося, що майже в межах однієї вулиці всі мої життєві активності: тут — „Ангар“, на Яровиці — „Культурне укриття“, неподалік — 6 прикордонний Волинський загін, в якому я служу».

Жовті двері мистецького простору «Ангар» на Залізничній. Вони стали впізнаваним символом не лише луцького театру «ГаРмИдЕр», а й волонтерського штабу «Ангар», який виник тут у лютому 2022 року. Тоді навколо спільноти акторів об’єдналися охочі та небайдужі допомагати.

Сцена стала місцем збору гуманітарної допомоги, аптечок, одягу для військових та цивільних. Актори — теж стали на захист. Гармидерівці захищають нас там, щоб театр міг грати тут.

У червні 2022 року поруч, на вулиці Яровиця, відкрили новий простір — «Культурне укриття». Тоді ж у ньому відновили діяльність дитячої театральної студії «ДогориДриґом».

Кінець спекотного серпня 2024. За жовтими дверима ми зустрічаємо Павла Порицького. Без його фірмових вусів. Чоловік жартує, що спершу було дивно, за звичкою хотілося їх покрутити навколо пальця. Але за статутом потрібно голитися: «Коли збрив вуса, було відчуття, що частини харизми позбувся. А це був кінець березня — дуже незвично й холодно в шию і в обличчя. Виявилося, воно гріло».

Павло — актор та співзасновник театру «Гармидер», викладач театральної майстерні для дітей «ДогориДриґом». За освітою — художник-педагог. Рік викладав в Інституті мистецтв Волинського національного університету, проте «довго не зміг залишитися в тій машині, якою вона була в нульових». Працював дизайнером, доки акторство не переросло у фах.

Долучився до війська на початку 2024 року. Зараз виконує свій обов’язок у Державній прикордонній службі України, 6 прикордонний Волинський загін.

Ця історія про акторський шлях Павла, службу, кордони й межі, за які (не) можна виходити.

Театр як терапія

— Моє бажання займатися театром було постійним. Я завжди декламував вірші у школі, мав думки про акторство. Проблемою було хіба те, що моя юність припала на 90-ті роки. Тоді навчання в іншому місті не розглядалося в сім’ї: на це просто не було фінансової можливості. Тим більше, що професія актора тоді й донині вважається не дуже комерційно вагомою.

У школі я був самозаглибленим підлітком, мені подобалося малювати, ходив у художню школу, за що зазнав певного булінгу і нерозуміння з боку однолітків. Загалом, коли я малював, то міг не почути чи не побачити, що хтось до мене говорить. Мені не подобається таке відчуття асоціальності, коли за сидячою й усамітненою роботою художника чи дизайнера стає складно комунікувати навіть із близькими. Акторство ж, навпаки, дає можливість не тільки яскраво виражати свої емоції, а й побувати в тілі зовсім іншої людини, зрозуміти її.

Театр подіяв на мене як терапія. Не всім вдається проявляти весь спектр емоцій у житті, а театр дає ці можливості. Завдяки акторським практикам ти, відтворюючи ці емоції, відпускаєш їх, і таким чином — зцілюєшся, перебуваючи в різних крайнощах агресії, радості, афекту, суму. Психіка стає більш гнучкою, а отже — більш стабільною й контрольованою.

Любов до театру і Руслани

— Якось, коли я був старшокурсником, одна з викладачок запропонувала мені долучитися до створення декорації в університетській театральній студії («Синій птах» — mm). Прийшов туди, познайомився з Русланою, і (робить довгу паузу)… так почалася любов до театру і до Руслани.

У 2003 році ми організували власну студію, яку через три роки назвали «ГаРмИдЕр». Займалися в приміщенні юридичного та історичного корпусів ВНУ. Серед репертуару була як сучасна драма, так і українська класика. Наприклад, «На перші гулі» Степана Васильченка. Родзинка була в тому, що Руслана  переклала твір на поліський діалект, вона культурологиня і також відповідає за літературну частину.

«Всіхній» театр

— Коли вже не були студентами, у 2007-му, нас попросили піти з університету. Тоді ми звернулися до районного Будинку культури, що на Ковельській. Згодом це — мистецький центр «Красне». Нас прийняв директор Степан Цика.

Ми прожили там 10 років. Неможливо бути в рамках державної структури й не отримати жодного звання, тому здобули звання народного театру після участі в обласних конкурсах (можете написати «говорить з іронією», бо це доволі застаріла система). Інші колективи до нас спочатку ставилися з недовірою: мовляв, бунтарі чи «вискочки». Хоча в комунікації виявлялося, що з усіма можна порозумітися і робити цікаві речі з чогось звичного.

Коли ми відчули, що державна структура нас трохи сковує, вирішили відокремитися. Мова не про цензуру, а про розуміння, що є певні обмеження. До того ж між державними органами влади є певна конкуренція. Ми були при районному Будинку культури, який підпорядковується районній раді. Тому там ревниво ставилися, якщо ми з якимось департаментом міста робили проєкти: «Визначтеся, чиї ви: міста чи району?» Коли ми їдемо за кордон з виставою, кого ми представляємо? І місто, і район, і країну. Ми займаємося культурною дипломатією й амбасадоримо Луцьк. Коли стали незалежним театром, то й стали наче «всіхніми», але і водночас лише своїми.

«Ангар»

— Якось було потрібно скласти велику декорацію для вуличної вистави, яку готували для фестивалю у польському Любліні. Шукали для цього приміщення. Дмитро Безвербний  випадково в кафе почув від власника ангара, що той має приміщення, де є така можливість. До нас тут (у стінах теперішнього театру, — mm) виробляли цукерки. Коли я вперше сюди зайшов, пахло арахісом і карамеллю.

У 2019 році ми взяли цей ангар в оренду, багато фандрейзерили й вигравали гранти на облаштування та оснащення простору. А 2 червня 2020 переїхали сюди у статусі незалежного театру. Символічно, що 2 червня 2022 року відкрилося «Культурне укриття». Внутрішній годинник спрацював.

Війна

— З початком війни з’явилося фатальне відчуття, що більше ніколи не буде театру і студії для дітей та підлітків «ДогориДриґом». Все завершилось. Ми днювали й ночували тут, коли це ще був волонтерський штаб. Я займався паперовою роботою здебільшого.

Згодом, коли зрозуміли, що є внутрішня потреба і ресурс відновити діяльність, це відчуття відлягло. Наші вихованці бігли й стрибали від радості, коли бачили нас здалека на вулицях міста. Це дуже цінний спогад. Тоді у 2022 ми чітко для себе усвідомили, що потрібно повертатися до педагогічної діяльності, оскільки так можемо підтримати наших дітей і підлітків.

Коли звідси всі коробки прибрали, і штаб переїхав, було дивне відчуття повернення. Хоча ми з Русланою не схильні до ретроспективного мислення, не сумуємо за минулим, але цей момент став для нас дуже щемким.

Першою виставою після початку великої війни була «Синдром уцілілого» за твором Андрія Бондаренка. Це вистава-рефлексія на все, що відбулося. Андрій написав п’єсу в березні 2022. А ми у вересні відкрили сезон з цією виставою. Грали з Вадимом Хаїнським .

Під час підготовки влітку дуже сумнівалися, чи варто відновлювати театральну діяльність. Реакція глядачів показала, що треба. Ми залучали їх до цієї вистави, а також психологів та психотерапевтів до обговорення. Люди казали, що справді відчули полегшення від вистави, не зважаючи на те, що для багатьох перегляд вистави був нелегким досвідом.

Найважливіше нині

— Моя повістка прийшла мамі, за місцем моєї приписки. Я вже давно прийняв для себе рішення, що при першій взаємодії піду.

Люди по-різному реагують на мобілізацію. Особливо такі чоловіки, які не проходили строкову службу та ніяк не були дотичні до війська. Навесні 2022 року до нас у волонтерський штаб «Ангар» приїхав бойовий медик Олексій Кушнєр. І він тоді сказав фразу, яку я дуже чітко запам’ятав: «Хлопці, ви всі готуйтеся і прийміть для себе те, що всі ви будете в ЗСУ».

Якою б наповненою, важливою, змістовною, жертовною не була б робота кожного чоловіка, який під час війни не воює, все одно на цей час найважливіша функція — захисна. Було б добре, якби кожен це зрозумів для себе і вчився, здобував знання і навички медицини, володіння зброєю, тактики ведення бою.

Зараз це можна освоїти у будь-який спосіб. Наживо, онлайн, у центрах рекрутингу. Це найважливіше нині. При тому мені, скажімо, не соромно за жоден день протягом двох років війни, коли я не служив. Вважаю, що робив важливі речі, які мали вплив на місто, інших людей та їхнє ментальне здоров’я.

Але коли є пряма загроза, проти неї має бути в першу чергу прямий фізичний захист. Під цим я маю на увазі не лише перебування на передовій, а й службу у всіх можливих проявах. Сили безпеки й оборони України — це один великий складний організм. Не скажу нічого нового: без тилу не може бути передової, а без передової — тилу. І кожна робота: від штурмовика до водія, логіста чи кухаря є важливою, бо спрямована на один результат — захист нашої незалежності.

Ідентичності

— Коли я пішов отримувати форму, то сказав, що йду по костюм (сміється — mm). Але на службі немає відчуття, що я граю. Хоча все, що відбувається на сцені, є правдою, а не вигадкою.

Служба для мене — нова частина життя, така ж як акторство, дизайн чи заняття образотворчим мистецтвом. Погляд на життя назавжди змінюється під впливом усіх цих занять чи ролей. Коли я дивлюся кіно, то розумію поєднання кольорів не тільки естетично, а й технічно, бачу посилання на відомих художників. До речі, в театрі це дуже допомагає. Є навіть поняття «картинності» мізансцени, тобто композиційного перебування акторів на сцені. Ти маєш розуміти, як на тебе дивиться глядач і як він тебе сприймає.

На службі я зустрічаю багатьох цікавих людей. Типажі, з якими я мало перетинався через свою діяльність, що сформувала певну «культурну» бульбашку. Серед військових трапляються дуже яскраві персонажі. Хтось говорить специфічно, має цікавий голос чи подачу. Наприклад, не вживаючи матюки, говорить так, ніби ті матюки там є. Тобто щось у свою акторську скарбничку я таки вкладаю.

Виконую завдання з охорони кордону з Республікою Білорусь, заступаю у наряди. Це патрулювання, спостереження та інші способи несення служби в яких є необхідність на той момент. У мирний час — це служба з охорони прикордонної території. Під час воєнного стану до цих функцій також входить оборона кордону.

Моя крайня вистава

— «Пʼять пісень Полісся»  — це поки остання вистава, в якій я грав. Для мене вона — дуже важлива, люблю її, бо осмислює нас як українців і зокрема полісян. Ця вистава про спільні травми, що виникли внаслідок тоталітарної машини, яка протягом останніх століть вирувала на нашій землі.

За моєю природою мені цікаво грати, бути на сцені. Я відчуваю в цьому своє призначення. Через таку «роботу» відчуваю себе одночасно втомленим і наповненим. Це те, чого мені зараз не вистачає. Намагаюся оновлюватися в інший спосіб, зокрема за допомогою дихальних практик.

Кордон — непорушний

— Кордон між країнами — це чітка й непорушна історична домовленість. Вона мусить бути недоторканною, хоча насправді дуже умовна. Не буває таких різких змін природи, мови, клімату на межі держав. Вся наша історія — про плинні розмежування. Українські діалекти плавно переходять у білоруські чи польські. Ми легко можемо порозумітися з поляками з Холмщини.

В ідеальному світі хотілося б, щоб ці кордони були відкриті. З нормальними сусідами, звісно. Коли ми вперше (2006 рік) їхали з виставою в якусь із балтійських країн, я був вражений цим світом з відкритими дверима. Ми так тяжко перетинали кордон з Польщею, а далі — одні умовні позначки й залишки колишніх митних постів. Нас ніде не зупиняли.

Коли був маленький, мав карту Волинської області. Там між районами були пунктирні кордони. А межа з Польщею — отакенна червона, на 2 см. Запитав у тата чому так, і був шокований, що туди не можна їздити.

Культурний кордон

— Межами культури займається держава. Як-от Франція розширюється за свої географічні межі, підтримуючи своє кіно і мистецтво. Так само наші сусіди — поляки — підтримують прикордонні проєкти, щоб поширити свій вплив. Ось ми взаємодіємо з польським консульством і робимо вистави за їхньої підтримки.

Ще до пандемії і повномасштабного вторгнення, коли ми багато подорожували, то майже завжди були єдиним театром із заходу на фестивалях сходу України. Вперше за історію їхніх фестивалів. Переважно там брали участь театри зі сходу, російські або білоруські. Знаємо, що багато заходів було за підтримки російського посольства, заохочували використовувати їхню драматургію. Навіть у країнах Балтики була підтримка російськомовних театрів.

У 2012 році ми були на фестивалі в Криму, який організовували харків’яни. У мене було відчуття, наче ми атракціон для них. Нам прямим текстом казали, що не думали, що українською мовою може бути щось нормальне. Зі всією відповідальністю можу сказати, що культурних містків між заходом і сходом було дуже мало. Звісно, після 2014 року стало краще. З цим харків’янином ми досі підтримуємо зв’язок. Зараз є багато релокованих театрів, режисери ставлять свої вистави в інших театрах, актори подорожують грати.

Дитинство нормальної радянської дитини

— Моє дитинство — це 80-ті роки. У дитинстві нормальної радянської дитини які платівки були, такі й крутилися. У підлітковому віці я любив рок-музику. Переважно слухав гранж, британську нову хвилю, постпанк. Наприклад, Nirvana, Oasis, Green Day, Pink Floyd, The Offspring. Фоново мені завжди подобалася дуже різна музика: міг слухати й електронну, The Prodigy наприклад. Коли горизонт смаку розширився, то зрозумів, що, виявляється, є дуже цікавий фанк 70-х чи французька естрада 60-х, німецька електроніка 70-х тощо.

До речі, з 2014 року стало важче слухати музику. А після 2022 року було взагалі майже нереально, бо музика наче дисонувала з реальністю.

(Павло показав нам свій плейлист в YouTube Music. Одним з його найбільших відкриттів був Warhaus. «Зараз слухаю також „Пиріг і батіг“, Shmalgauzen, Стас Корольов та його проєкт Yuko резонують мені концептуально. А за гуртами «ДахаБраха», Dakh Daughters, Onuka стежу з великим інтересом і любою від початку їхнього існування».)

Ніколи не мати справу з ними

Моя мама 1942 року народження. Коли їй було п’ять років, вона і її трирічна сестра з моєю бабусею були депортовані в Сибір. А дідусь був висланий в Нарву працювати на рудники.

Мама виросла в Сибіру, вивчилась там, потім повернулася сюди. Вона все життя казала: «Павле, ти ніколи не май справи з москалями. Це люди без культури, без нічого». Тому я з цим усвідомленням вже давно.

З нинішніми подіями все більше приходить усвідомлення циклічності історії.

Ця війна — не відірвана подія в точці історії. Це остання крапка низки подій, які тягнуться дуже давно.

Сподіваємося, це буде відрізок нашої війни, а не нескінченний промінь.

Розмова з Павлом відбулася в рамках проєкту «Всі пішли на фронт». Це документальний проєкт про військових ЗСУ та їхні професії до повномасштабного вторгнення, авторками якого є фотографка Людмила Герасимюк та журналістка Юлія Тарадюк.

Ми хочемо розповісти вам про бізнесменів, акторів, директорів шкіл, фармацевтів, журналістів, вантажників, барист, танцівників та всіх інших, хто до війни займався своєю справою і віддавався наповну професії, але потім в один день чи сам прийняв рішення йти захищати, чи з честю виконав свій обов’язок і несе його гідно.

У кожній такій історії ми закликаємо читачів донатити на збір (за посиланням в інстаграм-історіях), який актуальний та важливий саме для цього військового чи військової. Так цей проєкт не тільки має інформаційну вагу, а й допомагає боронити країну більш практично — підтримуючи ЗСУ.