Тільки замість халата буде піксель

Ярослав Рудик — бойовий медик, командир медичної роти 100-ї механізованої бригади. До великої війни працював у представництві німецько-італійської фармацевтичної компанії «Берлін-Хемі. Україна», яка постачає провідні препарати для різних типів захворювань. Ярослав відповідав за розвиток та управління бізнесом на Заході України. Має освіту лікаря-ревматолога.

Рамки професії лікаря були тісними для чоловіка, тому через деякий час після лікарської практики Ярослав тимчасово подався у фармбізнес. І залишився там надовго — пропрацював на своїй роботі понад 21 рік. Найбільше у ній йому подобається те, що багато спілкується з людьми та щоденно вирішує нові виклики: день на день не подібний, завжди все різне. Його завдання — забезпечити наявність продукції компанії в аптеках та лікарнях, комунікувати з лікарями та фармацевтами про переваги того чи іншого препарату, щоб лікар завжди мав актуальну інформацію.

Автівка — це робоче місце Ярослава. Телефон, комп’ютер та планшет — інструменти. За словами медика, кожен працівник компанії має свій автомобіль. Коли багато робочих поїздок, Ярослав міг проїхати за місяць більше 60-ти тисячі кілометрів.

Сідаємо до Ярослава в його робочий автомобіль. У той час починається невелика мряка: краплі дощу відбиваються на бічному дзеркалі. Ярослав міркує, в яку аптеку нас завезти й каже: «О, я знаю! На вулиці Левадній відкрилася нова. Поїхали».

Під час поїздки зазираємо у думки Ярослава про роботу, війну та вареники.

Відчував її запах

… «Більш ніж за пів року я точно знав: буде війна. Відчував її запах в повітрі. А за рік ми почали готувалися з хлопаками, бо розуміли, що щось може бути, а вік у нас вже трохи не хлоп’ячий — треба було фізичну форму трохи підтримувати. Ми неодноразово брали участь в „Гонці Націй — Race Nation“, де потрібно було бігти вздовж смуги перешкод на 11-14 км».

…«До того, що буде війна, я готував всю свою родину. Я — багатодітний батько, в мене четверо дітей. Сказав їм: в 14-му році я не пішов на фронт. Тому що вони ще були маленькі, а зараз двоє з них — уже дорослі. Тому я готував їх морально: піду.

Вода камінь точить: говорили про війну довго. Хоч в мене сім’я дуже правильна, з гарним вихованням, патріотичним. Я вважаю, що правильне виховання — це і є патріотичне виховання. Казав, що один із нас має зараз піти воювати.

Мій старший рвався зі мною офіційно записатися. Він — теж лікар, навчається на останньому році інтернатури. Пройшов дуже багато курсів, брав участь у навчаннях з тактичної медицини, коли до нас приїжджали інструктори з-за кордону: британці, американці, нідерландці. Також допомагав мені зрозуміти певні нюанси того, як користуватися новими сучасними засобами тактичної медицини: турнікетами, ізраїльським бандажем, декомпресійною голкою чи оклюзійною пов’язкою.

Мені вдалося не записати сина у свій батальйон. Він також намагався записатися в батальйон до Маркуса. Слава Богу, співбесіду закрили до того часу, як він приїхав. Я сказав сину, що буде приїжджати до нас як інструктор з тактичної медицини. А поки що його війна — стати хорошим спеціалістом».

Війна мого покоління

…«Я досі так вважаю, що це війна не їхнього покоління, не покоління моїх дітей. Це війна — моя. Чим довше будуть хлопаки мого віку, від 40 до 60-ти, ходити в спортзал навпроти СБУ і косити від армії, тим ймовірніше, що воювати доведеться нашим дітям. Нашим дітям треба одружуватися, народжувати дітей, щоб у нас не було такого провалу, як після Голодомору. Існує дуже великий ризик, що ми втратимо велику частину населення, яка не повернеться з-за кордону.

Моє покоління винне, що не зовсім продумано і свідомо голосувало на тих виборах, на яких ми могли вибрати собі гарну владу. Наше покоління опинилося на зламі епох, коли від Союзу переходили в незалежність.

Не всі захотіли пройти цей шлях еволюційно: вивчитися, здобути професію і далі розбудовувати країну, скажімо, за професією. У 90-х виникло дуже багато так званих бізнесменів-скоробагатьків, які через гоніння за копійкою втратили розуміння незалежності. А незалежність полягає в тому, щоби бути свідомим громадянином своєї держави: платити податки, вимагати змінювати владу, брати участь у житті країни. Натомість вони дистанціювалися: держава — окремо, і я собі окремо.

Ми не змогли скористатися незалежністю, яка здалася “легкою”, хоча це не так. Незалежність завжди виборюється кров’ю, і ми зараз платимо цю ціну».

Закохуються в бабусь

…«Бог не обирає сильних, він дає сил тим, кого обрав. Мають більше чоловіків мого віку приєднатися до лав ЗСУ. Повірте, у нас є цей мобілізаційний ресурс.

Люди не йдуть воювати через дві фундаментальні прогалини: не вчили історію і думають, що держава їм щось винна. Держава тобі нічого не має дати, ти — і є держава. Саме тому часто ухилянти стають особами з інвалідністю, «закохуються» в літніх бабусь».

…«Зараз розширюємо медичну роту. Добровольці вже закінчуються. Я за цих два тижні об’їздив практично всі лікарні й всіх головних лікарів. Розповідаю їм про вакансії, які в нас зараз з’явилися, бо катастрофічно не вистачає медиків на фронті. Думаю, що з прийняттям цього нового мобілізаційного законодавства все ж таки медиків трохи почнуть тягнути до війська, але тоді в них не буде вибору, куди йти. А зараз є можливість прийти в команду. Саме тому я розповідаю про особливості нашої медичної роти. Слава Богу, на сьогоднішній момент це не робота на передку, а робота в лікарні. Тільки замість халата в лікарів буде піксель».

Перший день

…«Як трапилося 24-го? Пригадується, десь було пів шостої ранку, як ми почули перші вибухи на луцькому аеродромі. Мені подзвонив тоді товариш, надалі побратим, з Києва. Сказав: почалося. Я запитав у нього, куди стати зараз на захист, і він мене „направив“ у луцький батальйон, що тоді розташовувався в Торчині. Я поїхав до Торчина поговорити з командиром батальйону. Врешті, ми домовилися, і мене записали в лави ЗСУ…»

…«Фактично з перших днів я й займався тактичною медициною, навчанням бійців. З моїм побратимом ми вчили їх добрий рік, що потім стало в нагоді під Бахмутом. Ми так само забезпечили сучасним медичним екіпіруванням наших бійців: фактично склали аптечки за натівським стандартом, так званий айфак (IFAK)».

Нині — командир роти

…«Увесь перший рік ми були на Волині, під Білоруссю. А потім, вже в кінці лютого 23-го року, поїхали на Схід, провели 101 день під Бахмутом. Я працював на посаді заступника командира роти, але все одно продовжував займатися тактичною медициною як бойовий медик.

Крайній місяць мене комбат перевів лікарем медичного пункту 53-го батальйону 100-ої бригади. Кожен батальйон має свій медичний пункт. Наш розташовувався в Часовому Ярі на Донеччині. Найбільше шкода, що в нас там хлопці “залишилися” деякі. Загинули. Осколки не вибирають.

Коли після ротації ми повернулися на Харківщину (на початку червня 2023-го року) і коли ми стали 100-ою окремою механізованою бригадою сухопутних військ ЗСУ, в бригаді почали утворюватися медичні роти, розширився штаб працівників — мені запропонували очолити лікувальне відділення медичної роти 100-ої бригади. Так я потрапив у медичну роту. Займаємося лікуванням бійців усіх батальйонів, які в нашій бригаді».

Щосуботи — пельмені, щонеділі — вареники

…«Дуже гарне харчове забезпечення. В нас вже є традиції: щосуботи — пельмені домашні, щонеділі — вареники. Завжди свіже перше і друге, завжди є м’яско, десерти, йогурти, банани, яблука, узвари, компоти. Якби я не половинив свої порції, то в штани не влазив би!

Сухпаї теж гарні, але вони здебільшого нас виручали, скажімо, десь під Бахмутом, де не дуже є змога готувати. Мівіну я вже не скоро буду їсти. Траплялися класні якісні українські сухпайки: я ще й до війни знав про них. Воно навіть саме розігрівається. Там такі технології: водичка наливається, кидається такий елемент і за півтори хвилини тобі нагріває страву. Далі ти вже його використовуєш як тарілку».

Українська доброта

…«Я хотів би більше часу проводити з рідними і людьми, яких я ціную. Війна навчила мати менше компромісів, бути без псевдоввічливості. Чорно-білого я точно принесу з війни. Це не так погано. Наша доброта українська нам боком вилазить трохи. Але завше є той особистий простір, який не дає допустити комусь наплювали на мою територію».

…«Мабуть, ми й повинні бути там (на війні), щоби тут не було її відголоску. Хай тут будуються новобудови, хай тут бізнес розвивається, але хочеться більше залученого суспільства. В Луцьку війни не видно. А пропаганда має працювати. Інформаційний простір потрібно заповнювати інформацією про військових, про збори.

Світлина бійця чи плакат з посиланням на збір на стіні не зіпсує інтер’єр кав’ярні. А це може зупинити людину і змусити хоча б на кілька секунд пригадати, де вона живе. Добре, що хоч зараз менше диких танців, шалених весіль і зависань у нічних клубах».

***

Ярослав мріє повернутися на свою роботу. Зараз за можливості він дистанційно консультує співробітників компанії, намагається тримати руку на пульсі, стежити за новими працівниками. Навіть під час поїздки іноді приймав робочі дзвінки на гучномовці з динаміків машини. Голос з телефону повністю поглинав простір автівки. Виглядало доволі футуристично, наче машина майбутнього.

Під’їжджаємо до будинку Ярослава, аби чоловік змінив автівку і пересів у бойову машину. Чекаємо, поки вийде з дому його син та принесе ключі. Дощ моросить. Чоловік пересів з робочих коліс у військові. Їдемо далі.

Березень 2024.

Розмова з Ярославом відбулася в рамках проєкту «Всі пішли на фронт». Це документальний проєкт про військових ЗСУ та їхні професії до повномасштабного вторгнення, авторками якого є фотографка Людмила Герасимюк та журналістка Юлія Тарадюк.

Ми хочемо розповісти вам про бізнесменів, акторів, директорів шкіл, фармацевтів, журналістів, вантажників, барист, танцівників та всіх інших, хто до війни займався своєю справою і віддавався наповну професії, але потім в один день чи сам прийняв рішення йти захищати, чи з честю виконав свій обов’язок і несе його гідно.

У кожній такій історії ми закликаємо читачів донатити на збір (за посиланням в інстаграм-історіях), який актуальний та важливий саме для цього військового чи військової. Так цей проєкт не тільки має інформаційну вагу, а й допомагає боронити країну більш практично — підтримуючи ЗСУ.