«Що там наші шпаченята?»
Як бізнесмен з Луцька вчиться заробляти на військо, а не на війську.
Павло Цапюк — лучанин, підприємець, волонтер. До 2022 року був активним бізнесменом, займався рекламою на білбордах (компанія «БРЕНДБОРД»), потім поліграфією у рекламній агенції Printing Lutsk, куди згодом додався напрямок 3D-друку. У бізнесі чоловік генерував та втілював ідеї, займався просуванням, комунікаціями.
Із початком повномасштабного вторгнення почав волонтерити. У вересні 2022 року став співзасновником «Військової пошти» — волонтерської організації, яка займається збором коштів, закупівлею та безпосередньою доставкою необхідного у зону бойових дій. Через рік із командою створив навчально-рекрутинговий центр для пілотів та операторів БПЛА — Volyn Falcons. У січні 2024 року відкрив «1 — В» або ж «Перший Волонтерський» — паб соціального типу, 50% прибутку якого йтиме на потреби ЗСУ.
Зустрічаємося з Павлом у «Першому Волонтерському». Це луцький паб, який насправді важко впізнати як паб. Але тут — пиво і їжа до нього. Будинок у центрі міста тривалий час слугував «домівкою» для однієї з луцьких партій. Однак життя у ньому було вкрай мало. Давній. Над дорогою. Прийшли сюди трохи раніше, щоб роздивитись всі елементи інтер’єру, не пропустити якусь важливу деталь.
Тут людно, але поки — без гостей. Підписи на стінах, столи — з ящиків для снарядів, рукавички пілота Karaya і мотоцикл сина Голованя. Павло приходить чітко у домовлену годину. Багато жартує, запитує, чи можна матюкатись. Відповідаємо: «Можна». Розмова йде швидко. Час від часу він змушений відволікатися: то телефонують, то просто підходять колеги про щось запитати.
Але ми повертаємося знову і знову. Про те, як волонтерить за законами бізнесу. Про те, як створив школу для пілотів та операторів дронів. Про те, навіщо цей паб, де ми сидимо. І — що далі.
«Він дав сім швачок»
— Як сталося волонтерство? Чому на початку 2022 року ви обрали саме такий шлях?
— Воно мене поступово затягнуло. Усе почалося з турнікетів.
У березні — квітні 2022 року турнікетів критично не вистачало. Вже не пам’ятаю навіть, хто попросив мене ними зайнятися. Але пам’ятаю, що дуже наполегливо. Я сконтактувався з Іваном Ковальчуком з «Ікоса» (сімейна взуттєва фабрика з Луцька, — mm), він дав у розпорядження сім швачок з обладнанням. Ми тоді експериментували з усім: з матеріалами, кріпленнями, дією. Я проводив тести на собі. Тиск стрибав страшно. Десь півтора місяця варилися в цьому. За три тижні зробили класний робочий турнікет. Покривали витрати зборами й віддавали війську.
Потім в Україну почали прибувати офіційні сертифіковані турнікети, «Січ» підняла крила (провідний український виробник кровоспинних джгутів SICH-Tourniquet, офіційний постачальник Міноборони, нацгвардії, поліції, — mm). І свій проєкт ми закрили. Не хотіли заходити в цей ринок, хай цим займаються ті, у кого стаж 5—10 років, бо відповідальність величезна.
Почалися волонтерські поїздки на фронт. Спочатку до знайомих. Ми сформували концепцію: ніколи не беремо новий запит від незнайомців, лише після зустрічі на фронті. Це відсіває аферистів, ставить в пріоритет потреби тих, хто на нулі, а не в тилу. Це дало можливість спілкуватися з реально крутими людьми, отримувати актуальну й потрібну інформацію. Коло спілкування зросло, з часом ці люди стали побратимами. Я відчував відповідальність за них: якщо їм щось треба — це мусимо швидко порішати. Ми так тісно зайшли у цю родину, що я за два роки ні разу не відчув, що не в підрозділі. Постійно контактуємо. Якщо порахувати кількість виїздів за цей час, то десь пів року на нулі.
У поїздках звикли до цього страху, мандражу. Вже не лякає можливість загинути. Потрібно змиритися з цим, щоб у критичних ситуаціях мислити раціональніше.
Це все стало рутиною, затягнуло. Рішення, що волонтерство — моя місія, не було. Я звик, і у мене була можливість це робити. Бо бути волонтером і не мати якогось комерційного доходу з іншого джерела — дуже важко. За що сім’я має жити? Це не волонтерство тоді, а ілюзія, самообман, ти сам себе тягнеш на дно, а потім стаєш тягарем для інших. Проситися, щоб скинулись на буханку хліба? Я багато зустрічав таких, що волонтерять з останніх сил. Моя модель: волонтерю, бо маю фінансову можливість.
— Чи дозволяє бізнес стільки часу витрачати на волонтерство?
— Мій бізнес дозволяє. Проблема в тому, що сфера для бізнесу стискається. Поганий тренд останнього місяця (розмовляємо у травні 2024 року, — mm) — це те, що дуже багато фірм, які трималися, мали якісь запаси, закриваються, скорочуються ринкові можливості. Клієнтів стає менше, але насамперед меншає працівників — хлопці або на війні, або з пораненнями.
Нещодавно продав рекламний бізнес по білбордах. А частину коштів інвестував у misto.cafe (ресторан соціального типу у Луцьку, 80% прибутку якого будуть йти на соціальні ініціативи міста, — mm). Це класна інвестиція, яка не принесе прибутку, але створить можливість підтримувати мілітарні проєкти. Гроші мені особливо не треба: хата є, машина є. Це такий спортивний інтерес — як вирулити з цієї проблеми (війни) якомога швидше і з якомога меншими втратами.
Усе буде дрони
— Що у підприємництві підготувало вас до повномасштабки? Які навички використовуєте у волонтерстві?
— Карантин навчив бути готовим до змін. З’явилось усвідомлення, що постійні зміни — це нова стабільність. Це стало такою моральною платформою для повномасштабки. Немає депресняка, коли почав щось виготовляти, а воно через місяць стало непотрібне. Це нормально.
І власне, я бачу, що так ми можемо війну виграти — якщо постійно будемо змінювати тактику, постійно шукати протидії на дії ворога, адаптуватися, змінювати рівень і якість.
У волонтерстві так само. Ми почали активно волонтерити у березні 2022 року і постійно робили щось нове. Два місяці не пройшло, як відмовилися від половини функціоналу, створили бренд «Військова пошта», почали технікою займатися. Потім швидко переключилися на дрони, коли хтось ще возив помідори й тушонки. Я їм говорив тоді: їсти є що, переходьте на дорогі засоби. І ми так росли-росли.
А з початком 2023 року я кажу: «Чуваки, все буде тільки про дрони».
Так почалися якісь спроби потрапити на бойові позиції, щоб вивчати, як все працює на нулі.
З осені 2023 року зайнялися навчанням пілотів та операторів безпілотників. Зрозуміли, що коли військо насититься дронами, треба буде комусь на них літати.
Напевно, це прийшло з бізнесу. Передбачаєш, що зайде, що не зайде. Але тільки тоді, коли повністю занурений у процес. У волонтерстві це виходить, бо є понад сто дотичних підрозділів, є якась більш об’єктивна картинка про фронт, дозволяє передбачити, що буде потрібним у близькому майбутньому.
Коли ми заявили, що наша школа для пілотів та операторів БПЛА — Volyn Falcons — діє, почали з’являтись інші школи у Луцьку. Іноді без розуміння ситуації. Вони тільки тренажери стали ставити, а в нас вже рухомі цілі є, ми вже дронами б’ємо по машинах реальних біля Луцька. Тобто я стараюсь, аби завжди бути на крок попереду.
Сформулював своїй команді: «Не беріть приклад ні з кого на нашому рівні — це зупинка розвитку, давайте просто будемо реалізовувати те, що бачимо в топів». Стежимо за сильними і розвиваємося за сильними.
— Тобто основний напрямок роботи зараз — навчально-рекрутинговий центр Volyn Falcons?
— Перші думки про нього з’явились у жовтні-листопаді 2023 року. Взимку почали складати список необхідного: комп’ютери, тренажери, програми, спеціалісти… За останні три місяці сформували повний цикл навчання.
Тепер удосконалюємо його, хочемо, щоб на фронт приїжджали люди, які готові до різних сценаріїв роботи. Готуємо професіоналів у своїй справі.
Ми не вимагаємо одразу мобілізуватися. Охочі можуть почати навчання як цивільні. У такому разі треба внести 12 тисяч гривень донату — вартість одного семидюймового дрона. Якщо після навчання людина вирішує, що хоче мобілізуватись, ми кошти повертаємо. Все чесно.
Перші рекрути вже їздять на свої перші бойові. Їх хвалять. Туди вони приїхали підготовленими, одразу взяли купу задач на себе. Сьогодні спілкувався з командирами рот, де вони зараз працюють, питаю: «Що там наші шпаки?» У нас «шпаки» — позивний для молодняка, який літає, «шпаченята». Командири кажуть: класно, що рекрути мають базову підготовку з налаштування дронів, спорядження, роботи з Betaflight (програмне забезпечення для налаштування та управління польотом для дронів, — mm), — те, що важко навчити з нуля у бойових умовах. А в нас вони у нормальному спокійному середовищі все вивчили і на місці одразу зайняли свої ланки, стали корисними.
Нещодавно приїхали військові інструктори, передивилися базу і дали добро, щоб людей, які відучилися у Volyn Falcons, одразу допускали до екзамену на військово-облікову спеціальність «Зовнішній пілот, оператор ударних БПЛА». Це прямо топ, за це всі борються. Так можна і нашим військовим з «сотки» допомогти.
Це вже інший рівень. Можливо, під час цієї діяльності мені все-таки доведеться йти у підрозділ служити. Чим далі — тим більша відповідальність, тим більше стикаєшся з тим, що секретне.
Зареєструвався в «Оберіг» (електронний реєстр військовозобов’язаних, — mm), знайшов себе, оновив дані, все добре, все на місці.
— Хто ваші тренери?
— З тренерами у нас виходить симбіоз — навчають військові, які перебувають на відновленні у Луцьку. Поранений, але викладає аеророзвідку, наприклад. Плюс — мої хлопці з «Військової пошти» навчають. Це ті, з якими ми їздили на позиції спеціально, здобували досвід, щоб розуміли, що ми вчимо правильного, того, що працюватиме на фронті.
Я ще збираю команду, мені треба більше людей, які можуть передавати класний і актуальний досвід, а не щось колишнє і непотрібне. Кожен день у нас спілкування з підрозділами: що нового? Які нові фішки вчити? Навіть за сьогодні за пів години переговорів із ротними у нас уже коригувалася програма.
Частина викладачів — цивільні. Ви запитаєте: що цивільний може дати майбутньому військовому? Може. Навчання інтелектуально поділене. Є ж прості речі. Наприклад, показати, як симулятор на комп’ютері включити, запустити програму. На це військовослужбовець не має витрачати свій час. Для цього підійдуть люди, які просто вміють гарно літати на симуляторі. Так само цивільні можуть вчити практичних польотів, бо там банально треба брати за стік пульта, вчити підкручувати, нахиляти і так далі. А щодо тактики бойового застосування, від маскувань до планування операцій, — тут ми вже залучаємо військових.
Нам допомагає 100-та бригада. Завдяки їм маємо найсвіжішу практику. От вчора була лекція зі саперної справи від чувака, який якраз із фронту приїхав, теж поранений, але він цю лекцію провів і розказав так, як ніхто більше не зможе. Тому ми й відмовилися від безплатного навчання для цивільних. Найбільш золоте у нас — люди, які можуть ділитися бойовим досвідом. Ми не можемо тратити час тренерів на тих, хто не мотивований чи йде на навчання на випадок, якщо отримає повістку, щоб тоді сказати: «А я пілот».
Хотілося б сотень рекрутів щомісяця
— У Volyn Falcons ви готуєте пілотів та операторів для конкретних бригад. У соціальних мережах згадуєте, що рекрути можуть потрапити на бажані місця. Чому обрали такий шлях?
— Є кілька бригад, для яких ми готуємо пілотів і операторів. У пріоритеті — 100-та окрема механізована бригада ЗСУ і батальйон «Любарт», який зараз в «Азові». Тому що і там, і там, можна сказати, наші кенти: ті, з ким ми у свій час дуже тісно на фронті працювали. Я бачив їхню роботу, бачив, що там більшість наших хлопців, які молоді, толкові, мотивовані. Це також місця, де солдат може проявляти ініціативу, і її не множать на нуль.
Є інші підрозділи, процесів яких я поки не знаю, не був там, не бачив, як у них працюють ударні безпілотники, їхні комплекси. Тому своїм рекрутам я їх рекомендувати не можу. Інакше вийде, що я влаштую їх у неперевірені умови. А «сотка» працює, як годинник, як на мене. В «Азові» теж порядок з цим. Я їх рекомендую. Отака двостороння взаємодія виходить: підрозділи зацікавлені, щоб я давав їм підготовлених людей, а мені цікаво комунікувати з цими підрозділами для кращого розуміння ситуації і, відповідно, кращої підготовки рекрутів.
Хотілося б, щоб це були сотні чи хоча б десятки рекрутів щомісяця. Але це тільки перше коло замкнулося, перші рекрути, які пройшли навчання, потрапили на фронт. Треба це гарно медійно показати. Хлопці проходили навчання з березня, що тривало майже два з половиною місяці. Це і базова військова підготовка, і навчання на безпілотниках, і практичні польоти. Вони пішли на фронт «рексами». Пішли на ті місця, які хотіли. Все вийшло на сто відсотків, як заплановано.
Нам треба, щоб люди довіряли системі в плані рекрутингу. Це те, чим ми займаємось. Я не можу обіцяти черги охочих. Але хай краще я десять людей на місяць підготую, але вони потраплять туди, куди треба, куди хочуть, матимуть максимальний шанс на виживання. Я також кажу, що не даю стовідстоткової гарантії. Але я проведу все з максимальною вірогідністю.
— Збори. Як закриваються? Як покриваєте витрати школи?
— Зі зборами с*ака повна, якщо можна так сказати. Вони почали просідати ще у травні 2023 року. Сильно. І те, що ми тут сидимо (у пабі «1 — В», — mm) — це теж один з результатів того процесу.
Є окремі випадки успішних зборів. Наприклад, нещодавно за два дні назбирали на авто бойовому медику з «сотки» 300 тисяч. Але це швидше виняток.
Збори зараз — штука, на яку опиратися не можна. Тому власне за навчально-рекрутинговий центр, де витрати регулярні, я домовився з кількома організаціями, які мені пообіцяли, що протягом року щомісяця стабільно даватимуть кошти. Я розподіляю їх на засоби, зарплати, якусь комуналку — на все. Мені важливо розуміти, що є бюджет. На зборах це б не працювало.
Серед цих організацій: ГО «Волинська гуманітарна ініціатива» — це люди, дотичні до West Auto Hub (платформа для імпорту транспорту, — mm), «Атланта Нерухомість» (агентство нерухомості в Луцьку, — mm) і ще автотранспортне підприємство з села Гірка Полонка.
100 з гаком тисяч мені вистачає, щоб оцю двіжуху утримувати. Більше зараз не треба. Але обставини можуть змінитися. Нині ми шукаємо полігон біля Луцька, де зможемо зробити повні імітації військової зброї: міномети, пушки тощо. Щоб пілоти могли летіти на великий кілометраж, звикати до пошуку візуальних орієнтирів, які треба буде бачити на бойових. Будемо відпрацьовувати там сценарії, де учні виїжджатимуть на «завдання», працюватимуть з РЕБом (засіб радіоелектронної боротьби з ворожими дронами, — mm), РЕРом (засіб радіоелектронної розвідки, — mm), мавіком розвідувати. Відповідно, бюджет зростатиме.
Я думаю, що якби функціонував такий формат державного військового навчального центру, то він використовував би набагато більший бюджет: там все не так раціонально.
Рукавичка Karaya, підпис комбрига…
— Ми сидимо у «Першому Волонтерському» — пабі, який ви заснували. Що у цьому приміщенні було раніше і якою ви хочете бачити цю локацію тепер?
— Це приміщення «Народного Руху» (Луцька міська організація Народного Руху України, політична партія, — mm). Тут колись сам Чорновіл бував. У нас тут був склад «Військової Пошти». Коли з часом ставало складніше і складніше закривати збори на потреби війська, я кажу: «Хлопці, нам треба придумати, як на це можна заробляти». Вирішили зробити заклад.
Пів року ми «маринували» цей паб, робили ремонти. Ще до офіційного відкриття тут почали проводити якісь зустрічі, події. Грудень 2023 року був таким тестовим місяцем. А відкриття-відкриття відбулось у кінці січня 2024 року, коли ми розіграли тут мотоцикл за донат. Тоді зібрали 200 тисяч на дрони для «сотки», а переможець передав байк для наступних зборів.
Вклалися в цей заклад, щоб створити класну локацію для тематичних заходів, тренінгів, на яких можна щось збирати, розігрувати. Друге — щоб у перспективі він почав генерувати прибуток, яким можна ділитися.
З подій, які відбувались у «Першому Волонтерському», вдалося зібрати близько мільйона гривень на військо. А скільки класних людей між собою познайомилися тут. Мені здається, що моральний й психологічний бік, який плюсиків людям додає, він набагато важливіший все-таки.
За донат ми віддаємо тут також різне колекційне пиво. Наприклад, вчора у нас були данські волонтери, привезли своє пиво, ми його ставимо на вітрину й віддаємо за донат від 50 гривень, в касу ці кошти не йдуть. Так теж близько 50 тисяч вже зібрали.
По прибутку тільки наближаємось до нулів, це природній процес, на який накладається ще й непроста ринкова ситуація. Бо люди перестали ходити вулицями, чоловічого населення стало набагато менше. Але коли військові з’їжджаються в Луцьк, то тут кишить. Може, цивільні бояться заходити, думають, що їх тут в армію заберуть. Ну і хрін з ними, нам слабких не треба. Але коли будемо мати прибуток з цього місця, то 50% йтиме на збори для війська.
— Що у вас тут із цікавих артефактів? Точно впізнаю рукавички Karaya (Героя України, льотчика Вадима Ворошилова), поруч куртка пілота — чия?
— Так, рукавички Karaya, поруч куртка Карпича — пілота тактичної авіації. Куртку розігрували за донат, назбирали 130 тисяч. Переможець залишив її для наступних розіграшів. Це така мода пішла: передавати далі виграні речі. Люди нам скоро не будуть вірити, що ми розігруємо ці речі направду.
Байк, який зараз стоїть при вході у паб, — пам’ять про сина відомого луцького скульптора, покійного Миколи Голованя. Син помер раніше, для митця то була велика втрата. Родина Голованя віддала мотоцикл на благодійність. Його вже двічі розігрували, зібрали пів ляма, і він знову стоїть для розіграшу. Без цього закладу цих всіх двіжів не було б.
Як на мене, тут унікальне все. Чого варті тільки підписи пацанів на стінах. Ось перший підпис, зроблений у сумний день ще до відкриття закладу, коли хлопці приїхали хоронити Артема Одинцового з 100-ї бригади. Ми тут зустрілися, випили пива, хтось — по 50, пом’янули. І військові залишили на стінах підписи. Переважно це підписи «сотки», навіть комбриг розписався.
Окрема тема — прапори. Є прапор «Любарта»: пам’ятаю, ми до них приїхали, коли вони були на Півдні, і там нам подарували цей прапор. Перший прапор «Військової Пошти», з яким ми їздили на фронт, на ньому — підписи хлопців. Там Мадяра (Роберт Бровді, український військовий, командир роти «Птахи Мадяра», — mm) підпис є. З того часу, коли ми тільки познайомились у Бахмуті.
У нас всі артефакти визначні і сумні.
Картини теж нам дають для продажу за донат. Для них є окрема банка, і всі охочі художники можуть приєднуватися. Найбільше картин від художника Миколи Солопа.
Усі столи — з ящиків, привезених з фронту. Гільзи, що на барній стійці, передала 3-тя штурмова. Сітки на стелі сплетені волонтерами у Словаччині, вони нам передали їх, коли почалась зима і зелений колір став не актуальним.
Дизайн закладу нам безплатно зробили у Parallel architect (студія архітектури й дизайну, заснована у Луцьку, — mm). До речі, назва пабу виникла з назви чату з дизайнерами, приклеїлась.
— Яка ваша роль у всіх цих проєктах?
— СЕО енд Хед, і все на купу. Дивлюсь, куди рухаємось, задаю напрямок, забезпечую фінансами.
Супроводжую техніку, коли веземо щось дороге дуже з-за кордону. Наприклад, крайній раз їхав декілька днів тому, везли для різних підрозділів fpv-дронів на 600 тисяч гривень, мавіки 3Т (квадрокоптери DJI Mavic 3T, — mm), загалом вантажу зібрали на два мільйони майже. Все задеклароване, все всім заїхало.
На кордоні я стикаюся з експортними деклараціями, сварюся з брокерами, воюю з митниками. Виїжджати щоразу важче. Кожен раз проходжу співбесіду на виїзді, кожен раз якась фігня трапляється з поляками. І якщо це доручити недосвідченому водію, він може не проїхати, не провезти, щось криво завезти.
Постфактум. Дві тези Павла, які можуть стати порадами, як наблизити перемогу у війні
1. Нам треба, щоб люди зголошувались у Volyn Falcons вже. Можливо, у нас є шанс знову зробити цю хвилю: «Давайте всі разом дамо п**ди ворогу». Бо якщо ми ще два роки будемо маленькими хвилями заходити, то ми маленькими хвилями помремо, і через три роки у нас не буде нічого.
Тенденція іде до того, що ми програємо цю війну, ми її реально дуємо. У нас просто дуже хитре населення. З багатьма з моїх знайомих я просто не можу говорити через наративи, які вони повторюють: «Хай депутати воюють, чого ми?», «Через вас, волонтерів, все почалося, бо ви закупляєте дрони, і тому держава не купувала їх перші два роки»…
2. Є фраза: «Або в ЗСУ, або для ЗСУ». Для бізнесмена це має вигладати так: ти або віддаєш весь свій час, як у моєму випадку, або — половину (хоча б) своїх прибутків. А не вкладаєш їх у хатинку чи ще там щось. Це чесно. Не купити дрон своїм кентам, сфоткатись раз в два місяці, типу я допоміг — і далі собі на «лексус» відкладати, щоб ним їздити потім десь у Німеччині. Таких дохріна. Тобто нам є, на що тиснути. І на кого.