А що, якщо Тарантіно п’є «Живчик» у Луцьку. Кіноклуб «Нюні Пук»

Міжнародний аеропорт Мемфіса, Техас. Вечір. На темно-сірому асфальті блищать червоні та сині пучки світла від фар та мигалок. Ряд поліцейських автомобілів, розганяючи калюжі, прямує до літака, який щойно приземлився. Звідти на транспортному візку вивозять його — жорстокого злочинця, який мусить допомогти слідству знайти іншого вбивцю. Обличчя чоловіка приховує маска із заґратованим отвором для рота. Його ім’я — Ганнібал Лектер Нюня Пук.

Саме з омажу на цю культову сцену фільму «Мовчання ягнят» розпочалася остання зустріч дискусійного кіноклубу «Нюні Пук» , засновницею і лідеркою якого є Оля Петрук. Співорганізатор — Тарас Дацюк . Вони буквально відтворили згаданий фрагмент з кримінальної драми. Епічна музика. З-за спин відвідувачів з’явився Тарас, який супроводжує Олю в транспортному візку. На її обличчі — чорна маска. Руки складені навхрест, як і в Ганнібала Лектера. Оля зійшла з візка, сьорбнула капучино і сказала: «Можна починати!»

«Дістаємо подвійні листочки!» — каже Оля, як вчителька в школі, коли на її запитання не знайшлося відповіді у залі. Нюня Пук жартує справді часто. «Гальорка з задньої парти, пересідаємо наперед».

А ще вона інколи косплеїла персонажів фільмів. Наприклад, Мію з «Кримінального чтива» — на одному з перших кіноклубів. На останній прийшла в образі головної героїні фільму «Мовчання ягнят».

Оля: Як ви думаєте, кого я копіюю своїм костюмом? (На ній — картатий піджак).

Чоловічий голос із залу: Кларису Старлінг ?

Оля: Тен поїнтс  Владу.

Жіночий голос із залу: Шкода, що мама не назвала мене Кларисою…

Також жіночий голос із залу трішки згодом: Я подивилася, скільки є Кларис в Україні. 99. Тому я поставлю цьому фільму оцінку 9,9.

Ця зустріч клубу — остання в другому сезоні (2024 рік). Він був присвячений культовим фільмам, знятим до 2010 року. Наприклад, «Старим тут не місце» братів Коенів, «Психо» Альфреда Гічкока, «Американський психопат» Мері Геррон, «Безславні виродки» Квентіна Тарантіно. Локація другого сезону — коворкінг Spilka space.

У першому сезоні (2021 рік) обговорювали фільми, створені до 2000. Дискутували про «Механічний апельсин» Стенлі Кубрика, «Таксист» Мартіна Скорсезе, фільм «Великий Лебовські» братів Коенів, «Синій оксамит» Девіда Лінча. Весь перелік можна знайти на інстаграм-сторінці. Тоді приміщення клубу надав Молодіжний центр Волині.

Фільми обирають учасники в онлайн-бесіді. Умови такі: потрібно самостійно переглянути обрану стрічку вдома, прийти на обговорення, послухати вступну частину від Олі про фільм, режисера, культурний та історичний контекст, подискутувати, поставити свою оцінку за 10-бальною шкалою.

В кінці кожного сезону за результатами голосування перемагає один фільм. Лідер першого сезону — «Кримінальне чтиво» Квентіна Тарантіно, другого — «Темний лицар» Крістофера Нолана.

Поза кіноклубним життям Оля працює операційною директоркою в громадській організації Urban reform. Проте й там планує проводити обговорення тематичних фільмів, щоб здружити колектив.

Між першим і другим засіданням клубу сталося багато чого як в житті Олі, так і в країні: переїзд до Львова, повномасштабна війна, повернення до Луцька, загибель брата-добровольця. А кіноклубівці з нетерпінням чекали її повернення. І дочекалися.

Як все починалося: смішна кров

— На одному з кіноклубів ти розповідала, що любов до таких культових фільмів у тебе від старшого брата. Припускаю, що деякі сцени зі стрічок Тарантіно ти побачила в надто ранньому віці. Як це на тебе вплинуло?

— Я справді рано побачила такі фільми. Одна зі стрічок, яка мене дуже травмувала, це «Суцільнометалева оболонка» Стенлі Кубрика. Мені було 10 років, коли я її переглядала.

Мій брат говорив про свого улюбленого режисера: «Я та-а-ак люблю Тарантіно, в нього така-а-а смішна кров». Я не розуміла що це означає. Як кров може бути смішна, він що — дурний чи божевільний? Довго не могла зрозуміла, що для нього значить смішне вбивство. Подорослішала і сама сміюся вголос з фільму «Безславні виродки». Для мене це хороша, смішнюча, якісна комедія.

— Поговоримо про дитячих кумирів. Чому твій — Крістіан Бейл?

— На мене дуже вплинув фільм «Еквілібріум» (2002) з моїм дитячим крашем Крістіаном Бейлом в головній ролі. Один із небагатьох, який був на комп’ютері. Я не вміла звантажувати з торрента, а брат умів. Відповідно, в мене була обмежена кількість фільмів, які я могла передивлятися, поки нікого вдома не було.

Другий фільм, який сформував мене як особистість, це «Темний лицар» (2008) від Крістофера Нолана теж із Бейлом у головній ролі. Я передивилася цей фільм разів 125. Він вчить не покладатися ні на кого, робити все самій, боротися за справедливість і шукати її. Хоча справедливість Бетмена контроверсійна: чим більше дивлюся фільм, тим більше питань.

— Яке твоє ставлення до попкультури? Фільми, які ти обирала, вважаються масовими.

— Кіноклуб був створений для того, щоб популяризувати попкультуру. Обидва сезони розпочиналися з фільмів Тарантіно. Він уособлює собою попкультуру.

Популярні фільми — це норма. Любити непопулярні фільми — теж норма. Ненормально, коли в кіно з тебе здирають гроші просто за те, що ти існуєш. Наприклад, всілякі Marvel. Це не ок, тому що це грає з твоєю психікою, провокує на те, щоб витрачати купу грошей. Ось це повністю культура споживання.

Інтермедіальність «Живчика»

— Минулого сезону нагорода найкращому фільму та відвідувачам клубу називалася «Вербова гілка». Це алюзія на Канни? І чи вручали ви вербові гілки?

— Так, це як «Золота пальмова гілка». Але ми ж не маємо пальм на Волині, то з Тарасом придумали, що у нас це — «Вербова гілка». Хотіли дарувати вербові гілки під час фінальної церемонії. Але кіноклуб закінчився 30 серпня — і вербові гілки ні в тин ні в ворота. Просто ніякі. Тому зробили лише персоналізовані грамоти з мемами й написами. Дехто досі їх зберігає.

Цього року наша нагорода називається «Золоте яблуко». Але ми будемо дарувати метафоричне золоте яблуко. Я думаю, ти можеш здогадатися, що саме. Це мій улюблений напій…

— …«Живчик». А чому саме він твій улюблений напій?

— Бо що може бути більш українське, ніж булка з маком і «Живчик». Це не просто солодка водичка, а частина нашої споживацької культури, яка стала вже попкультурою. Радію, що «Живчик» зараз стає популярнішим. Як в американців кока-кола. (Пепсі не п’ємо, бо компанія PepsiCo не вийшла з Росії).

— Упевнена, що ти дивилася мультсеріал «Живчик та його друзі» (2006) про пригоди Живчика, Лимончика та Грушки. Які твої враження?

— Це кльово! Гарна пропаганда, як-от зараз Пес Патрон. Він і «Живчик» — мої улюблені речі, які допомагають заземлитися. «Живчик» — це про базові потреби, це смак дитинства, а Пес Патрон — віра в майбутнє. Він рятує мене кожен день.

Є три слони, на яких тримається кіноклуб: «живчик», меми, «зачмирка»  Джокера.

Багато психопатів

— До речі, про Джокера. Цього сезону було багато фільмів про психопатів, як-от «Психо», «Американський психопат». Чому люди обирали ці фільми на голосуванні?

— Передусім це класика кінематографа. Людям подобається дивитися в очі ненормальності, тому ми й обираємо фільми про серійних вбивць. Усе починається з того, як нас у дитинстві лякали: «Бу!». Нам цікаво досліджувати моторошне, відчувати катарсис після дуже страшних сцен.

— Що, на твою думку, не так із «Джокером», яка основна причина такого негативного ставлення до нього в клубі?

— Проблема «Джокера» в тому, що його виправдовують. У головного героя є психічні порушення. Нам наголошують на його минулому, хворобі і так виправдовують погані вчинки. Він — доросла людина, здатна на вибір. Його вибір — стати злочинцем. Як на мене, ліпше спрямувати свою енергію на щось корисне для суспільства.

Так і в «Американському психопаті». Під час перегляду фільму ми розглядаємо тільки короткий період життя головного героя Патріка і дивимося на те, як він справляється зі своєю травмою. Те, яким Патрік є зараз, і визначає його як людину. Ніхто не змушував його до насильства. Тобто він поганий, і все. Насильство не може бути виправдане.

У часи війни це особливо важливо розуміти, коли ми бачимо злочини Росії, її пропаганду. Це — наш ворог, об’єктивно поганий. І якесь минуле цієї країни не виправдовує вчинки сучасних росіян.

Спільнота

— Є ще дещо, що не стосується сюжетів фільму. Я акцентую на тому, що думки можуть бути різні. Це про свободу слова. Хочу, щоб люди дозволили собі почути думку інших і, можливо, поставити під сумнів свою. Або не поставити й наполягти на своєму.

Це все про вибір. Моя вчителька зарубіжної літератури казала: «Твоя думка неправильна». У нас таке заборонено казати, бо думка ж провокує здорову дискусію. Класно, коли двом людям подобається різне, коли вони побачили по-іншому. Це про повагу, пізнання, здорову дискусію. Намагаюся створити середовище, де не соромно висловитися.

Але дискусія має бути на контроверсії, щось мусить її розпалити.

— Тобто ти цей вогонь розпалюєш і дивишся, як люди між собою взаємодіють?

— Так, мені «нравиця, як воно горить». Хтось мусить казати, що цей фільм препоганий, це дуже важливо і показує полярність думок. Оцінка фільму — це мій най-найбільш улюблений процес, тому що всі, без винятків, говорять по черзі, навіть якщо не бачили фільм чи прийшли просто «послухати». Я — не центр кіноклубу. Я даю контекст, допомагаю відкрити новий світ. А центром кіноклубу є люди, які туди приходять. Замість мене може бути хтось інший.

— У тебе зараз сформувалося досить активне середовище. В телеграм-групі вже понад 100 учасників. Чи було створення спільноти твоїм наміром, чи це сталося природно?

— Це було однією з цілей створення кіноклубу. Мені здавалося, що без цього немає сенсу. Тому я вела чат в телеграмі активніше, ніж сторінку в інстаграмі. Мені було важливо, щоб люди між собою знайомилися і відбувся нетворкінг.

— Твій перший кіноклуб відбувся у квітні 2021 року. Чи вплинув на це ковід?

— Так, це був постковідний час. Люди дуже втомилися від сидіння вдома, хотіли «виходити в люди», взаємодіяти. Під час повномасштабного це стало ще більш актуальним. Людям потрібні люди, відчуття приналежності до ком’юніті дуже важливе.

— Чому першою локацією для клубу був Молодіжний центр Волині?

— У той час там насправді було багато подій: настолки, розмовні English клаби і ще якісь клаби. Тобто там була культура клубів, і мені це дуже подобається. Оля Чепель  була активним промоутером таких спільнот. Це було дуже затребувано серед молоді, студентів. Зараз очевидно, що це також потреба старшої молоді — тих, хто вже не навчається, лише працює, але їм не вистачає певного хобі.

— А який середній вік відвідувача клубу?

— Мені здається, 25—26. Приблизно мої однолітки. На початку були й молодші, звісно. Але і я була студенткою.

— Що ти відчувала, коли вперше переступила поріг молодіжного центру як Нюня Пук, йдучи на кіноклуб?

— Було дуже страшно. Я попросила всіх своїх друзів прийти, щоб мене підтримати. Думала, нікого не буде. Насправді тоді ходило мало людей, але коли прийшло не 8, а 12 — я була шокована і потім плакала пів вечора, бо це комусь потрібно. Але я й досі іноді думаю, що нікому клуб не потрібний.

Дуже довго готуюся, понад 10 годин іноді, тому очікую від себе завжди ліпшого результату, бо вкладаю багато зусиль у презентацію, вигадування питань. Хочу пояснити все дуже доступно і знати всілякі нюанси про режисерів та фільми.

Олександр Закордонець і вишневий пиріг

— Коли ти говорила про нагороди, то наголосила на тому, що вони персоналізовані. За час клубу у вас вже з’явилися внутрішні жарти та меми.

— Дуже прикольно, коли на кіноклубі зближуються люди, які між собою абсолютно нічим не пов’язані, не мають нічого спільного в буденному житті. Вони знаходять точки дотику саме там. Це провокує жарти, сміх, насолоду від життя. Створює відчуття приналежності до спільноти.

— У чаті та й на клубі є ті, хто завжди активно бере участь у дискусії. Звідси запитання: хто такий Олександр Закордонець і в чому його феномен (Олександр є активним учасником кіноклубу. На церемонії нагородження «Золотого яблука» отримав приз за «Найкращу чоловічу роль» у фільмі «Кімната» — mm)?

— Він в житті айтівець, грає шахи. Але на кіноклубі він став персонажем, бо дуже балакучий і не має стопу. Коли говорить про кіно, постійно всіх перебиває і «вставляє свої 5 копійок». І це все перетворюється на жарт — стає дуже весело. Це і зробило його персонажем.

У цьому й феномен кіноклубу — зіркою може стати кожен.

— Хто був зіркою попереднього сезону?

— Насамперед Оля Чепель, яка нам допомогла це організувати. Вона теж отримала нагороду. Також там був Макс Шипер. І Микола з Дніпра, який був активний в МЦВ і часто приходив на клуб. Навіть свого друга з Дніпра запросив до нас. Зараз Микола воює. Йому було дуже сумно, що він не зможе відвідувати кіноклуб.

Загалом здебільшого ходять люди, які знають мене. Наприклад, Рома Логодович. Він — синефіл, дуже душний, але я таких люблю. З ним ми й подружилися через кіноклуб.

— Друга локація — Spilka space. Яка різниця між аудиторією МЦВ та спілки? Адже частина людей дізнається про твій клуб саме з їхніх соцмереж.

— Так, місце пов’язане з аудиторією. У молодіжному центрі були переважно студенти і їхні постійні відвідувачі. Спілка притягує різну молодь, яка ходить туди на тусовки й іноді до нас на клуб.

У «спілці» до нас долучилася Оленка. Вона — амбасадорка фільму «Гордість і упередження». Принесла на кіноклуб вишневий пиріг (дуже смачний!) і сказала: «Хто поставить низьку оцінку, не отримає шматок». Тому Олександр Закордонець відповів так: «Я поговорив з мамою про цей фільм. Вона сказала, що він поганий, став 2 бали. Але я поставлю 5. Якщо не поставлю, Оленка не дасть пирога».

Мрія: привезти Лукіча в Луцьк

— В Україні зараз з’являються дуже цікаві фільми, індустрія потрохи таки рухається. Чи ти не планувала обирати саме українське кіно?

— У мене є супермрія: організувати спецвипуск кіноклубу з Антоніо Лукічем. Він — уособлення попкультури в Україні, як на мене. Мій кумир. Лукіч — найбільш успішний режисер України, хоча має лише два фільми. Він ще й зараз випускає книгу («Мої думки про кіно. Як перекласти життя на сценарій»), тож справді можна запросити його до Луцька з презентацією і заодно на клуб.

— Який фільм Лукіча тобі більше до вподоби: «Люксембург, Люксембург» чи «Мої думки тихі»?

— «Люксембург, Люксембург», звісно. Чого варта тільки презентація фільму в селі Близнюки, це дуже круто. Аміль і Раміль  родом з цього села. Я передивилася всі можливі подкасти й інтерв’ю про фільм.

Він про те, що нам, українцям, не потрібно шукати батька десь за кордоном, потрібно його знайти тут і стати для себе оцією батьківською особою.

— У своєму відеоесеї Лукіч якось поділився фільмами про батька. Чи ти бачила його відео на авторському ютуб-каналі «Мої думки про кіно», де він робить добірки стрічок на різні теми: любов, дитинство, війна, самотність тощо?

— Звичайно, це база! По-перше, його відео дуже естетичні, в нього приємний голос, гарний, якісний відеоряд та айдентика. По-друге, вони несуть важливий освітній характер. По-третє, Антоніо вибирає цікаві й актуальні теми. Важливо, що воно українською, раніше такі кльові відео робили «Кинопоиск».

— Як тобі інші українські кіноблогери: Віталік Гордієнко з «Загону кіноманів» чи Geek Journal?

— Перший не подобається, бо він розповідав багато про радянське кіно. Мені більше імпонує Лукіч, який наповнює інфопростір чимось вартісним, власними думками. Це дуже важлива робота для інтернету, треба ставити лайки й поширювати. А Geek Journal мені не подобається суб’єктивно, не люблю стендапи й такого роду комедійні відео.

Кіноклуб на воєнну тематику

— Чи буде третій сезон кіноклубу? Якщо буде, на чому хочеш зробити фокус, окрім запрошення Лукіча?

— Якщо доживемо, то буде. Хочу проаналізувати два попередні сезони й врахувати переваги й недоліки формату. Можливо, знайти команду людей, бо складно самій з Тарасом усе робити.

Щодо тематики, відчуваю, що хочеться більше про війну говорити. Хочу, щоб клуб став місцем збору військових і ветеранів також. Зараз, на жаль, лише один Вітя-Коля  приходив. Я б хотіла, щоби більше таких ідейних людей, як він, відвідували клуб. Хочу почути їхню думку. На те, що мій брат пішов добровільно в армію у 20 років, а потім — добровольцем на фронт, дуже вплинули воєнні фільми. Мені цікаво, що впливає на героїчні вчинки інших військових.

P. S. Із церемонії нагородження «Живчика»

Усі поставили оцінку «Мовчанню ягнят». Переможця сезону визначили. Це «Темний лицар» Крістофера Нолана. Інші основні нагороди отримали учасники кіноклубу та локація.

Найкраща жіноча роль — Оленка-Магдаленка.

«Вступала в заруби, завжди була гарна, покорила цей клуб», — Оля про Олену.

Найкраща чоловіча роль — Олександр Закордонець.

Олександр прийшов під кінець клубу. Оля дуже переживала, що його не буде. «Вітаю всіх з цим видатним днем. Це відчувається, як кінець епохи, однак, не треба сумувати за тим, що пройшло», — сказав Олександр і зробив ковток свого напою.

Головний антагоніст — Максим Бура

Оля з Тарасом називають Максима «Гігачадом». Він мовчки взяв нагороду.

Найкращі декорації — Spilka space.

«Якщо не буде третього сезону, то будуть гулянки в „Білому наливі“ кожен день».

Найкращий художник-постановник — Владислав Почебула.

«Приходьте в Spilka space. Чим більше грошей несете, тим більше платять мені», — Владислав.

Найкращий іноземний фільм — Максим і Крістіна, які приїхали з Києва.

Нагорода за найкращий кіноклуб — Оля і Тарас.