Репортаж за хвилину. Як минає мовчання у центрі Луцька

Понеділок, 15 липня. За трохи — 9 ранку. Ми навмисне йдемо у самісінький центр Луцька зафіксувати хвилину мовчання. Це єдине місце, де її може бути хоч трохи видно. Рух. Шум. У соборі, що поруч, раптом стихає служба: хтось прикручує звук гучномовця. На легендарному луцькому годиннику на дев’ятиповерхівці, якого всі звуть «бімбомом», під палючим сонцем з’являються червоні цифри: 8:59.

Леся Українка, наче так хтось колись задумав, стоїть на фоні годинника з похиленою головою. Обличчям повернута до світлин загиблих захисників з Луцької громади. Той стенд не припиняє розширюватись від часу Революції гідності.

***

16 березня 2022 року президент України Володимир Зеленський підписав указ № 143/2022 про загальнонаціональну хвилину мовчання для вшанування пам’яті та подвигу загиблих внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Відбувається вона щодня о 9:00. Оголошувати хвилину мають усі ЗМІ. Проводити — Кабмін, Київська міська та обласні держадміністрації.

Деякі українські міста серйозно поставилися до цього способу пам’ятати.

А як у Луцьку?

Хвилину мовчання оголошують у всіх закладах освіти. З бізнесу сповіщає про неї, наприклад, «Сільпо». З березня 2024 року оголошення лунає також на Театральному майдані. Ініціаторкою останнього стала волонтерка Анастасія Рудик, підтримав її депутат Луцької міської ради Роман Кравчук.

Йдемо туди, подивитися, як проходить хвилина, і хто ж її мовчить.

***

08:54 — Театральний майдан ліниво проводжає людей на роботу — понеділок. Годинник на багатоповерхівці поспішає. У соборі чути службу. Біля верб збираються поліціянти. Повз фотостенд з тими, хто загинув за єдність України, повільно проходить жінка, зупиняється, цілує фото, йде далі. Її особистий спосіб пам’ятати відбувся.

08:59 — Ледь чутний (!) голос з гучномовця оголошує початок загальнонаціональної хвилини мовчання. Навпроти фотостенду вишикувались поліціянти — і чоловіки, і жінки одночасно зняли кепки, схилили голови. З боку бібліотеки, що поруч, стоїть із десяток жінок, стільки ж — біля світлофора, який не припиняє оголошувати свої кольори. Вийшли працівники сусіднього фотоцентру, обернулись обличчям до світлин Героїв, і зупинились люди біля ЦУМу. Затих собор.

09:00 — Ті, що проходили повз, зупиняються. Наче не до кінця розуміють, що відбувається, але дві шеренги людей у чорній формі спонукають звернути увагу на тишу. А якщо не понеділок?

09:01 — Вмикають Гімн України. Хтось біля ЦУМу кладе руку на серце.

Театральний майдан застиг, як озеро. У нього вливаються бурхливі річки. Машини, громадський транспорт, люди, магазини — всі шумлять і кудись поспішають. За двісті метрів від Театрального на терасах лунає музика і снідають люди. Не думаю, що їм байдуже. Вони не знають або ж забули.

Хвилину мовчання мало один раз затвердити документом. Про неї треба говорити. Так багато і так часто, скільки це необхідно.

Ми пробуємо спитати у когось із поліцейських, чому виходять вони. У когось — особисто. Що встиг подумати за хвилину? Що думає у ці моменти щопонеділка? Що думає про мовчання інших (чи не мовчання) посеред Луцька?

— Добрий день! Я журналістка видання misto.media. Ми хочемо написати про хвилину мовчання в Луцьку. А можна у вас спитати?.. — ловлю молоду жінку у чорному і ледь встигаю. — У пресслужбу, будь ласка, — чую натомість. Мовчання про мовчання.

Рішення

У Чернівцях о 9:00 зупиняється Центральна площа, поліція перекриває рух вулицями, з установ і закладів на площі виходять працівники.

У Рівному щоранку зупиняють на декілька хвилин рух транспорту в центрі міста.

У Житомирі місцеві вийшли на вулиці, щоб привернути увагу до нехтування хвилиною мовчання, і міська рада ухвалила відповідне рішення: щодня о 9:00 у громадському транспорті, на підприємствах, у громадському транспорті, на LED-екранах на вулицях міста оголошують про хвилину мовчання.

«Ми домовились із собором про те, що вони вмикатимуть оповіщення про хвилину мовчання, у них є така можливість. Вони дружньо погодились і виконують цю обіцянку. Ми не можемо оголошувати хвилину мовчання через систему оповіщення повітряних тривог, це неможливо технічно. Але зараз ми готуємо лист, яким плануємо залучати до цього громадські місця, державні установи, транспорт, бізнеси, магазини, торговельні центри. У нас є шаблон оповіщення, зроблений спеціально для Луцька. Щоб люди не забували, що йде війна, і вшановували тих, хто поклав своє життя у ній.

Ми над цим працюємо», — коментує Роман Кравчук, депутат Луцької міської ради.

Думки

1. Лідія Лукашук,

завідувачка відділу абонемента обласної бібліотеки для юнацтва:

— Щоранку ми приходимо на роботу до дев’ятої, щоб встигнути спуститись на хвилину мовчання. Спека, сніг, дощ — байдуже. Ми виходимо на всі похорони, на всі «Щити». Знаємо, кого ховають, чи ні — чуємо звук і виходимо. Буває, лишаємо відділ серед дня хоча б на 5 хвилин, щоб всі могли віддати шану. Мене бісить і нервує, коли ховають хлопців, а люди йдуть у бібліотеку, заходжу, а вони вибирають книжки…

Раніше стояли в коридорі. Вмикали хвилину мовчання на телефоні, потім Гімн. Згодом щопонеділка на Театральний почала виходити поліція, виходимо разом.

Виходимо, бо ми хочемо виходити. Силою ніхто не тягне. Так ми підтримуємо, так співпереживаємо, так чекаємо перемоги. Це має йти зсередини… Мені абсолютно байдуже, де я знаходжусь. Навіть коли вихідна і вдома, о 9 годині по телевізору оголошують хвилину мовчання — я перехрещусь, постою. Це не для когось — для себе.

На вулиці люди реагують по-різному. Хтось звертає увагу і призупиняється, хтось йде повз. Система оповіщення — погана. Дуже погано чути оголошення про хвилину мовчання, погано чути Гімн. Інколи люди йдуть і дивляться на нас (працівниць бібліотеки, — mm), не розуміючи, чого ми там стали. Наш комп’ютерник Саша, який зараз на війні, раніше ставив за портретами колонку і сам все вмикав. Потім вже почала міська влада, напевно. Думаю, хтось звернувся, тільки так. Бо вони самі ні кують ні мелють.

Треба, щоб міська влада серйозніше зайнялась цим. Повітряну тривогу чують всі, з цим так само має бути. Хоча б на Театральному. В ідеалі — у громадському транспорті, магазинах… Щоб на цьому був акцент. Хай люди стають, хай віддають шану, хай лунає Гімн! Якщо людина чутиме ці слова, вона не рушить ні вправо, ні вліво. З цього, може, й починається патріотизм.

2. Ірина «Чека» Цибух,

українська громадська діячка, журналістка, бойова медикиня медичного батальйону «Госпітальєри» в інтерв’ю для «Армія TV» 28 квітня 2024 року:

— Хвилина мовчання о 9 ранку — дуже класний спосіб пам’ятування, який ніхто не використовує. З цим є велетенська проблема. Бачимо відсутність потреби в цю хвилину зупинятися і пам’ятати. Можливо, пам’ять починає тригерити суспільство, тригерити тих, хто є безучасним. І я мушу сказати, що оцей спосіб пам’ятування, цей ритуал пам’яті о 9 ранку помовчати — навпаки, може тільки звільнити відчуття відповідальності, і дати себе відчувати причетним до великого загального моменту пам’яті про полеглих наших героїв.

*

Ірина Цибух загинула під час ротації на Харківському напрямку 29 травня 2024 у віці 25 років, не доживши до 26 років два дні. В інтерв’ю Чека згадувала, що хвилина мовчання «програє» і в комунікації, й в ідеології. Про неї мало говорять, її важливість погано розуміють. Мало підійматись, бо так сказало керівництво. Потрібно мовчати не з примусу, а з почуття вдячності, поваги, визнання, цінності. Дівчина займалася розвитком культури пам’ятування в Україні. Вона хотіла, щоб ми пам’ятали і були вдячні захисникам сьогодні. Але ще більше — аби про війну ніколи не забули наші нащадки.

Пам’ять — маркер абсолютного непробачення, бо щоразу, коли ми пробачали — отримували війну.