Пластун назавжди. Люди луцького «Пласту» крізь роки/ Спецпроєкт

14 жовтня 1990 року. Свято Покрови. Сонячний безхмарний день. На вежі Луцького замку майорить жовто-блакитний стяг. Тут вперше з часів міжвоєння юні пластуни публічно складають присягу на вірність Богу, Україні та Пластовому Закону.

Приймає присягу старшопластун Олег Покальчук — відновник «Пласту» на Волині. Одягнений у справжній однострій та новенький скаутський капелюх із лілейкою. Він нещодавно повернувся з пластового табору в самій Канаді, де й сам складав присягу у пластунів в еміграції, які з часів Другої світової зберігали традиції організації далеко від Батьківщини.

Серед гостей, що прийшли засвідчити пластову присягу, — одна з перших пластунок на Волині — Ірина Левчанівська, учениця Луцької української гімназії, при якій «Пласт» вперше з’явився в Луцьку у 1920-х.

Ця подія стала офіційним поверненням «Пласту» на Волинь після близько 50 років перерви — історично та юридично.

***

Сьогодні Покрову в Україні святкують 1 жовтня. А ще — День захисників та захисниць України та День українського козацтва. Вважається також, що на Покрову була заснована УПА.

Пластуни і пластунки скільки існували в Україні, стільки й боролися за державність, за незалежність, плекали любов до неї і їй присягали. Були її захисниками та захисницями. Брали до рук зброю першими. Тоді й тепер.

Ви читаєте другий текст спецпроєкту misto.media про «Пласт» на Волині. Ця історія про відновлення організації на Волині та й в Україні загалом, після років еміграції та гострої заборони радянською владою, яка створила своїх «скаутів» — піонерів. Розповідаємо про людей, які «Пласт» повертали у 90-х, а потім знову на початку нульових, про пластунів, що йшли на війну у 2014-му та 2022-му, і про тих, хто виховує пластову молодь сьогодні.

«Там мав бути порядковий номер. Я взяв той, який був на могилі Стуса»

Олег Покальчук народився у Луцьку в 1955 році у родині Покальчуків — українських інтелектуалів, які зробили чималий внесок у розвиток культури, науки, літератури та музейної справи Луцька та України.

Сьогодні Олег — соціальний та військовий психолог, письменник, перекладач. Працює та мешкає у Києві. Та у період, діям якого присвячений цей розділ, — кінець 1980-х і початок 1990-х — Покальчук працював викладачем зарубіжної літератури в Луцькому педагогічному інституті.

А також був головою волинського осередку «Товариства Лева» — однієї з перших незалежних організацій в УРСР, створеної у Львові 16 жовтня 1987 року групою національно свідомої молоді. «ТЛ» займалися відродженням українських пам’яток, традицій та імен. Десь у той період і з’явилась ідея відродження «Пласту» на українських землях, зокрема — у Львові та Луцьку.

У 1989 році Олег Покальчук взяв участь в експедиції перепоховання праху українських дисидентів  Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого, яке відбулося 19 листопада 1989 році у Києві на Байковому цвинтарі.

«По закінченню перепоховання ми в Товаристві вирішили, що оголосимо про початок пластової діяльності в Луцьку і присвоїмо цьому гуртку чи куреню, чи станиці (ми навіть не знали до пуття, яка між ними там принципова різниця), ім’я Василя Стуса. Там мав бути порядковий номер. Я взяв той номер, який був на могилі Стуса», — розповідає Олег Покальчук про те, як заснували з однодумцями у Луцьку курінь № 9 імені Василя Стуса. І — відродили «Пласт» на Волині, зареєструвавши його як секцію Волинської філії «Товариства Лева».

Для куреня Олег написав гімн — пісню «Хорунжий» про Романа Шухевича, пластуна, командира УПА, політичного діяча.

Про «Пласт» тоді майже нічого не знали, розповідає Покальчук, уявляли його як «спортивно-туристично-мілітарно-патріотичне об’єднання, що виховує дітей у дусі любови до Бога й України», організовує табори, і де всі ходять в однаковому однострої. Як будувати діяльність, адмініструвати — вчилися по ходу і навмання. З літератури, яку ледь роздобули. На книгу Тисовського «Життя у Пласті» тоді велося справжнє «полювання», така рідкісна і недоступна у радянській Україні вона була.

Перші сходини пластуни на чолі з Олегом Покальчуком проводили у підвальній кіностудії режисера Бориса Ревенка на проспекті Волі, 3, пізніше перебралися у приміщення партії «Народний рух України» на вул. Шевченка, 2.

Дітей до «Пласту» ходило тоді небагато, «жменька». Тому, коли треба було реєструвати станицю (первинний організаційний підрозділ, який об’єднує всіх пластунів, що проживають в одній місцевості або місті), вирішили об’єднатися із такими ж нечисленними пластунами Рівного. Так з’явилася станиця Волинь.

Символіку створили теж свою, відмінну від традиційної, — відкрито вчепити у той час лілею на тризубі на одяг тоді було заборонено. Ще й виготовити його власноруч було занадто складно.

«Світлана Кирилюк, художниця, зробила нам перші значки. Ми придумали собі щось тільки схоже на тризуб. Намалювали пташку. Якщо її повернути, то вона схожа на знак „Пласту“. І підписали — „Пласт“. На прямокутнику з білої пластмаси. Червоно-чорна пташка була в керівників, а золотисто-чорна — в учасників. Що могли, те й робили. Ентузіасти», — розповідає Покальчук.

За однострій старшопластунам служила форма студентських будівельних загонів. Кольори хустин придумали собі теж — зелені й жовті. «Як кольори Волині», — каже він. Просто не знали, які кольори хустин були внормовані у «Пласті».

Пластуни в еміграції з підозрою дивилися на той «Пласт», який творили в Україні, пригадує Покальчук. Але все ж з-за кордону приходила до них допомога — незначна фінансова (коли дійшло до членських внесків, а грошей у 90-х — зась) та освітня чи то дипломатична.

«Першим пластуном у повному однострої, якого я побачив наживо, був Михайло Винницький (донедавна заступник Міністра освіти), який приїхав на установчий з’їзд в Брюховичах. Це було диво-дивне, ми його мацали, як діти. Що нашито, розпитували. Його сестра, Оксана Винницька, нам на пальцях розказувала, що є „Пласт“, а що не є „Пласт“. І до сьогодні я їй абсолютно, безмежно і глибоко вдячний за ті справи і за її терпіння до нас, ентузіастів, які поняття не мали, що робимо. А вона так, знаєте, по-канадськи спокійно, методично, вдумливо пояснювала. Допомогла налагодити офіційні контакти в „Пласті“», — пригадує Покальчук.

Михайло та Оксана Винницькі народилися й виросли в сім’ї активних членів української діаспори в Канаді, там пластували, а у 90-х роках приїздили до України й згодом переїхали на Батьківщину остаточно.

У Канаду тоді випало поїхати й Олегу. Там на пластовому таборі він склав присягу та отримав право приймати таку в пластунів в Україні. Після повернення 14 жовтня 1990 року на В’їзній вежі Луцького замку відбулася перша пластова присяга відновленого «Пласту» на Волині, яку приймав Покальчук.

«Повернувся я зі справжнім значком, у справжньому однострої, капелюсі, який такий незручний спочатку, але дуже красивий», — пригадує.

Не зважаючи на запал тої дрібки старших пластунів, «Пласт» не став популярним серед лучан і їхніх дітей. Мабуть, він їх навіть і лякав, як щось небезпечне, проукраїнське. Олег Покальчук пригадує, що перепон чи переслідувань вони не мали ніяких, але так само і підтримки. Тоді, коли у Львові багато діячів сприяли «Пласту» (наприклад, Ігор Юхновський — фізик, викладач університету, політик), у Луцьку такого не було.

«Це зараз Луцьк — місто, в яке люди хочуть їхати, в якому цікаво і все розвивається. Я ж пам’ятаю кілька різних Луцьків, бо народився дуже давно. Я пам’ятаю Луцьк, в якому було кілька десятків тисяч мешканців і два сквери: один — на місці драмтеатру, другий — на місці ЦУМу. Я пам’ятаю також Луцьк, в який люди хотіли їхати з села, тому що нарешті отримали паспорти: можна було перебиратися і вступити в Луцький педінститут. Далі наступний етап — комбінати зупинилися, і люди з Луцька почали їхати. Як і я звідти поїхав у той час. І я бачу, яким Луцьк знову став: в який знову хочеться їхати», — зізнається Олег.

Період відновлення «Пласту», каже він, припав на економічну депресію.

«Нудно, сутужно, нецікаво. „Пласт“ зі своїми культурними амбіціями і просвітницькою діяльністю міг жити лише в контексті ширшого освітнього процесу», — відповідає Покальчук на запитання про причини припинення діяльності організації наприкінці 90-х.

Чоловік додає, що будь-яка діяльність розквітає тоді, коли підвищує оцінку її учасників в очах оточення. А «Пласт» тоді не був ні популярним, ні престижним. Ходили до нього лише засновники, їхні діти та дрібка друзів-однолітків дітей.

«Було мало людей. І ніяких ознак на те, що їх буде більше, нічого на це не вказувало. Поки не змінилося покоління. Це вже було без мене, бо я з Луцька поїхав», — каже Олег Покальчук.

Після переїзду Покальчука до Києва декілька років осередок у місті очолював Олег Климчук. Але вже у 1997 році у Луцьку не стало жодного пластового гуртка.

Сеніорка довір’я Сіра Орлиця

Для лучанки Юлії Куманської (в дівоцтві — Смаль) «Пласт» розпочався у 90-х, коли класна керівничка прийшла у її п’ятий клас і запитала, чи хто б не хотів спробувати пластувати. А баба вдома, яка підпільно пластувала у 1930-х і з родиною була вивезена на Сибір в 1947-му, підтвердила, що йти туди треба обов’язково.

Нині Юля — вчителька, письменниця, авторка книжок для дітей, живе і працює у Німеччині.

Все своє життя, з того 5 класу, Юлія активно пластує. В однострої, зробленому з вітчимової військової сорочки з радянської армії, Юлія пластувала ще у ті роки, коли всім завідував Олег Покальчук. Тільки тепер домівка пластунів була вже у будинку Братства ветеранів ОУН і УПА, що на теперішній вулиці Тимошенка, 10. Збиралися також в Олега чи інших виховників вдома.

«Як і все в 90-х, „Пласт“ був дуже бідним і суворим. Виглядали ми в одностроях вбого. При тому всьому в нас завжди був дуже класний таборовий мерч (надісланий з еміграції пластунами) — спортивні костюми байкові, яких ще ні в кого не було, футболки з принтами. Одночасно до кінця табору могли одну моркву їсти. Було по-різному, але мали такий дух спротиву, партизанщини, героїзму певного», — говорить Юлія.

Жінка пригадує, який у той час був Олег Покальчук.

«Затятим, безкомпромісним, дуже різким. Мазав масло на хліб величезним тесаком. Коли приходили до нього, він казав: «Роби собі бутерброд» — і давав того тесака… Співучим. Десь, напевно, злим, в доброму значенні слова. Бо робити те, що він тоді робив, і те, що й зараз робить, людина м’яка, так звана — добра, не буде. А він ніколи не ліз за словом в кишеню», — каже вона.

За словами Юлії, у 97-му «Пласт» припинив діяльність, бо все її покоління їхало на навчання з Луцька у більші міста. Старші ж відходили у роботу та сімейні справи. Пластуни, як і сама Юлія, й далі вважали себе причетними до організації, брали участь у якихось подіях всеукраїнських чи в інших містах, де осередки були більшими.

Але у 2000-х «Пласт» у Луцьку відродився знову. Поштовх цьому дала громада греко-католицької церкви і її парафіяни.

Очолив станицю Луцьк Костянтин Яковчук-Бесараб — тоді студент, що вступив до Луцька й переїхав до міста з рідного Косова. Він створив хлопчачий гурток «Голодні голуби», потім з’явилися ще гуртки. Так змогли відновити курінь № 9 імені Василя Стуса.

Юлія приєдналася до них уже в ролі виховниці. Разом із пластовими подругами заснували три дівочі гуртки: «Шалені колібрі» Юлії, «Повітрулі» Олесі Божко та «Летючі змійки» Ірини Остапйовської. Тоді дівчата створили перший у Луцьку дівочий курінь № 48 імені Слави Стецько. Управління куренем взяла на себе Ірина Остапйовська. Це був 2004 рік.

Ярослава Стецько (Ганна Музика) — (1920–2003) — українська політична та громадська діячка, керівниця ОУН (б), голова Антибільшовицького блоку народів (АБН).

У 2008 Юлія поселилася в Києві, де працювала у школі та видавництві. З близнюками, яких нещодавно народила, почала займатися пташатами — так у «Пласті» позначають вікову категорію від 0 до 6 років. Спочатку пташатами у «Пласт» приводили лише дітей самих пластунів, а потім й усіх охочих.

У 2014 році Куманська переїхала до Шанхаю (Китай). І навіть там створила пластовий гурток для української громади — «Шанхайські дракони».

У 2019-му Юлія з сім’єю прибула до Німеччини й оселилася у Вайдені — за 2,5 години їзди від Мюнхена, де «Пласт» був ще з 1949 року. З дітьми приєдналися до осередку там. Тоді був ковід, то їздити часто на сходини чи табори не доводилось, пластували онлайн. А з 2022 року заснували осередок у Вайдені. Тут вже її діти, пластуни, поставали виховниками.

«Пласт» — це велика гра. «Пласт» — це ще й мале життя.

Юлія Куманська,
пластунка.

В організації її повне «ім’я» — пластова сеніорка довір’я Сіра Орлиця Юлія Куманська. За межами «Пласту» вона також працює з дітьми. А ще написала більше десятка книжок для дітей та підлітків. Серед яких «Мій Пласт» — книга, в якій у форматі коміксу Юлія описує чар пластування, ділиться своїми особистими історіями та просто пояснює, що таке «Пласт».

Пластуни, які не зламали своїх присяг

Десь у той період, як Юлія Куманська виходила з луцького осередку, 10-річний Віктор-Микола його шукав. Юнак волів знайти для себе спільноту, де будуть мандрівки й патріотичне виховання. Сестри-пластунки зі Львова допомогли порадою. Тоді малий Вік-Мик (як його інколи називають друзі та знайомі) пішов до сусідів, в яких був домашній телефон, і подзвонив у довідкову службу:

— Добрий день, де можна дістати контакти «Пласту»? — запитав у слухавку.

— Спробуйте у Палаці учнівської молоді, — відповіла операторка.

Тоді набрав у ПУМ:

— А у вас є «Пласт»?

— Так, у нас є «Пласт». У вівторок на 18-ту годину збираються. Приходьте.

Так Віктор-Микола потрапив на свої перші сходини. І з 2006 року він у «Пласті». До сьогодні.

Тут він розвинув те своє бажання мандрувати й набрався сміливості та натхнення від інших пластунів на далекі подорожі. Віктор-Микола відвідав десятки країн, побував на 3 континентах, подолав десятки тисяч кілометрів — мандрував навколо Балтійського моря (Польща, Німеччина, Данія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Естонія, Литва, Латвія, Білорусь), об’їхав чи не всю Південну Америку (Бразилія, Парагвай, Аргентина, Чилі, Перу) та дістався до Антарктиди.

«Багато кого надихають мої історії про мандри, наче зробив щось неймовірне, але я зростаю в середовищі пластунів, де це є нормою. Один із моїх друзів — Ігор Карабін — в юнацькому віці скинув своє спорядження через вікно і пішов мандрувати довкола Чорного моря. Пізніше став відомим альпіністом, а у 2014 році рушив воювати. Чи нещодавно мій друг військовий Іван Гаврилко після поранення перетнув на веслах Атлантичний океан з Англії до США. Віталій Дерех, який загинув на війні, мандрував мотоциклом по Африці. Божевільна в хорошому сенсі людина. Поруч з такими людьми ти можеш зробити все. Запалюєшся та віриш у свої сили. Маєш середовище, яке тебе в цьому підтримує. Маєш безліч друзів, які тобі можуть допомогти різними шляхами. Подорожуючи, я багато де зупинявся у пластунів по світу та Україні», — розповідає Вік-Мик.

У повстанських, стрілецьких, народних піснях біля ватри на таборах він виплекав і той патріотизм, за яким йшов. У 2014 році Вік-Мик разом із іншими пластунами з його гуртка пішов захищати Україну від російської окупації на Сході України.

У 2022 році Віктор-Микола Гаврилюк також приєднався до лав Збройних сил України. Служив бойовим медиком. У липні 2023 року отримав серйозне поранення ноги, довго реабілітувався. Сьогодні він — ветеран російсько-української війни, повертається до цивільного життя, вступив на магістратуру в УКУ й продовжує пластувати.

Зараз очолює наглядовий орган станиці Луцьк — Станичну пластову раду (СПР). За час пластування був також станичним у Луцьку.

«Коли мене вибирали на голову СПРу, то мене на кріслі колісному везли від лікарні до місця, де відбувався захід. Це була моя перша велика мандрівка на кріслі колісному по Луцьку, до цього я просто до “цекави” їздив від лікарні», — пригадує, як після поранення повернувся до роботи у «Пласті».

Коли ж Вік-Мик оголосив збір на операцію після поранення, на яку треба було півтора мільйона гривень — суму зібрали за чотири дні. Згадує, що 80% людей у сповіщеннях монобанку були пластунами та людьми, яких він знає завдяки «Пласту».

Зараз однострій чоловіка прикрашають два хрести: «За значне діло» — бронзовий, яким нагороджують пластунів, які врятували життя іншого, та срібний — за участь в бойових діях.

У «Пласті» є ще один хрест — залізний. Ним посмертно нагороджують пластунів, які загинули в боротьбі за Батьківщину.

Багато хто з різних поколінь луцького «Пласту» сьогодні воює за незалежність України. Вони служать у різних підрозділах, різних видах військ. Називати імена не доречно у цілях безпеки. Луцькі пластуни також за державу гинуть. Їх доречно пам’ятати.

Ігор (Корнет) Приступа пластував у станиці Волинь у 1990-х. Загинув при виконанні бойового завдання в ніч з 15 на 16 червня 2024 поблизу села Скучне Очеретинської селищної громади Покровського району Донецької області.

Олександр (Гот) Машлай пластував у Рівному, переїхав та жив у Луцьку, де сьогодні пластують його діти. 7 травня 2024 загинув поблизу села Желанне Очеретинської селищної громади Покровського району Донецької області.

Зараз у станиці Луцьк — серйозний брак виховників. Бо майже всі, хто вийшов з юнацтва, став повнолітнім і може пробувати себе у цій ролі, або виїжджають у перспективніші міста чи країни, або йдуть на війну.

«Проблема з виховниками — загальнонаціональна. Дітей, які хочуть у „Пласт“ — багато. А 18+, які готові з ними займатися — обмаль. У Львові там до „Пласту“ черга на роки вперед. Дитина народжується, вже треба записувати в „Пласт“», — ділиться Віктор-Микола.

Він закликає дорослих, які навіть не є пластунами, проходити навчання, вишколи та займатись виховництвом. Адже вірить (і бачить) перспективи та сили цієї організації.

Вважає «Пласт» найбільш ефективним для виховання молоді на користь державі.

«Як казав Богдан Гаврилишин, один з пластунів, якими я дуже часто надихаюсь, якби в Україні було 100 000 пластунів, то я б не хвилювався за її долю. Бо ціль „Пласту“ — це не „Пласт“. Це — Україна. Це виховання доброго громадянина, який буде активний поза „Пластом“. Коли пластуни йдуть в політику і стають депутатами, йдуть в військо і стають офіцерами, засновують бізнеси і так далі — це є виконанням цілей „Пласту“. Спроможність громадян, спроможність цілої країни», — вважає Віктор-Микола Гаврилюк.

А на завершення додає, що «Пласт» — це й стиль життя. І це — велика гра.

Станиця Луцьк сьогодні

В’ячеслав Корнелюк — один із небагатьох героїв цього тексту, якого ще можна зустріти в Луцьку. На зустріч він приходить в однострої, який мало чим відрізняється від того, в якому ходив і зберігся на світлинах основоположник «Пласту» — Олександр Тисовський. Та ж сорочка кольору хакі з комірцем і нагрудними кишенями на ґудзиках. Поверх хустини — мотузка, яка готова до будь-яких життєвих перипетій. Тільки ремінь — Stüssy — видає його справжній вік.

Долучився до «Пласту» він у 2016 році — після Революції Гідності. Шукав себе й хотів приєднатись до організації, яка впливає на життя країни або хоча б рідного міста та регіону.

Сьогодні Славку — 25. Він працює у сфері урбаністики та дизайну інтерʼєру, є членом ГО «місто.ребут» та ментором програми «Урбанрух». Вже другий рік очолює станицю Луцьк.

Коли йшов у виховницьку діяльність, брався за адміністративну роботу у «Пласті», то хотів віддячити організації за те, що вона дала йому — самопізнання та оточення.

Станичний скаржиться, що у луцьких пластунів немає своєї домівки. На сходини збираються в молодіжних центрах чи бібліотеці. Пояснює, що своє закрите місце «Пласту» важливо мати, щоб могти там зберігати туристичне спорядження і мати до нього безперешкодний доступ, розвішувати інформаційні стенди, могти прийняти у гості пластунів з інших осередків.

«Хоча б 50 м² та санвузол. Там вже за кухню навіть не згадуємо, але принаймні щоб була електрика, опалення. Щоб будівля чи приміщення було не в аварійному стані, щоб ми вже сьогодні проводили там свою діяльність і не втрачали час. Щоб була не за межами Луцька», — називає умови, які шукають пластуни.

Так само батьки, які хочуть віддати дитину у «Пласт», до кінця не розуміють — куди?

За останніми підрахунками станичного, у луцькому осередку зараз близько 30 дорослих пластунів, 40—50 у юнацтві (11—18 років) та близько 30 у новацтві (6—11 років). Кількість членів зменшувалась з ковіду, особливо відчутно — після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Та загрози зникнення «Пласту» у Луцьку точно немає, додає Славко. «Пласт» буде.

Це — другий текст спецпроєкту про «Пласт» на Волині. У першій історії ми розповідаємо про появу організації на Волині у 1920-х роках та її діяльність до заборони польською, а потім і радянською владою. У наступній, третій, історії — покажемо пластовий табір у лісі під Луцьком зсередини.

Над статтею працювали:

• Текст — Іванна Реброва.

• Ілюстрації — Олександра Міліщук.

• Редактура — Олена Лівіцька.

• Коректура — Ольга Дацюк.