Зафіксувати Луцьк на кінострічку

Невисокого чоловіка, якого близькі називали БоП, було легко упізнати. У фірмовому береті, з матроською бородою та жилетом, набитим об’єктивами й плівками, чоловік десятиліттями знімав Луцьк.

Хроніки, побут, обличчя й події. Режисер аматорської кіностудії «Волинь», документаліст, який обрав не говорити, а фіксувати місто.

Він нотував дійсність. Спостерігач.

Режисер залишив після себе тисячі світлин і сотні фільмів — кінопам’ять про Волинь.

Довідково. Борис Ревенко — кіно- та відеооператор, фотограф, журналіст, режисер народної аматорської кіностудії «Волинь». Заслужений працівник культури. За 41 рік створив понад 300 кінофільмів про Луцьк та Волинь, організував десятки конкурсів аматорських кінофільмів. Організував Музей волинського кінематографа та фотомистецтва, у колекціях якого понад п’ять тисяч експонатів (наразі музей перебуває на реконструкції і до перегляду недоступний, — mm).

У підвальній кіностудії на проспекті Волі, 3, яку створив Ревенко, працювали до сотні аматорів. Тут починали свою роботу режисер Олесь Санін  і кінооператор Сергій Михальчук . У 80-х до кіностудії приїздили актор Іван Миколайчук  з французькою режисеркою Еліані Сабате , радилися з Ревенком про локації для фільмування.

Серед кіноаматорів була луцька журналістка Світлана Зозуля. Режисер допоміг зняти її перший фільм про міські графіті «Ілюзії чи химери?», долучився до створення інших короткометражок. Рік після смерті Ревенка жінка підтримувала пам'ять про нього на посаді завідувачки музею: вирішувала побутові проблеми кіностудії, впорядковувала експонати, проводила шкільні екскурсії.

Світлана поділилася з misto.media спогадами про чоловіка, який пів життя знімав історію волинського краю.

Борис Павлович, або БоП, як позаочі його називали на студії (від ініціалів імені й по батькові), був небагатослівним. Часто повторював: «Можна говорити, а можна — щось робити», завжди надаючи перевагу останньому. Усе цікаве, що помічав, старався фіксувати на плівці. По-справжньому розкривався, коли брав до рук альбом з фотографіями. Тоді історії лилися рікою.

Камінці у мішку

Майбутній кінорежисер народився у 1937 році на Черкащині. Дитинство припало на роки Другої світової війни. Поблизу його села Журжинці тривали активні бої. Хлопчик на власні очі бачив, як летіли та вибухали снаряди. Бігав з друзями грітися у земляні вирви , які залишалися після влучань. Згадував, страху не було, — лише цікавість малого дослідника.

Якось забрів із сусідськими хлопцями до покинутої хати край села. У ній базувалися німецькі солдати, які залишили по собі багато особистих речей. Дітей зацікавив невеликий мішок. Всередині — небачені досі камінці. Квасоля? Ні. Порох? Підпалили — не вибухає. Розчаровані кинули це «щось» у річку.

Через 20 років Борис побачив ці ж «камінці» на флоті, коли служив моряком. З’ясувалося, тоді дітвора знайшла… кавові зерна.

Море кіно

Під час війни Ревенко вперше побачив фотоапарат у німецьких кореспондентів. Власна камера у хлопця з’явилася у 15 років. На день народження сестра подарувала йому дзеркальний «Любитель»  на два об’єктиви. Відтоді Ревенко захопився фотографією.

Створювати кіно почав на китобійній флотилії , куди потрапив у 60-х роках після служби в армії. На море юнака покликало бажання пригод, пошуки екзотики.

Це було жорстоке місце — робота тяжка, океан не завжди лагідний, а сам промисел, який зафіксували світлини Ревенка — можуть шокувати сучасників.

На кораблі чоловік заснував кіноклуб «Антарктика» й сім років керував ним — крутив фільми для моряків на дозвіллі, знімав власні кінострічки — документалки. Загалом вдалося зробити близько 50 тисяч негативів.

Пізніше чоловік закінчив дворічні курси режисерів-кінооператорів й став знімати кіно сам. В об’єктив потрапили 30-метрові кити, акули, антарктичні пінгвіни, тюлені, альбатроси.

До кіносправи режисер ставився з пристрастю. Плануючи наступний рейс у море, уявляв передусім що буде знімати. Для більшого реалізму відео придбав у Сінгапурі магнітофон, аби записувати звукову доріжку фільму: шум моря, розмови моряків, звуки корабельного побуту.

Крім кіномистецтва Ревенко писав репортажі й нариси з експедицій, друкувався у газетах.

З корабля… у Луцьк

У 1974-му, після 13 років великої води, Борис Ревенко приїхав у Луцьк, де жила його сестра. Відтоді чоловік з міста нікуди не переїздив уже, Луцьк став для нього тихою гаванню.

Тут Ревенко влаштувався методистом кіногуртка у Будинку народної творчості (тепер Обласний науково-методичний центр культури). У студії площею 16 м² знімали, проявляли, монтували, показували стрічки. У 1975 році йому запропонували постійну посаду режисера кіностудії «Волинь».

Спершу знімав фільми на замовлення обкому та міськкому компартії. Кіно у Союзі було справою державною, часто джерелом політичної пропаганди. Облком партії замовляв у кіноаматорів різноманітні фільми на політичну чи аграрну тематику. Наприклад, 15-хвилинну стрічку «Від з’їзду до з’їзду» про успіхи Волині за 5-річку, який показували у драматичному театрі під час конференції.

Замовляла фільми тодішня міліція. Кіностудія співпрацювала з витверезником: знімали п’яних, а потім показували їм запис, аби викликати сором.

Були замовлення від колгоспів. У трудових колективах любили споглядати себе на екрані, демонструвати виконані «п’ятирічки».

Пізніше студія переїхала у теперішнє просторе хоч і підвальне приміщення в центрі Луцька. Тут з’явилася кімната для проявлення плівки, звукозапису, кінозал для переглядів фільмів, архів для зберігання відзнятого. Підвал став магнітом для творчих людей міста.

Шлях у професійне кіно на народній аматорській студії «Волинь» почали режисер Олесь Санін та кінооператор Сергій Михальчук, оператор Полтавського ТБ Олексій Чумак, оператор київського НТВ Валерій Фетісов, оператор Василь Іванюк, лауреатка міжнародного конкурсу «Молодість» мистецтвознавиця Неля Пасічник та багато інших.

Працювала тут перша волинська кіноаматорка Ірина Левчанівська , з якою Борис Ревенко познайомився на початку 70-х. За підтримки Ревенка жінка створила слайд-фільми «Троянда», «Шевченко-художник», «Луцьк вчора», «Пласт» на Волині», «Мій тато», «Моя мама», «І дещо про себе» та інші.

Фільми

У радянські часи у кіностудії знімали не лише на замовлення влади , а й творчі роботи. Наприклад, успішним режисерським дебютом вважають фільм «В обійсті чорного самітника», який Ревенко зазняв наприкінці 70-х. Це кіно про рідкісних лелек, які мешкають на Волині.

Над стрічкою Ревенко працював разом з письменником Йосипом Струцюком . Аби відзняти головного героя фільму, режисер та оператори довго ходили лісами. Поселення «червонокнижного» лелеки знайшли в Осницькому лісництві Маневицького району. Стрічка отримала відзнаку на Всесоюзному конкурсі кіноаматорів у 1976 році.

Багато відеоробіт, знятих під керівництвом Ревенка наприкінці 70-х — початку 80-х, принесли нагороди й визнання кіностудії. Серед них: «Світло Витязя», «Карпилівські вечорниці», «Чарівник із Луцька».

На початку двотисячних режисер створював етнографічні відеодослідження, у яких відображені традиції та фольклор корінних волинян та поліщуків.

«Щоб хліб родив», «Коза-дереза», «Назад у майбутнє» — це краєзнавчі метафоричні фільми-експедиції про автентичні звичаї краю.

Разом з близьким другом і творчим побратимом Валерієм Бєловим зняли фільми «Місто під лагідним небом», «Волинська голгофа Братковського» та «Назад в майбутнє» (про Поліський Майдан).

Працював над фільмом «Трикутник Чорновола» про свого земляка «рухівця» В’ячеслава Чорновола , з яким ходив у одну школу в селі Єрки на Черкащині.

І студія замовкла

Олександр Савчук, який працював з Ревенком з 18 років, згадує його простою людиною, без пафосу. Не любив зайвих балачок. Ніколи не шукав собі учнів навмисно. Тих, що приходили вчитись, записував у зошит.

Каже, режисер мав флотську звичку дотримуватися в усьому порядку. Коли у студії хтось засиджувався допізна або й ночував — мусив лишити по собі чистий простір. Кожен знав: вранці Борис Павлович встромив ключ у двері — треба бігти по відро й швабру та бадьоро мити підлогу, аби не отримати на горіхи.

«Коли Ревенко помер , студія теж померла. Треба було бачити, що тут було. Її просто закрили на два роки. Протягом цього часу тут текла труба, каналізація. Це ж підвал. Він, як живий організм. При чому дуже делікатний. Тут мусить постійно хтось бути», — зітхає Олександр Савчук.

Влітку 2023 року на стіні будинку, в якому розташована кіностудія «Волинь», з’явився мурал з портретом Бориса Ревенка. Стінопис створив луцький художник Юрій Чайка. Навесні 2024-го шар тинькування із зображенням кінорежисера зняли будівельники, які ремонтували фасад, де був стінопис. Тепер тут працює аптека.

На цьому ж будинку залишилася відкрита у 2017 році меморіальна табличка, присвячена волинському кінометру.

1 травня 2025 року вулицю Мечникова у Луцьку перейменували на честь Бориса Ревенка.

Причал

На цвинтарі у селі Гаразджа — тиша. Між похиленими хрестами й обелісками, на межі каменю і трави, стоїть чорний пам’ятник, схожий на вітрильний корабель. Це могила Бориса Павловича Ревенка. 4 червня минає 10 років з дня смерті народного кіноаматора та режисера.

Погляд з фото — знайомий багатьом його друзям та учням. Сива борода, тільник моряка, серйозне обличчя. Він дивиться не в об’єктив, а крізь нього. Поруч на пам’ятнику — наче кадр з фільму: човни на тлі скелястого берега.

(Підготовлено за матеріалами: Відділу краєзнавчої роботи Волинської державної обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олени Пчілки, статті Олександра Котиса на сайті «ВолиньPost» та статті Світлани Зозулі на сайті «Волинь»).

***

Цю історію ви читаєте завдяки партнерству з Luchan Brothers’ Brewery. Спільно ми прагнемо зафіксувати життєписи лучан, які стали обличчям Луцька і водночас героями муралів луцького художника Юрія Чайки. Люди, яких впізнає це місто, і місто, яке є в цих людях, водночас стають героями серії журналістських проєктів misto.media.