Зшити нове життя. Історія Юлії Оверчук та її бренду MOver

— У дитинстві я ніколи не гралася ляльками. Я шила для них одяг, — пригадує 27-річна підприємиця Юлія Оверчук. Те, що колись було дитячим захопленням, згодом переросло у власну справу жінки та стало рятівним колом у складні моменти життя.

У 2023 році Юлія заснувала бренд кежуал одягу MOver на честь свого загиблого чоловіка — воїна Матвія Оверчука з позивним Овер. Незабаром жінка відкрила перший фізичний магазин у ТЦ «Варшавський». Саме тут у морозний пʼятничний ранок Юлія повідала свою історію: від дня, коли зустрілася з Матвієм, до рішення заснувати бренд, що зародився з памʼяті та любові.

Дитинство у Торчині, юність у Луцьку, сім’я у Києві

Юлія народилася в селищі Торчин на Волині. Змалечку захоплювалася пошиттям одягу для своїх Барбі та Кенів. Пригадує, як лазила на горище, де зберігали старий одяг. Там вона щоразу нишком вибирала собі якусь тканину.

— Бабуся інколи не дозволяла брати речі. А я тихенько піду, виріжу шматок зі старої спідниці, щоб ніхто не бачив, і пошию з того нове плаття для ляльки, — ділиться спогадами Юлія.

Подорослішавши, дівчина вирішила стати дизайнеркою. Однак у родині не було коштів, аби оплатити контрактне навчання в університеті. Тож мама порадила вступити після 11 класу до Луцького центру професійно-технічної освіти й спробувати розвиватися в цій сфері там. Так Юля опинилася у Луцьку.

— Мені навчання давалося дуже легко. Пам’ятаю, як ми вивчали пальто. Я тоді вперше почула про деякі види обробки, а викладачка пояснювала, як мають виглядати окремі вузли. І я просто сиділа, слухала і вже бачила в голові ці картинки: як виглядатимуть шви, якщо їх вивернути, як ляже тканина. Мене це настільки захоплювало, що я просто кайфувала від процесу.

Після навчання перший свій досвід роботи Юля здобула за фахом — працювала швачкою у цеху волинського бренду жіночої білизни Jasmine.

У травні 2019 року жінка познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Матвієм. Обоє прийшли на річницю одруження спільних друзів. На святкування Матвій приїхав із Києва до Луцька. Саме з цього вечора і почалася їхня історія.

Чоловік родом із села Мирославка поблизу Рожища. Після служби в армії переїхав до столиці, де працював інженером-проєктувальником.

— Найбільше, що мене вразило при нашій зустрічі, — це комунікабельність Матвія. Він у цій компанії був вперше, але з самого початку легко влився у коло. Спілкувався зі всіма та кожному приділяв увагу. Проте моє перше враження від нього не було миттєвим «вау», почуття почали з’являтися згодом, — зізнається Юля.

Через три місяці після знайомства почали ще більше спілкуватися. Матвій постійно приїжджав у Луцьк, аби зустрітися з Юлею.

— Після роботи я одразу ж бігла до нього. Мені було байдуже, як виглядаю, я лише хотіла чим більше провести з ним часу. Біля Матвія я почувалася настільки відкритою, наче сиділа з людиною, яку знаю все життя, — тепло усміхається Юля.

Згодом пара почала зустрічатися, а вже в грудні Юлія переїхала до Києва. Адаптація до нового міста виявилася важкою: робота давалася складніше, ніж у Луцьку, а столичний ритм життя виснажував. Юля пригадує, що часто приходила додому в сльозах від втоми. У такі моменти Матвій завжди їй казав: «Кицю, ця робота, це ж те, що ти любиш».

У березні 2020 року Матвій зробив пропозицію, а у січні 2022 року у подружжя народився син Мирон. Юля розмірковує, що всі ініціативи завжди йшли від Матвія: переїзд, пропозиція, діти. Це все відбувалося настільки стрімко, наче він поспішав жити.

Повномасштабне вторгнення

Ранок 22 лютого 2022 року вони зустріли у Києві. Зі всіх каналів оголошували про введення воєнного стану у країні. Матвій сидів мовчки, думав. А потім підвівся та сказав: через шість годин йому потрібно буде з’явитися у військкоматі.

— Я завжди казала йому, як добре, що ти в мене служив, ніхто тепер тебе в мене не забере, — пригадує Юлія. — А він відповідав: «Розумієш, якщо буде воєнний стан — я перший, хто має стати на захист країни».

Через кілька днів подружжя виїхало зі столиці на Волинь, до рідних. Уже в Торчині Матвій подзвонив своєму командиру зі служби і сказав, що готовий іти. Уточнив, які документи потрібні, і поїхав у Луцький військкомат. Через кілька днів до нього прийшла повістка.

— Як тільки Матвій почув про повістку, він дуже зрадів, ніби нарешті був на своєму місці. Я намагалася його відмовити, плакала, казала, що у нас маленька дитина. Але він мене не слухав та повторював: «Юля, а хто?». Після того, як його забрали, я бачила його двічі.

Так Матвій долучився до лав Збройних сил України. Пройшов навчання та служив у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді.

Уривки з того дня (Юлія. Монолог)

Матвій загинув 22 червня 2022 року. Ось як пригадує цей час Юля.

— Пам’ятаю, як того ранку, о сьомій, ми ще розмовляли телефоном. Це була така швидка розмова. Я наче щось відчувала, але водночас не хотіла думати про страшне. А о 10 він загинув.

Дізналася я про це вже 24 червня. До того я йому кожен день писала, кидала фото сина, згадувала наші спільні моменти та думала: «Коли він це прочитає?». Вдома я нікому не казала про те, що Матвій не виходив на зв’язок.

Після того моменту, як мені сказали про загибель Матвія, я нічого не пам’ятаю.

У той час єдине, що допомагало мені триматися на плаву, — це мої рідні та сім’я Матвія. Ці люди пройшли зі мною довгий та важкий шлях. Я їм дуже вдячна за це. Вони завжди намагалися проводити зі мною час. Коли я залишалася наодинці, могла дати волю емоціям, плакати або накручувати себе, а з ними — трохи абстрагуватися від реальності.

Вони завжди старались приїхати до мене в Торчин, забирали до себе, водили гуляти, возили в Луцьк, щоб просто провести час разом. Після загибелі Матвія я продовжила спілкуватися з його братами. Тоді вони мені сказали: «Ми втратили брата, проте в нас з’явилася сестра».

Через деякий час я разом з Мироном переїхала до Луцька. Думала, що мені стане краще на новому місці, проте стало гірше. Коли поруч були люди, я ще якось трималася, а коли залишалася сама, наче лавиною, накочували емоції.

Бували моменти сильних істерик — і в мене, і в сина. Здавалося, що я не справляюся ні з емоціями, ні з дитиною, ні з реальністю довкола. Я відчувала, як у мене опускаються руки. Єдине, що мене повертало до тями — це Мирон і те, як Матвій його любив.

Я брала сина на руки й знову і знову питала себе, як мені повернутися до нормального життя?

З болю зародилося натхнення

Спершу на думку нічого не спадало. Юлія пригадувала, що їй раніше давало стимул жити — Матвій та шиття. Міркувала, що хоча його фізично вже не повернути, вона може зберегти його духовно, через творчість. Ці думки допомагали приборкати депресивні епізоди.

Саме тоді зародилася ідея бренду MOver. Спершу Юля думала шити набори постільної білизни, проте вирішила, що кежуал одяг — це те, що найкраще описує Матвія та її. Жінка придумала назву, намалювала логотип та продумала перші моделі.

Згодом звернулася за допомогою до рідних Матвія, як правильно оформити документи, зареєструвати фірмову марку та організувати виробництво.

Запуск бренду зайняв пів року. Юля ділиться, що для неї це був час, аби з головою поринути у роботу. Це давало сили та відчуття, що вона робить щось важливе.

Цей бренд витягнув мене з того депресивного стану, у якому я перманентно перебувала місяцями.

Юлія Оверчук.

Перші кроки MOver

На початку Юлія була єдиною в команді: сама розробляла моделі, шила, продумувала деталі та акценти. Згодом до роботи приєднався конструктор, а команда почала поступово розширюватися.

Орендувала офіс, закупила швейні машини та обладнання, замовила тканини та облаштувала робочі місця. Створювати першу колекцію команда почала наприкінці жовтня 2023 року, а вже 14 лютого 2024 бренд відкрив інстаграм-сторінку та почав продажі онлайн.

Ще через рік запрацював фізичний магазин, який поповнювався новими клієнтами, що ставали постійними.

А що далі?

Попри труднощі, команда планує запустити власний сайт, відкрити ще один магазин та масштабуватися за межі Луцька.

— Я б хотіла, щоб наш справа була не лише брендом одягу. Хочу, щоб ним надихалися. Щоб одягаючи нашу річ, люди відчували власну силу і не боялися тяжких моментів у своєму житті, — підсумувала Юлія.