«Скоб, юні друзі!». Як «Пласт» прийшов на Волинь / Спецпроєкт

1927 рік. Серпень. Ліс. Неподалік річка Горинь. На розкішному природньому плацу над рікою — людно: тут куренями вишикувалися 2 тисячі пластунів і пластунок. У них — звітний зліт. Зі Львова, Рівного, Луцька, Кременця, Володимира хлопці та дівчата з’їхалися під село Олександрія на Рівненщині. Такого цей берег ще не бачив. Вони в однакових одностроях кольору хакі, зливаються з листям, корою, хвоєю. Чути гучне: «Скоб!» та «Слава Україні!». За подіями пильно стежать польські поліцаї. Не перешкоджають.

Після всього старшини домовляються зустрітися через рік. Але цього не стається: у липні 1928 року польська влада забороняє «Пласт» у будь-яких формах чи проявах.

***

Пластуни і пластунки скільки існували в Україні, стільки й боролися за державність, за незалежність, плекали любов до неї і їй присягали. Були її захисниками та захисницями. Брали до рук зброю першими. Тоді й тепер.

Ви читаєте перший текст спецпроєкту misto.media про «Пласт» на Волині. Ця історія від його появи до заборони, підпілля та еміграції. Розгортаючи події в минулому, ми також занурюємося в діяльність пластунів, їх законів, правил та принципів.

Пластуни = скаути? Передумови «Пласту»

Щоб почати розповідь про «Пласт» на Волині, мусимо перенести вас у Британську імперію на перетині 19 та 20 століть, коли та майже безперервно вела колоніальні війни. І зосередитися на одному воєначальнику — Роберті Беден-Павеллі (Robert Baden-Powell). Під час служби в Південній Африці й другої англо-бурської війни у 1899—1902 роках, спостерігаючи за своїми підлеглими і за місцевими племенами, він зрозумів: кожен воїн має бути навчений орієнтування, виживання в екстремальних умовах, спостережливості, відповідальності, вірності. Щоб вижити, щоб перемогти.

Після повернення на батьківщину отримані знання він вклав у першу скаутську програму (скаутинг — з англійської scouting — перекладається як розвідка).

Улітку 1907 року воєначальник зібрав групу з 20 юнаків на острові Браунсі в каналі Ла-Манш на перший скаутський табір.

Через рік Беден-Павелл опублікував книгу «Скаутинг для хлопчиків», яка одразу ж стала відомою і була продана накладом понад 100 мільйонів примірників.

Першочергово Беден-Павелл створював скаутинг для хлопців, які мали б далі воювати за Британію. Та згодом зрозумів: спритні, витривалі, розумні, відповідальні, «вірні Богу та Батьківщині» мають бути всі її громадяни.

Скаути почали називати Беден-Павелла «Бі Пі» — за першими літерами його прізвища (Baden-Powell — BP). Це також перші літери скаутського гасла авторства самого Бі Пі: «Be Prepared!», що перекладається як: «Будь готовий!». (Пізніше радянські пропагандисти цю фразу вкрали й паразитували на ній: «Пионер! Будь готов! Будь всегда готов!». Але до цього повернемося згодом).

1909 року «Скаутинг для хлопчиків» перекладений п’ятьма мовами. У багатьох країнах світу почали з’являтись скаутські організації. В Україні «Пласт» з’являється в 1911 році. Серед його засновників: Олександр Тисовський (Дрот) — педагог, учений, громадський діяч, Петро Франко — педагог, письменник, науковець-хімік, військовий льотчик УГА, син Івана Франка, Іван Чмола — військовий і громадський діяч, педагог.

Назва «Пласт» є українським відповідником англійського Scout (розвідник), що походить від пластунів-козаків-розвідників. Герб скаутів — трилиста квітка лілії, відома як Fleur-de-lis. Герб «Пласту» — лілія, гармонійно вплетена у тризуб.

Мета Пласту: «Сприяти всебічному, патріотичному вихованню та самовихованню української молоді. „Пласт“ виховує молодь як свідомих, відповідальних і повновартісних громадян місцевої, національної та світової спільноти, провідників суспільства», — відповідає ідеї Бі Пі.

Пласт іде на Волинь. Серце — Олександрія

Щоб дізнатися про появу й діяльність «Пласту» на Волині, звертаємось до луцької дослідниці історії національно-визвольної боротьби Лесі Бондарук. Вона натомість посилається на дослідження Юлії Візитів.

Юлія з’ясувала, що перший пластовий осередок на історичній Волині постав у селі Олександрія Рівненського повіту наприкінці 1922 року. Його заснували учні старших класів місцевої польської семикласної школи Володимир Боровський, Теодосій Семенюк, Теодосій Довгалюк, яких у пластових колах називали «Волинська трійця».

Вони дізналися про галицький «Пласт» із часописів «Український Пласт», «Молоде життя» і пластових календариків, які купували в книгарнях Рівного. Згодом юнаки звернулися до пластового керівництва у Львові з проханням надіслати їм більше літератури. У відповідь отримали книгу Тисовського (один із засновників Пласту) «Життя в Пласті», яка є першим пластунським «підручником».

Олександрійські пластуни організували навколо себе молодь і почали проводити сходини (так у «Пласті» називають будь-які зібрання), де вивчали географію, історію України, українську мову, приділяли увагу фізичним вправам та військовому вишколу, формували бібліотеку.

Польській окупаційній владі це не сподобалося. Вже у 1923 році міністр освіти і віросповідань Станіслав Грабський оголосив: «…На Волині і Поліссі йдеться про те, щоб не допустити український рух». Пласт заборонили. Між Волинню та Східною Галичиною створили умовний «сокальський кордон», який мав обрізати зв’язки між активістами з регіонів та сприяти швидшій асиміляції волинян поляками.

Пластуни з Олександрії втратили підтримку галицьких колег. Але знайшли рішення — звернулися за патронатством до рівненського товариства «Просвіта», в статуті якого було право закладання «спортивних, пластових та інших культурно-освітніх організацій». І їх прийняли. «Пласт» зареєстрували як спортивно-виховну секцію при «Просвіті». За сприяння товариства у 1922—1924 пластові гуртки почали створювати в інших повітах Волині при гімназіях і школах: в Острозі, Здолбунові, Радзівілові (Радивилові), Рівному, селах Городок, Ставки, Милостів, Великій і Малій Омеляні Рівненського повіту, також у Луцьку, Ковелі та Кременці.

«Просвіта» всіляко підтримувала пластунів — надавала приміщення, свої бібліотечні фонди, допомагала у проведенні пластових з’їздів та свят, опікувалась юридичною стороною діяльності організації.

Пластові курені, які діяли в межах одного просвітянського району, об’єднували в пластові коші. Таких кошів на Волині було три: в Рівному, Володимирі та Луцьку.

Першопрохідцями пластового руху на території сучасної Волинської області стали 62-й курінь ім. Івана Франка, 63-й курінь ім. Лесі Українки у Володимирі, 72-й ім. Симона Петлюри та 73-й ім. Лесі Українки у м. Луцьку. Центр був у Володимирі, ним керував відомий громадський діяч Арсеній Річинський.

Олександр Тисовський у «Зверненні до братів-волиняків» після цього писав: «3 правдивою радістю привітали ми звістку від вас, що на Волині, в поневоленій країні тьми і горя, гуртуються Вірли-Скоби, простують крила і ладять до лету у сонячні простори пластових ідей. Ми горді, що ви у нашому Пласті шукаєте примірів і взорів для себе і бажаємо зі щирого серця послужити вам порадою і поміччю».

Дрот закликав: « …Не піддаватися жалеві і зневірі, радше затиснути зуби і взятися до праці над самим собою, до праці постійної, витривалої, не уступати, а ні на крок, (…) не лише словами, а й ділами покажіть, що на ідеях українського „Пласту“ вихована українська молодь справді покликана до цього, щоби розбитий, обезсилений, придавлений до землі український народ підняти з упадку, оживити і одним спільним шляхом повести до свободи, тоді все, що здорове і сильне, стане під нашим стягом».

«Вірли-Скоби»

СКОБ — гасло та привітання пластунів, яке супроводжують потиском лівої руки. На офіційних заходах вітаються піднесенням трьох пальців правої руки (великий палець притримує на долоні зігнутий мізинець).

Літери гасла СКОБ є першими літерами чотирьох слів, що характеризують справжніх пластунів:

Сильний розумом та тілом;

Красний душею;

Обережний в замислах та планах;

Бистрий у думці та справах.

Скоб також — неверифікована назва хижого птаха (орлана-білохвоста (Haliaetus albicilla) або скопи (Pandion haliaetus)), якого пластуни вважають своїм символом. Звідси й «вірли-скоби».

«Скоб» також — почесний ступінь Гетьманського Пластуна, який надається за виняткову працю.

Луцький «Пласт». Спогади пластунки Ірини Левчанівської

«Вперше я побачила пластунів у 1923 році. Припливли човном по Стиру з Галичини 7 хлопців у пластунському одязі, з гуцульськими топірцями в руках. Їх приймали громадяни Луцька, мабуть, члени ради „Просвіти“, — пише у газеті „Народна трибуна“ у випуску від 8 листопада 1990 року Ірина Левчанівська, одна з перших луцьких пластунок.

Ірина Левчанівська (1913—2013) — луцька краєзнавиця, фотографка, кіноаматорка. Була членкинею фотоклубу «Промінь» та кіностудії «Волинь». Її мати — Олена Левчанівська — перша жінка-сенаторка від Волині у польському сенаті, в честь якої нині в місті названа вулиця, що сполучає вулиці Глушець та Богдана Хмельницького.

Ірина навчалася в Луцькій українській гімназії, коли у 1926—1927 роках в її стінах створили пластовий курінь імені Лесі Українки.

«Форма одягу трохи подібна до тої, яку носять тепер студенти будівельних загонів — захисного кольору. У дівчат були спіднички, з двома кишенями, з застібкою на гудзики спереду. У хлопців — шорти вище колін. Блузки чи сорочки носили однакові: з двома кишенями на грудях і погончиками на плечах, з відкритим коміром, застібались спереду на кілька гудзиків. На шиї — хустки волошкового кольору, а на лівому плечі — 2 стрічки вузенькі, сантиметрів по 10 довжини кожна, такого ж кольору. Можливо, вони символізували крила ластівки, бо наш гурток називався „Ластівка“. Здається, в інших гуртках були вони іншого кольору. Обовʼязковий шкіряний пояс, до якого чіплявся складний ніж (продавались з дужкою на ручці, щоб можна було причепити до пояса). Кожний пластун мусив бути завжди готовий наколоти трісок для вогнища, нарізати хліб, почистити картоплю і т. п. Які відзнаки були, не памʼятаю. Польська влада дуже швидко ліквідувала пласт у нас в гімназії, і ми, мабуть, не встигли ще отримати право носити якісь відзнаки», — розповідає вона.

Левчанівська також пояснює привітання «Скоб». Говорить, що багато термінів, назв, слів у піснях були галицькими. Згадує, що з пластунами вчилися подавати умовні сигнали, користуватися компасом і картою, знали азбуку Морзе, вʼязали різні вузли, вчилися, робили різні гімнастичні вправи, співали пластові пісні .

Стежками козаків і місцями стрілецьких могил. Діяльність Пластунів

Із дослідження Юлії Візитів дізнаємося цікавий маловідомий факт — у пластунів був розподіл за місцем проживання: Селопласт — у селах, у містах же робітничу позашкільну молодь об’єднував Ремпласт. Однак на Волині Ремпласт не був популярним: нечисленна пластова міська реміснича молодь працювала за програмами Селопласту.

При пластових куренях діяли секції та гуртки за інтересами: санітарний, драматичний, історичний, співу, національних танців, а також бібліотеки, читальні, клуби, майстерні, крамниці. Драмгурток із Володимира у 1926—1929 роках об’їхав увесь повіт. Луцький кіш видавав часопис «Пластун».

Перші мандрівки волинського пластунства проходили шляхами українського козацтва, були прокладені маршрути у різні куточки Західної України. Пластова молодь вивчала історичні і культурні пам’ятки, впорядковувала кладовища воїнів, зустрічалася з учасниками Першої світової війни. Все це сприяло становленню «культу героїв».

Мандрівництво стало основою для таборування. Прогулянки та екскурсії були підготовчим етапом до життя в таборах. Арсен Річинський називав табори «мініатюрними пластовими державами». Здебільшого їх проводили влітку. Кожна зміна тривала місяць — півтора і передбачала участь не більше як 50 пластунів чи пластунок.

Існувало кілька видів таборів відповідно до віку, статі, характеру, місця проведення і мети. Так табори були сталі та мандрівні, останні ще поділялися на морські (водні) та піші. Водні також проходили ріками та озерами Волині і Полісся: Бугом, Лугою, Орешкою, Полонкою, Стиром, Мухівцем та іншими.

Пластуни Волині виявили та впорядкували чимало стрілецьких могил. Під час вшанування пам’яті героїв священники відправляли панахиди, пластуни в одностроях несли урочисту варту, лунали український гімн, пластові і січові пісні. Тут особливо відзначилися Володимирський і Луцький коші. Особливе місце у становленні «культу героїв» відводилося Берестечку. На козацьких могилах всупереч польській владі пластуни підіймали хрести, вивішували національну символіку, насипали кургани, молилися, приймали пластову присягу тощо.

Уже на перших сходинах починали опановувати тонкощі військового мистецтва: польова служба, впоряд, стрілецький вишкіл, санітарія. На початку існування «Пласту» з мотивів безпеки, оскільки основну масу учасників становили неповнолітні, з вишколу було вилучено стрілецьку (вогнепальну) підготовку. Проте наприкінці 20-х років із поширенням ідей Організації Українських Націоналістів ситуація змінилася. Тоді опанували для себе і це вміння. Вивчали тактичні правила ведення поєдинку і бою під час наступу та оборони.

Усе це сприяло вихованню національно свідомої української молоді, але суперечило офіційній політиці польської держави, яка прагнула полонізувати населення. І тому заборонила цю організацію у 1928 році на Волині, а в 1930 — й на Галичині.

Вірні Богу і Україні, але неполітичні та нерелігійні. Як?

Пластова присяга звучала так: «Присягаю своєю честю, що робитиму все, що в моїй силі, щоб: бути вірним Богові і Україні. Допомагати іншим. Жити за Пластовим Законом і слухатися Пластового проводу». На Волині основний текст присяги доповнювався словами: «…Обіцяю не пити горілки і не курити папіроси» (про це згадувала і Левчанівська). У випадку відмови визнати ці положення, кандидата не приймали до гуртка чи куреня.

Одночасно від заснування «Пласту» йшлося, що «Пласт» — нерелігійна та неполітична організація.

Це пояснюють тим, що «Пласт» як організація ніколи не виступає у лавах певної політичної чи релігійної сили. Але вихованці як вільні й відповідальні, небайдужі громадяни своєї країни можуть вступати у політичні партії, підтримувати політичні рухи, які, на їхню думку, сприятимуть державності України. Роблять вони це не від імені «Пласту», а від власного. Не у пластовому однострої, а у «цивільному» одязі, а часто і у військовій формі.

Щодо релігії — «Пласт» приймає у свої лави й поважає людей з різними релігійними поглядами. А його гасло: «Бути вірним Богу…» пояснюють як бути вірним будь-якому Богу твоєї віри та демонструвати на практиці любов до ближнього, творити добро, дбати про природу тощо.

«Вірність Богові зумовлювала вірність Батьківщині. Цей обовʼязок українські пластуни розуміли в умовах бездержавності дещо по-іншому, ніж скаути європейських країн. Він полягав у сповідуванні ідей державотворення, боротьбі за самостійну Україну. В міжвоєнні 20—30-ті роки слово „Україна“ означало, в першу чергу ідею, ідею існування української держави. Це поняття стверджувало, що є український народ, українські землі, українське суспільство, українська історія, спадщина та мова…», — пише Юлія Візитів.

Підпілля «Пласту»

Після заборони пластового руху на Волині в 1928 році організація пішла у підпілля.

На початку 30-х років волинський «Пласт» складався з 20 куренів, з яких 13 — чоловічих, 5 — жіночих і 2 — мішаних. Вони об’єднували близько 350 людей, 25% яких становили жінки.

Пластуни почали приєднуватись до Української військової організації .

Військовий вишкіл, освіченість, шляхетність, патріотизм, шана борцям за Україну — цінності УВО відповідали цінностям «Пласту», тому вихованці другого залюбки приєднувались до першого.

Із 1929 року пластуни включаються в роботу Організації українських націоналістів. Активно розповсюджують серед населення друкований орган УВО — газету «Сурма» та видання ОУН.

Патріотична молодь активно увійшла у національно-визвольну боротьбу за створення Української держави. Саме тому польська влада розгорнула репресії проти членів ОУН, відтак і пластунів. Після падіння Польської держави і приходу на Волині радянської влади окупаційна політика проти волелюбного місцевого населення продовжувалася. Репресовано пластуна Івана Скоп’юка, який став провідником волинських націоналістів, Ананія Закоштуя із села Лаврів, переслідували пластунів-оунівців із села Забороль біля Луцька, а також по всій Волині.

«Серед членів ОУН і УПА, які діяли на Волині, було багато пластунів із різних областей України. У „Пласті“ свого часу виховувалися лідер ОУН Степан Бандера, головнокомандувачі УПА Роман Шухевич і Василь Кук. Їхня діяльність нерозривно пов’язана з волинським краєм», — говорить дослідниця Леся Бондарук.

Друга світова війна і еміграція на пів століття

У 1939 році вибухає Друга світова війна. Жодна окупаційна влада, ні німецька, ні радянська, не дозволяють «Пласту» відновити діяльність офіційно. Спочатку він перебуває у підпіллі, а згодом — в еміграції.

Після війни багато українців залишилося за межами України. Головна Пластова Старшина та Рада розмістилась у Мюнхені, а пластові гуртки почали з’являтися по всьому світу: у країнах Північної та Південної Америки, в Австралії, Великобританії, Франції, Німеччині тощо.

Із 1950-го на Заході вже проходили пластові табори, вишколи, видавали журнали «Вогонь Орлиної Ради», «В дорогу з юнацтвом», для новацтва — місячник «Готуйсь», для юнацтва — «Юнак», а для старшопластунів — «Пластовий Шлях».

Тим часом Радянський Союз започатковує свій «скаутський» рух — піонерський, куди масово залучає дітей 9—14 років й виховує у дусі комуністичних ідеалів, відданості партії (що гостро порушувало неполітичність скаутів) та «державі». У них і однострій свій був, і хустинки (піонерські краватки), і значки (з червоною п’ятикутною зіркою, серпом і молотом (пізніше — профілем Леніна), трьома язиками полум’я та білою стрічкою з написом «Всегда Готов!»). Хустинку і значок обов’язково носили також у школі.

Тільки наприкінці 1980-років «Пласт» помалу повертається на Батьківщину. У 1990 році перші пластові групи з’явились у Львові, Києві, Донецьку і… Луцьку. Але про це вже у другому тексті спецпроєкту.

***

«Скоб, юні друзі! Вітаю вас з далекого 1926 року, коли я вперше стала пластункою. Я вважаю, що я ціле життя нею була. Старалась дотримуватися обітів пластових. Дорогі друзі, бажаю вам ціле життя пробути у „Пласті“. Дотримуватися свого обіту. Прожити чесно, на користь нашій рідній Україні»,

— говорить 91-річна Ірина Левчанівська у невеликому відео про історію «Пласту» у Луцьку, знятому самими ж пластунами у 2004 році. На шиї у неї коричнева хустина — таку носять сеніори — пластуни від 35 років до самої смерті.

«Пласт» — чи не єдина організація, яка справді триває все життя.

Це був перший текст спецпроєкту про «Пласт» на Волині. У наступній історії ми розкажемо про відновлення організації в Луцьку 90-х через історії людей, які були очевидцями цього. А у фінальній покажемо пластовий табір у лісі під Луцьком зсередини.

Над статтею працювали:

• Текст — Іванна Реброва.

• Ілюстрації — Олександра Міліщук.

• Редактура — Олена Лівіцька.

• Коректура — Ольга Дацюк.