Будить сонний Луцьк ранковою кавою

Коли Луцьк ще позіхає, молодий бариста відчиняє двері маленького кіоску Kava Avenu на Лесі Українки. Пішохідна вулиця тоді тиха, асфальт вологий після ночі, лише чути, як неподалік пролітає, мов привид, напівпорожній тролейбус. Хлопець з ясно-блакитними очима й срібним кільцем у вусі підіймає металеву ролету, яка служить дверима у крихітному вагончику, вмикає світло та обігрівач, запускає кавомашину. Запах свіжозмеленої арабіки повільно розповзається приміщенням, як тепла ковдра, й вислизає надвір.

Всередині — тісно, але затишно. Велика кавоварка в кутку стільниці повільно налаштовується на робочий день: трохи гарчить та відкашлюється стовпом пари в холодний зимовий ранок. На верхній платформі для підігріву чашок — стос паперових стаканчиків та кілька порцелянових горнят. На полиці поряд рівним рядочком стоять сиропи, кориця, какао, цукор. На стіні позаду баристи — мінігалерея: репродукція «Поцілунку» Ґустава Клімта та кілька малюнків оголених жіночих фігур.

«Мене Міша звати», — привітно каже бариста і виливає в горня візерунок молочною пінкою.

Михайлу Корчаку — 22. За освітою — реабілітолог. За покликанням — бариста. Професійно варить каву з 2022 року. Його зміна триває 12 годин — з восьмої ранку до восьмої вечора. За цей час хлопець видає крізь вузьку шпарину у вікні вуличної кав’ярні кілька сотень ароматних філіжанок.

Це — наша нова рубрика «Місто працює». У ній ми розкажемо про людей, праця яких, на перший погляд, непомітна. Але створює те відчуття комфорту, за яке ми й любимо Луцьк. 

Стихія ранків

Міша прокидається о 6:30, аби встигнути на роботу до 8:00. Швидко збирається та їде рожевим автобусом № 28 з 40-го кварталу в центр міста. Вставати рано хлопець звик змалку. 

У дитинстві багато часу проводив в селі Вихрівка біля міста Дунаївці . Дід Володько працював трактористом і часто брав хлопця з собою на роботу. О п'ятій ранку обидва вже сиділи за кермом й прямували в поле. 

У тісній кабіні онукові ніде було сісти — тулився скраєчку на купі інструментів, накритих ганчірками. Коли підріс, приїздив до дідуся на велосипеді. Малий любив сільськогосподарську техніку й мріяв стати трактористом, коли виросте. 

«Досі з теплом згадую, як ми з дідом вставали зранку. Я — сонний, але щасливий. Дід сам збирав в газету хлібчик з салом і вареним яйцем, наливав в пляшку компот. Це було щасливе дитинство», — тепло усміхається хлопець.

Отак, завиграшки, Михайло звик працювати змалку. Коли підріс, взявся косити траву за гроші. Тато придбав хлопцеві невелику мотокосу, яку легко було тримати в руках, навчив користуватися і дав перше замовлення — підстригти газон на власному подвір’ї. 

Мама теж допомагала сину заробляти копійку: доручала роздавати рекламні листівки магазину секонд-хенду, у якому працювала. У маленькому містечку реалізувати поліграфію було просто — практично кожен житель отримував флаєр з рук малого трудяги або ж знаходив папірець під дверима чи в поштовій скриньці. 

Стосунки з кавою. Початок

В юному віці Міша вперше скуштував «каву» — бабуся наколотила цикорію з молоком. Хлопчик був в захваті  — смакував гарячим напоєм разом з дорослими! А потім надпив з маминої чашки трохи розчинного Nescafe: на диво, гірка гаряча рідина дитині сподобалася. Відтоді більше не давали — малий ще. 

«Повноцінну філіжанку кави я випив років в 11-12. Вона мені взагалі не сподобалася. Це була бридка бовтанка в стаканчику, така перепалена, така чорнюща, як смола. Купив в ларьочку, де продавали шаурму», — кривиться бариста.

Він ще довго не наважувався на нову дегустацію після попереднього невдалого досвіду. Аж поки не прийшов у «нормальну» кав’ярню з добрим капучино й цілою вітриною десертів (це була та сама Kava Avenue, у якій зараз працює Міша — mm.). Розсмакував. Внадився призначати там побачення — чи то затишна атмосфера вабила, чи просто на смачненьке тягнуло.

Тож коли у 2022 році побачив вакансію баристи в улюбленому закладі, пішов без вагань. Не вмів тоді нічогісінько — ні тобі обладнанням користуватись, ні технологій приготування, не кажучи вже про якийсь лате-арт. Навчився! Паралельно здобував освіту реабілітолога — в цьому є своя символіка: кава теж трохи реабілітує людей зранку.

Нині він розповідає про сорти кави, обсмажку й добре еспресо захоплено й трохи втаємничено — змовницьки дивиться з-під лоба й показує жменьку зернят на долоні.

«Оце у нас суміш. Менші зерна — це робуста, більші — арабіка. Якість кави залежить і від зерна, і від того, як бариста розуміє хімічний процес, коли кава вариться. Тут все має значення: температура, тиск, навіть вологість у приміщенні впливає на зерно», — пояснює кава-майстер, перекидаючи пальцем запашне насіння у руці, немов розповідає казку про «Сороку ворону».

Сам Михайло не став кофеїновим фанатом дотепер. Тривалий час від кави його відмовляв тато, мовляв, залежність, тиск стрибатиме, серцю буде навантаження — шкідливо, краще чай пий. Чи то син прислухався до татової поради, чи по природі своїй не схильний до надмірів, але п’є не більше двох порцій капучино на день — не хочеться. 

Вікно у місто

Коли потік кавоманів зменшується, Михайло нарешті наливає капучино й собі. З паперового стаканчика не п’є — має собі порцелянове біле горня. В тиші кава-вагончика він дивиться й слухає місто. Відчув, любить місцеву неквапливість та спокій, тому не хоче їхати в метушню мегаполісів. 

Хлопець довго спостерігає за людьми: у що вбрані, яка в кого хода — обмірковує свою луцьку антропологію. Частіше чомусь помічає проблемних людей — напідпитку або тутешніх божевільних. Міркує: «Можливо, місто в такий спосіб тримає мене в тонусі, не дає «випасти» з реальності».

Найприємніше у роботі для нього — варити каву і зустрічати хороших людей. Каже, заради цього й тримається в професії. Водночас зізнається: бувають відвідувачі, які можуть зіпсувати настрій на весь день — достатньо однієї грубої людини. Хтось не з тієї ноги встав і починається: «Ти що мені налив? Я просив капучино, а не лате! Переробляй!», або: «Чого так довго?», «Де цукор?!». Ні «добрий день» тобі, ні «до побачення». Впаде отак крапля дьогтю в бочку меду — цілий день нанівець, осад неприємний. Люди, як кава, теж лишають по собі посмак.

Хлопець у конфлікти не вступає принципово — розуміє, що це репутація закладу, тому вчиться терпіння. Перевиховати клієнта — це не про нього. Мовчить, гартує характер й терпіння. 

Не дратується й через неправильні назви напоїв: зварить каву для любителів «еКспресо» й «латЕ» — корона не впаде. Ще й лебедя намалює молочною піною. Лате-арт — його терапія. Тішиться, коли люди не одразу накривають стаканчик кришкою, а помічають старання баристи, зупиняють на малюнку погляд, хвалять. Тоді й день минає легко й радісно. 

Зачиняючи кава-вагончик

О 20:00 бариста опускає металеві жалюзі вікна кава-вагончика і вимикає техніку. Коли всередині кіоску зникає світло й ключ робить три оберти у вузьких дверях, хлопця розбирає втома. Після 12-годинної зміни важчають руки, не слухаються пальці й хилить на сон — довгий робочий день дається нелегко, навіть якщо збоку робота здається не важкою. 

Найкраще завершення дня — коли друзі зазирають на вогник наприкінці зміни: винесуть сміття, просто побудуть поряд з жартами й сміхом, проведуть додому.  Бувають дні, коли це чи не єдиний позитив за 12 годин біля кава-машини.

Зачиняє кав’ярню з роєм думок та емоцій. Старається зосередитись на радості від зробленої роботи впродовж довгого дня — сотні людей зігрів й збадьорив своєю кавою й доброю усмішкою. Тепер можна пожити чимось своїм, заховавшись від очей цілого міста.

Тоді в руках Михайла з’являється гітара. Хлопець вчиться самостійно, пише музику.  Музичний стиль — мікс: трохи гранжу, трохи інді, трохи серф-року. Головне — настрій. Показує лише близьким — поки що це дуже особисте. Каже, наодинці з собою — завжди відвертіший. Колись він виступить на широкий загал, але на все свій час.

А ще він мріє про власну кав’ярню з домашнім настроєм. Має в телефоні багато фотографій інтер’єрів атмосферних закладів з вінтажними килимами, вазоновими джунглями та книжковими полицями. Там можна буде сісти на барний стілець біля вікна й довго дивитися на життя міста або потонути в глибокому м’якому кріслі з різьбленими ніжками і зануритись у свіжий детективчик.

***

Щодня бариста стоїть між містом і кавомашиною, як перекладач між конвеєрним поспіхом і кава-паузою. Він бачить Луцьк таким, яким ми його рідко помічаємо: сонним зранку, стомленим увечері, розгубленим чи дивним упродовж дня. Луцьк йде далі, а він лишається на своєму місці, щоб знову й знову спостерігати за міськими божевільними, модницями та заклопотаними працівниками, що вибігли по каву на світ Божий вперше за день. Хлопець віддає з кавою послання: «Прокидайся, на тебе чекає гарний день!».