Тиснеш на кнопку найшвидшого в світі соціального ліфта

Максим помітно кульгає. Залишає свій великий наплічник на диванчику, сідає навпроти, знімає пухнасту кофту і дістає лептоп. За годину до цього ми домовилися зустрітися на «його» території – у Центрі підтримки підприємців «Дія.Бізнес» у Луцьку. 

Моя мотивація вибору місця зрозуміла – поруч найкраща, а може, й єдина джезва у місті , а героям інтерв’ю зазвичай комфортніше у звичних для них умовах. Так вони більш налаштовані на спілкування та почуваються безпечніше.

Хоча, після годинного інтерв’ю Максима, розумію: йому може бути комфортно хоч на даху, хоч на іншому краю світу. 

Директор Центру підтримки підприємців «Дія. Бізнес» у Луцьку Максим Шуляка просить вибачення за запізнення через поламаний палець на нозі й одразу ділиться думками, що було б непогано мати бота штучного інтелекту, який би сповіщав, коли на тижні буде вільна година, як краще планувати час.

Я жартую, що колись це називалося «особистим помічником чи секретарем», ми домовляємося переходити на «ти» і починаємо запис. 

Маршрут зі слоником, швидкі рішення та нудьга 

— Ти дуже диджиталізована людина?

— Максимально. У мене є підписка на GPT Plus , щоб уникати обмежень на кількість запитань. Він допомагає мені практично у всьому. Також використовую плагін для браузера, який називається Record Transcribe and ChatGPT. Він записує зустрічі у Google Meet і створює їхній короткий зміст. Робить це не ідеально, але якщо потрібно записати зустріч на відео, це теж корисно.

Загалом, ChatGPT часто рятує мене, особливо коли ми пишемо програми й потрапляємо у творчу кризу. Він генерує 10 ідей, з яких ми вибираємо одну й розвиваємо далі. Це інструмент, який не замінює людину, але допомагає поглянути на ситуацію з іншого боку.

— Якщо ти пригадаєш свій перший свідомий вік, то тоді вже існував повсюдно Google і доступний інтернет?

— Ні, інтернет тоді ще не був повсюдним. Мобільний інтернет тільки з’являвся, про 3G навіть не говорили. Люди боялися цього, як зараз бояться 5G.

Я мав кнопковий телефон без доступу до інтернету. Точніше, доступ був, але я боявся заходити, бо думав, що з мене спишуть усі гроші. Перший смартфон у мене з’явився у сьомому класі.

— Ти з Луцька. Розкажи, яку школу відвідував? 

— Їх було три. Спочатку я вчився у гімназії № 18, потім у 7-й школі на Київському майдані. А у сьомому класі перейшов у Волинський обласний науковий ліцей на Вишкові.

— Чому вирішив туди піти? 

— Це було спонтанно. Ми з мамою і сестрою йшли по мосту на Рівненській. Мама сказала, що на Вишкові є класний ліцей із різними напрямками – хімією і біологією, математичним та історико-лінгвістичним. Запитала, чи не хочу перейти. Сестра почала плакати, що не піде, бо у школі всі її друзі. А я вирішив піти.

— Яка у вас з сестрою різниця у віці?

— П’ять хвилин, ми двійнята. Тож я перейшов, а сестра залишилася. Про мене ходили легенди, що я «дуже розумний», бо їздив на всі олімпіади й турніри.

— Як ти це сприймав — правда чи міф? 

— Правда, я багато їздив, займався тим, що не завжди було добре для мене. Через це довелося довго працювати з психотерапевтом.

— Ти був, як то кажуть, …ботаном?

— Не зовсім. Мені просто було цікаво. У мене була висока тривожність, коли я нічого не робив, тому я займався всім підряд. У мене РДУГ (розлад дефіциту уваги і гіперактивності, – mm). За 11 років у школі я майже ніколи не робив домашні завдання. Хіба що з історії, бо вчителька була дуже сувора.

— Коли ти усвідомив, що маєш певні особливості розвитку нервової системи?

— Уже після школи. Але ще у школі я багато займався науковою діяльністю – олімпіади, турніри, наукові роботи. Мене цікавили дослідження, я міг годинами сидіти в статтях, забуваючи їсти й пити. Але це призводило до виснаження.

— Як думаєш, як би могла змінитися освіта, щоб враховувати потреби людей з РДУГ?

— Я не уявляю, як це можна врахувати. Мені було нормально. Дивлячись правді в очі, я ніколи не робив домашні завдання, але це не заважало мені бути відмінником.

Мені подобалися хімія та біологія, і в мене була хороша довготривала пам'ять. Я міг відтворити урок тижневої давності майже повністю. Тому не було сенсу робити домашку.

Але є одна проблема, яку я помітив. Коли вчителі бачать у комусь потенціал до наукової роботи, вони починають залучати цю людину всюди. Кожен наступний турнір – ти там, і тебе навіть не питають. 

Я часто виходив з уроків під приводом наукової роботи, але інколи просто хотів розслабитися. Міг піти до дитячої залізниці біля слоника, сісти біля річки, покурити, а потім повертатися додому пішки, щоб провітритися. Це допомагало.

Зараз біля слоника вже не курю, але думаю, що варто повернути цю традицію. Колись я багато ходив пішки, це дуже допомагало розвантажити голову. Тепер часу не вистачає, але треба знайти спосіб повернути цю звичку.

Втомлений екстраверт 

— Де ти здобував вищу освіту?

— Після школи я подав заявку в Українську Академію Лідерства (УАЛ), вступив. Паралельно потрапив на навчання у Луцький національний технічний університет на менеджмент. Мав бути хіміком або лікарем, бо вся родина — лікарі. Але зірки склалися інакше.

— Як поєднував навчання в УАЛ і університеті?

— Це було жорстко. В УАЛі день розписаний з 9:00 до 22:00. Тоді університет я фактично ігнорував. Зараз я студент магістратури, маю дуальну освіту. 

— Повертаючись до тієї розмови на мосту на Рівненській: ти легко ухвалюєш рішення? 

— Так. Мені просто стає нудно на одному місці.

— Розкажи мені про твої місця у Луцьку. 

— Дитяча залізниця. Я живу в районі Балки, тому зручно перейти через колію і потрапити туди. Колись мій маршрут був: залізниця — кав'ярня «Цекава» на Огієнка — меморіал — центр. Люблю парки, бо там менше людей.

— Ти не любиш людей?

— Їх дуже багато. На роботі постійно доводиться спілкуватися, і навіть короткі взаємодії виснажують.

— Назвеш себе інтровертом чи екстравертом?

— Втомлений екстраверт. Насправді я інтроверт. Але якщо є рейв у Луцьку, чекайте мене там.

— Ти згадував про УАЛ та Молодіжний центр Волині. Що дала тобі ця громадська діяльність? 

— У школі я більше був у Молодіжному центрі Волині та Фундації регіональних ініціатив (ФРІ). Потрапив туди випадково – побачив подію в Instagram, прийшов і залишився.

Насамперед я туди пішов, бо було нудно. Але це перевернуло мій світогляд. Тепер суспільний вплив – це головний критерій будь-якого мого проєкту. Я не можу робити щось просто заради процесу.

Не міг повірити у можливість великої війни

— У твоєму профілі в інстаграмі є ще згадки про кілька університетів. Коли вдалося цей досвід здобути? 

—  Я навчався в Литві за програмою Erasmus+ в Університеті Вітовта Великого (Каунас). Вивчав економіку підприємництва. Мені дуже сподобалося це місто, бо, на відміну від Вільнюса, там дуже мало російськомовного середовища.

У Каунасі литовці принципово не переходять на російську, навіть якщо її знають. Це мені дуже імпонувало. У січні 2022 року я якраз повертався із Литви на зимові канікули. Друзі за кордоном відмовляли мене, казали, що буде війна і я не зможу повернутися. Але я не вірив у це.

— Чому ти не вірив у можливість повномасштабної війни?

— Я навіть не міг допустити думки, що в сучасному світі, у 2022 році, на європейському континенті почнеться війна. Це здавалося дикістю. Хоча я дуже добре пам’ятаю події 2014 року. У мене навіть була традиція – щороку переглядати «Зиму у вогні» , щоб не забувати. Я вважаю, що цей фільм мають показувати в школах, бо про це треба пам'ятати.

У 2013–2014 роках я був у середній школі, але я пам'ятаю, що ми приходили зі навчання, вмикали телевізор, і там були новини, прямі трансляції з Майдану. У мене багато батьківських друзів їздили туди для підтримки. Ми допомагали збирати гуманітарку, щоб надсилати на Майдан. А коли почалося АТО, багато друзів нашої родини теж пішли воювати. Але тоді це не відчувалося.

— Що ти маєш на увазі? 

— Можливо, російська пропагандистська машина так сильно на нас впливала, що ми мали ніби замилений погляд. Було таке відчуття, що ми не так сильно відреагували на війну та на Крим, бо просто не усвідомлювали масштабів.

— Коли ти зрозумів, що це справжня війна? 

— Уже у 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення. Тоді люди усвідомили, що це справжня війна. Коли вона почалася, я міг би повернутися на навчання у Литву, але вирішив, що поки залишуся тут, бо у мене сестра в Києві, яка переїхала на пів року згодом до Луцька. Я вирішив, що краще побуду тут. 

— Як довго ти адаптовувався до нових реалій? 

— Недовго. Вже у березні мені стало нудно, і я почав шукати міжнародні можливості. Знайшов навчання у Франції в університеті IAE Metz – це мережа бізнес-шкіл. Там був набір на франко-український диплом за програмою «Міжнародна комерція і торгівля». Я подав документи, а 21 вересня 2022 року поїхав на кордон.

Перед нами був автобус зі студентами, які без проблем виїхали. Ми теж думали, що все буде добре. Але коли вийшли на паспортний контроль, нам сказали: «Почекайте, у нас 5 хвилин планерка». Виявилося: щойно всім студентам заборонили виїзд. Я стояв і думав: «Якби ми приїхали на 10 хвилин раніше, мене б тут не було».

— Ти шкодуєш? 

— І так, і ні. З одного боку так, бо мої друзі зараз вчаться в Сорбонні та інших університетах. Вони живуть цікаве життя. Але я не шкодую, що не поїхав, бо зараз я задоволений своїм життям.

Якщо хочете бізнес – ми допоможемо 

— Як ти потрапив у «Дія.Бізнес»? 

— Влітку, між УАЛом і Литвою, я стажувався в Мінцифрі у проєкті «Дія.Цифрова освіта», де познайомився з Килиною Бішер, комунікаційницею проєктів «Дія.Бізнес» і «Дія.Цифрова освіта». Мені навіть пропонували залишитися там працювати, але я відмовився, бо збирався вчитися в Литві. Після невдалих спроб виїхати у Францію я повернувся в Луцьк.

Одного дня заходжу в інстаграм, і мені показує таргетовану рекламу типу: відкривається центр «Дія. Бізнес» в Луцьку. Ось тоді я і написав Килині, чи не шукають вони проджекта для Луцька. А вона направила мене до якогось Адама. 

Я думав: «Боже, що це за англієць-американець в Луцьку відкриває «Дія. Бізнес»? Що відбувається?». Я написав Адаму, типу привіт, скинув резюме, і він відповів, що завтра співбесіда. Здається, Вадима на ній не було.

Так я став проєктним менеджером у центрі.

— А досі, окрім громадської діяльності, був досвід роботи у комерції? 

— Так, я працював менеджером служби підтримки у технічній компанії, що розробляла продукти для ринку США та Канади.

— Поясни: як пов'язані між собою Мінцифра, «Дія.Бізнес» у Луцьку та інші особи, зокрема згадані Адам і Вадим?

— Проєкт «Дія.Бізнес» ініціювала Мінцифра у 2020 році для підтримки підприємців. Вони побачили потребу у цифровізації та розвитку малого і середнього бізнесу. Перший центр відкрився в Харкові, а далі вони почали працювати за принципом франшизи в різних регіонах.

Луцький центр з'явився, коли Мінцифра шукала технологічних партнерів у Волинській та Рівненській областях. Мінцифра працює за принципом «Нуль гривень державного бюджету», тому фінансування надходить від місцевих підприємців та донорських організацій.

Адам Харлампович та Вадим Махомед – це і є ці фундатори центру, засновники. Також діяльність підтримують міжнародні донорські організації. 

(Центр «Дія.Бізнес» у Луцьку відкрили 21 березня 2023 року з ініціативи Міністерства цифрової трансформації України та Офісу з розвитку підприємництва та експорту. Відкриття центру стало можливим завдяки підтримці місцевих ІТ-компаній ideil. (керівник Вадим Махомед) та redesign (керівник Адам Харлампович), засновники яких давно прагнули створити креативний хаб для підприємців та інвесторів, щоб підтримати малий і середній бізнес.

Крім того, відкриття підтримали Ukrsibbank BNP Paribas Group та Mastercard, — mm)

— Від держави ви нічого не отримуєте? 

— Ні, не отримуємо державного або місцевого фінансування. Ми адмініструємось ГО Digital Vector та співпрацюємо з Офісом розвитку підприємництва та експорту. Ця державна структура була створена на перетині Мінцифри та Мінекономіки. 

— Як би ти пояснив пересічному лучанину, що ви тут робите? 

— Ми розвиваємо підприємництво. Якщо у вас є бізнес або ви хочете почати власну справу – приходьте, ми допоможемо. У нас є безплатні консультації експертів, яких більш як 70, а в центрі працює 6. Є освітні серіали, події, програми підтримки бізнесу.

Іноді таксисти мені розповідають, що «Дія» – це масонська змова. Я їх вислуховую і кажу: «Ми не про це. Ми про бізнес».

Мій особистий підхід — не нав'язувати ідею, а просто показати, що ми є. Коли людина відчує потяг до підприємництва, вона згадає про нас і повернеться. Ми допомагаємо знайти бізнес-ідею, але не примушуємо її обрати якусь конкретну.

— Скількох людей ви прийняли за два роки існування? 

— Ми працюємо онлайн по всій Україні.

Загалом провели 850 консультацій. Цю статистику веде Ріта (Ріта Смаглюк, — хелпер, mm), вона перша, до кого люди йдуть на консультацію. Прийняли 14 тисяч відвідувачів. 

— Який напрямок ви плануєте курувати у 2025 році? 

— Хочемо більше фокусуватися на цифрових навичках підприємців, розвитку інноваційного бізнесу і передати функцію створення бізнесів Мінекономіки.

— Коли ти очолив «Дія. Бізнес» у Луцьку, що стало найбільшим викликом як для керівника? 

— Найважчим є відповідальність за команду. Я розумію, що від моєї роботи залежить, чи отримають люди зарплату, чи будуть фінансові труднощі. Це велике моральне навантаження.

— Ви щомісяця організовуєте лекції для підприємців і не тільки. А кого б ти хотів бачити серед спікерів? 

— Це більше питання до нашого Product Manager Яни Ярощук, але особисто мені було б цікаво запросити Ярославу Гресь , Андрія Федоріва , а також Пашка Вржеща . 

Вони цікаві як персоналії, як особистості. Про них дуже змішані враження, і мені просто було б цікаво з ними поспілкуватися, щоб сформувати власну думку. Також цікавить бізнес Genesis, які скуповують стартапи, і ці стартапи починають рости, як гриби. Це не 5, не 10, а сотні стартапів.

— Якими програмами «Дії.Бізнес» у Луцьку ти і команда найбільше пишаєтеся? 

— Всі дали однакову кількість плодів. Перша програма «Відважна»  була шоковою, бо запустилася паралельно з відкриттям центру. З наступними ми вже підходили більш виважено.

Ми любимо всіх учасників, і в центрі навіть є пасхалки  від них. Кожен їхній прихід – це свято, і ми раді допомагати їм контактами чи направленнями.

— Яку ініціативу чи програму для підприємців можете зараз анонсувати? 

— До завершення березня триває реєстрація на програму «Траєкторія». Це освітньо-грантова програма для військових, ветеранів, членів їхніх родин (дружин, дітей, батьків або друзів загиблих чи зниклих безвісти).

Це важлива програма, бо в Україні таких грантів ще не було. Вона допомагає ветеранам соціалізуватися через підприємництво та підтримує родини мобілізованих підприємців, які не знають, що робити з бізнесом.

— Чи бізнес-екскурсії будуть продовжуватись?

— Не просто продовжуватися, а тільки збільшуватись. Ці екскурсії — це наш спецпроєкт «Мрію дію», який плануємо з травня розширити на Волинську область, зокрема Ковель, і далі по всій Україні. Ми будемо масштабувати формат бізнес-екскурсій як умовну франшизу. Навіть якщо люди використовуватимуть формат без нашого брендингу, це все одно добре.

Будемо писати техно 

— Традиційно ми питаємо героїв про їхній вік. Мої очі підказують, що ти досить молода людина. Чи стикався з ейджизмом у роботі?

— Люди зазвичай не знають мого віку, бо не питають. Але були випадки, коли казали: «Що ти знаєш? Я тут 10 років працюю у цій сфері». Як казала одна мудра людина, часом треба показати зуби.

— А скільки тобі? 

— 22 роки. 

— Ти нова генерація молоді. Які ви? 

— Нам не пофіг. Все, що відбувається – від екології до польоту в космос, – нам важливо. Це стосується свідомої частини молоді, яка становить 5–10% суспільства. Це люди, які готові діяти навіть безплатно, аби рухати країну вперед.

— Що може повернути молодь в Україну після війни?

— Я вважаю, що Україна стане потужним плацдармом для розвитку. Після війни сюди підуть інвестиції міжнародних фондів, особливо американських. Їм цікаві наші природні й людські ресурси, тому вони вкладатимуть у бізнес. Соціальний ліфт тут буде найшвидшим у світі.

— Чим ти займаєшся після роботи, чи маєш хобі? Згадував про рейв-тусовки. 

— Насправді немає стабільного хобі. Але з 12 квітня починаю курс зі створення електронної музики, будемо писати техно. Також хочу спробувати майстерклас із ювелірної справи. Життя – це і є хобі, бо жити треба цікаво.