«Сцена — моє місце сили, а він — найголовніший критик»

Неділя. Ранок. Надворі останні дні зими, що цьогоріч не шкодувала снігу. Звивистими пагорбами вулиці Богдана Хмельницького обережно сповзає транспортна вервечка — після лютих заметів тут яма на ямі. Біля сірої будівлі міськради йде елегантна жінка в бік Волинського театру ляльок. Вона знає тут кожен камінчик.

Це провідна майстриня сцени Олена Бондарук поспішає на роботу. Їй — 64. Чорне пальто окреслює силует, яскравий шарф спалахує кольором поміж тьмяності вулиці. Коротка стрижка, масивні сережки, пряма спина.

Жінка відчиняє двері службового входу. Запах дерева, фарби й пилу декорацій огортає знайомо й тепло. Вахтерка киває: «Добрий день». Вона усміхається, подумки перебираючи сцени.

Акторка проходить вузьким коридором до гримерки. Дорогою зазирає за куліси, ніби вітається зі старим другом. Сьогодні в театрі солдаут: наприкінці лютого на сцені — казкова класика «Снігова Королева». Олена Бондарук гратиме одразу три ролі: Оле-Лукойє , Квіткову Фею й саму крижану повелительку.

Олена

Олена Бондарук (в дівоцтві Удотова) народилася на Камчатці , в Хабаровську, в сім’ї військового. Батько родом із Лозової на Харківщині, мати — з Луганська. Родина часто переїжджала, поки зрештою не оселилася в Івано-Франківську, де батько пішов у відставку.

Із Луцьком доля повʼязала її завдяки діду, який після Другої світової війни осів на Волині. Після відставки він працював журналістом у луцькій районній газеті, знався з тутешньою інтелігенцією — Василем Вороном старшим, Петром Махом, Олександром Богачуком.

«У нашій сім’ї ніколи не відзначали релігійних свят. Різдво, Великдень — борони Боже. Слово „Пасха“ я принесла в дім зі школи класі в п’ятому чи шостому. Єдине, що я знала тоді про цей день, що треба фарбувати яйця. Зварила і пофарбувала чорнилами цілий лоток. Сім’я була „дуже рада“», — сміється жінка.

В Івано-Франківську Олена закінчила школу і подалася до бабусі в Луцьк — вступати в культпросвітучилище на режисуру клубних масових заходів. Завдяки гарній пам’яті іспити склала легко: без зусиль здала історію. В акторки досі перед очима деталі того дня.

«В екзаменаційному білеті було три питання: про Сталінградську битву, повстання ткачів та культуру царства Урарту. Я блиснула — відповідатиму без підготовки. Насторожений екзаменатор допитував мене, таку зухвалу, задавши вісім додаткових запитань. Відповіла на усі», — сміється жінка.

Тричі просилася в театр

Вчилася легко і весело — любила співати, танцювати, тішилася виступам. Та попри артистичні здібності, акторкою ставати не мріяла. До того ж на горизонті з’явилася спокуслива пропозиція. Під час навчання дівчина потрапила на практику у будинок культури в місті Володимир. Тодішній директор Богдан Береза пропонував енергійній талановитій дівчині залишитися в нього на роботу, обіцяв допомогти з житлом і вступом до інституту.

Але невдовзі з’явилася інформація про потребу в акторах-чоловіках у театрі ляльок. І тоді в серці дівчини щось кольнуло: «А може, це моє?». Олена прийшла до директора театру Данила Поштарука на прослуховування.

«Хотіла б спробувати працювати», — рішуче заявила дівчина.

«0, — відповів директор. — А хлопці у вас в групі є? Може, приведете когось?»

Студентка стрімголов повернулася в училище: «Хлопці! Треба в театрі ляльок показатися. Давайте зі мною!».

«Двоє чи троє зголосилися тоді за компанію. Ну і я ж. Бачу, не дуже хочуть мене слухати, але ж я — хочу!» — не здавалася завзята дівчина.

Хлопців прослуховували, а Олену — ні. Кликали приходити завтра, але теж за компанію з одногрупниками. Так дівчина переводила на кастинг всю чоловічу частину групи. Хлопців зрештою взяли — п’ятьох до трупи, одного в цех. Їй же натякнули, що акторок не потребують.

Підтримав її головний режисер рівненського театру ляльок Андрій Семененко: «Дитино, якщо не візьмуть тут, заберу тебе до себе».

Чи почув ці слова Данило Поштарук, чи справили враження наполегливість та характер — невідомо, але її таки прийняли до волинського театру ляльок.

Тримати «підлогу»

Новачків узяли без профільної освіти — ні акторського досвіду, ні тим паче підготовки лялькарів. Тож навчання починалося з нуля. Щодня о десятій вони приходили до театру і брали ляльку в руки. Спершу вчилися базового: тримати «підлогу», не опускати руку, правильно вести ляльку в просторі.

Опановували прості, але принципові речі: як рухатися по ширині сцени, як не «провалювати» ляльку, якщо відходиш далі, як сідати й вставати, повертати корпус і голову, працювати однією й другою рукою. Вчилися тримати тростину — керувати тростиновою лялькою. Так минали перші два-три тижні — у щоденних вправах.

Згодом отримали перше творче завдання: придумати етюд. Початківці розіграли сценку про те, як ляльки приходять влаштовуватися на роботу до театру і презентують себе директору. Його роль «зіграв» Ведмідь — хтось із хлопців взяв на себе статусного клишоногого. Олені дісталася лялька Омелька — хвацький казковий герой.

Їхній етюд розсмішив усіх, але водночас дав зрозуміти: молодь готова працювати. Так, крок за кроком, вони входили в професію. Але згодом більшість хлопців забрали до армії і в трупі залишилася лише Олена.

Одна вафелька на всіх

Почалося захопливе театральне життя. Як книга пише: з виступами, гастролями й пригодами. Олена поринула у вир акторства з головою.

У 1980-ті роки колектив театру не працював одним складом, як тепер. Тоді існували дві трупи акторів. Для кожної — ставили окрему виставу. Одні грали вдома, інші — їхали містами й селами, інколи на три-чотири тижні без повернення. Мандрували тоді багато.

Виступали у клубах віддалених сіл, де майже нічого не змінювалося, відтоді як совєти встановили на тій території прапор. Опалення часто не працювало, будівлі руйнувалися, але театр туди приїздив.

Одну з поїздок Олена пам’ятає особливо яскраво. Актори їхали в село Кортеліси  з музичною виставою «Веселий маскарад». Початок розпаду союзу: холод, порожні магазини, неопалювані клуби.

«Надворі зима, холодрига. А в нас костюми тонесенькі, майже невагомі: біле тріко, жабо, спідничка, чешки. Стою за лаштунками, мені ось-ось виходити, хвилююся — аж нудить трохи. Коли дивлюся — на щойно помитій мокрою ганчіркою сцені утворилася на підлозі крига», — згадує акторка.

Було слизько, як на льодовій арені. Під час вистави вся трупа ковзала, падала, але продовжували грати — у залі сиділи діти в пальтах, шапках і валянках на босу ногу.

«У виставі є момент, де я — Заєць — за сценарієм падаю, лежу, а потім після епічної бійки з Вовком виходжу зі сцени. Озираюся, а після мого тіла на тій кризі залишився розталий слід калюжкою», — розповідає лялькарка.

Інша пригода трапилася дорогою з вистави у селі Самари Ковельського району. Впродовж усього шляху ламався автобус. Кілька разів водію вдалося ліквідувати несправність і продовжити рух. Але посеред ґрунтової дороги, біля меліоративних каналів, театральний транспорт остаточно здався.

«Снігу ще не було, поля голі, і ми сидимо посеред того пейзажу. З нами тоді поїхала адміністратором наша акторка Люба Шевчук, яка не була зайнята в виставі. От бере вона гумаки і йде через те голе поле шукати підмогу», — розповідає Олена.

Листопад, холод, їжі немає. Трупа провела в полі пів дня. Сутеніло. Відчули, що в животі смокче від голоду. Стали роззиратися по салону автобуса. Під сидінням знайшли забуту вафельку — обтрусили, розділили. Потім пішли на поле шукати залишки моркви, мили її в каналі і їли просто там.

«Коли чуємо з поля „дир-дир-дир“. Їде трактор, сидить наша Любка в кабіні разом з водієм. Трактор дотягнув автобус до Ратного. Я запам’ятала на все життя і ту вафельку, і ту моркву, як дивне відчуття спільності», — згадує Олена.

Були й кумедні історії. Одного разу водій дорогою додому їхав дуже повільно. Актори просили додати швидкості.

«Я можу швидше, але вона не може», — виправдався шофер, киваючи назад.

Виявилося, позаду автобуса була прив’язана коза, яку він купив у селі і так віз додому. Зрештою рогату забрали до салону й поїхали далі уже бадьоріше.

Погляд з-під капелюха

Оленчине акторське життя налагодилося й узвичаїлося. Але одного дня усталений ритм театральних буднів змінився.

Пізньої осені 1985 року на порозі театру з’явився чоловік. Він помітно вирізнявся з осінньо-сірої юрби: синє приталене пальто з високим коміром-стійкою, капелюх. 25-річний Леонтій Бондарук щойно повернувся в Луцьк з Миколаєва, де служив у тамтешній драмі освітлювачем. Спершу шукав роботу в обласному драмтеатрі, та в колективі не знайшлося для нього вакансій. Рушив випробувати удачу в театр ляльок.

Олена зустріла Леонтія у приймальні тодішнього директора Данила Поштарука.

«Він якраз прийшов на співбесіду. Кинула на нього швидкий погляд — і тут же звернула увагу на розкішну бороду», — усміхається вона.

«На ній була коротка кроляча шуба і чорний крислатий капелюх. Очей не відвести! Той погляд з-під капелюха був, наче постріл: блиснула, пішла. Наступного дня в театрі я вже шукав її очі, чекав», — згадує Леонтій.

Тоді їхні погляди перетнулися вперше. Потім ще раз. І ще. Він скрізь виглядав її — і за кожної зустрічі відчував, як щось переверталося всередині.

Невдовзі Олена й Леонтій разом працювали над виставою «Троє в смужку». Освітлювальна апаратура була тоді в підвалі, чоловік часто визирав на сцену з люка. Вона грала Зайця й відчувала на собі — дивиться.

Так вони почали приглядатися одне до одного. Кілька місяців спілкувалися лише очима — обоє в минулому мали невдалий досвід стосунків. В Олени підростала донька Вірочка від попереднього шлюбу, Леонтій теж оговтувався від болісного розриву. Дати шанс новій історії любові вони не наважувались. Обережно шукали нагоди перетнутися за лаштунками, затримати руку довше, ніж дозволяє випадковість.

Першим не витримав Леонтій.

Одного разу вони гуляли парком, коли раптово почалася весняна гроза. Тоді хлопець вирішив — зараз або ніколи. Міцно-міцно пригорнув до себе Олену і прошепотів: «Я кохаю тебе…».

На її день народження 5 травня чоловік подарував страшенно дефіцитні французькі парфуми Christian Dior і… покликав заміж. Акторка жартує — вийшла за нього через гарну бороду. Чоловік «погрожує» час від часу поголитися.

У серпні 1986 року вони розписалися і повернулися в театр з відпустки вже подружжям. Разом пара вже 40 років.

«Льоня вийшов на роботу на кілька днів раніше, ніж я. Ввечері повернувся додому з букетом червоних жоржин. Пам’ятаю, відчиняю двері, а він стоїть на порозі з цими яскравими квітами-кулями! А вони ж такі неймовірно гарні у серпні», — усміхається Олена.

Вона повільно поринає у спогади. Відмотує роки, як теплу нитку. Говорить емоційно й захопливо, ніби грає моновиставу. Леонтій, за звичкою, слухає. Мовчить. В якийсь момент здається, думає про щось своє. Але ні — помічаю, як крадькома витирає сльозу, згадуючи зворушливі моменти. Вони різні, як чорне й біле. Але єдині, як інь та янь.

Мріяв про космос, став освітлювачем

Леонтій виріс у простій родині в селі Струмівка. Мати працювала в магазині, батько — служив в охороні. Батьки й баба з дідом — з перших баптистів на Волині. Років до дванадцяти хлопчик щонеділі ходив з ними до церкви, що в 1960—1970-х роках розташовувалась на вулиці Львівській.

Відслуживши в армії, подав документи до технічного інституту. Проте вступити не вдалося. Юнацькі вітри пригод повели його до Миколаєва, де й потрапив у театр.

Там шукали електрика. Леонтій зголосився спробувати, адже незадовго до цього закінчив радіокурси в луцькому ДОСААФі  та мав певний технічний досвід. Уже на другий день його відправили на гастролі вмикати музику й світло. Грошей платили небагато, але процес юнака захопив.

Наставником молодого стажера став досвідчений освітлювач Дмитро Топілін. Він одразу попередив: «Вчити не буду. Дивись, запам’ятовуй і роби так, як я». І хлопець дивився. Спостерігав, як під час вистави колега вибудовує світло, немов пише картину: десь додав білого, щоб виділити сцену, десь приглушив, щоб підкреслити іншу. Одночасно працювали і з музикою. Топілін пояснював, як через звук і світло керувати увагою глядача, як не дати йому «заснути».

Несподівано для себе Леонтій цим пройнявся. Відчував, розчиняється у виставі, проживає театральні драми, як власні. Так світло й музика стали для нього особистою історією настільки, що поєднало з театром на все життя не лише трудовою книжкою, а й серцем. Щоправда, для цього довелося повернутися з Миколаєва додому в Луцьк.

Сліпучий прожектор

Після драматичних вистав Леонтію доводилося звикати до репертуару театру ляльок: маріонетки, інші сюжети, пластика, музика та умовна, метафорична сценічна мова.

Каже, його улюблена вистава — «Камінний господар» за п’єсою Лесі Українки у постановці Владислава Рудзкі. Режисер з освітлювачем довго шукали світлові рішення, сперечалися. Леонтій мучився, перебирав варіанти. Надихнула, звісно, кохана.

В Олени Бондарук невелика роль у виставі — донна Консепсьон — пліткарка та отруйна тітка. Але її поява — кульмінаційна. За задумом дуенья має непомітно підкрастися з глибини сцени і з’явитися максимально несподівано поміж головними героями, які ховаються на кладовищі від усього світу.

Вирішальне значення у мізансцені мало світло. Олена з’явилася на сцені з різкого повороту, у цей момент Леонтій увімкнув сліпучий прожектор. Режисер підхопився з місця — воно! Потис руку колезі-освітлювачу: «Дякую!». У цій частині вистави глядачі в залі щоразу хором видихають: «О-о-х!».

«Ця постановка найкраще демонструє, як Лєна виросла за роки роботи в театрі. Тут увесь її драматичний талант, вогонь, пристрасть. Це той випадок, коли не має значення, якого плану роль — першого, другого. Вона навіть за кілька хвилин на сцені здатна залишити незабутні враження. Після прем’єри їй ще кілька днів телефонували друзі й засипали компліментами», — пишається чоловік.

«Насправді Льоня — мій найголовніший критик. Буває, обговорюємо постановку ще пів дня після вистави. Іноді досить бурхливо. Але висновок завжди один: прекрасно відпрацювали, ми — молодці», — зізнається Олена.

Міша

Сімейна історія Олени й Леонтія складалася не лише зі світла прожекторів та оплесків. Доля приготувала їм важке випробування. У 1987 році у подружжя з’явився бажаний і неймовірно гарний син Міша. Хлопчик народився з порушеннями розвитку: не вставав, не ходив, не говорив.

Батьки оббивали пороги медзакладів, стоїчно лікувалися. Але результату не було — Міша лежав.

«Памперсів тоді не було — користувалися марлевими пелюшками. Допомагала вся родина: і мої батьки, і Льоні. Старша дочка Вірочка теж змалку долучалася до турботи про брата. Після школи могла погодувати його чи переодягнути, якщо ми затримувалися на роботі. Театр тоді багато гастролював, тому на виїзди ми з Льоньою їздили по черзі», — згадує Олена.

Акторка каже, їхнє життя не було безрадісним. Пам’ятає, як син тішився, коли батько брав його на руки: хлопчик не говорив, але його обличчя одразу змінювалося, в очах з’являвся вогник.

«У Міші було дивовижне попелясте волосся, м’які локони. Ми тішились, купаючи його, розчісували, розмовляли з ним. У нас була любов, яка тримала усіх», — тихо мовить Олена.

Міша прожив 12 років.

Впоратися з горем допомогла віра. Олені було 36, коли вона прийшла до невеликої протестантської громади, що розташовувалась в старому будинку навпроти театру ляльок, там, де тепер пам’ятник святому Миколаю. У ті роки в церкві збиралося кілька родин, серед яких було чимало батьків дітей з інвалідністю.

Спершу акторка просто допомагала в церкві: їздила до дитячих будинків, брала участь у недільній школі. Поступово залишилася там назовсім. З часом приєднався й Леонтій.

Минув час. Одного дня разом із молитвою в їхньому житті з’явилася обережна надія на ще одну дитину. Віра додала парі сміливості довіритися життю ще раз.

Невдовзі у подружжя народилася донька — Оленка. Нині їй 27. Торік Оленка подарувала батькам онуку Емілію.

Дім, що служить усім

Після театральних пристрастей творчій сім’ї найкраще відпочивати вдома. Подружжя 17 років мешкає у власній садибі за містом, де приймають гостей, тримають курей та вирощують городину.

Тут знаходили прихисток кілька сімей, що тікали від війни, — у 2014 році у Бондаруків жила вимушена переселенка з Луганщини. У 2024 році сім’я прийняла маму з дочкою з Курахово, що на Донеччині. Гостям у цій хаті завжди раді.

«Знаєте, скільки в нас народу буває влітку? Приїздять друзі зі Львова, з країн Балтії — всі з дітьми. Хоч ми й не на морі живемо. Ставимо у дворі столи. По селі матраців назбираємо надувних. Торік сусіди тричі питали, чи ми весілля гуляємо», — сміється господиня дому.

«Колись ми залишимо театр»

Нині в акторки — нові творчі виклики. В гримерці на неї чекає новий сценарій вистави про дитинство Тараса Шевченка: між парфумами Antonio Banderas й паруючим горням кави лежить стос щойно видрукованого тексту і ручка. Акторка знову сяятиме на сцені в променях чоловікової любові. Він — її найуважніший глядач уже чотири десятиліття.

Сцена — моє місце сили. Навколо може бути що завгодно — весь світ шкереберть. Але коли починається вистава, все перестає існувати — жодного заднього плану. На сцені я розчиняюсь.

Олена Бондарук,
акторка.

Навколо неї костюми, ляльки й сапфірово-синя скляна ваза з наївним ситцевим тюльпаном в горошок. На дзеркалі прикріплені фотографії дітей. Акторка замислено переводить погляд зі сценарію у вікно.

«Все йде до того, що колись ми залишимо театр. Так мусить бути. Нас, звичайно, ніхто не відпустить. Але час все одно прийде. Я молюсь, щоб самій відчути цей момент. Аби не обтяжувати нікого, знаєте… Я не звикла триматись», — тихо каже акторка.

Віджартовується, що доведеться записатися на якийсь гурток, коли звільниться купа часу, аби Леонтій не заманив на город чи до курей. Жінка відмахується, як Скарлет О’Хара із «Завіяних вітром»: «Подумаю про це завтра».