«Я лежу внизу в червоній куртці, поранений. Війна для мене почалася 18 лютого 2014 року»

«Для мене війна почалася 18 лютого 2014 року. Я лежу внизу в червоній куртці, після поранення», — фото з таким підписом опублікував на своїй сторінці у фейсбуці лучанин Іван Войчук. З того дня минуло рівно 11 років.

На знимку чоловік із закривавленим й розгубленим обличчям, без зброї і будь-якого захисту, напівлежить напівсидить біля барикад на вулиці Інститутській у Києві. А на передньому плані — беркутівець  із цигаркою в зубах, в шоломі, бронежилеті і з кийком.

Ми знайшли Івана Войчука. Зустрілись з ним і запитали, що передувало цьому фото, що відбувалось тоді, коли його зробили і що сталось після.

А також, як склалось життя чоловіка за 11 років війни.

Контекст

21 листопада 2013 року в центрі Києва розпочався Євромайдан — мирна акція протесту, на яку зібрались півтори тисячі людей.

Вони вийшли проти відмови уряду проросійського президента Віктора Януковича підписувати угоду про асоційоване членство України в Європейському Союзі.

Уночі 30 листопада кілька сотень тих, хто залишався на Майдані Незалежності, переважно студентів, жорстоко розігнала міліція, викликавши протест серед українців: уже 1 грудня у Київ з’їхалися сотні тисяч громадян. Так Євромайдан переріс у Революцію Гідності — проти русифікації, посилення влади Януковича, корупції, міліцейського свавілля й порушення прав людини.

Мітинги також відбувалися в інших українських містах та у 20 країнах.

22 січня 2014 на Майдані снайпери застрелили перших протестувальників — Сергія Нігояна та Михайла Жизневського.

А 18 лютого настали найжорстокіші дні Революції Гідності.

У той день зранку розпочалася мирна хода до Верховної Ради України, мета якої — вимога повернути Конституцію 2004 року та обмежити повноваження президента.

Мітингувальники йшли вулицею Інститутською. Ближче до ВР їх «зустріли» силовики — світло-шумовими гранатами, сльозогінним газом, а згодом і кулями. Люди будували барикади, захищалися камінням, розібраною бруківкою та коктейлями Молотова. Сутички відбувалися на вулицях Шовковична, Липська, Інститутська.

18 лютого загинули 23 людини. Багато поранених. Серед них — Іван Войчук з Луцька.

Фото

Чоловік потрапив на Євромайдан 16 січня 2014 року.

На запитання, чому тоді поїхав у Київ, відповідає:

— Бо я з націоналістичної такеї сім’ї. Родився на Сибірі. У мене 10 дядьків загинули в УПА — Камінь-Каширський й Іваничівський район. Дядько Іван з села Стара Лішня Іваничівського району (сьогодні у Поромівській громаді Володимирського району Волинської області, — mm), в честь якого мене назвали, був в УПА, ув’язнений в 17 років. Совєти везли баржою з Магадана на Колиму і ще 400 хлопців. Усіх втопили, змили в море. А другий дядько — Василь, коли нас вивозили в Сибір, прийшов у клуб, де совєти організували танці, і «шмайсером » дав чергу у стелю, всіх порозганяв, але нікого не вбив. Його вислідили і пристрілили. У його честь назвали мого брата.

18 лютого Іван був одним з учасників тієї «мирної» ходи до ВР. Чоловік згадує, що коли почався наступ на протестувальників, усі почали втікати на Майдан Незалежності.

— І підбігаємо ми до Інститутської, а там барикада і такий маленький прохід — метр двадцять, і лежать мішки. Люди почали спотикатися і падати. Я впав один із перших, і як падав, у мене влучив снайпер — над бровою травматичною кулею.

Зробилась така ялинка, завал із людей. Ми падали один на одного, давили. Крик був страшенний. Пам’ятаю, одна жінка кричала: «Не тягніть мене, я більше не можу». Там ще священник був зі Сторожинця Чернівецької області. Він хотів усіх витягти. Але не зміг. Хтось зірвав з мене каску з написом «PRESS», кинув її в беркутів.

Потім на тих людей набігли беркутівці з кийками. Били зі словами: «Ето тібє прівєт от данєцкава бєркута», «Што, плоха на Украінє жить, в Європу захатєлі?», згадує чоловік. Якраз тоді і було зроблене фото.

Після цього скомандували Івану йти в автозак (автомобіль для перевезення підозрюваних і обвинувачених). Але через сильний біль у нозі він не зміг підвестись і залишився лежати на землі.

— І це мене спасло, напевно. Бо потім знаходили людей на Трухановому острові, в крематоріях, спалювали, добивали. Оця цифра «100» не відповідає дійсності. Дуже багато людей не ідентифікували, — додає чоловік.

Івану вдалось втекти на Майдан. Там його підхопили волонтери, на місці наклали шви. Пізніше евакуювали від Володимирського собору. Гумову кулю з ока діставав хірург Лазько вже у Луцьку — в районній лікарні. Чоловік пригадує, що тоді його провідував театр «Гармидер».

Після цього Войчук знову повернувся на Майдан:

— Я був свідком загибелі Антотіни Дворянець. І поїхав у Київ до неї на дев’ять днів. Там у КМДА мені робила перев’язки Олена Звєрєва, знаєте її?

Антоніна Дворянець — ліквідаторка аварії на ЧАЕС, учасниця акцій протесту «Україна без Кучми», Помаранчевої революції та Революції Гідності. Загинула 18 лютого 2014. Героїня Небесної сотні, Герой України — посмертно.

Олена Звєрєва — психотерапевтка та волонтерка з Луцька.

З 18 до 20 лютого, за офіційними даними, загинуло 107 людей. Більшість — від вогнепальних поранень. Їх називають Небесною Сотнею.

У ніч на 22 лютого 2014 року президент Янукович чартерним рейсом втік у Росію.

В Україні відбулися вибори. Повернули країні європейський вектор розвитку. Стали асоційованим членом ЄС, отримали безвіз тощо.

Одночасно Росія анексувала АР Крим — у лютому-березні 2014 року. А у квітні того ж року розпочала війну на Донбасі, яка триває досі й переросла у широкомасштабне вторгнення у лютому 2022 року.

Сьогодні

Івану Войчуку — 65. Сивина у волоссі та густій щетині. Біля брови — невеликий шрам, що залишився з Майдану.

Знайти чоловіка нескладно — щодня, у будні й вихідні, з 10 ранку до 17 вечора він виготовляє окопні свічки на вулиці Драгоманова, 11, у колишній кав’ярні «Старе місто», а сьогодні — однойменному волонтерському штабі.

Іванові великі долоні сухі від картону — його ланка виробництва — нарізання паперових смужок, які потім скрутять в бляшанки з-під консервів та заллють парафіном. Одна така свічка горітиме 5-6 годин, грітиме комусь долоні в окопі або їжу.

Коли приходимо, він переодягається в «гімнастерку» замість робочої балонової куртки й час від часу одягає червонуваті окуляри, щоб показати щось в телефоні — як от кліп до пісні, в якому знявся та співав. А коли встає, то трошки пригинається — високий на зріст під невисокими стелями підвального приміщення.

У 2018 році заклад «Старе місто» відкрили два ветерани АТО, які воювали в 2014 році на сході у складі 51-ї бригади — Анатолій Форманюк та Микола Кравчук.

У 2019 він закрився.

А у січні 2020 року кав’ярня-кондитерська запрацювала під керівництвом двох жінок — Олени Мельник та Лариси Новосад. Вони також — засновниці громадської організації «Батьків дітей з синдромом Дауна та іншими порушеннями розвитку». А офіціантами там стали їхні сини — Андрій Мельник та Валентин Новосад. У хлопців — синдром Дауна.

Із початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну заклад трансформувався у волонтерський штаб. Керує всім — Лариса. А допомагає їй дуже багато небайдужих лучан — від викладачок університету до дітей.

Колишня кав’ярня заставлена різним добром: свічками, упаковками їжі, картоном, медикаментами, крупами. Хтось приніс маскувальні сітки, хтось несе пакет волоських горіхів. Атмосфера нагадує початок 2022. Але каву чи чай вам тут все одно зварять. А кошти підуть на волонтерські потреби.

У день роблять від 500 до 1000 свічок. Працюють без вихідних та завжди потребують вільних рук. Двері відчинені для всіх охочих допомогти.

— Мені дуже подобається та єдність, яка прокинулась під час Майдану. Тоді кожна сільська рада відправляла туди якісь продукти, одяг. Всі були такі згуртовані. І зараз багато людей допомагають. Хоч і трохи здулися. До нас сюди бабусі приходять, у «Старе місто». Питаю: «Скільки вам років?». Вони: «18. Тільки навпаки». І вони волонтерять. В’яжуть шкарпетки для військових. Їм руки болять, вони перев’язують їх і в’яжуть далі. Приходять діти, складають продуктові набори, свічки. Таку націю неможливо перемогти. Тому Україна була і буде, — каже Іван Войчук.

Після поранення чоловік отримав групу інвалідності й грошову компенсацію від держави. Сини допомогли фінансово, й він придбав дачу поблизу Луцька. Поставив там вулики та апі-будиночок (дерев’яні хатинки на вуликах, суть яких у звуку та відбрації гудіння бджіл, що мають заспокоювати людину).

— То ви робите мед? — запитуємо.

— Я не роблю. Бджоли роблять, — відповідає Іван.

Туди він запрошує своїх друзів та товаришів, що зараз воюють — відновлюватися.

Я теж стараюсь щось робити. Бо якщо не воюєш, а я вже трохи застарий, то повинен допомагати, волонтерити. Не тільки говорити. Бо є люди, які сидять без ротації — без ротації! — по 15 років у фейсбуці. Диванні експерти.

Іван Войчук,
учасник Революції Гідності, волонтер.