Найкраща молодість, яка тільки могла б бути. По-перше, я живий

Сашка, він же Олександр Гінайло, планував іти в «Азов»  ще тоді, коли війну в Україні називали ООС . Як тільки стукне вісімнадцять, думав, — гайда підписувати контракт. Але мама так просила закінчити коледж, отримати освіту, а вже тоді — робити, що заманеться. Послухав, пообіцяв довчитися.

До кінця останнього курсу лишалося менше пів року, коли 24 лютого 2022-го Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Сашка дотримав свого слова. Влітку того ж року таки здобув диплом — дистанційно, із Запорізького напрямку. Залишився чесним — із собою, побратимами та, звичайно, мамою.

У 18 він приєднався до лав тоді ще добровольчого формування «Любарт», яке згодом увійшло до складу ССО, а пізніше стало 5-м батальйоном бригади «Азов», з часом — 20 бригадою «Любарт» 1 корпусу НГУ «Азов».

У 22 отримав тяжке поранення. І вже рік лікується, реабілітується, старається зробити протез лівої ноги непомітним — не так для інших, як для себе. Сьогодні він — ветеран.

Говоримо з воїном про молодість, яку (не) вкрала війна (Росія), знакові для нього бої, службу спецпризначенця і майбутнє, до якого маємо бути готові.

Степ, зайці та чорнозем. «Мій перший бойовий вихід був дуже смішний»

— Літо 2022 року. Запорізький напрямок. Спека. Ще густі, не випалені посадки й майже повна відсутність дронів. Максимум два ворожі «Орлани»  на тиждень і то без теплака (тепловізор, — mm). Час, коли ти міг у трусах прийти до підарів, і вони тобі б нічого не зробили. А ми — зелені, і все для нас — нове.

Отримали завдання з розвідки: зібрати всю можливу інформацію про ворога на певній ділянці в сірій зоні  перед штурмом. Відсидіти добу, прослухати і продивитися.

Зібрали дві групи по три людини. Приїхали на місце, де мали пересісти на броню, й чекали, коли нам дадуть добро. Курили, пили енергетики. Побратим, який нас привіз, каже: «Я зараз відʼїду, але повернуся до того, як вас заберуть». Командир групи, друг Аркан, єдиний вивантажив усі свої речі: рюкзак із сухпайком, водою, боєзапасом…

Через 6 хвилин приїжджає броневик, трофейний «Тігр» , і водій говорить: «Грузіться, хлопці, мало часу». Навколо глухомань, звʼязку немає, рацій немає.

І тут викупаю картину: я з автоматом, броніком, каскою, РПС-кою . З БК  — тільки те, що заряджене в магазинах, а моя сумка — в машині. Й інший побратим, який заходив у ролі снайпера, залишив снайперку в машині разом із сумкою… Ми з ним переглянулися, зиркнули на друга Аркана, а той: «Ну що сказати? Телепні! Полізли в машину». В нас ні спальників, ні карематів. Дуже смішна історія.

Позиція, на яку ми прибули, — одна глибока ямка. Вирішили розлягтися перед входом. Так почали вести своє спостереження. Курили й розтягували один-єдиний сухпайок на трьох.

На вулиці — літня спека. Але Запоріжжя — це степи. Тоді вдень було 32°, а ввечері температура могла опуститися до 5°. А що ми? Ми ж про це не знали. Що ми на Запоріжжі були чи що? Пощастило, що в друга Аркана було з собою «кохве» — три в одному в саморозігрівних банках, які ми розтягнули на всю ніч, щоб трохи зігрітися.

Добре, що в нас був друг Аркан. Він був потужним мужчиною, ветераном ООС — Дебальцеве, Широкинська операція. В нього багато досвіду, порівняно з нами двома малими дебілами, що з цієї історії, напевне, зрозуміло.

По черзі виповзали гуськом, щоб із посадки, яка поруч, через такий дурний дешевий мисливський теплак продивлятися поле з ворожими позиціями. Спостерігали, чи є якийсь рух. Настала моя черга. Я підповзаю, автомат залишив у ногах, щоб не шарудіти чи не стрельнути серед ночі. 10 хвилин дивлюся в теплак, після чого вимикаю, щоб перепочило око. І в цей момент чую, як хтось починає бігти в мій бік. Напевне, людина — неритмічний і дуже важкий звук: гуп-гуп-гуп.

Теплак увімкну — засліпить, автомат — десь позаду. Походу, мені жопа. Я нічого кращого не зміг придумати, ніж опустити теплак, розлягтися ближче до зелені, опустити голову і легенько підняти очі — дивитися, що робиться. А ніч така місячна, вона в тих краях буває така, що можеш бачити все без «очей».

Піднімаю погляд, а переді мною проносяться два зайці! Серце в пʼятках, адреналін зашкалює, лежу і розумію, який я тупий. А я вже думав з підаром битися на кулаках. А які варіанти? Ще п’ять хвилин подивився в теплак. Відповз назад, розказав пацанам цю історію. Посміялися, похіхікали, покурили і сиділи слухали навколишній світ.

Таким був мій перший бойовий вихід…

Пізніше я додумався: земля настільки пересохла, що склалося враження, наче ті зайці біжать по бетону, як слони. На Волині такого немає: у нас — болота.

Коли повернулись із завдання, всі накинулись із питаннями: як там? Ніхто ж не був ніколи. А я розказував про зайців. А потім друг Аркан до мене: «Зайди в кімнату і скажи: „Що ви, слони невоювавші?“». Я повівся. Всі попадали зі сміху. А там і молоді, і «старички» сиділи. Це таке внутрішньо-колективне, це ж не образити когось, а так… Всі викупили прикол, особливо друг Аркан.

*

Друг Аркан — Вадим Бельский — народився 23 квітня 1993 у місті Ківерці Волинської області. Брав участь у Революції Гідності. У 2014-му пішов добровольцем у батальйон «Донбас», звідки перевівся у гвардійський полк «Азов». 24 лютого 2022 вступив до лав «Любарта».

8 серпня 2023 року друг «Аркан» загинув в бою біля села Козачі Лагері під час операції зі звільнення лівого берега Дніпра в районі Херсона.

Трохи біографії

Олександр Гінайло народився 20 квітня 2003 року в Ковелі. Незабаром родина переїхала в Луцьк.

Змалку був бешкетником: бився з однолітками, не слухався вчителів.

Від першого по четвертий клас вчився у ліцеї № 21. Щоб перейти в п’ятий, згадує, мамі сказали: «300 баксів». Та гримнула дверима й віддала сина в ліцей № 26.

Із шостого класу по восьмий хлопець ходив на тренування з плавання, виступав від школи на змаганнях. А у восьмому сказав батькам, що йому б змінити вид спорту на бої без правил — ММА (Mixed Martial Arts) — змішані бойові мистецтва. Хотілося чогось активнішого, цікавішого.

Після 9-го класу Олександр вступив до Технічного фахового коледжу ЛНТУ на спеціальність «Електроенергетика, електротехніка та електромеханіка».

Спілкуючись із хлопцями на тренуваннях з ММА, почав цікавитися націоналістичним рухом або, як кажуть у тому середовищі, — «правою двіжухою». Приєднався до активних уболівальників футбольного клубу «Волинь» — ультрас та місцевих патріотичних організацій. Проходив з ними військові та історичні вишколи, брав участь в акціях. Поглиблено цікавився медичною допомогою. Хоча, зазначає, не був членом організації офіційно, бо був замалий.

— Там і позивний мій зʼявився — Сашка. Янкі  та всі, хто був старшим, кликали мене Сашка. І як хто не намагався потім перебити цей позивний, ні в кого не виходило, бо я завжди серед них був малим шмаркачем 14-ти років. І таким залишився. Офіційний мій позивний — Сашка — незмінний, — згадує воїн.

У його оточенні були ветерани ОЗСП «Азов» та колишні учасники АТО, з ними готувався до війни з Росією. Планував досягти повноліття — підписати контракт. 18 виповнилося у квітні 2021-го. Тоді мама вмовила почекати ще рік, закінчити коледж…

З ними він став частиною добровольчого формування територіальної громади (ДФТГ) «Любарт», яке створили на Волині в лютому 2022 року — в перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Бойовий шлях

Перші тижні з лютого 2022-го Сашка разом «Любартом» провів на Волині — збирали людей, патрулювали вулиці, охороняли важливі обʼєкти. А також готувалися зустрічати ворога з Білорусі, їздили на «рекони» — розвідувальні виходи в сторону північного кордону, готували лінію оборони.

— Зараз, озираючись назад, ми з пацанами жартома називаємо це «Любомльський котел, — усміхається він.

У квітні добровольці «Любарта» виїхали на перше бойове завдання — зачистку деокупованої Бородянки на Київщині. «Нанили», — каже Сашка. Хотіли застосовувати набуті знання на практиці.

А у травні ДФТГ реорганізували в загін ССО. Сашка став спецпризначенцем.

Влітку виконував завдання на околицях Великої Новосілки на Донеччині. З грудня 2022 по січень 2023 року Олександр тримав оборону в Бахмуті, де прийняв бій проти групи «Вагнера». У червні 2023 року воював у районі Козачих Лагерів на Херсонщині.

Згодом загін ССО став 5-м батальйоном бригади «Азов». Сашка пригадує, що в той час сталися його найзнаковіші, найскладніші бойові завдання поблизу селища Неліпівка (Бахмутський район Донецької області).

22 квітня 2025 року, за два дні після свого 22-го дня народження, він отримав поранення біля села Леонідівка того ж району. Втратив ліву ногу та пальці лівої руки, отримав перелом правої руки, осколкове поранення в голову.

Тоді почався шлях його лікування та реабілітації. У центрі Superhumans  військовий став на протез. Пережив кілька операцій, ще кілька його чекають у майбутньому.

«Цирк на дроті, я на флоті — отак я отримав поранення»

— Квітень 2025 рік. Я — командир групи розвідки. Отримали задачу: вивести суміжників, які сиділи в оточенні 40 днів. Паралельно завести нашу піхоту трохи далі та знайти для них там позиції.

Ми все спланували: визначили основні точки, попередній дорозвідний план, план А, план Б, план С, «що, якщо що», визначили, де можна обходити, де не можна обходити, визначили, хто буде йти туди на операцію, кого будемо забирати. От як книжка пише.

По маршруту: ззаду нас, з південної сторони, — Клебан-Бицький басейн , в який стікала вода. Там — високий яр, 40–50 метрів перепаду на підйом і стільки ж на спуск. Єгоза , яку мали перейти, і річка по пояс. Усе на відкритій місцевості.

За день до того влучили одну з дамб з північної сторони, і вода у річці різко почала підніматися. Назад ми йшли, вода мені була по шию, а мій побратим Бабашка вже пірнав.

Спустилися, розбилися на дві групи. Я вів одну, Бабашка — другу з дистанцією у 10 хвилин. Зачищаючи всю територію, ми пройшли до суміжників. Передихнули, відзвітували, що ми на місці. Через якусь годину пішли вести нашу піхоту на позиції перед ними, паралельно все зачищаючи. Завели, розбили їм сектори, показали на карті, де вони знаходяться.

Зачистили, залишили їх. Всю інформацію зібрали, передали на штаб. Почали дуже швидко «зніматися» назад, щоб не «спалити» позиції. Замінували піхоті всі відходи. І відправились назад на суміжну позицію. Переночували там. Їжі в нас було по мінімуму, в мене — якась пачка горішків на дві доби. Водички теж по мінімуму, пацанів не обкрадали, бо ми не всіх забирали, по-перше, а по-друге, в них там і так з їжею була біда, її скидали дронами.

Наступного дня забрали суміжників і збиралися відходити. Так само розбилися на дві групи. Взяли по двоє людей. У мене двоє і в друга Бабаха двоє. Відхід почали в обід, коли сонце було в зеніті.

Через те, що я не взяв з собою нічого ні їсти, ні пити — все було на характері. Як не крути, їжа і вода обтяжують, а треба бути максимально маневреними. Як казала одна мудра людина, друг Фокс: «Війна — хуйня. Головне — маневри».

Моя група перейшла річку першою з розривом в 10 хвилин, щоб не було скупчення.

Я був попереду і почав приймати групу. Пацани 40 днів просиділи в оточенні без нормальної їжі та води, почали блювати від перенапруження. Хлопці з суміжних позицій забирали в них рюкзаки, автомати. Ми вже в принципі були на своїй території.

Повернувся по другу групу. Ті якраз переходили річку. Помітив, як Бабашка пірнає під воду — стало шкода свого бійця. Я вже ж постояв, відпочив, тому спустився, щоб допомогти. Бабашці сказав йти відпочивати. І став приймати наступних двох суміжників.

Не знаю, що на них найшло. Чи вони зраділи, що вийшли звідти, чи що? Кожному з них сказав: «Мужики, стійте біля мене, ні на крок не відходьте. Ми не знаємо, чи є тут міни, чи нема». Прийняв одного, той відійшов. Приймаю другого. Спускається ще один побратим, щоб взяти їхні рюкзаки. Я й другого відпускаю. Піднімаю його автомат, беру стільчик, яким ми перекривали єгозу, розвертаюся, щоб кинути його на берег, і бачу, як ці мужики починають іти. Хотів крикнути: «Стій!», але раптом — вибух.

Осколки ламають пальці, пробивають шолом, ламають череп, від чого починає набиратися гематома, яка тисне мені на мозок, ламають ноги… Ліва рука й нога постраждали найбільше.

Мені дуже пощастило, що я був у своїй новій броні — корсетній, з кевларом , який багато на себе прийняв.

Я впав спиною на єгозу і зачепився за неї шоломом. Лежу із закритими очима і просто думаю: «Бля, а так все класно було. Ми так все класно зробили».

Скоріш за все, це — міна. Офіційно пишуть — FPV, бо це перше, що передали. Але по факту — ОЗМка, ми на неї кажемо «відьма», бо вона вистрибує на рівень поясу і вибухає, розкидаючи осколки та розрізаючи людей навпіл.

Пацани зверху не зрозуміли одразу, чи це був обстріл, чи що. Вони чуть-чуть почекали, виглянули, починають мене гукати, а потім передали по рації, що я 200. Тупо отак лежу і думаю: «Лежати тут — херня. Пацанам мене тащити 40 метрів вверх? 80 кг з бронею? Ні, треба вставати».

Піднімаюся і просто починаю бігти. Слава Богу, бачив ту стежку. Біжу і кричу: «Я 300, готуйте турнікети!».

Під час евакуації весь час був у свідомості й чув, що хлопці в певний момент розгубилися. Розумів: треба розплющити очі. Відкриваю і бачу, що в мене на всіх кінцівках турнікети максимально високо. Дивлюся на Бабаху й кажу: «Бабаха! Видихни! Робіть переоцінку!».

Мені перекинули турнікет на гомілку на лівій нозі та під коліно, на праву ногу теж перекинули над коліном, рану почали тампонувати. На праву руку глянув: «Знімайте турнікет, тут нічого немає». А вже на ліву — не вистачило сили. Трошки шкодую, що я спочатку не на ліву подивився. Здавалося, що всі пальці на місцях є. Пацани не розповіли, що їх немає. Я б тоді сказав складати руку по-іншому, була б легшою реабілітація.

Командир паралельно перевертає штаб, шукають машину, щоб мене вивезти. Я — важкий 300-й, за оцінкою — червоний… Через 20 хвилин перестав відчувати ногу. Напевно, нервова система просто її «відсікла» для збереження мого життя. Був дуже виснажений після двох діб без їжі та води та з мокрими ногами. «Незворотна ішемія м’язів».

Спочатку ампутували нижче коліна. Але позаяк через травматичний розрив мʼязів не вийшло б зробити куксу, вже у Дніпрі вирішили реампутувати ногу вище коліна.

Я прокидаюся після двох діб у «відключці» — переді мною брат і мама. Чую, вона каже: «Сашка, нога…».

Питання — відповідь. «Втрачена молодість?»

— Як цей рік лікування та реабілітації проходить для тебе?

— Цікаво. Деколи важко морально, я шкодую, що пропускаю розвиток пацанів, бо вони вже за цей час переросли в роту, виконують задачі високих рівнів. Шкодую, що мене не було з ними.

— В якій ролі ти хочеш повернутися?

— Я згідний на всю роботу. Я молодий і маю нормальний багаж знань із передової лінії, з роботи штабу, видання наказів, проведення розвідки, збору інформації. Міг би пригодитися будь-де. Міг би йти на посаду старшого інструктора розвідки або сержантом планування і збору інформації.

Так собі планую, але не знаю, як буде. Попереду — мінімум дві операції на руку. Ще треба електронне коліно нарішати, щоб бути максимально енергійним…

— Про що ти мрієш?

— Ні про що. Ну ладно. Я мрію про Ottobock Genium X4 . Мрію повернутися на службу і приносити користь. Повернутися до пацанів і попити з ними чаю, посміятися. І щоб було плюс-мінус усе стабільно. Про що можна зараз ще мріяти? Житло, сімʼя, діти. Ну, чисто жить.

— Як ти себе зараз ідентифікуєш — ветеран?

— Я генетично модифікований літак К-52. Жартую. Ветеринар війни. Ха-ха. Я ніколи над цим не задумувався. Офіційно я — військовослужбовець на лікуванні. Якщо більш соціально, то поки — ветеран. Поки не повернуся на службу. Так можна і написати: «поки ветеран».

— Ти не шкодуєш за безтурботною юністю, яку міг би мати, якби не Росія?

— Я вважаю, що в мене найкраща молодість, яка тільки могла б бути. По-перше, я живий. По-друге, я дуже багато пройшов — можу вчити 30-літніх дядьків. Визначив для себе багато аспектів людського життя, пізнав їх набагато раніше, ніж мав би. І зробив це з найкращими людьми, своїми побратимами. Я ні про що не шкодую.

А тіктоки познімати я й зараз можу. Чи після війни. Це ж не в пріоритеті. У пріоритеті — спробувати поставити країну на ноги, допомогти в скрутну пору. Інше — другорядне.

В усі часи в людині поважали те, що вона робить на чиєсь благо, а не на своє. Зараз це — благо країни. В усіх казках, історичних міфах це завжди було на першому місці.

Якщо вже так сталося, значить так мало статися. Якщо мав суміжник зійти зі стежки, яку я натоптав, і підірватися на міні, сам померти, а мене затрьохсотити — так мало бути.

— Що би ти порадив людям до 25 років, які думають: йти на війну чи ще ні?

— Не чекати. Війна постійно змінюється. Чим далі, тим менше ти маєш права на помилку. Найкраще йти в ногу з цими змінами. Тоді в тебе набагато більше шансів вижити.

— Зараз ти спілкуєшся з однолітками, які цивільні?

— Звичайно. Вони теж обрали шлях використання своїх можливостей на максимум для підтримки армії, для підтримки мене, мого підрозділу. Хоч їх і дуже мало.

Коли я лікувався, міг 50% того, що отримував від держави за поранення, закидати хлопцям на збори. Бо війна — це завжди витрати. Ми за перші чотири зарплати купували нормальний одяг, захист. А в них ще сім’ї, діти. Коли той мільйон «18—24» прийде, ми з побратимом пообіцяли командиру, що 10% закинемо на потреби нашої роти розвідки. Я знаю, для кого це, знаю особисто, що гроші треба завжди. Бо збори відкривати чи просити в держави часто немає часу. Треба закривати їх зі своєї кишені.

У нас зараз, до речі, відкритий збір на 3 млн на лікування та відновлення поранених військовослужбовців «Любарта».

— Які уроки наше суспільство має винести з цієї війни?

— Не знаю. Яка різниця, якщо все одно у світі залишиться і українець, і хохол.

Якщо українці можуть робити для себе висновки, бо хватає розуму, то хохол буде підписаний на якусь «Труху»  проросійську, і йому далі заливатимуть гівно у вуха. Тому я й не знаю.

— А які уроки ти виніс для себе особисто?

— Ти або змінюєшся, або помираєш. Варіантів інших немає. Ти стараєшся забезпечити своє військо. Ти або до нього приєднуєшся, або працюєш на нього. Або живеш під іншим прапором за чужими правилами. Ти мусиш змінюватися в радикальну сторону, навіть якщо вважаєш її для себе гіршою.

***

Від початку 2026 року Сашка вдома, у Луцьку. Весь час у русі — на прогулянку, розходжувати протез, на фільм, на концерт. У штаб побалакати чи чимось допомогти. На зустріч і розмову зі студентами. На інтервʼю.

Навіть протез попросив у Superhumans йому замінити — зі звичайного у вигляді стопи на модель Ottobock Challenger, яка більш схожа на спортивне лезо. Бо на ній можна більше пройти.

Коли ми приходимо в коледж, який Сашка закінчував на війні, щоб зробити ті фото, що мали б символізувати обірваний звʼязок із молодістю, з ним хоче зустрітися колишній викладач. Той чекає його в залитій призахідним сонцем аудиторії. Вітаються, розмовляють.

— А ти вдома після поранення, так? — цікавиться вчитель

— Угу, — говорить Олександр і переводить погляд на ліву ногу, припіднімає штани, щоб показати протез.

— Я навіть не помітив! — дивується викладач.

Коли виходимо, Сашка каже: «Я для цього дуже багато працював і продовжую працювати. Якщо люди не помічають протеза, значить у мене виходить».