Блукання з Дариною Панас та Волинським полем

«Те, звідки ти є, — ніколи з себе не вирвеш, навіть якщо втечеш на інший континент».

Так думає Дарина Панас. А Максим Сон, він же Волинське поле, з нею погоджується.

Зрештою саме через вкоріненість у спільну землю шляхи цих митців перетнулися. А любов до цієї ж землі та Луцька переросла в аудіовізуальне дійство з відеоартом, диджей-сетами та електронною музикою й інтерпретацією народної пісні та поезії «Блук».

Відбулося це в останню суботу лютого, на межі зими та весни, життя та війни, народження та смерті.

Місцем для проведення перформансу обрали «Спілку». В будні — це коворкінг, який поза робочим часом перетворюється в майданчик для проведення заходів та вечірок.

Та про «Блук» згодом. Спершу познайомимося з Дариною та Максимом.

Коріння

Перший день березня. Середмістя Луцька, оточене Сапалаївкою. Студія Максима Сона — у приміщенні колишньої фабрики «Лучанка».

На підлозі — колода з дерева, у якому зросло 3–4 покоління пташок, у півлітрових банках гойдаються гілочки, з яких мають прорости бруньки та постати хрести. На стіні — «такси» за вбивство тварин, занесених до Червоної книги України.

Максим зачитує пасажі Прохаська  про пори року та показує гніздо, яке було артоб’єктом під час перформансу. Перед вилученням він ретельно вивчив, чи можна забирати гнізда у пташок, чи раптом воно ще їм знадобиться. Дізнався, що можна.

А Дарина розповідає про свято Колодія, адже розпочинається перший тиждень весни. Колодія відзначають упродовж тижня перед Великим постом, зазвичай у лютому або на початку березня. В цей час неодружені дівчата та хлопці «волочили колодку», оскільки не встигли одружитися до цього часу.

Дарина Панас — культурологиня, мисткиня, співачка та модель. Зростала в Луцьку. З 17 років жила та навчалася у Львові.

Зараз, у свої 24, балансує між Києвом та Луцьком та називає себе перекотиполем, бо постійно «кочувала» від хати до хати, від міста до міста. Хоч поки Дарина не може обмежити себе якимось одним містом і потребує руху, каже, що все одно «Луцьк — завжди зі мною».

Коріння Дарини по обидвох гілках, маминій й татовій, — волинське. Йдеться про волинське Полісся, Холмщину та, власне, Волинь.

— У мене в роду не було якихось радикальних змішань. Досліджуючи своїх родичів з різних частин Волині — від болотяного, далекого Полісся до Горохівщини, звідки походить моя мама, чи Рожищенського району, звідки мама моєї мами, — я бачу різних волинян. Але в них є щось спільне, пов’язане з нашим регіоном: історично, культурно і природно.

Люблю цей край, бо тут жили люди, які через свої зустрічі та вибори в житті призвели до того, що я народилася. Дякувати Богу, були люди до мене — мої батьки, бабусі, дідусі, які передавали мені візуальні й аудіальні історії. Вони відкладалися в моїй голові й формували мене такою, яка я є, — розповідає Дарина.

Максим Сон (Кацевич) — мультидисциплінарний художник, базований у Луцьку, 25 років. Обожнює місто, хоч пройшов певний шлях до його прийняття.

Його роботи виставлялися в Англії, Німеччині та «в нас на Лесі» (себто у Галереї мистецтв Волинської організації національної спілки художників України). Волинське поле (VolynField) — окремий музичний проєкт Максима.

Родина Максима «вся з Полісся». Його предки обробляли землю, тримали худобу. Прадід був мисливцем. Дід жив на хуторі, мав голубів, схрещував дерева.

— Любов до природи, мені здається, я успадкував саме у діда. По маминій лінії мої родичі походять з півночі, жили близько до кордону з Білоруссю. По батьковій не надто заглиблювався, джерела кажуть (прізвище) Кацевич має швидше єврейське коріння, але інформації за це від близьких я не чув, — каже Максим.

Ландшафт

Для Максима любов до землі, «де він є», тісно пов’язана з його мистецькою практикою.

— Це природне, логічне продовження зв’язку з ландшафтом. Думаю, ландшафт сприяє глибокій рефлексії, природа ніби виступає першоджерелом усього.

Згадуючи це, Максим розповідає про батьківський будинок, який знаходиться за містом, на Вишкові. Там, де «останні хати Луцька».

— Це остання хатка на селищній трасі, де, на перший погляд, переважає незаселена територія, оточена полями та річкою. Цей ландшафт формував мене з дитинства, сприяв глибинному внутрішньому діалогу з самим собою, через те, що по сусідству не було ровесників, з якими я міг проводити час. Завше щось мусив собі вигадувати сам.

Час біля хатки протікає повільно, мало людей. Там нічого не відбувається, на перший погляд. Шляхом рефлексії починав розуміти, що в полі вирує життя, так само як і в лісі, і у місті. Просто треба побачити це. З того випливла загострена увага до природи. Змалку ходив на риболовлю, подобалося майструвати різні предмети з дерева, як от луки чи мечі.

Взимку відкривалося нове поле для розваг — дослідження слідів на снігу. Людей там майже не було — це були сліди птахів, лисиць, собак та котів. Я навіть вів якийсь щоденник про це, — пригадує Максим.

Позаду нас його ще недомальована картина, на якій зображені поле, яке дуже часто фігурує на його роботах, горб, «лісопосадочка», маленька сосна. «За 50 метрів від цього місця протікає річка, а на задньому фоні — батьківський будиночок».

Доки Максим розповідає про свою останню хату Луцька, Дарина починає наспівувати пісню «Приїдь до мене у Мостиська» рок-гурту «Брати Гадюкіни». У тексті вона замінила перші слова «крайня» та «третя» — і вийшло «крайня хата від моста, моя адреса дуже проста».

Музична пауза.

На Дарину також вплинув ландшафт. Попри те, що вона зростала в урбанізованому й асфальтованому Луцьку, їздила до родичів у менші містечка й села, багато часу проводила серед лісу та біля боліт, ставків, озер як пластунка (учасниця всеукраїнської скаутської організації «Пласт». Йдеться про пластові табори).

— Цей ландшафт — він на мене схожий. Я в ньому виростала. Волинь я з кожним роком все більше в собі відчуваю, особливо після того, як комунікую з людьми з різних регіонів України.

Це офігенне задоволення — бачити, як ландшафт промовляє в людині. Коли ти спілкуєшся з людиною зі степу — і цей степ в ній є. Коли говориш із тим, хто виріс біля моря, і бачиш у ньому розслабленість, вплив води, широту і могутність стихії.

Люди з Волині, які виросли біля водойм, серед великої вологості, меланхолії води, болота, вологого повітря, мають, на перший погляд, дещо сувору закритість, але водночас — тепле і глибоке серце, дуже чесне. Волинь — це прямота і правда. Холодний розум, гаряче серце — це мені про волинян і поліщуків, — каже Дарина.

Хоч Дарина і називає себе примарою, яка з’являється в Луцьку час від часу, та вважає, що саме тут вона зрозуміла для інших, не інакша чи чужа.

Перетин

Цікаво, чи перетиналися Дарина та Максим у дитинстві?

Ось Дарина-школярка гуляє поруч з Палацом учнівської молоді у Луцьку, куди ходить на танці. В кишені чорного піджака вона тримає свій перший бірюзовий плеєр, подарований мамою. В навушниках — «Крихітка Цахес».

Тим часом десь трохи далі від центральної частини міста, на Вишкові, Максим знайшов собі забавку: записує до щоденника час, коли літак пролетів над його «хаткою». Тоді проводилися навчання на аеродромі, а Максим вирішив завести щоденник військової техніки. Каже, зараз за таке «посадили б за рішоткі».

Перетиналися Дарина і Максим чи ні, та однозначно ходили одними й тими ж вулицями, фотографувалися у пащі скульптури крокодила в Центральному парку імені Лесі Українки та каталися на жовтих «Богданах».

А познайомитися їм таки вдалося, коли Дарина затрималася в Луцьку надовше після зимових свят.

— Часто бачив в місті Дарину, дуже епатажну людину, — говорить Максим.

— Епатажну? Зараз дізнаюся щось нове про себе, — віджартовується дівчина.

Вони були підписані одне на одного в інстаграмі і якось вийшли «на каву», щоб познайомитися. А зустріч двох творчих людей не може минути безрезультатно.

Спершу Дарина звернулася до Максима, аби зробити спільно з ним трек на пісню, яку записала від своєї прабабці. Згодом виникла ідея перформансу «Блук», який тимчасово поставив на паузу вихід треку у світ.

— Оскільки двоє займаємося мистецькою практикою і маємо спільні погляди, контекст, то в першій розмові пролунало: «Нам треба зробити щось разом колись». Те, що ми двоє луцькі, це впливає на нашу ідентичність, відгукується, — каже Дарина.

Стир

За любов’ю Дарини та Максима до Луцька проглядається певна особлива, луцька ідентичність, яку Максим окреслив як «луцький вайб». Коли вони познайомилися, то обговорювали мистецтво, урбаністичний рух Луцька, річку Стир та… бобрів.

— Мені з цього по-доброму смішно, бо де ви знайдете людей, які, як на добрий день, розмовляють про бобрів і переймаються: «Що там зі Стиром?» Ми прийшли на репетицію й обговорюємо, чи там реально повирубували дерева. Людям зазвичай байдуже на такі речі. Вони не думають про те, що буде з річкою, — розповідає Дарина.

Водойми відіграють окреме місце у «луцькому вайбі», адже всі шляхи ведуть до берегів Стиру.

— Річка — це центр, серце міста. Луцький вайб мені про те, що в нас дуже багато природи в місті. Куди не спустишся — всюди річка, тому так чи інакше ти з нею контактуєш, навіть якщо не хочеш.

Біля річки перетинаються дороги. Часто буває, коли гуляю в Старому місті чи на Вишкові, то зустрічаю когось з друзів, знайомих. Це ж велике село… Світ — велике село, — каже Максим.

— Ми, до речі, з тобою (звертається до Максима) говорили на першій зустрічі, що всіх об’єднує якась меланхолія, увага до води. Навіть сьогодні про це думала, коли зранку дивилася сторис. І всі лучани вже біля води. Ця біля Стиру сидить, ця в тумані біля річки гуляє, а ті бігають в парку понад нею. І так кожен день.

А в мене вікна теж з видом на Стир, зранку втикаю туди. Мені здається, що вода, вологість, туман, болото — якось впливають на стан. Я дивлюся на замок, парк, Стир і качок, що плавають, і мені легше жити.

Люблю запах болота, який для мене як рідний. Гнідавське болото — це зелена «матча» серед міста. Люблю Світязь — це місце мого дитинства. Люблю хвойні ліси біля води. Люблю Камінь-Каширщину з її просторістю. Люблю поєднання лісу і води, зелені й синяви, — каже Дарина.

Пташка

Щоб організувати «Блук», Дарина з Максимом звернулися до хлопців зі «Спілки» — Сашка, Паші та Вови — ті з радістю підтримали мистецький задум. Ба більше, вони поєднали його з іншою подією та запропонували запросити до виступу ще й диджеїв Тетяну Рінгу та Вадима Хаза.

— Коли ми з Максимом обговорювали подію, то він казав, що покликав би Хаза, а я — Таню. Вона моя подруга. Тобто ми собі про них подумали, а хлопці запросили, не знаючи про це. Так сталося органічно — бо це спільне середовище, — рефлексує Дарина про культурний простір Луцька.

Для неї виникнення «Блука» — це про людське, адже все будується на взаєминах.

— В процесі ми додали (візуального митця) Діму Поліщука. Я вважаю, він — геній. Повністю оформив зал та підготував медіаарт. Він гарно попрацював з простором та поєднав у ньому нас усіх, — говорить Максим.

Виступ Максима та Дарини на «Блуці» був відпрацьованою імпровізацією, за якою стоїть не одна доба експериментів та пошуку свого звучання.

— Фантастичні речі часто трапляються один раз. Два рази не може однакове вийти. Але відпрацьована імпровізація так і працює: що підходить — ми забирали, що не підходить — не брали в роботу. Навіть щоб конкретна «пташечка» з’явилася, треба збавити чи додати трішки звук, — розповідає Дарина.

До речі, ні в неї, ні в Максима немає музичної освіти. Зрештою, як каже Дарина, «Наші баби й без музичної грамоти робили таке!»

Тексти для імпровізації збирала Дарина, зокрема використала поезію Тараса Шевченка, Грицька Чубая й Тараса Мельничука. Найбільше їй відгукнулося «Прощай світе» Шевченка через своє відчуття часу.

— Текст класний, відчуваю постійно, наче світ в мені прощається.

Дійство об’єднувалося під концептом лімінальності , себто перебування в межовому стані. Під час їхнього перформансу можна було прожити не одне життя, адже тексти пісень були підібрані так, що торкалися основних етапів людського життя: народження, любові, війни, смерті, бо «більше нічого немає, крім цього».

Під час нашої розмови до Максима подзвонив його батько. З фронту. Війна триває, попри все. Попри початок весни чи початок «мирних переговорів». Батько Дарини, Сергій Панас, також захищає Україну від ворога у складі ЗСУ.

Небо

Про результат виступу найліпше промовляють світлини з події, на яких у людей «зачаровані» погляди.

— Наш виступ — це жирна кома. Я вважаю, що він сильно несе культурну цінність. Просто в мене є таке відчуття ваги. Може, були репетиції й прогони, які вдалися технічно ліпші. Але на виході вийшло неймовірно щиро. Воно живе. Це, як правда. А правда не може бути якоюсь такою чи не такою, — каже Максим.

— Хлопці зі «Спілки» сказали, що тепер треба тільки спалити її, бо краще вже не буде. Мається на увазі, це щось нове й незвичне для Луцька, — додає Дарина.

Макс каже, що палити не треба, лише робити більше подібних класних проєктів.

Чи відбудеться ще один «Блук»? Про це Дарина з Максимом не думали, адже дійство від початку задумувалося як щось «неповторюване та експериментальне».

Та Максим каже, час покаже, що буде далі, бо «всьому свій час і місце під небом».

Блук

Дзвінкі пташки — над волинським полем.

Стрілка часовороту повертає нас в останню суботу лютого. В просторі «Спілки» все набуло природних форм. Ген від стелі й до підлоги лабіринтами протягнули білі простирадла, на яких відбиваються тіні дерев, а на диджейському пульті викладені справжні гілочки, які ще вчора були деревом.

Кожен, хто увійшов у цей простір, отримав браслет з нитки-плетінки, яка текстурою нагадує ті ж гілки. Це — своєрідна ініціація, підготовка до дійства.

Верхній одяг відвідувачів лежить на одній купі на столі так, наче всі вони — гості, які зібралися в селі на празник та й поскидали куртки до комори. Всі свої.

Диджейка Таня Рінга міксує треки українських музиканток з електронною музикою.

Все більше людей припливають й підходять ближче до сцени. У їхніх сумках квіти, в руках «граалі» з бару «Клімат». Чутно клацання цифрових мильничок. І плівкових теж. До наступного виступу в залі було ніде впасти пір’їні.

На сцену виходять хедлайнери вечора Дарина Панас та Волинське поле (Максим Сон) з музичною імпровізацією.

— Гуски, додо-о-ому! — лунає зі сцени від Дарини.

— І качки! — вигукують із залу.

Стан переходу відбувся. Музичних пташок запустили.

***

Незабаром в Дарини та Максима таки вийде спільний трек на пісню, записану від прабабці дівчини. Стежити за оновленнями можна на особистих сторінках Дарини та Максима.