Фільм, що болить. «1% війни» про евакуацію з прифронтових міст

У кінозалі темно та тихо. Лише ледь чутно власне серцебиття. Вільних місць небагато. Глядачі прийшли на показ документальної кінострічки «1% війни» волонтера Дениса Христова та режисера Миколи Бута.

Стрічку привезли до Луцька громадська організація «Любарт Фаундейшн» спільно з кінотеатром Multiplex.

Перед переглядом слово взяли творці фільму. Попередили, буде багато жорстоких та травматичних моментів, тому всім вразливим варто морально підготуватися або ж покинути кінозалу. З місця ніхто не підвівся. Через кілька секунд погасло світло і розпочалося документальне кіно.

Про що фільм?

«1% війни» — документалка про евакуацію цивільних із прифронтових територій Авдіївки та її околиць. У центрі подій — волонтер Денис Христов із позивним Голландець. Він самотужки знімкував зруйновані росіянами міста та села, а також людей, яким допомагав виїхати до більш безпечного місця.

Стрічка триває всього 26 хвилин та поділена на п’ять частин, кожна з яких має власних героїв та історію. Серед них — розповідь про двох жінок та їхніх домашніх улюбленців, які, рятуючи власні життя, покинули рідні домівки. Попри те, що евакуаційне авто не дуже велике, мешканки забрали з собою всіх своїх тварин, навіть безпритульних.

Кожна з п’яти історій у фільмі — унікальна: хтось рятує собак, хтось телевізор, а хтось власне життя, з останніх сил тримаючись за поранену ногу. Проте всі об’єднує те, що вони відкривають лише малу частину того, з чим доводиться стикатися людям під час війни.

Історія створення

Зі слів Миколи Бута «1% війни» — його режисерський дебют, який народився випадково. Микола та Денис хороші друзі ще зі студентських років. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Денис, або ж як невдовзі його почали називати Голландець, активно зайнявся волонтерством і часто ділився з другом пережитими історіями.

В один з таких вечорів Христов розповів про дідуся у Лисичанську, який після чергового обстрілу міста відмовився від евакуації. Навіть після багатьох вмовлянь волонтера покинути зруйнований будинок, дідусь лишився у вже окупованому місті.

«Після цієї історії я зрозумів, що все це потрібно документувати. Ці відео з трагічними людськими ситуаціями повинні лишатися в архівах, повинні бути показані всім у соцмережах», — розповідає Микола Бут.

Невдовзі Денис Христов надіслав терабайти відео режисеру. Їх він фіксував через камеру GoPro, що постійно висить на шоломі під час евакуацій. З цього і розпочалося створення фільму.

Спершу кінострічка задумувалася як класична документальна робота, з інтерв’ю та фрагментами відеоархівів. Та коли весь матеріал зібрали докупи, стало зрозуміло, що додаткові розповіді тут не потрібні. У цих кадрах все й так сказано без слів.

На створення фільму у Миколи Бута пішло пів року, хоча режисер зізнається, що спершу планував змонтувати стрічку за місяць. Цьому було дві причини. Перше: відзнятий матеріал виявився доволі сумбурним: без чіткої хронології та послідовності подій. Через це передбачити фінальний варіант було важко, адже його форма виникла вже під час або після монтажу стрічки.

Друга та головна причина — психологічна.

Ти можеш увімкнути якісь кадри, подивитися на них і більше як тиждень не повертатися до них. Бо їх треба якось прожити. Потім переглядаєш ще раз, ще раз і ще раз, і вже настільки черствієш, що обираєш з тих жахливих кадрів, які «кращі». На жаль, воно саме так і працює. А тоді відкриваєш нову історію, думаєш: «На цей раз я впораюся швидше, я вже стільки всього побачив». Але дивишся — і знову не можеш повернутися до роботи тижнями.

Микола Бут.

Чому така назва?

Спершу у фільму було декілька робочих назв, одна з яких — «Де твій дім?». Проте вже ближче до фінальних робіт з’явилася остаточна — «1% війни». Як пояснює режисер, зупинилися саме на цьому варіанті, адже стрічка показує той мізерний відсоток того, що насправді відбувається. Це та крихітна частина, яка дозволяє зазирнути у буденність цивільних, військових та волонтерів на прифронтових територіях та побачити, через що їм доводиться проходити щодня. Але навіть цього одного відсотка достатньо, щоб відчути весь масштаб трагедії.

Голландець

Я боюся смерті, я дуже боюся смерті, проте більше за смерть я боюся жити в окупації.

Денис Христов (Голландець).

Денис Христов — у минулому шоумен, а нині волонтер Голландець, який евакуйовує цивільних з прифронтових міст та сіл. Переломною точкою для чоловіка стали моторошні кадри з окупації Бучі та Ірпеня, після чого він дав собі обіцянку, що з власної камери телефона покаже, що насправді відбувається у прифронтових зонах. Що бачить він та щодня бачать люди там, щоб назавжди залишити це доказом воєнних злочинів Росії.

Свої виїзди Голландець пригадує як дорогу у невідомість. Кожен раз, коли волонтер заїжджає вперше у новий населений пункт, він не знає, що його чекає за тією межею.

Денис пригадує випадок, коли у Покровську його машина чотири рази дивом уникнула влучання російського дрона.

«Хоч я і боюся, проте цей страх вартий того відчуття, коли ти виїжджаєш з гарячої точки і розумієш, що поборов смерть. Це маленька перемога, але для тебе вона величезна, адже ти можеш продовжувати робити те, що робив раніше», — ділиться Голландець.

Проте найсильніше відчуття — це бачити, як люди, які вже втратили будь-яку надію, знову обіймають своїх рідних. Саме ці емоції, попри всі страхи, надають волонтеру сили знову сісти за кермо та продовжити свою справу.

Як відбувається евакуація?

Денис Христов розповідає, що зазвичай евакуація проводиться за схожим алгоритмом. Спершу йому пишуть в соцмережах родичі людей, які досі знаходяться у прифронтових зонах. Вони надсилають головну інформацію про особу та її геолокацію. Далі волонтер виїжджає на потрібну точку та намагається знайти людину. Евакуація закінчується успішно тоді, коли Денису вдається відвезти пасажира до Дніпра, звідки він відправляється до своїх родичів у інші міста.

Інколи забрати людину буває не так легко — доводиться довго вмовляти їхати. У таких випадках рятують відеозвернення від родичів, які вони перед цим надсилають Голландцю. На телефоні люди бачать своїх дітей чи онуків, які благально просять виїхати. Ці кілька хвилин щирих слів часто стають вирішальними — налякані мешканці нарешті погоджуються сісти до авто.

У 80% евакуації відбуваються успішно і волонтеру вдається вивезти людей, проте бувають моменти, коли все складається інакше. Через постійні обстріли бувають ситуації, коли волонтер фізично не може дістатися до геолокації. Або ж, коли врешті туди доїжджає — рятувати там вже нікого.

Але найчастіше, з чим стикався Денис Христов при своїх виїздах, це категорична відмова людини від евакуації.

«Я тут народився і я тут помру»

Причини існують різні. Здебільшого від евакуації відмовляються люди старшого віку, які не хочуть покидати свої домівки та рідну землю. Таких переконати їхати найважче, адже, за їхніми ж словами, їм більше нічого втрачати.

Також однією з причин відмови від виїзду є наявність господарства та рідних у важкому стані, за якими потрібен постійний догляд. Це підтверджує одна з історій Голландця, показана у «1% війни». Ця частина розповідає про чоловіка похилого віку, який до останнього лишався у своєму напівзруйнованому будинку через хвору матір. Лише коли жінка померла, він погодився покинути місто та поховати її.

Ще одна причина — відсутність родичів та підтримки поза межами свого рідного міста. Такі люди бояться поїхати в «нікуди» та почати своє життя з нуля у незнайомому середовищі.

Денис Христов розповідає, що найважче для нього, коли від евакуації відмовляються люди з дітьми. Адже в такі моменти йдеться не лише про особистий вибір дорослих, а й ризик для життя тих, хто не може за себе вирішувати. У таких випадках діти стають заручниками рішень батьків, які з різних причин залишаються у небезпечній зоні.

Де переглянути фільм?

Режисер кінострічки розповів, що команда планує випустити «1% війни» у вересні на стрімінговому сервісі Megogo та на YouTube. За всіма деталями виходу фільму можна стежити у соцмережах Миколи Бута.

Над статтею працювали:

• Текст — Вікторія Гонтар.

• Редактура — Тетяна Приймачок, Ольга Дацюк.