Арт

Луцькі митці-наївісти — щирість, що зберігає пам’ять міста

19:15, 01 вересня 2025

Згадали імена художників, які творили інтуїтивно, без академій, але залишили по собі цілий світ щирих картин і скульптур.

Живопис, який припадав порохом на горищі, та скульптури, сховані в приватних колекціях, показали лучанам 28 серпня під час лекції мистецтвознавиці Зої Навроцької «Мистецтво наїву. Луцький контекст».

Захід, що відбувся у центрі креативних індустрій «Або Або», організувала платформа «Алгоритм дій» у межах проєкту «Сарцевич: віртуальне повернення луцького генія наївного мистецтва» за підтримки Українського культурного фонду.

Що таке «наївне мистецтво»

Наїв або примітивізм — це напрям у мистецтві, який характеризується відсутністю формальної художньої освіти та професійних навичок у творців.

Зі слів Зої Навроцької, термін «примітив» сьогодні часто сприймається як щось невміле, другосортне, не майстерне. В історії мистецтва це поняття апелює до архаїчних культур й тісно пов’язане з народним мистецтвом, що має свою школу та традицію.

«Певні форми, мотиви, архетипи проходили крізь віки та життя людей, обточувались та доповнювались. На його основі сформувався наїв — мистецтво людей, які, не отримавши академічної освіти, вийшли із середовища народного мистецтва та працюють з інтуїцією. Тому це мистецтво інколи називають інсайтним, інтуїтивним», — пояснює мистецтвознавиця.

Для наїву характерні спрощені форми, локальні, чисті кольори, відсутність повітряної перспективи та інших ознак академізму. Такі твори часто ідилічні — сповнені радості, надії та дитячого захоплення світом.

Художники-наївісти часто залишаються невідомими на тлі академічних митців та сучасних експериментальних артпрактик, зазначила мистецтвознавиця. Їхній творчий спадок рідко можна зустріти в музейних експозиціях, здебільшого його зберігають в приватних колекціях нечисленних шанувальників.

Частина робіт, представлених на лекції та на експозиції під час заходу — з приватної колекції Віталія Войтовича. Чоловік ділиться, що колекціонував не просто картини, а спогади, впізнаючи у кожній роботі власне дитинство. Каже, картини хотів придбати «Музей Івана Гончара» — не віддав.

Це не просто речі — це душа нашого краю. В Києві ці роботи загубляться. А на теренах нашого краю, де вони були створені, наївні образи проростуть, як зерно. Проростуть й дадуть коріння.
Віталій Войтович,
колекціонер.

Зоя Навроцька згадує, в 1960-х роках наївні картини часто можна було придбати у Луцьку просто на ринку. Сюжети з лебедями, котиками, козаками, дівчатами в українському традиційному строї прикрашали стіни багатьох домівок.

Ці лебеді сьогодні вже стали традицією. Вони є дуже милими й натхненними. Наїв — це чистий світ. Наїв — це щирі почуття. Це не імітація»
Зоя Навроцька,
мистецтвознавиця

Гаврило Остапенко

Одним з авторів щирих та наївних сюжетів про Луцьк був Гаврило Остапенко. Народився художник 26 березня 1892 року на Дону, в юності разом із батьками опинився на Волині, у Ковелі. Навчався на вчителя малювання в Одесі. Його освіта була академічною, але твори — живим свідченням інтуїції й внутрішнього бачення, які годі сплутати з чужими.

Після Першої світової війни повернувся із фронту у Ковель, де викладав малювання й креслення у чоловічому і жіночому початкових училищах. Згодом перебрався до Луцька, де став учителем у гімназіях, працював у музеї, долучився до комісії, яка виявляла мистецькі втрати після війни.

«Остапенко не позиціював себе як художника. Малював не заради виставок, а заради того внутрішнього погляду, який примушував повертатися до аркуша знову і знову», — каже Зоя Навроцька.

Його натхненням був Луцьк. Місто ставало на полотні не просто тлом — воно було героєм, співрозмовником, живою хронікою часу. Остапенко фіксував аромат вулиць, дихання Стиру, околиці, замок, новобудови, парки. Його картини — це радше щоденники, де поруч із лініями й фарбами можна знайти написи: «Цей будинок треба зберегти». У такий спосіб він передавав нам не лише образ міста, а й прохання берегти пам’ять.

Його живопис — наївний і водночас напрочуд щирий. У часи, коли панував соцреалізм із його пафосом і обов’язковими сюжетами, Остапенко малював тракторці, які мали вигляд, як з мультфільмів, парки й новобудови без героїки, але з лагідною увагою до дрібниць. Його Луцьк — це місто, у якому живуть люди, де кожна вулиця має історію, де навіть дошка з газетами сприймається з усмішкою й теплом.

Родина художника передала до музею всі його альбоми, архіви, рукописи. І тепер у нас є неоціненна спадщина — Луцьк 20 століття, відтворений у фарбах і словах, побачений і пережитий Гаврилом Остапенком.

Гаврило Остапенко. Луцьк початку 20 століття.

Петро Маєвський

Завжди підтягнутий, елегантний, навіть у поважному віці прогулювався вулицями в костюмі. Художник Кость Борисюк жартома називав його «луцький Шарль де Голль».

Чоловік все життя працював у художньо-виробничих майстернях Волинського відділення художнього фонду, мешкав у Луцьку на вулиці Лесі Українки, у будинку для художників.

Петро походив із Холмщини, з заможної родини. У дитинстві бачив великі господарства, широкі лани, перспективу й добробут. Та одного ранку все змінилося: в дім увірвалися радянські солдати, дали двадцять хвилин на збори. Мати встигла напоїти корову, схопити хліб, грудочку сиру. Сам Петро, ще хлопець, вихопив із комори пляшку горілки — «тверду валюту». Так почався їхній шлях депортованих.

«Їх везли до Казахстану, та вони з матір’ю зуміли втекти. Тижнями йшли полями, ночували в копицях сіна, просили в людей їжу, ночували в хліві, закинутих будинках. Врешті вони опинилися у Луцьку, виснажені, без нічого», — розповідає мистецтвознавиця.

Там, у розбитому приміщенні, Петро вперше сів малювати — те, що бачив навколо: машини, двори, випадкові сцени. Це стало його розрадою. Один із військових, побачивши малюнки, сказав: «Ти добре малюєш. Я відведу тебе туди, де матимеш кусок хліба». Так хлопець потрапив до художньо-оформлювальної майстерні Бориса Карабуліна. Там робили плакати, рекламу, пропагандистські роботи. Але саме там він отримав перші уроки, перші замовлення й перше визнання.

Маєвський почав малювати серйозніше. Його теми — село, земля, пам’ять. Робота «Старе село» показувала просте життя: кінь, босий чоловік, щоденна праця. «Нове село» — вже інший час, радянська доба, інші реалії. У багатьох картинах художник подумки повертався на рідну Холмщину, намагався втиснути в невеликі полотна всі спогади й любов до втраченого дому.

Його живопис — інтуїтивний, не академічний. Композиції, постаті, кольори — більше відчуття, ніж знання. Але саме це робить їх щирими. Це тихий голос пам’яті, що зберігає коріння, навіть якщо воно вирване з рідної землі.

Петро Маєвський. Ідилічні пейзажі в стилі наїв.

Сидір Розмірський

Чоловік яскравої долі, майже романтичний герой — так каже про Сидора Розмірського Зоя Навроцька.

«Перші його роботи я побачила зовсім юною, серед досвідчених художників. І мене дивувало: чому дорослі в захваті від цих «дитячих» картин? Тільки пізніше, згадуючи ті враження, я зрозуміла — то був справжній наїв», — згадує дослідниця.

Народився у 1910 році на хуторі поблизу села Студині Рожищенського району Волинської області. Активний та творчий з юних літ: хор, театр, «Просвіта» у 30-х роках. Потім еміграція: спершу Парагвай, де працював лісорубом і надривав здоров’я, а згодом — Буенос-Айрес. Там він знаходить українську громаду, влаштовується в рекламне агентство, пише копії класичних полотен і розкриває себе як художник-наївіст. Аргентина оцінила його: виставки, аукціони, навіть мерія купує його роботи.

«У 60-х починається радянська кампанія «повернення». Розмірський, спокушений ідеєю повернення на Батьківщину, вирішує їхати. Навіть судиться з мерією Буенос-Айреса за право вивезти свої картини — бо вони, каже, належать Україні. І таки привозить їх до Луцька», — розповідає мистецтвознавиця.

Тут його зустрічають із прапорами, газетні статті вихваляють «славного репатріанта». Він працює на електроапаратному заводі, отримує чималу пенсію, влаштовує виставку своїх аргентинських робіт: морські пейзажі з пальмами, мавпяча зграя, екзотичні квіти та птахи. Успіх був гучний, але музеї так нічого й не придбали. Розчарований, він пакує полотна в ящики і відвозить до сестри в село. Там вони довго лежать на горищі…

Луцьк, Парагвай та Аргентина на полотнах Сидора Розмірського.

Йосип Петрук

Це був самоук, майстер без академій і студій, народжений у 1924 році на Холмщині в багатодітній родині. Від діда-столяра він успадкував любов до дерева — і зробив із нього матеріал для життя й творчості. Його різьблені роботи буквально підкорюють з першого погляду.

«Він умів майструвати все: столи, хатнє начиння, дрібні побутові речі. Але справжньою пристрастю стали анімалістичні скульптури — ведмедики, білочки, звірята. Навіть у 2000-х роках їх можна було побачити біля собору, де він їх продавав. Саме тоді я потрапила до нього додому під час проєкту «Під знаком сонця» і була вражена: Петрук називав себе художником, говорив віршами й одразу ж розповідав про Україну так, ніби молився», — зазначає Зоя Навроцька.

Після депортації родину вивезли на Дніпропетровщину. Там вони намагалися господарювати, але серцем тягнулися додому. І пішки, з коровою, несли своє майно й біль через пів країни. Повернувшись, знайшли кордон між Холмщиною й Волинню, який перейти не могли. Тож оселилися в Луцьку.

У місті Петрук працював столяром, а водночас творив: різьбив сцени з української історії, образи Богородиці, козаків, дівчат у національному вбранні. Частина його робіт збереглася у приватних колекціях, деякі — лише на фотографіях, зроблених Віктором Чухраєм. Інші були знищені.

«Його твори вирізнялися особливою інтонацією. На звороті багатьох скульптур він писав: «На пам’ять вам». Коли я запитала: «Кому саме?», він відповів: «Вам і всім вам». Це була філософія митця: різьбити «на пам’ять» майбутнім поколінням», — пояснює дослідниця.

«На пам’ять вам». Дерев'яна скульптура Йосипа Петрука.

Далі буде…

Дослідження творчості луцьких наївістів продовжиться постаттю Станіслава Сарцевича — унікального скульптора з по-дитячому щирим та чистим поглядом на світ. Його дивовижний «Сад скульптур» з фігурами Гоголя й Стефаника та фантастичними анімалістичними образами жирафа й слона, що виріс у дворі приватного будинку на вулиці Дольній, роздивлялися усі, хто прямував вулицею Глушець від центрального ринку.

Через роки забуття мистецький обрій Луцька поступово поповнюється іменами митців-наївістів, які документували життя Луцька таким, як воно було — без зайвого пафосу й поетизації, але зі щирістю й любов'ю, писали зворушливу історію міста в живописі.