6 життів луцького Будинку офіцерів

Відчиняємо двері кімнат та життів, що вмістив за сотню років у своїх стінах комплекс споруд у Луцьку на вулиці Винниченка, 7 й увійшов в історію міста як «Будинок офіцерів», а сьогодні на шляху трансформації у зовсім нове й, можливо, чуже йому життя — музей науки.

1. Життя банку

1920-ті. Міжвоєнний Луцьк, що перебуває у складі тогочасної Польщі і входить до Волинського воєводства, активно забудовують та урбанізують. Найпоширеніший стиль у новій архітектурі — класицизм. У його дусі в місті зводять величні, але й елегантні будівлі державних установ, серед яких і банки.

Спочатку в 1925 році проєктують і відкривають Польський банк у неокласицистичному стилі (сьогодні це Управління Національного банку України у Волинській області на вул. Градний Узвіз, 4).

А восени 1930 року на вулиці Яґеллонській (сьогоднішня Винниченка) офіційно відкривають новозбудований Польський державний сільськогосподарський банк з прилеглим до нього житловим будинком для працівників.

Bank Rolny, «Сільський банк», «Земельний банк» видавав кредити землевласникам та фінансував втілення аграрної реформи. Запрацював у Луцьку ще у 1927 році, й у приміщенні навпроти, де сьогодні розмістилась Волинська обласна прокуратура, чекав переїзду в спеціально для нього збудований дім (той самий головний герой цього тексту).

Архітектором споруди став представник академічного класицизму Мар’ян Лялевич  — поляк, що спроєктував багато будівель від Петербурга до Варшави.

Триповерховий головний корпус банку з двома бічними флігелями розташовувались літерою «П» і утворювали відкритий до вулиці внутрішній двір.

Будинок для працівників — чотириповерховий й розміщений за основним корпусом.

У будівлі банку вгадується творчість архітектора Андреа Палладіо, з працею якого пов’язують виникнення класицизму і якою надихався сам Лялевич. Є щось у будинку від форм античності, Греції та Риму.

Докторка архітектури Ольга Михайлишина називає земельний банк типовою палладіанською віллою:

«Оформлення входу в банк як парадного порталу італійського ренесансного палаццо, рустування міжвіконних простінків та кутів будинку на всю висоту його фасадів створили монументальний, дещо суворий образ, в якому синтезовані риси житлової та громадської будівлі», — цитує Михайлишину краєзнавець Олександр Котис у матеріалі для «Хроніків Любарта».

Позаду будинку, паралельно з вулицею Винниченка, тягнулася вулиця Банкова, назва якої виникла через його появу. Цю оригінальну назву відновили 1 жовтня 2022 року (замість вул. Потапова).

2. Життя офіцерів

1939 рік. Початок Другої світової. Луцьк окупували радянські війська й у приміщенні колишнього банку розташували «дом Красной армии». Зверху на фасад повісили герб СРСР, під ним плакат зі Сталіним, потім ще Сталіним і Леніним, і ще безліччю зображень інших «вождів» та «визволителів» навколо них.

Прибили таблички з гаслами. Ще й скульптури в робочому одязі та військовій формі, які задивляються в далечінь, поставили.

А через два роки місто захопили війська Гітлера, які також використовували приміщення колишнього банку як адмінбудівлю. На світлинах того періоду — ті самі радянські символи, до яких додалися сліди пошкоджень від обстрілів — побиті вікна та дірки в даху. А біля воріт — нацистські автівки, повз які ходять німецькі солдати.

Так було до 1944 року. Після чого у Луцьк повернулась радянська армія і влада.

Зі ста років свого існування (ну, добре, 95), банк побув банком лише 9. І потім на багато літ його, як щось красиве, яке тяжко створити, але легко відібрати, зайняли росіяни.

«Земельний банк» вже ніколи не повернувся до свого оригінального призначення. І він майже загубився в пам’яті лучан. Більшість пам’ятає оте несправжнє, нав’язане (у чому росіяни й найкращі: насправді — у вмінні навчити людей пам’ятати те, що їм вигідно). Для більшості ця красива будівля — Будинок офіцерів, «ДО» — «Дом офицеров», яким зробили його совєти після «визволення».

Традиційно Будинки офіцерів в СРСР відкривали для проведення культурних заходів, дозвілля та відпочинку військовослужбовців.

Тоді у Луцьк на роботу чи то службу переїхало багато росіян, яких розселяли у різних районах міста, зокрема й навколо нашого будинку — у триповерхівки й п’ятиповерхівки на вулиці Винниченка (вже в той час Радянській замість Яґеллонської).

Серед них, у п’ятиповерхівці навпроти, що своєю високою сьогодні рожевою аркою дивиться на ковані ворота БО, прожила свої перші 8 років життя, майже з народження, українська письменниця та інтелектуалка Оксана Забужко. Це 1960-ті.

Про життя у тому дворі й комунікацію з дітьми росіян вона написала в есеї «Вартові руїни. З біографії одного двору» :

«Старші з них ходили в „зелену“ й „жовту“ школи, котрі квартал заковтнув і перетравив, зробивши задля них російськими, і взагалі задля них цілий двір говорив по-російськи: діти з українських родин не змовляючись переходили за порогом своїх квартир на сторону сильнішого так одностайно, як це вміють робити тільки діти й зеки… — вони навіть на уроки української в тих своїх школах ходити вже не мусили, це була хрущовська інновація: від вивчення „мови корінного населення республіки“ спочатку звільнено було „дітей військовослужбовців“, а вже на саме „корінне населення“ черга прийшла трохи згодом…

…І весь наш ігровий фольклор теж походив від них, був радянським, по суті, гарнізонним: «руки вверх, жопу вниз, признавайся, ты, фашист», «внимание, внимание, говорит Германия, сегодня под мостом поймали Гитлера с хвостом», а ту гру, де треба було з розгону розбивати зчеплені руки і яка називалась (як несміливо підказувала «очкаричка» з нижнього, ближчого до річки дому) «в турецького царя», вони називали «вожатый, вожатый, подай пионера», і нас теж на те перевчили…»

У тій самій книзі Забужко описує свій досвід виступу на сцені БО, де вона читала вірш Павла Тичини «А я у гай ходила» «для офіцерів».

«Я чомусь була переконана, що, вийшовши на сцену, побачу перед собою повен зал офіцерів — усі в військовій формі, як ті солдати, що раз у раз кудись марширували Радянською, а ми бігали на них дивитись, тільки на погонах у них будуть великі зірки, як у тат Сєрожі К. і Тані Г., і вони будуть уважні й вирозумілі: серйозні мужчини, зайняті серйозним, може, навіть найсерйознішим ділом у країні, саме та аудиторія, до якої й варто адресуватись із такими важливими речами, як досконалий вірш… Натомість у залі сиділи звичайні люди, якісь незнайомі мені чоловіки й жінки (де вони взялися, не розумію досі, день був робочий, мої тато й мама були на праці!)», — пише Забужко.

3. Життя дискотек

Танці у Будинку офіцерів відомі десь на стільки, на скільки і його назва. У лучан, чия молодість припадала на 90-ті, це найперша і найяскравіша асоціація з цим місцем. Хтось там закохався і потім одружився, хтось комусь щось розбив — ніс або ж серце, або залишився з чимось розбитим.

Але почалась ця історія на одне чи й два покоління раніше. Вже згадана Оксана Забужко у тій самі книзі пише:

«Що життям двору в якийсь спосіб правує через дорогу Будинок офіцерів, здогадатись можна було бодай із того, що Будинок жив уночі: навіть коли вже геть темніло, в ньому завжди пишалося горіти кілька вікон. А по суботах там гриміла музика й були, як несхвально висловлювались мами дорослих дочок, „танцюльки“: дорослі дочки там танцювали твіст — і несли його звідтіль додому, показувати меншим братикам і сестричкам, себто нам… Так, з афроамериканськими ритмами, що насправді святкували визволення од сеґрегації… — з рок-н-ролом, замаскованим під „радянську“ естраду, Будинок впустив у себе свою смерть».

Забужко пише про «стратегічну помилку», яку допустила влада, дозволивши танцювати рок-н-рол там, де мало «тхнути на цілий квартал непроникною колонізаторською пихою осадників». І вона права. Тому коли дух свободи переміг, давайте думати так, музика заполонила Дім офіцерів остаточно.

За незалежності, починаючи з 90-их, приміщення здавали в оренду під будь-які (законом дозволені) заняття — від спортзалу й музею до дискотек, фестивалів, студій звукозапису й задимленого більярду.

Там крутив дискотеки Олександр Положинський (український співак родом з Луцька, лідер гурту «Тартак» (з 1996 до 2020), сьогодні — військовослужбовець 47 бригади ЗСУ), люди й досі згадують, як безліч разів запалювали під його «Божевільні танці», і як від кількості людей та руху в приміщенні були мокрі навіть стіни.

Лучанин Андрій Тимчук, «Тіма» — автор пісень та вокаліст гурту «Флайза», який також диджеїв у БО, згадує про споруду як культурний кластер, який породив покоління креативних людей різних індустрій.

Рік тому, у січні 2024 року, ГО «місто.ребут» записували з Андрієм Тимчуком відео про тусовку в Будинку офіцерів, у якому музикант розповідає, що можна було б відновити оте музично-креативне призначення БО:

«… Мені здається, що було б класно продовжити ту хвилю 90-х. Тоді звідси, з цієї будівлі, вийшла величезна плеяда спеціалістів, звукорежисерів, диджеїв, музикантів, рекламістів, техніків і так далі. Людей, які фактично творили шоубізнес, якщо його можна так назвати, Луцька того часу.

Мені взагалі бракує в місті Луцьку такої культурної місцинки, де могла б якось консолідуватися купа різних людей творчих, які могли б творити щось спільне, кроссекторально, перетинаючись з якимись думками, ідеями, якось це все розвиваючи в цьому сенсі і місто в тому числі».

Герой матеріалу misto.media диджей Сергій Ткачук також проводив дискотеки у БО. Ось що він згадує в інтерв’ю з Марією Бондарчук:

«Будинок офіцерів був місцем реп та хіп-хоп тусовки, брейкдансери приходили. Ми з Максом Благовірним (колишній ведучий Радіо „Луцьк“, з яким Сергій Ткачук працював у команді) і Олегом Ющуком (диджей Керміт) придумували різні „двіжухи“. Хлопці брали якісь декорації в драмтеатрі, домовлялись, платили шалені гроші. Ми більше витрачали енергії, зусиль, часу і своїх власних коштів, аніж заробляли…

БО був віддушиною в музичному сенсі. Це були 1995—1996 роки. Небагато часу пройшло відтоді, як музика стала доступною. На той момент в місті було кілька десятків компакт-програвачів. Компакт-диски коштували божевільні гроші: за піратський диск-болванку (переважно болгарського походження) 5 $ платили, 10—20 $ — за ліцензійний. Тоді лише з’являлися якісь альтернативні телеканали — з їхніми хіт-парадами, де почали показувати кліпи».

І коли зараз від того всього залишився лише чорний знак із жовтими літерами «Концертний зал», у повітрі витає ідея відродження цього місця за його минулим. Зробити хоча б один у Луцьку крутий концертний хол, щоб у місті мали де виступати і свої артисти, і могли запрошувати інших українських й не тільки. Бо, наприклад, часто виконавці відмовляються до нас їхати, бо де виступати? У «Промені»? «Версалі»?

4. Життя філармонії

З настанням незалежності Будинок перебував на балансі Міністерства оборони.

Згодом його продали приватній фірмі, а потім — ВАТ «Райффайзен Банк Аваль». Після цього приміщення знову повернули у власність Міноборони.

А наприкінці 2011 року виконком Луцької міськради погодив передати Будинок офіцерів Міністерству освіти й науки України, те, своєю чергою, — Луцькому національному технічному університету.

У грудні того ж року провели тендер і уклали угоду з місцевим будівельним підприємством «Житлобуд — 1» — про реконструкцію приміщення під навчально-лабораторний корпус вишу.

Уже на початку січня 2012 року в ЛНТУ повідомили, що до кінця року зроблять це за 4,19 млн грн. Кошти обіцяв виділити тодішній міністр освіти і науки Дмитро Табачник.

Натомість у Волинську облдержадміністрацію надійшло доручення від тодішнього президента України Віктора Януковича про те, що до кінця 2012 року потрібно розглянути питання про передачу будинку зі сфери управління МОН в управління ОДА для облаштування в ньому концертних залів обласної філармонії.

Тодішній директор Волинської обласної філармонії Сергій Єфіменко до того вже просив владу допомогти відшукати місце для облаштування концертного залу, бо наша філармонія була єдиною в країні, яка такого не мала.

Тодішній голова Волинської ОДА Борис Клімчук також активно підтримував передання цього приміщення. Власне, то була ідея, за яку він дуже ратував, стверджував, що університету вистачить і наявної у нього площі у 20 га, котра ще не вся освоєна.

«Виступаючи наприкінці минулого тижня у Волинському національному університеті імені Лесі Українки, Борис Клімчук заявив про плани влади поміняти власника колишнього Будинку офіцерів і запевнив, що ректорові Луцького національного технічного університету довічно буде забезпечено почесне місце в першому ряду нового філармонічного залу», — писала тоді газета «День».

Тодішній ректор вишу, професор, доктор технічних наук Віктор Божидарнік теж впевнено стояв на своєму. Студенти ЛНТУ були готові виходити на мітинг протесту до облдержадміністрації. Вони ж були залучені до прибирання — допомагали виносити сміття. Університет швидко почав наводити лад, замінив автентичні дерев’яні вікна третього поверху на пластикові, заявив, що там навчатимуться майбутні дизайнери та будівельники.

Протистояння двох сторін обговорювали тоді й ставали кожен на чиюсь сторону і суспільство, і ЗМІ.

У колонці «Волинь Post» журналістка Наталія Малімон про ремонт писала так:

«Коли зайшла мова, що приміщення, яке руйнується, забирають, технічний університет „заворушився“. Так, тут відбулися ремонтні роботи, але які? Зняли мідні, ще польські, батареї, які були окрасою споруди, зруйнували систему опалення. Тут уже не стало електропроводки, немає підлоги, вирвані всі двері. Навіщо?

Вражає, що автентичні дерев’яні арочні вікна, які в такій споруді теж є цінністю, замінили на… металопластикові. Тут, кажуть, планували навчати дизайнерів. То це їхнє навчання мало починатися з такої руйнації? Насправді ж, і актового залу там нема, бо над ним ще минулої осені зняли шифер, і приміщення ніяк не захищене від дощу та снігу…»

Зрештою, будинок залишився в ЛНТУ.

У лютому 2014 року голова Волинської облдержадміністрації Олександр Башкаленко, який в розпал революції прийшов на посаду замість Бориса Клімчука і очолював тоді Партію регіонів, заявив, що приміщення Будинку офіцерів не підходить для облаштування філармонії. До того ж, за його словами, відповідно до чинного законодавства, приміщення, віддані під навчальні заклади, не можна повертати назад, тому варіант із філармонією відпадає.

5. Життя майбутнє, музей науки

Після «перемоги» у суперечці між двома інституціями ремонт в ЛНТУ заглухнув.

Новий ректор політеху, депутат облради Петро Савчук, у 2016 році в інтерв’ю з Оленою Лівіцькою для «Волинь 24», коли показував приміщення, казав: «Фотографуйте, бо за рік-два ці стіни вже не впізнаєте».

Тоді університет готував грантову пропозицію для конкурсу за програмою «Україна — Польща — Білорусь», хотів залучити до реновації Польщу й паралельно наводив лад у документації — виявилося, що будинок за адресою вул. Винниченка, 7 у документах записаний на вулиці Потапова…

Тоді, говорив Савчук, хотіли зробити у БО «центр вивчення польської та інших іноземних мов» й ще розвивати там напрямок національно-патріотичного виховання від військової кафедри. Зрештою, за 10 років Будинок офіцерів ще більше поруйнувався і тільки нещодавно знову з’явився в обговореннях людей.

У 2024 році ЛНТУ оголосили новий тендер на ремонт. Тепер хочуть зробити інтерактивний музей науки у партнерстві з Малою академією наук. Там начебто мають бути лабораторії, кібер/IT-зона, STEM-центр, конференцзала на 429 місць, майстерня робототехніки, подієвий хол, виставкова зала, кафетерій, зони відпочинку.

На все це треба 128 млн грн. Тендер на виконання робіт виграло львівське ТзОВ «Вельт Капітал». Роботи запланували на три роки — до грудня 2027 року.

«Це буде фактично ігровий науковий простір, де робитимуть різні експерименти з фізики, хімії, біології, робототехніки, щоб діти полюбили науку. Щось подібне є в розважальному комплексі „Адреналін“, але тут буде значно масштабніше», — розповіла misto.media ректорка вишу Ірина Вахович.

Новина про потенційну реконструкцію викликала хвилю обурень. Мовляв, чи доцільно це в період війни і чому такі витрати (128 млн грн). Ректорка організувала у стінах БО пресконференцію, щоб відповісти на всі запитання. Обурення стихло.

Ремонт планують розпочати вже у лютому — березні 2025 року.

6. Життя котів

Постійними жителями, символами й охоронцями Будинку офіцерів за останні роки простою стали безпритульні коти. Точна кількість їх невідома, як і точний склад.

Але за воротами, на відстані витягнутої руки, так, щоб можна було досипати корму й щоб не заважали перехожі, завжди стоять мисочки і завжди у них щось є.

Підгодовують котів небайдужі лучани.

І коли мова зайшла про ремонт, вони забили на сполох: а куди подінуть тварин?

ЛНТУ необачно переставили мисочки на задній двір, щоб коти не заважали проводити ремонт, чим викликали хвилю обурень і навіть хейту в соцмережах. Більшого, ніж після знищення автентичних вікон (чи просто тоді не такими популярними були соцмережі).

Оксана Забужко в тому самому есеї про кота біля БО писала теж. Тільки вже не будемо цитувати. Після стількох згадок вам, напевно, вже та книга мусить потрапити до рук.

А мисочки зараз на своєму старому місті.