13 світлин, що постали слідами луцького тексту Оксани Забужко

Історії, що народилася як результат літературної резиденції ще у травні 2021 року і починає книгу «Вежа через О», яка вийшла у світ навесні 2024.

З історії: п’ятеро письменників по тижневі жили у Луцьку, надихалися ним і заглиблювалися в нього, аби потім видати на-гора свої тексти — в одній книзі. Так Луцьк задумав і здійснив чи не найцікавішу літературну промоцію міста. Далі сталося повномасштабне вторгнення, пауза, зрештою — книга вийшла у 2024 у видавництві «Комора».

Локація — двір за багатоповерхівкою з аркою навпроти Будинку офіцерів, що нині на вул. Винниченка, та Будинок офіцерів поруч. У тому дворі та навколо нього закопано найбільше «покинутих секретів» письменниці, що народилася у родині педагогів Стефана та Надії Забужків і перші свої дитячі спогади має саме з Луцька.

Спомини, тригери та деталі наповнюють цю історію, яка передає атмосферу Луцька початку 60-х. Тоді це була вулиця Радянська. Після «луцького процесу» над викладачами-шістдесятниками у 1965 родина назавше виїхала.

Ми ніколи не зможемо дивитися на це місто очима Оксани Забужко, але ми спробували побачити і показати його фрагменти услід за прочитаним.

(P. S. Цей текст misto.media підготувало та опублікувало у телеграм-каналі ще у травні 2024 року, якраз напередодні візиту пані Оксани до Луцька з презентацією книги. Однак, вважаємо доречним його показати й нині, у день народження письменниці. Ходімо, сторінками/вулицями!)

Світлина 1

…це бо справді «парашутний» страх, що одного дня (якщо зачасто приїздити до Луцька і за кожним разом сюди приходити, поступово затираючи різкість картинки) — портал не відкриється, як відкривається щоразу, щойно вступаю в браму, мов Іоанна в шумерському міфі, — щойно проходжу із розкалатаним серцем крізь височенну в’їздну, для автомобілів, арку з малопримітним хідничком збоку, де все ще випинається тільки мені, либонь, і видимий шмат арматури (об який колись я, чотирилітня, на бігу в магазин перечепилась і з розгону полетіла лобом на засипану під майбутній асфальт щебінку)…

Світлина 2

…орієнтири не надто й змінені за пів століття (щось розсохлося, щось вгрузло в землю, пагорб, із якого я спускалась на санчатах, понижчав і пласнув, а яблуня із закопаного мною на клумбі недогризка, яку я покидала тендітним прутиком у світляних листочках, навпаки, вимахала на здоровенне дерево…

Світлина 3

…не тому, що саме тут, на цих балюстрадах і фронтонах, на цих аритмічних різновисотних ракурсах і силуетах дахів у навзахідньому небі я вчилась бачити…

Світлина 4

…проходиш під лунким псевдокласицистичним склепінням углиб двору (який несподівано для стороннього, тягнеться аж ген-ген за пагорб, униз, до природного кордону річки, підгрібаючи по дорозі ще анфіладку менших, прохідних дворів, і дві школи. «зелену» і «жовту», з прилеглими майданчиками, і парк, куди ведуть старезні дерев’яні сходи…

Світлина 5

… і пів старовинного парку, куди мої батьки з осени 1965-го виходили обговорювати речі. не призначені для кагебістської «прослушки», — тепер про нього нагадує тільки здичавілий шмат схилу, зарослий бозна-чим і непролазно загиджений, чужакові вже годі уявити його місцем для прогулянок, «тим парчиком» як незмінно була звала його моя мама («Стефчик приїжджав з Києва нічним поїздом, з п'ятої ранку я вже не спала, чекала на його кроки в під’їзді, відчиняла без дзвінка, щоб не пробудити сусідів, і ми йшли в той парчик за школою, обговорювати варіанти обміну, які він привіз…»); — «того парчика» мені шкода, як знятих декорацій забутої драми, ще одної втраченої точки заземлення для відлетілих душ…

Світлина 6

…заціліла для огляду тільки «жовта» — колишня польська вчительська семінарія перед «тим парчиком», а елегантно округлена конструктивістська «бочка» «зеленої» — довоєнної чеської, а при мені вже російської школи, — зовсім задихнулась під панельними прибудовами пізнього совка, силует закрило, ландшафт розвальохано, руки за таке вандалам-архітекторам і гродським райцям поодбивати, а що я колись, п’ятдесят із гаком років тому, тут жила, то це, як секс, не привід для знайомства: мало де я жила…

Світлина 7

…каскад хрущовок, які зростали від трьох до шести поверхів у міру спадання вулиці вниз до річки, споруджувались-бо не для молодих вчителів, як мої батьки…

Світлина 8

…через пів століття йдучи повз колишній «їхній» під'їзд і знов переживаючи щастя, з яким колись дивилася здалеку, з нашого квітника, як виносять із їхньої квартири меблі на вантажівку: 1966-го після «луцького процесу», Кольчики переїздили до Києва, «на повишеніє»...

Світлина 9

…над головою в кота відзігорно-авангардистський орнамент чавунних ґраток, що вивершували балюстраду: трохи чудно, бо ж сам Будинок офіцерів, з походження Паньствови Банк Рольни Другої Речі Посполитої, роботи того самого Лялевича, який пів Варшави забудував петербурзьким неокласицизмом, великодержавними навіть іздалеку банками та міністерствами, якось не в’язався мені з такими футуристичними витинанками на огорожі, котрі пасували б радше шаленому Харкові 1920-х…

Світлина 10

… а по суботах там гриміла музика й були, як несхвально висловлювались мами дорослих дочок, «танцюльки»: дорослі дочки там танцювали твіст — і несли його звідтіль додому, показувати меншим братикам і сестричкам, себто нам…

Світлина 11

…десь за покоління чи два це мусило прорватись — зламаними шприцями, розбитими пляшками, хапливим скліщуванням тут-таки, в цих тропічно розбуялих кущах, під колишньою банківською стіною в синцях і кровопідтьоках графіті (sic transit, sic transit…), серед розкиданих пластикових пляшок і зужитих презервативів, чи в туалеті над розбитим унітазом з уже невививодним аміачним духом: надто довго воно було тамувалось під застебнутим на всі ґудзики офіцерським мундиром…

Світлина 12

…там ті так і бачили наш дім із висоти свого «кагебістського» пагорка (їхній дім — триповерховий, наш — уже п’яти-, ніби мусив дертись із ями навшпиньки, щоб зрівнятися з їхнім) — як приписану собі прислугу «уборщіц» різної кваліфікації…

Світлина 13

…і він танцює в хащах — безшелесно, з притаманною тільки котам грацією, не зачепивши тільцем жодної лопушини…