Як я заїхала в «будинок колгоспника» з вікнами на Луцький замок

Понеділок. Весняний сонячний ранок. Ще немає й 10-ї, а біля Луцького замку вишикувалися відвідувачі. Переважно діти. Хтось фотографується у короні Вітовта, яку тримає кликун  Стефан. Хтось бере каву в пластиковій «вежі» — кіоску, що поруч.

Ще голі гілки чогось подібного на плющ оплітають паркан Будинку Пузини  й поруччя металевих сходів, що ведуть вниз до білої триповерхової садиби ліворуч від замку. Сандра спускається ними, й ті легко порипують. Обходить будівлю з лівого боку, минає клумбу з першими весняними квітами. Відчиняє залізну хвіртку, яка веде до входу з внутрішнього двору.

Офіс, який вона орендує, — на першому поверсі. Щойно заходить — відчиняє вікна навстіж. Впускає прохолодний березневий вітер й трохи вологості від затіненого боку замку.

Кімната — порожня. Сандра нещодавно заїхала. Повикидала непотріб, пофарбувала стіни. Полиці заставлені книгами про дизайн та архітектуру. З меблів поки тільки робочий стіл та стілець.

Ми розсідаємося на теплих підвіконнях. До нас час від часу навідуються місцеві коти — Багіра та Фрося. Тихо. Не чути автівок, майже немає людей. З кожного вікна видно стіни й вежі Луцького замку. 12-ту годину щодня оголошує кликун . У розпорядженні Сандри ще й дворик перед будинком.

Це місце довго було без діла, хоч орендна плата, зізнається дівчина, невелика.

Як таке може бути у центрі Старого міста перед самісіньким замком? Хто тут ще працює? Що тут буде робити Сандра, вона ж — Олександра Міліщук, молода дизайнерка та ілюстраторка, яка нещодавно повернулась з-за кордону, щоб розпочати власну справу вдома? Що ми взагалі знаємо про столітній маєток, який так добре зберігся, але залишається непоміченим?

Маєток Петра і Генрики

У Державному архіві Волинської області є фрагментарні згадки про маєток за адресою вул. Кафедральна, 25 у Луцьку. Однак вони не дають достатньо інформації для того, щоб детально простежити, хто і коли його збудував, та про подальшу долю споруди, — говорить краєзнавець Олександр Котис.

Усе ж відомо, що у другій половині 19 століття ділянка, на якій зараз стоїть будинок, належала родині Сенкевичів. Там була деревʼяна одноповерхова хата.

Аж поки у 1911 році землю не придбала дворянська родина Залеських — Петро і Генрика. Із записок магістрату — міської ради міжвоєнного Луцька — Залеські звели новий маєток. Коли саме — не вказують, пишуть: до 1919 року. Котис вважає, що будівництво припало на проміжок між 1911 та 1914 роками.

Родина володіла цим маєтком: самі тут мешкали, а частину кімнат здавали в оренду. Інформації про іншу комерційну діяльність немає.

— Для міжвоєнного часу була типовою ситуація, коли у таких будинках власники жили на верхніх поверхах, а перший здавали під комерцію — магазини, майстерні тощо. Але тут, біля замку, не було великого руху, як і зараз. Це могло б бути на вулиці Лесі Українки, Ковельській чи проспекті Волі. А тут — я сумніваюся, — говорить краєзнавець.

Після Другої світової війни споруду націоналізували й передали одній з новостворених радянських організацій. Найчастіше чуємо, що тут був готель «Колгоспник», а сам маєток й сьогодні іноді називають «будинком колгоспника». Хоча деталей саме цієї його історії нам знайти не вдалося. Якщо знаєте — поділіться.

Доля Залеських — невідома.

Текст про ці стіни чекав свого часу, аж поки у них не заїхала Сандра.

Сандра

Змалку їй дозволяли малювати по стінах, робити сукні зі штор. Згодом вона дизайнила афіші для шкільних подій та навіть навчала анімації дорослих.

Вже у девʼятому класі ліцею знала, що хоче працювати в креативній індустрії. Й почала готуватись до вступу на факультет дизайну — School of Form, який є частиною Університету соціальних та гуманітарних наук у Варшаві (Польща).

З чотирьох напрямків дизайну: фешн, продуктовий, графічний та індустріальний — обрала останній.

Ще з 2024-го вона почала створювати дизайни для луцьких проєктів. Це її роботи часто можна бачити у публікаціях чи іншому контенті misto.media. А після повернення з Польщі Олександра взяла участь у проєкті «Відважна 3.0» — освітньо-грантовій програмі (акселераторі) від «Дії.Бізнес» для українських жінок, які хочуть почати або розвивати власний бізнес.

Тоді зрозуміла: щоб передавати досвід, треба простір.

— Моя студія може розвиватися вдома, але це зовсім інший рівень, інше світосприйняття, коли ти розвиваєшся в соціумі, в публічному просторі, — зазначає дизайнерка.

Свою студію вона хотіла зробити не просто робочим місцем, а освітнім простором із відкритими дверима, де можна організовувати публічні події, навчання, майстерки та просто нетворкінг. Щоб люди могли приходити спілкуватися, гортати книги чи дізнатися, як працює 3D-принтер (ще один напрямок роботи Олександри).

Щоб реалізувати цей план, треба було знайти велике приміщення. Не дуже дороге. В ідеалі — у Старому місці, бо Сандра його дуже любить. Так на OLX вона й натрапила на адресу: вулиця Кафедральна, 25.

Орендарку зустрів доглядач будинку — Сергій Ожема. Показав приміщення, познайомив з котами. З першого погляду зрозуміла — воно.

«Колгоспник», «Ринок» та облпобут

Версію з готелем «Колгоспник» підтверджує й Сергій. Каже: таку назву чув. А ще певний час у будинку квартирували актори та працівники драматичного театру. Це підтверджує сусід, баба й дід у якого жили у прибудові до маєтку. Баба прала декорації й одяг в театрі.

Пізніше діда, який був начальником варти пожежної частини, розташованої поруч, переселили у сусідній будинок, де внук живе й сьогодні. Про «Колгоспника» не чув, зізнається. У його спогадах тут був готель «Ринок». У ньому жили торговці з ринку, який постав поруч із замком після осушення річки Глушець у 1960-х. Ринок офіційно назвали Центральним, потім люди почали казати Старий, а ще його називали Колгоспним.

— Актори жили тут, як у гуртожитку. Потім був готель. А після — відділ облвиконкому із заготівлі овочів. На Стиру, там, де зараз синагога, у них були склад і заплава, де квасили огірки, помідори, — підсумовує Сергій Ожема.

Він додає, що потім на вул. Кафедральній, 25 облаштували виробничий підрозділ Обласного управління побутового обслуговування населення (в народі — облпобут). У будинку розробляли зразки швейних виробів для мережі ательє, якими керувало управління.

Сам же Сергій почав працювати в облпобуті в 1991-му. Але його розформували одразу після проголошення незалежності України. Тоді частина працівників управління, з ними й Ожема, у «будинку колгоспника» започаткували акціонерне товариство «Волиньсервіс». Хотіли продовжити робити те, що й раніше: закуповувати товари, тканини, нитки, щоб колишні працівники державних ательє уже працювали з «Волиньсервіс». Як асоціація підприємців, пояснює.

Але люди воліли працювати на себе, самостійно вести бізнес. «Волиньсервіс» не мав що запропонувати акціонерам — і його закрили.

Тоді з партнерами Ожема створив ТОВ «Кожтекс». Пробували й далі шити одяг, шкіряні вироби, вʼязати. Продавали товар на ринку.

«У нас тут і швейний цех був, і в’язальне обладнання. Але через конкуренцію, яку створили привезені речі з Туреччини, Китаю, все почало розвалюватися. Наш товар з натуральних ниток став дорогим і негарним у порівнянні з імпортним», — коментує чоловік.

Зрештою приміщення почали здавати в оренду підприємцям. Сьогодні тут мають офіси та майстерні художники та художниці, швачки, торговці, будівельники і, звичайно, — дизайнерка.

«Мені подобається, що тут нічого немає»

Сандра позначила на підлозі жовтим скотчем місця для майбутніх меблів: дивана, крісел та великого столу для майстеркласів. Розмістила все так, щоб кожен гість сидів обличчям до вікна.

— Тут нічого не можна ставити спиною до замку, — сміється.

Навіть музику не вмикає, коли тут працює, бо вид та тиша з вікна створюють особливу атмосферу спокою та естетики, яку не хочеться порушувати.

Надихає і простір навколо — Старе місто. Олександра любить прогулюватися вуличками, розглядати будівлі, деталі. Спускатися до річки Стир. Ходити на Старий ринок. Черпає з цього енергію.

— Я дуже рада, що наше Старе місто не розвивається. Мені подобається, що тут нічого немає. Коли воно наповниться кафешками та іншими розвагами для туристів, тут не буде так приємно гуляти. Ні Варшава, ні Львів, ні інші міста зі старими кварталами, у яких я була, не зберегли свій справжній шарм. Немає де поїсти — так, але я готова пройтися, тільки щоб тут не було купи вивісок. Бо Старе місто — щоб дивитися, надихатися, відпочивати… Ось біля костелу Петра і Павла будують ЖК, перший поверх — комерція. З острахом очікую, коли там почнеться треш з вивісками. Перед костелом! — коментує дизайнерка.

До кінця весни вона хоче завершити ремонт. Перша запланована подія, на яку запросить усіх охочих, — майстерка зі створення левкасу  — малювання по дереву.

У час без гостей та заходів студія на першому поверсі «будинку колгоспника» надаватиме послуги з дизайну.

*

Будинок на вул. Кафедральна, 25 є памʼяткою архітектури. У переліку памʼяток культурної спадщини місцевого значення Волинської області, занесених до Державного реєстру нерухомих памʼяток України, він записаний як «адмінбудинок», збудований у кінці 19 — на початку 20 століття.

Входить до Історико-культурного заповідника «Старий Луцьк». Сергій Ожема каже, що ще в 90-х тодішній директор заповідника архітектор Тарас Рабан попередив, що будь-які зовнішні зміни будинку треба погоджувати.

Відтоді ремонту не проводили, хоч він і «проситься».

Чекають, поки завершиться війна.