Пізнати чар пластування. Репортаж із таборового фінішу станиці Луцьк/Спецпроєкт

«Колись на околиці лісу стояв табір. Щодня тут лунали веселі голоси дітей і пісні біля вогнища. Але одного літа відбулося щось дуже дивне: діти зникли, а табір покинув навіть персонал. Люди шепочуть: це сталося через моторошний ліс і тих, хто живе там…», — такою оповідкою пластунка Ірина Кузьмяк у ролі писарки розпочинає завершальний табір літнього сезону 2025 року.

Ця легенда слугує певним провідником для луцьких пластунів із їхньої буденності у місті — до лісу і наметів, маленького життя, де починається щось загадкове, інтригуюче, містичне, повне пригод та ігор.

Разом із юнаками та юнками, що прибули на терен табору на місці туристичної бази «Юний турист», яку обіймає сосновий ліс та річка Конопелька, ми й самі переступаємо той символічний кордон між дорослішанням та грою й заходимо на територію, де починається він — чар пластування.

Про нього згадували всі пластуни й пластунки у двох попередніх текстах спецпроєкту про «Пласт» у Луцьку. У цьому, третьому, спробуємо його відчути й хоча б на краплю зрозуміти самі. 20—21 вересня 2025 року Божого (так кажуть самі пластуни) їдемо на таборовий фініш станиці Луцьк у ліс неподалік. Табір із дивною назвою: «Це кінець?..».

«Провід  вітає вас із успішним прибуттям на терен табору, та запамʼятайте: боїться той, хто боїться останній!» — завершує вступну промову писарка. Йдемо розкладати намети, готувати на вогні, грати в ігри, співати біля ватри до пізньої ночі з надією розгадати, куди ж поділися діти з легенди.

Вижити в лісі без дорослих

Таборовий фініш станиці Луцьк припав на найтепліші вихідні вересня — чудова нагода попрощатися з літом й пригадати пригоди, що трапилися за теплий сезон 2025 року, розповісти, де ти був цього літа, у яких пластових таборах брав участь, які нові значки з’явились на твоєму однострої й запитати про це свого друга чи подругу — головна мета цього табору. Неофіційна ж тема — «просто чіл». Це означає, що тут не здобуватимуть нових навичок, а просто рефлексуватимуть та закріплюватимуть уже отримані раніше.

Отож у лісі — 21 пластун та пластунка зі станиці Луцьк: 6 членів проводу (організаторів) та 15 учасників. Це — члени куренів № 9 імені Василя Стуса, № 48 імені Ярослави Стецько і № 116 імені Олени Левчанівської. Всі — юнаки та юначки віку 13—17 років, серед них і організатори.

Єдиний дорослий — старший пластун-прихильник Даниїл Пилип’юк, він же — комендант табору. Несе за всіх відповідальність, але й дає можливість решті проводу якнайкраще проявитись у своїй ролі. Тому тримають цей таборовий фініш пластуни 15—16 років. Спойлер: дуже успішно.

На таборі найкраще проявляється одна із ключових виховних рис пластунів — самозарадність — здатність самостійно розв’язувати проблеми, справлятися з труднощами та бути незалежним.

Юнаки та юначки прибувають на терен табору, бунчужний Любомир Кравчук (якого всі звуть Любчик), свиснувши у свисток на шнурку, що ховається у нагрудній кишені, оголошує: «Таборовий фініш переді мною у трилаві по гуртках збірка!». Розділяє учасників на три гуртки й кожному дає завдання: перший розкладає намети, другий збирає у лісі дрова, третій облаштовує кухню.

Пластуни справляються за пів години, кожна група працює спільно, залучаючи всіх учасників до діла — один намет збирають 5 людей, так само із дровами та кухнею. Тільки після того, як табір облаштований, починається урочисте відкриття. Діти отримують наказ: переодягнутися в однострої і за декілька хвилин вишикуватися на збірку.

Що про тебе скаже твій однострій

Раніше однострої пластуни носили постійно — вони створювались як універсальний одяг, форма, у якій було б зручно бігати, таборувати, працювати, маскуватися. Зараз одягають на урочисті події. Як, наприклад, на відкриття та закриття таборового фінішу.

«Обернись!» — наказуючи, бунчужний підходить до кожного у лаві, щоб перевірити, чи чисті, випрасувані, правильно одягнені та заправлені, чи добре лежить хустина під коміром сорочки, чи рівно нашиті відзнаки, чи одягнені беретки (їх дуже не люблять дівчата, вважають некрасивими, і тільки після особистого наказу Любчика, насупившись, дістають ті беретки з-під лацкана на плечі й натягують ледь на самі вуха).

Коли однострої в порядку, дівчата — у беретках, комендант Даниїл вигукує: «Скоб!».

«Сильно. Красно. Обережно. Бистро!» — підхоплюють учасники.

Бунчужний наказує: «До молитви» — й пластуни співають «Отче наш». По молитві хорунжі виносять прапор України, на який рівняються. Тільки тоді співають гімн «Пласту»: «Цвіт України й краса. Скобів орлиний ми рід…». Писарка оголошує хвилину мовчання, щоб вшанувати всіх, хто загинув у війні з Росією, завдяки кому вони, пластуни, можуть зібратись на цей табір.

Любомир дає пластунам 5 хвилин, щоб переодягнутись у повсякденний одяг. Ми ж у той час вихоплюємо з лави пластунку, щоб роздивитись її однострій ретельніше.

Поліні Воробйовій — 15. На цьому таборі вона — заступниця по програмі, а у станиці Луцьк — курінна дівочого куреня № 116 імені Олени Левчанівської.

На Поліні — бавовняна сорочка хакі з нагрудними кишенями та закоченими рукавами (на спеку), заправлена у коричневу шоколадну спідницю до колін, що підперезана поясом з пластовою лілеєю на пряжці. На ногах — коричневі у тон спідниці гетри.

Впадає у вічі її хустина, кольору якої немає у стандартному наборі хустин пластуна — фіолетова аж фіалкова з жовтим оздобленням. Це — хустина куреня. Поверх неї — шоколадний шнурок зі свищиком, що ховається у лівій кишені сорочки. На тій кишені — дві золоті стрічки, що вказують на посаду курінної. На лівому плечі — нашивка приналежності до «Пласту». На правій — номер куреня і сильветка гуртка — «Вогняні блискавки». Під ними — значки вмілостей, у Поліни це — музика, домашня зарадність та перша медична допомога.

Однострій пластунки прикрашає пін лілейки, що сповіщає, що вона вже склала пластову присягу. А над правою нагрудною кишенею — безліч відзнак за участь у таборах, мандрівках та урбан-рухові.

У всіх дівчат однострої однакові: верх — пісочний хакі, низ — коричневий зі спідницею, шортами чи штанами. У хлопців форма різниться кольорами й відтінками. Пояснюють це різними кравцями та роками виготовлення. Бачимо на таборі пластунів у одностроях різних тонів зеленого: смарагдово-зелений, листково-зелений, оливково-зелений тощо.

«Тихо спіть… Без тривог… Тут є Бог!»

Тим часом на кухні готують обід та розпалюють вогнище. Поки решта пластунів грають у мафію, йдемо на запах диму, цибулі й помідорів, а ще — на пісню.

«Гори, гори, життя бурлацькеє, життя байдуже, ах, юнацькеє! Царить над нами сила власная, горить усе любов прекрасная…» — підспівують дівчата, розпалюючи змуровану на вулиці плиту.

Збоку на лаві — невелика блютуз-колонка, переповнена пластунськими, повстанськими, а ще сучасними українськими піснями. Підлітки слухають SadSvit і його «Молодість» та «Силуети», за ними «Харцизи» запитують: «Чи є душа у бидла?», а «Мальви» «Жадана і Собак» підспівують навіть ті, хто грав у мафію.

«Квітнуть мальви на маминому ґанку, я в трьох країнах сидів за хуліганку!» — розноситься галявиною. І всі у цей момент такі щасливі, особливо дрібка дорослих, в очах яких застигла думка: «Я своїх дітей теж у „Пласт“ віддам».

Дорослих упродовж дня тут більшає: приїздять у гості старшопластуни, привозять гостинці. Серед них — Віктор-Микола Гаврилюк. Бачить нас і найперше береться розповідати про пісню «Хлопці з Луцька», яку написав один із відновників «Пласту» в Луцьку в кінці 90-х Костя Якобчук-Бесараб:

Хлопці з Луцька

Душа не злопуцька,

Хлопці з Волині

Спина не в глині.

Віктор-Микола у «Пласті» з 2006 року, багато мандрував Україною та світом, а у 2014 році став добровольцем у війні з Росією. Коли почалася повномасштабна війна, служив бойовим медиком. У липні 2023 року отримав серйозне поранення ноги, довго реабілітувався. Сьогодні він — ветеран, повертається до цивільного життя, вступив на магістратуру в УКУ й продовжує пластувати. Багато його друзів-пластунів пішли на війну не стільки через те, що колись присягнули «бути вірним Богові та Україні», як через повстанські та стрілецькі пісні, які любили співати при ватрі.

На думку Віктора-Миколи, є дві пісні, які найкраще передають чар пластування. Найперше — «Пластовий обіт», який співають, коли складають пластову присягу:

В пожежах всесвітних, у лунах кривавих,

Під громом гармат, у важкій боротьбі,

На лицарську честь і на предківську славу,

Вітчизні обіти складаю такі…

«Це дуже сильний текст, підкріплений тією атмосферою складання присяги — коли ти присягаєшся перед Богом, перед своїми друзями-пластунами, перед самим собою. Дуже часто це відбувається вночі, при світлі ватри або смолоскипа. Це вкарбовується в юнацьку пам’ять назавжди», — розповідає Віктор-Микола.

Друга ж пісня — «При ватрі», найвідоміша у виконанні Квітки Цісик (американської співачки українського походження, яка також була пластункою). Пісню за традицією виконують, коли ватра догорає. Пластуни стають у коло, беруться за руки, співають її, похитуючись.

«Ця пісня написана як вірш в 1930-х роках, але покладена на музику і вперше заспівана в 1947-му в таборі для переселених осіб на святі весни в Міттенвальді. Контекст пісні — України немає. Вона вся окупована москалями. Ті, кому вдалося вижити, — в еміграції або в підпіллі, надії на бодай якесь відновлення дуже мало. Але є група пластунів в еміграції, які не поклали своїх юнацьких мрій: „Горіли завзяттям юнацькії очі. І сила родилась в серцях“. Ми ще юні, ми ще мріємо повернутися в свій край, відродити його. Це дуже гарно проглядається в цьому тексті. Чар пластування ця пісня передає найкраще», — ділиться старшопластун.

Є ще одна коротка пісня, яку виконують одразу після «При ватрі», — «Ніч вже йде», бажаючи один одному гарної ночі:

Ніч вже йде… За верхом

Ясне сонце давно вже зайшло!

Тихо спіть… Без тривог…

Тут є Бог! Тут є Бог!

Після цього всі зупиняються, комендант виголошує слово, дає напутні слова, рефлексію про цей час. І запускає іскру — лівою рукою дає потиск другу справа. І так по колу йде іскра і замикається в колі. У цей момент всі думають про хороше, бажають один одному добра подумки, дивлячись на вогонь чи на зорі.

«Зараз ця пісня набуває нового значення: ми співаємо її також, коли ховаємо когось з наших друзів, проводжаємо їх на вічну ватру, в далекий табір, де ми всі знову колись зустрінемось біля вогнища й поговоримо про наші пригоди», — додає Віктор-Микола, якому довелось хоронити друзів-пластунів, які гинули і гинуть у війні з Росією.

Куди поділися діти?

І поки ми, старшуки, шукаємо чар пластування у піснях та словах, юнаки і юначки його творять.

Грають у тернівку, готують на вогні (гречка з куркою та салатом, потім макарони із сардельками та корейською морквою), моляться до і після їжі, звертаються один до одного «друже» та «подруго», складають ватру, на верх якої чіпляють шкарпетку, з якої довго-довго сміються, і нарешті отримують наказ: одягатися тепліше й збиратись коло ватри.

Любчик розвів вогонь з одного сірника. Полум’я швидко поповзло вгору й добралося до шкарпетки.

Біля вогнища всім роздають співаники із текстами пісень. Перша, що відкриває ватру, — пластунська пісня «Огень».

Нам час їхати в місто. Потім пластуни ж ще довго сидітимуть при ватрі, а зрештою вмостяться спати в наметах.

«Дарма ви так скоро їдете. Вночі починається найцікавіше», — каже бунчужний на прощання. Як ми вже встигли підглянути у програмі, після відбою у них буде квест і замішування «слимака» о другій ночі. Може, десь там і схована розгадка зникнення дітей і персоналу табору з легенди?

Одним пластунам відомо.

Це був третій, завершальний, текст спецпроєкту про «Пласт» на Волині. У попередніх історіях розповідаємо про появу «Пласту» у 1920-х та її заборону польською, а потім радянською владами. А також про відновлення організації в Луцьку 90-х через історії людей, які були очевидцями цього.

Над статтею працювали:

• Текст — Іванна Реброва.

• Фото — Людмила Герасимюк.

• Редактура — Олена Лівіцька.

• Коректура — Ольга Дацюк.