На запах троянди йдемо вулицею Караїмською

На самісінькому початку вулиці — літній вечір. У порозі будинку, про який кажуть, що він несказанно давній, діти сидять на стільцях і їдять пельмені. Вечеряють. Пес біля них. Над ними на балконі стоїть красива молода жінка — чиясь мама — і киває: фотографуйте, мовляв, фотографуйте цю «святу вечерю» з Караїмської.

На вулиці вечірній рух і вайб. Раптом збоку озивається чийсь тато:

— Я вже вас тут бачив. Читав, що на нашій вулиці з часів караїмів зберігся один будинок. А який то?

Уже не вперше цього літа ходимо цією вулицею у Луцьку, фіксуючи її життя. Спочатку вона здавалася тихою, порожньою. З кожним разом набувала голосів.

1

«Моя покійна мати оповідала те, що чула від своєї матері. В давні часи караїмська вулиця Луцька була вимощена грубими дубовими дошками. Це зробили для того, щоб осінньої чи провесняної пори коні і люди не топилися в грязюці. Було то добре діло, але мало воно й погану сторону. Якщо вулицею їхала підвода, то від гупотіння кінських копит по мостинах і підстрибування воза здіймався такий шум, неначе це від вовка втікає сто бичків.

Одного разу проїздила караїмською вулицею якась велика пані, що прибула здалеку. Шестеро коней, що ними вона їхала, були запряжені в три ряди. Вони зняли великий гуркіт. Невважаючи на це, пані почула гарний спів, що долинав з одчиненого вікна. Пісня так її вразила, що вона послала слугу взнати, хто це так виспівує і якою мовою. Слуга приніс відповідь, що то співають караїмські діти в мідраші».

Цей шматочок зі спогадів Олександра Мардковича, луцького караїма і мого колеги, журналіста, видавця, письменника, який зростав десь на вулиці Караїмській, я тримаю як орієнтир.

На нинішній Караїмщині є так мало того, за що можна триматися. Тому тримаюся за звуки. За гуркіт від тупоту кінських копит. Уявний. За такий же спів караїмських дітей. За рамки кількох вікон будинку караїмської гміни (в ті часи так називали адмінбудинок громади), що втрималися тут. За запах троянд, про які раптом згадає жінка на ім’я Наталія, яка народилася в 1962 році, тут росла й пригадує хіба кілька імен, старого Самуїла Ешвовича в орденах і троянди у дворі караїмів, які жили тут ще в 90-ті. Бо потім Ешвовичі розлетілися та роз’їхалися, як і вся маленька луцька спільнота, для якої ця вулиця колись була особливою, бо — своєю.

Йду на Караїмську вкотре за це літо. Хочу зловити там життя. Йду повільно, вдивляючись в цеглу будинків по обидва боки. У вікна. В калюжі. Так хочу зловити в очах дітлашні, яка гониться тут з м’ячем, щось караїмське, щось від вітру, води і Криму, тяглість крові. Але нічого не ловлю. Не знаю, як робити репортаж про те, чого нема.

— Сфоткайте нас! — кричать діти. — І нас! І нас!

Поки минаємо дітей, зазираємо у двори, чуємо раптом: «Вас знімають!». У вікні одного з будинків стоїть молодий чоловік з телефоном: «В Тік Ток». Я не без іронії прошу його вийти з квартири і вести ту зйомку не через скло, раз уже так сміливо. Той усміхається беззубо і запитує:

— Їх там нема? Точно?

— ТЦК?! — таки допетрала я, знаходжу духу сказати хіба: — Нема.

Він, за легендою, з Марганця (місто на Дніпропетровщині), переїхав, життя побило, жінка покинула, про Караїмську знає лишень те, що кожного ранку о 9:20 «машина ТЦК їде сюдою», просто повз його вікно: «Туди і зразу назад. Мій хазяїн то ше спить, а я їх січу, як часи. Бо я їх не переношу».

Вулиця жива, люди в ній — не прикрашені. Зі словами «дивіться, шо в мене є» відтуляє чи кофту, чи куртку і показує великого ножа у внутрішній кишені. Я знаходжу сили сказати: «Ого», він усміхається: «В „Аврорі“ купив».

Якийсь час цей перший зустрічний на Караїмській іде з нами, розказує про сусідів, а тоді просить провести назад, бо самому, мовляв, ходити йому страшно — раптом що. На прощання бажає цікавої мандрівки вулицею, забув про ножа, і каже, що в мене «голубі зрачки», маючи на увазі очі, мабуть.

Де там голубі.

2

У луцькому довіднику за 1985 рік з домашніми телефонами лучан є одна адреса, яка щось таки говорить про Караїмську. Щонайменше — одна. «Эшвович Г. М. Калинина, 24 2-32-19», — читаю там. В заявах 1942 року, які караїми в період німецької окупації подавали в міську управу, щоб отримати посвідки, і які мені якось показав генеалог Артур Альошин, адреса Ешвовичів — Караїмська, 28. Це фактично остання родина луцьких караїмів.

Ешвовичі (нащадки тих, про кого розповідають довідники та архіви) на Караїмській і справді вирощували троянди в себе за хатою. У 90-ті продавали їх у центрі міста. Це був час, коли торгувати наважувалися дуже сміливі і легкі на підйом люди. Пам’ять багатьох ще трималася спогадів про кару за спекуляцію (дуже популярну статтю тим, хто неугодний радянському режимові).

Аж до 1920-го нинішня вулиця Караїмська ділилася надвоє: на Караїмську і Боніфратську. Зрештою, стала довгою, біжить уздовж річки і вміщає в собі силу-силенну історії. У 1944-му, коли радянська влада завершила тут з війною та утвердилася вдруге (бо вперше у 1939), історію пробували писати по-своєму: Караїмську назвали вулицею Калініна.

Самому Михайлу Калініну залишалося два роки до смерті. «Дядько Калінін», російський революціонер і совєтський діяч, займав різні посади у ЦК ВКП (б). У 20-ті роки їздив регіонами України і «збирав» харчі для голодуючих територій Росії, в той час, коли в українських селах теж голодували. З 1938 до 1946 був головою президії Верховної Ради СРСР. Хтось думав, що його слава затьмарить історії караїмів, але де там. З Незалежністю Караїмська відновила свою назву.

Один із найдосвідченіших дослідників минулого Луцька Петро Троневич стоїть на самісінькому початку Караїмської нині, на розі будинку, що навпроти музею Луцького братства, і міркує:

— Починати звідси Караїмську не дуже правильно. Караїмська — там, від кірхи до синагоги. Ось так вниз спускалася річка Глушець, — показує позад себе. — Там теж був міст через Глушець, на ньому розвантажували товари: з Гнідави (околиця Луцька, — ред.) їх везли човнами по Стирцю, тоді в Стир, тоді в Глушець. Біля мосту стояли журавлі, наче у портах, ними товар піднімали з човнів, перекладали на вози — і на ринок. А тут поруч була площа Ринкова довгий час. Тут же внизу були й торгові склади, а отам за колишнім приміщенням фабрики побутової хімії стояла церква святого Афанасія. І то була церква всіх приїжджих купців. Вони прибували по воді, Стиром, бачили церкву — йшли молилися і дякували Богу за добру торгівлю. Церква достояла до 17 століття. А караїми теж були купцями.

Спускаємося вулицею все глибше. Він показує двоповерховий житловий дім з квартирами і згадує монастир боніфратрів. Ще раніше десь в тому місці стояв костел святого Якова. Після пожежі 1781 року боніфратрам віддали костел Якова — вони осіли тут і трохи набудували.

— Ми шукали якось сліди монастирів боніфратрів, і ось цей будинок дуже схожий на будівлю того часу, — Петро Олексійович показує на дім, у дверях якого діти їли пельмені. — Можна зайти в двір костелу, він зберігся. А ще тут точно був цвинтар, бо біля кожного храму він мав бути.

Ми далеко не єдині хто отак шукає сліди.

Якось письменник та етнограф Юзеф Крашевський, який багато писав про Волинь (в період, коли та була у складі Польщі) і досліджував Луцьк також, навіть викупив руїни костелу, аби його зберегти. Втім, їх таки розібрали. І Крашевський тужив з того приводу. «На жаль, ми завжди шукаємо образів десь далеко за собою, перед собою і — ніколи коло себе», — писав.

— Олено, якби ви знали… — не менш тужливо каже Троневич. — Оце перша моя пропозиція. 1989-й рік, перейменовували вулиці, і я розробив на все Старе місто відновлення старих назв. Тут квартали малі, і вулиці мали б бути малі. Взяли Данила Галицького, взяли Драгоманова, бо то були політики, українці і патріоти. Але от — замість Вірменської зробили вулицю Галшки Гулевичівни. Тут же завжди була вулиця Вірменська! Натомість робили і Хлібну, і Паші Савельєвої… І ми не повернули Вірменську. Як то вбиває.

Справа — вірменська церква (тепер житловий будинок). Зліва — Покровська (нині УПЦ МП), а в її дворі й колишня церковноприходська школа, збудована в часи Російської імперії. На місці лютеранської кірхи (тепер баптистської церкви), що десь посередині Караїмської, до середини 18 століття був костел Діви Марії луцьких кармелітів, теж католицького монашого ордену. Потім німці-колоністи збудували тут собі храм, а тоді совєти в ньому розмістили архів. Трохи далі над Стиром до 70-х років минулого століття стояла кенаса (храм караїмів, а потім теж архів друкарні), а за дорогою — синагога (єврейський храм, а тоді спортзал).

Суміш церков та часів оточує Караїмську нині з усіх боків, додає їй шарму, сакральної причетності до ого якого минулого цього міста. Натомість від мирського життя на Караїмській досі дві площі — Житня і Кінна. На одній торгували зерном, на іншій — кіньми.

Колишня Кінна площа — майдан між караїмським та вірменським кварталами. Тут аж до 1940 року продавали коней. Нині тут великий вимощений каменем простір перед кірхою, багато автівок (коні вже не ті), та ж таки кірха і маленький магазин при чиємусь дворі з вивіскою «Добро», який я ніколи не бачила відкритим.

Від магазину «Добро» і починається давній караїмський квартал — місце, де від 14 століття у Луцьку селилися караїми, корінний народ України.

3

Ще один вечір і одна мандрівка, щоб зрозуміти вулицю. Рухаючись від магазину «Добро», швидко звертаю в коротенький провулочок Петрусенка і опиняюся поруч із річкою. Стир спокійний. Але не дуже тут олюднений.

У літні вечори здається, що вся Караїмська у цій частині наповнюється запахом річкової води. Будинки навколо охайні, надто мало старих вікон. Я шукаю три — до дороги, які б точно мали бути на цій вулиці як давній караїмський слід.

За легендою, яку вже ніхто не може ні підтвердити, ні спростувати, у типовій караїмській хаті мусило б бути три вікна до дороги. Одне вікно — Богові, друге — Вітовтові, третє — собі. Караїмських хат на Караїмській, здається, й не зосталося. Я бачу дім, в якому три вікна до дороги, міцно вдивляюся в нього і минаю. З вікон пахне вечерею… Не Богові, не Вітовтові, а собі.

Раптом Караїмська дуже близько добігає до річки і робить від неї поворот. Десь колись тут був прохід до води. І коли у 30-х роках на березі Стиру, поруч із кенасою, караїмським храмом, що тут стояв уже кілька століть, стали зводити будинок для громади, то лучани навіть перечили: загородять же. Але міська влада на звернення відповіла однозначно: то земля громади караїмської, вони мають право там будувати.

Так постав будинок на Караїмській, 26. Стіни, в яких тут найцікавіше ловити сліди минулого. Я зіставляю побачене з малюнком 30-х років, що ним поділилася якось історикиня Олена Бірюліна. «Караїмський гмінний дім або плебанія в Луцьку за проектом Францішка Кокеша, 1939 р. Матеріали з монографії Анни Сулімович, Прага, 2017 рік», — серед вікон, частина яких уже змінена, раптом впізнаю такі ж рами.

Паркан прочинений, йду вглиб двору до однієї з квартир (будинок гміни давно обжитий людьми і поділений на різні помешкання), довго гукаю у відкриті двері. Ті тримаються на гумці, зачепленій за круглу ручку з візерунком. Тиша.

Нікого ніде — і ми з фотографкою почуваємося незручно. Так, наче зайшли у храм без дозволу. Поруч і справді колись був храм. А в цьому домі — квартира газана, караїмського священника. Втім, важко сказати, які з дверей на Караїмській, 26 вели до газана. Будинок від річки ще цікавіший. З горішнього поверху до берега спускаються металеві сходи. На терасі вгорі (а тераса в будинку лишилася від первісного задуму) хтось поставив крісла для відпочинку. З тераси видно Стир, зелень і небо над Луцьком.

Господар ще однієї з квартир саме при дорозі. Каже: знає, що живе у гміні. Десь у нього є старий ключ, що «мабуть, ще з того часу». Оселя з грубезними стінами і чоловік жартує: продасть охоче і кажіть, що це «крєпость». Вона «в три кірпічі».

Збоку до двоповерхової «крєпості», фасад якої уже добряче змінений сучасниками, примикає одноповерхова частина споруди. І коли дійти до його краю, над старим вікном можна побачити красиву різьблену хвильку над рамою.

— Йдіть знімати інших! В них гарніші хати, — суворо скаже жінка старшого віку десь з глибини того ж двору.

— А де-де була кенаса? — натомість запитає чоловік, який нині мешкає на місці будинку Ешвовичів, що був поруч із гміною, і колись купив тут дім у цієї родини. І вкотре за останні вечори відкриваю старі світлини в своїй галереї, слухаю навзаєм поради про те, що на дорозі краще б тут замостити ями і писати про це. Показую кенасу: отут, поруч, позаду вашої садиби чи десь на її задвірках. І чую:

— А-а-а-а…

Вечір триває. Вода продовжує рухати життям Караїмської: старший чоловік веде малу внучку до колонки, що збереглася. Несуть пластикові місткості. Чи внучка його веде. Дід каже: ритуал.

Кінець вулиці впирається в синагогу, а з цієї її частини з дворів стежки втікають на Жидівщину, в колишній єврейський квартал. Караїми жили поруч із євреями, але завше доводили свою окремішність і право бути караїмами.

4

Дороги і вулиці в цій історії нагадують якесь нещадне плетиво.

Пані, що їхала підводою Караїмською і чула спів дітей у мідраші, згодом загітувала декого з луцьких караїмів поселитися в її стороні, у селі Кукизів на Львівщині. Так і там з 17 століття осіла невелика громада. А у 30-х роках 20 століття від неї вже майже не лишилося сліду, крім мацев старого цвинтаря. Дід Олександра Мардковича був останнім караїмом, який не хотів їхати з Кукизова і до останнього глядів його порожню кенасу. Не піддавався навіть на вмовляння баби, родина якої була з Луцька — повертатися в місто її дитинства.

Натоді Кукизів і вся Галичина були під Австрією. Луцьк та Волинь — під Російською імперією. Дід казав: вивезуть його тільки по смерті, як і гехал (шафа для сувоїв Тори) з кенаси, який не віддавав нікому.

Дуже любив коней, об’їздив ярмарки всього Поділля. До останнього кликав караїмів до себе, в Кукизів, та не міг поїхати звідси у Литву чи до Луцька — «як дуб, що корінням угруз в рідну землю і несила зрушити його з місця». Помер, коли захворів і впав з коня.

Тоді баба зібрала речі і поїхала в Луцьк. На місці батьківського обійстя застала руїни. Діти останнього кукузівського караїма жили бідно. А внук з останніх сил намагався зберегти громаду караїмів у Луцьку, написавши і видавши про них силу силенну статей та історій. Помер, і його могилу зрівняли із землею, розбудовуючи Луцьк. Або просто — зрівняли, бо в тій країні ніколи не оглядалися на малі корінні народи.

Караїми вміли писати найкращі історії своїх родів.

Мурований дім Мардковичів, писав він сам, в час його дитинства стояв навпроти кенаси на Караїмській. Тепер в тому місці стоїть сіра покинута кам’яниця.

5

— Ми назвали це ковальським скарбом.

Петро Троневич стоїть на дорозі недалеко від колишньої гміни. По одну руку від нього зіржавілий паркан, списаний різними іменами, зізнаннями, зітханнями, прокльонами та іншими свідченнями життя. Але він стоїть над каналізаційним люком.

Напочатку 90-х чи геть вкінці 80-х комунальники копалися у каналізації в цьому місці, стався прорив чи щось таке. Раптом наткнулися на метал. Покликали працівників історико-культурного заповідника, які зналися на знахідках в Старому місті. Одним з них тоді був Петро Троневич. Тоді викопали металеві предмети, видається, з якоїсь кузні. Можливо, вона колись була десь тут. У мішку знайшли кілька давніх замків та інструменти коваля.

Речі забрали на збереження в заповідник, зареєстрували знахідку і навіть написали про це в місцевій газеті. Чи досліджував хто, чим вони цікаві? Де вони? Чи є в нас ще експонати з караїмського життя, які могли б ілюструвати цю історію? Ніхто вам не покаже жодної речі з караїмської хати чи кузні, що лежить десь у луцьких музеях, бо її нема. Бо їх не збирали. Бо…

Телефоную у заповідник. Відтоді там змінилося так багато. Кажуть: немає часу, треба готуватися до вагомої події в світлі створення історичного кварталу в Старому місті. І, мовляв, якщо той, хто розповідав, де це і що це, має час, то хай шукає.

Хай.

Може, найбільший скарб цього репортажу ще попереду.

Запах пельменів змішується із запахом зерна, кінського поту, річки, чиєїсь вечері з кінишами та кибинами, стародруків з бабинця спаленої кенаси, вже чужих троянд у колишньому дворі Ешвовичів і перетворюється у запах забуття.

Репортаж опубліковано у межах проєкту «Караїмщина. Ті, що зникають» — про минуле луцької громади караїмів і його відгомін. Караїмщиною лучани здавна називали території, де жили і господарювали караїми.

Дотепер це частина луцької землі, за яку тут тримався маленький народ, що віками доводив своє право бути. І продовжує.

Спецпроєкт «Караїмщина. Ті, що зникають» підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи. Його зміст є виключною відповідальністю редакції misto.media і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.