Листопад. Стоїмо

Минуло 12 літ, відколи Луцьк жив у наметах біля ялинок, штурмував ОДА і ховав Героїв Небесної Сотні. Поговоримо?

Четвер 21 листопада 2013 року. Пізно ввечері кілька десятків людей зібралося на Театральному майдані Луцька. Так місто долучилося до хвилі протесту, що вже здіймалася в Києві. Тоді уряд президента Віктора Януковича призупинив підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом та заявив про намір посилення співпраці з Митним союзом .

Акція протесту розпочалася з кількох постів у соцмережах. Луцький журналіст інформаційної агенції «ЗІК» Мирослав Ватащук написав у Facebook: «Є ідея потусити в центрі. З прапорцями України і ЄС. Хто за?». О 21:00 рушив туди сам.

До опівночі до нього приєдналося близько тридцяти однодумців — громадські діячі, журналісти, місцеві депутати. Співали повстанські пісні, пили чай.

Тоді серед перших активістів на майдані був і нинішній депутат Волиньради, натоді підприємець Іван Мирка. Дістав свій давній прапор з помаранчевого тюлю часів Помаранчевої революції й пішов у центр. Здалеку побачив Мирослава Ватащука у світловідбивній безрукавці «press», з ним уже були Богдан Шиба (колишній мер міста Луцька і рухівець у період боротьби за незалежність), Анатолій Вітів (волинський свободівець).

Іван, згадує, настрій мав нікудишній: «Ніби летиш в прірву спиною, а прекрасне майбутнє віддаляється, і ти дивишся на нього, проводжаєш. І повітря, здавалося, таке було густувате. Тоді я зблизився з тими, хто знайшов мужність і силу (протистояти владі — mm)».

Це була точка відліку Євромайдану, який через брутальні дії влади переріс у Революцію гідності.

«Ніхто тоді подумати не міг, яким потужним революційним рухом стане спонтанна акція протесту», — міркує сьогодні Мирослав Ватащук.

Пройшло 12 років. Виросло покоління, яке не пам’ятає тих днів. misto.media розповідає, як Революція гідності відбувалася у Луцьку, якими і про що були її ключові моменти, де сьогодні люди тих подій і що скаже один із найактивніших її учасників.

Як починався Євромайдан у Луцьку

22 листопада на Театральному майдані знову зібралися люди — здебільшого молодь із громадських організацій «Національний Альянс» та «Батьківщина молода». Тримали в руках державні прапори, картонні аркуші з написами на підтримку євроінтеграції, термоси з чаєм і лотки з канапками.

«Ми вимагаємо, щоб влада ухвалила всі необхідні євроінтеграційні рішення. Ми готові залишатися тут, ставити намети, ночувати. Це новий майдан — але вже за Європу», — сказала тоді прессекретарка «Національного Альянсу»  Юлія Грищук.

До обіду побільшало людей — долучилися представники партій «Свобода», «Батьківщина» та «Удар». Активісти розмалювали кілька плакатів, поставили перші два намети. Під час коротких перерв пили чай і ділилися їжею.

З’явилися столи для збору підписів за євроінтеграцію — протягом двох днів понад сім тисяч лучан засвідчили свою підтримку. Документ планували передати до Києва разом зі зверненням від громади.

Ввечері стартував автопробіг: близько десяти машин і кільканадцять велосипедистів рушили вулицями міста з прапорами України та Євросоюзу. Гучна колона їхала за маршрутом тролейбуса № 15 — від Театрального майдану, вулицею Винниченка, проспектами Перемоги, Соборності, Відродження, Волі. Учасників супроводжували працівники державтоінспекції.

Наприкінці дня на майдані залишилося близько сімдесяти людей. Десятеро з них ночували в перших наметах біля ялинок навпроти пам’ятника Лесі Українці.

Сцена на Театральному

Кількість мітингувальників зростала щодня: 24 листопада зібралося майже дві тисячі лучан, 27 листопада — вдвічі більше. До страйків приєдналися студенти, площа рясніла кольоровими плакатами: «ЛНТУ за ЄС!», «Студенти обирають Європу».

25 листопада депутати Луцької міської ради ухвалили рішення про підтримку резолюції народного віча «За європейську Україну» та розмістили прапор Євросоюзу на приміщенні мерії.

На Театральному майдані з’явилася сцена, з якої зверталися до громади місцеві депутати, активісти, священники, виступали музичні гурти. Мешканці приносили мітингувальникам чай, каву, закрутки, теплі речі. Місто згуртувалося в єдину спільноту.

Усе змінилося в ніч на 30 листопада, коли в Києві влада силою розігнала мітингувальників з майдану Незалежності. Тоді площу оточило близько 2 000 озброєних спецзасобами бійців «Беркуту» , які застосували вибухові пакети, били людей кийками.

Події у Луцьку розвивалися як реакція на ситуацію в Києві. На народному вічі 1 грудня  активістка луцького Євромайдану, голова «Національного Альянсу» 24-річна Майя Москвич оголосила: «Євромайдан закінчився, угоду не підписали. Але є нова мета: ми вимагаємо відставки уряду й імпічменту президента! Білорусі в Україні не буде!». Учасники вимагали відправити уряд і президента у відставку, звільнити голову Волинської облдержадміністрації Бориса Клімчука та розпустити Волинську обласну раду.

Вранці 2 грудня багатотисячний натовп рушив до облдержадміністрації. Борис Клімчук (у минулому — дипломат і вже вдруге голова Волинської ОДА, вперше — при Кучмі) тоді сказав журналістам: «Я не роблю політичної кар’єри. Може, в цьому моя перевага над іншими. Губернаторами в тому числі. Я думаю, що зробити далі. Скільки там часу залишилося. Всі ж розуміють. Ну, рік-півтора. Потерпіть дєдушку. Не так погано керую областю, як декому здається. Нормально я керую».

Кілька політиків, серед яких тодішній депутат облради та засновник «Нацальянсу» Ігор Гузь, пішли в приміщення облради і винесли звідти три портрети Януковича. Перевернуті догори дриґом фото понесли проспектом Волі на Театральний майдан.

Як судили Майю Москвич та інших

Проти активістів розпочалася хвиля судових справ. 12 грудня Майю Москвич викликали на допит у (тоді ще) міліцію. Справу проти неї і ще п’ятьох учасників Євромайдану  відкрили через нібито «наругу над портретами президента Януковича». Мітингувальників звинуватили у хуліганстві.

У ніч з 16 на 17 грудня Луцький міськрайонний суд обрав для Москвич запобіжний захід — два місяці домашнього арешту. Їй заборонили виїжджати за межі Волинської області, з’являтися на Театральному майдані та зобов’язали носити електронний браслет.

Прокурор Вадим Приймачок заявив, що активістка використовувала мирні зібрання для власних політичних цілей. З його слів, учасники акції незаконно винесли з обласної ради три портрети президента вартістю 540 гривень, а Москвич зі сцени закликала один спалити, другий повісити на дереві, а третій — віддати людям на самосуд. Слідчий у справі Юрій Маркевич наполягав на арешті, аби дівчина не могла «впливати на громадськість через соцмережі».

Під судом, який тривав від 9 ранку до опівночі, зібралися десятки людей. Вони співали гімн, тримали плакати та скандували: «Майї — волю!».

Штурм облдержадміністрації

22 січня стало відомо про перших загиблих на майдані Незалежності: 21-річний Сергій Нігоян із Дніпропетровщини загинув від пострілу в голову, а 25-річний білорус Михайло Жизневський — від поранення в серце. Того ж дня в лісі під Києвом знайшли тіло львів’янина Юрія Вербицького — активіста Майдану, якого напередодні викрали з лікарні. На його тілі були сліди катувань.

У регіонах розпочалися штурми. Активісти пікетували адмінбудівлю Волині 24 січня. Вимагали відставки очільників області Бориса Клімчука та голови облради Володимира Войтовича. Під свист і вигуки: «Ганьба!» Борис Клімчук вийшов до мітингувальників з бокового входу. Люди зустріли його криками та вимагали написати заяву про відставку.

Площа перед ОДА була заповнена вщерть. Міліція стояла навколо будівлі, під самісінькими її стінами, але не втручалася. Клімчук пішов у натовп, став перед людьми на коліна й попросив, щоб протест залишався мирним. Коли він спробував повернутися до приміщення, аби нібито написати заяву, мітингувальники не пустили — сказали, що принесуть папір і ручку на площу, й зімкнули коло.

Перший заступник голови обласної адміністрації і керівник облосередку «Партії регіонів» Олександр Башкаленко намагався провести Клімчука до будівлі, але почалася штовханина. Ігор Гузь, який супроводжував Клімчука, закликав відступити, проте натовп не слухався й наполягав, щоб губернатор написав заяву перед ними.

Нардеп від «Свободи» Євген Мельник повідомив, що Клімчук пообіцяв мітингувальникам одне, а в кабінеті думає про інше. За його словами, у кабінеті «плетуться інтриги», і головну роль у цьому відіграє Башкаленко, який нібито заважає Клімчуку підписати відставку. Під тиском Клімчук погодився, але попросив зробити це після того, як мітингувальники розійдуться.

У холі будівлі перебувало близько тридцяти правоохоронців у формі. Перед кабінетом Клімчука зібралося з півтора десятка людей, які скандували «Слава Україні!». Невдовзі голова вийшов до людей у коридор і заявив, що написав заяву про відставку, щоб уникнути кровопролиття. Виконувачем обов’язків голови облдержадміністрації став перший заступник Бориса Клімчука — жорстокий та слухняний регіонал Олександр Башкаленко.

Уже 5 лютого до Луцька представити нового голову ОДА приїхав віцепрем’єр-міністр Костянтин Грищенко: вручив Башкаленку орден «За заслуги» і букет квітів. Це була промовиста показуха режиму Януковича: нагородити слухняного Башкаленка й заодно принизити Клімчука, який став на бік народу.

Пікет міліції

19 лютого — переломний і найбільш емоційний день Революції гідності в Луцьку. Після загострення подій у Києві голова волинського «Правого сектору» Павло Данильчук закликав активістів блокувати правоохоронні структури, аби не допустити силового розгону луцьких мітингувальників та стягнення правоохоронців до столиці.

Спочатку колона рушила до міськвідділу. В будівлі було порожньо — лише начальник та кілька працівників. Активісти забрали звідти міліцейські щити та попрямували в обласне управління. Там уже були всі силовики області та спецпризначенці «Сокіл». Озброєних автоматами спецпризначенців було видно у вікнах.

Розлючені люди розбирали бруківку та жбурляли по шибках, хтось кинув у будівлю коктейлями Молотова . Від цього зайнялося кілька кімнат управління. Міліціонери застосували проти мітингувальників сльозогінний газ та світло-шумові гранати.

Лучани вимагали, аби до них вийшов начальник обласного управління міліції Олександр Терещук, а міліція присягнула на вірність народу. Чоловік вийшов, порадив дотримуватися порядку і не захоплювати приміщення — волинська міліція озброєна і готова наводити порядок у місті.

Переговори з головним міліціонером області продовжилися всередині управління у супроводі самооборонівців та журналістів. Урешті правоохоронці здалися — склали зброю та покинули приміщення. Терещук пообіцяв, що волинський спецпідрозділ «Беркут» не поїде в Київ, а буде дислокуватися на вулиці Загородній.

У цей час в одному з кабінетів обласного управління знайшли Олександра Башкаленка разом із його заступником Олександром Курилюком. Чиновників вивели з приміщення. Присутні вимагали, чекали, що Башкаленко складе повноваження. Однак цього не сталося. Емоції в натовпі зашкалювали. Посадовця вивели на сцену Євромайдану. Там ситуація загострилася: регіоналу влаштували «холодний душ», обливши мінеральною водою з п’ятилітрової пляшки.

На трофейному міліцейському щиті з’явився папір та ручка, аби голова облдержадміністрації таки написав заяву про відставку. Башкаленко відмовився, мотивуючи тим, що може багато корисного зробити для волинян на своїй посаді. Протестувальники посадили його на сцену та прикували наручниками до металевої труби. Згодом його передали в руки опозиції, яка повернула губернатора однопартійцям. Тоді за Башкаленка заступився сам Путін в ефірі російського телебачення: «Цепями, наручниками на площади приковали, зимой в холодное время обливали водой. Это что такое?» — обурювався президент Росії.

Відео надане активістом луцького Євромайдану Іваном Миркою. Він зафільмував піковий день луцького протесту: штурм будівлі обласного управління МВС 19 лютого 2014 року.

Мітинги збирали все більшу кількість людей. Владці навіть тоді думали, що «пропетляють» між дощиком. Знали, що русня і українські перевертні готові були душити майдан. Але не вийшло.

Задача була водночас проста і складна — заблокувати держоргани, не допустити кровопролиття, безпорядків і нищення держвласності, публічно перетягнути їх на свій бік. Тоді ми зрозуміли, що таке маса людей і на що вона здатна.

Іван Мирка,
активіст луцького Майдану.

Перезавантаження

Градус напруги не спадав. Громада вимагала люстрації — повного «перезавантаження» влади. Ввечері 19 лютого мітингувальники рушили до стін Волинської облдержадміністрації та облради. До будівлі зайшли без перешкод: чиновники та правоохоронці заздалегідь залишили приміщення, тож активісти (серед яких «Самооборона Волині»  та місцевий «Правий сектор» ) одразу взяли контроль над облрадою. Всередині поставили патруль, сходові марші забарикадували меблями, облаштовували медпункт, їдальню та штаб для координації подальших дій.

Вранці 20 лютого 48 депутатів прийшли на засідання 23-ї позачергової сесії обласної ради. Депутат Луцької міської ради і лідер «Правого сектору» Павло Данильчук звернувся до них із заявою: «Ми хочемо, щоб на Волині влада змінювалася. Домовилися з силовими структурами, що кровопролиття не буде. Сподіваюся, ви також підготуєте звернення щодо ситуації в державі. Наша вимога — влада має змінюватися, і змінюватися на місцях».

Данильчук закликав обранців змінити голову обласної ради Володимира Войтовича (ще раніше він уже написав заяву з проханням звільнити його з цієї посади, мотивуючи бажанням уникнути кровопролиття) та його заступників, створивши «народну раду». У разі невиконання вимог він попередив: «Ми вас не випустимо». На дверях сесійної зали стояли люди в масках та камуфляжі.

На сесії 20 лютого Башкаленка, який напередодні зазнав громадського гніву, не було. Подейкували, поїхав до Києва.

Тоді депутати продемонстрували єдність — більшістю голосів обрали нового голову облради. Ним став батьківщинівець Валентин Вітер. Його першим заступником призначили свободівця Олександра Пирожика, а заступником — обранця з «Батьківщини» Ігоря Гузя. На засідання прийшли головні силовики області — начальник міліції Олександр Терещук, генпрокурор Андрій Парака та начальник СБУ Юрій Гетало. Вони виступили зі спільною заявою про співпрацю силовиків і громадських формувань задля збереження порядку.

У цей час до сесійної зали постійно надходили новини про масовий розстріл у Києві. Поки тривала сесія, у столиці вбили майданівця Івана Тарасюка з Олики. Цього ж дня загинули і Василь Мойсей з Луцька, і Сергій Байдовський з Нововолинська. Депутати кілька разів вшановували хвилиною мовчання загиблих земляків.

Плине кача

23 лютого 2014 року центр Луцька знову заповнений людьми. До Свято-Троїцького собору не підійти — понад 20 тисяч лучан заполонили площу, щоб попрощатися й віддати останню шану Герою Майдану — 21-річному Василю Мойсею (позивний Крук). Це були перші похорони в Луцьку, на яких лунала «Плине кача» .

Хлопець загинув від вогнепального поранення в груди. Вранці 20 лютого на Інститутській у нього влучив снайпер. Юнака не врятував цивільний бронежилет — куля пошкодила важливі кровоносні судини.

Траурна хода проводжала Василя Мойсея до місця його спочинку на луцькому меморіальному комплексі «Вічна Слава». Здавалося, похоронній процесії немає кінця-краю: ліцеїсти з блакитно-жовтим стягом, духовий оркестр, молодь з квітами та вінками, священник, побратими Друга Крука з домовиною на плечах, рідні, друзі, просто лучани. Багатотисячна юрба співала гімн і вигукувала: «Герої не вмирають!».

Протягом усього прощання від труни не відходив побратим загиблого, який був з ним в останньому бою. Не ховаючи сліз, він закликав не пробачати смерті Героя Небесної Сотні й пам’ятати ціну свободи.

Коли труну опускали в землю, тричі пролунали постріли з гармати. Василя Мойсея поховали як героя. Це був наймасовіший і найстрашніший похорон у Луцьку.

Вітер революції

У центрі міста ще довго стояла майданівська сцена, тривали акції. Потім революція набула іншого розвитку подій — почалася війна.

Уже на початку березня медіа повідомили: Волинь зустрічає перших біженців з Криму.

Долі учасників революції склалися по-різному. Координаторка луцького Євромайдану Майя Москвич із серпня 2014 року доброволицею пішла воювати. Після початку повномасштабного вторгнення знову взяла до рук зброю. Нині звільнена в запас. Дівчина заснувала клуб стрільби із лука «Луцькі соколи» та стала однією з перших учасниць національної збірної Invictius Games.

Самооборонівець Сергій Чуріков продовжив розвивати започаткований ще в 2007 році бізнес з виробництва та постачання металевих конструкцій Eurostandart, а в перші дні повномасштабного вторгнення долучився до волинської територіальної оборони. Нині — командир взводу 100-ї бригади.

Активіст «Самооборони Волині» та підприємець Сергій Рижков поповнив лави прикордонників. Тодішній заступник голови облради Ігор Гузь став двічі нардепом Верховної Ради — восьмого та дев’ятого скликань (у 2014 та 2019 роках).

Свободівець Олександр Пирожик на початку повномасштабного вторгнення долучився до луцької тероборони, нині воює на передовій у лавах ЗСУ. У грудні 2023 року командувач сил територіальної оборони нагородив молодшого сержанта Олександра Пирожика медаллю «За вірну службу» ІІІ ступеня.

Іван Мирка після революції очолив департамент інфраструктури та туризму Волинської облдержадміністрації. У вересні 2018 — червні 2020 років головував у облосередку партії «Європейська Солідарність». Нині — заступник директора приватного підприємства «Шлях» і депутат обласної ради.

Самооборонівець Микола Собуцький після революції у складі місії «Чорний тюльпан» привозив тіла загиблих українських військових з поля бою додому. Нині — депутат Боратинської сільради, військовослужбовець.

А Мирослав Ватащук, який першим зробив заклик вийти на майдан, досі журналіст, волонтерить, розвиває волонтерський проєкт «Медіа-кава».

Уже під час повномасштабної війни загинули волинські майданівці Іван Газюк, Олександр Мартинюк, Юрій Сілюк, Ігор Грабко.

«Майдан не переміг. Але дав нам право бути Україною»

Павло Данильчук — одне з основних облич волинського Майдану. Досить публічний раніше, нині рідко ділиться емоціями.

Після вторгнення російських військ на схід України у червні 2014 року, разом із волинськими бійцями «Правого сектору» вирушив на фронт у складі добровольчого батальйону «Азов». Упродовж 2010—2020 років — депутат Луцької міськради. Сьогодні — військовослужбовець Збройних сил України.

Саме Павла Данильчука misto.media попросили резюмувати 93 дні луцького Євромайдану. І залишимо тут ці думки про революцію монологом.

— Пам’ятаю, як побачив пост у соцмережах про те, що збираються люди в Києві. Прийшов на луцький Театральний майдан пізно ввечері — там уже були активісти-журналісти, представники тодішньої місцевої опозиції з прапором Європейського Союзу. На той час я не вірив у серйозні протестні рухи.

Це усвідомлення прийшло на першій акції 23 листопада 2013 року в Києві. Акцію нібито організували політичні сили, але робили це шаблонно, аби просто провести. Тоді вийшло дуже багато людей, трапилися перші сутички — активісти не розійшлися після мітингу, як закликали депутати, а пішли в урядовий квартал.

Відео наших суточок з правоохоронцями показували регіонали на сесії Волинської обласної ради: «Дивіться, депутат міської ради Данильчук — провокатор!» і тому подібне. Вперше з’явилося відчуття, що є настрій й запал суспільства відстоювати Україну і не дати їй повернутися в бік Росії.

Багато моментів згадується. Таке кіно. Коли я вийшов на Майдан в місті Луцьку, побачив таку кількість людей, як ніколи досі за всю історію незалежності України. Насправді в часі це ж не так довго — з кінця листопада по кінець лютого. А таке враження, що пережитого було на кілька років.

Закарбувався в пам’яті майдан Незалежності перших днів: озирнувся на весь цей мурашник із багатьма наметами, тракторами, вогнями. Майдан тоді нагадував Запорізьку Січ, де українці організовували свою мінідержаву, яку ми потім поширили тимчасово на всі регіони.

З 1 грудня працював по лінії самооборони від «Правого сектору». Тоді ж на столичному Майдані утворилася наша 35-та сотня — «Волинська Січ». Під час штурму обласного управління міліції 19 лютого дізнався про першого загиблого з нашої сотні Сашка Капіноса. Новина дуже підкосила. Тоді усвідомив, що відбувається в Києві.

Наступного дня — загибель інших хлопців. Новинами 20 лютого накрило. Ці похорони потім… Суцільний дизморал. Пам’ятаю, всі щось дзвонять, щось хочуть, треба було багато питань вирішувати. А стан був такий пригнічений.

Вважаю, ми не робили дзеркальні дії (владі — mm), не збиралися йти (мститися — mm) в будь-якому випадку. Поводились, як на мене, в цій ситуації ще досить толерантно, якщо можна так сказати. Якщо у когось і були певні емоції, вони були незначні. І це суто емоції.

Російська пропаганда і проросійські сили по сьогоднішній день називають основну тезу: якби не було Майдану, не було б війни. Українці, які ніде не були (на революції, війні — mm), нові покоління, яким не доносять правду про Майдан, — повторюють це. Навіть у війську стикаюся з непідготовленими бійцями. Це дуже ворожий аргумент, тому що Майдан не дозволив нам скотитися до тотальної русифікації.

Ви пам’ятаєте, що відбувалося в час Януковича? Зараз мало хто згадає щось, крім штучно утримуваного курсу долара й «хоч війни не було». Насправді країна скуплялася російськими олігархами. Йшла русифікація культури. Українська тодішня (станом на 2013 рік — mm) влада була уособленням Росії. Що говорити, якщо міністр оборони (Павло Лєбєдєв — mm), голова СБУ (Ігор Калінін та після нього Олександр Якименко — mm) були агентами ФСБ , громадянами Російської Федерації. Вони думали, що мирно нас погнуть. Майдан не дозволив цього зробити. Якби не Майдан, Україна була б зовсім іншою.

Вже через призму років ми можемо розуміти, сучасна війна з Росією почалася саме на Майдані.

Не все просто: несемо величезні втрати людські, територіальні, але все одно краще в боротьбі бути незалежними та єдиними й вільними, ніж те, що нам пропонувалося — проросійська політика «Партії регіонів».

Майдан заклав розуміння того, що вулиця (має силу — mm), українська влада завжди має рахуватися з громадянським суспільством. Так було завжди, лишень українська влада не завжди була демократичною.

Тому та молодь, яка сьогодні виходить на протести, реагує на несправедливість — це молодь, яка розуміє: Майдан дав їй право сказати, що вона думає навіть в часи воєнного стану.

Майдан не переміг, не зміг переламати до кінця всю систему — це процес, який не робиться швидко. Був певний переломний етап, але ми не змогли це все завершити, тому що почалася війна. Але Майдан став вибухом соціальним, національним — не дав скотитися і стати нам Росією.

Так, триває війна, але ця війна теж нам дає бути Україною. Формуватися як нації (Павло Данильчук, листопад 2025 року).

***

Революція гідності в Луцьку стала частиною загальнонаціонального спротиву, в який об’єдналися різні люди. Студенти, які ставили намети біля ялинок, активісти, які збирали підписи за євроінтеграцію, громадські активісти, місцеві політики, звичайні лучани, які приносили на майдан чай і закрутки, — усі вони стали частиною чогось значно більшого, ніж протест проти невиконаних обіцянок влади.

Нині часто можна почути думки, що події в обласних центрах тоді ні на що не впливали. Але насправді вони здіймали хвилю. І вчили відстоювати своє, реалізовувати право на протест.

Майдан не дозволив русифікувати і поглинути нас. Ті кілька десятків людей на Театральному майдані в листопаді 2013-го підхопили цю всеукраїнську хвилю протесту, що зробило неможливим повернення назад та продемонструвало готовність стояти за свої цінності до кінця.

Стоїмо.

P. S. Усі світлини, використані в цьому тексті, зроблені 19 лютого 2014 року в Луцьку під час акції протесту біля обласного управління МВС та Волинської обласної ради. Публікуємо частину цього архіву з дозволу його авторок — головної редакторки misto.media Тетяни Приймачок та журналістки Ірини Качан, які у 2014 році висвітлювали події революції у виданні «Хроніки Любарта». Використання світлин для поширення у медіа чи соцмережах лише з дозволу редакції.