Стефанида і довга дорога на Красне

Двічі бачила Стефаниду, двічі вона приходила на зустріч у капелюшках, підфарбовувала губи, залюбки позувала для фото і носила у сумочці термос із кавою, щоб зігрвати не тільки історіями. Їй — 91. Маленькою дівчинкою прийшла до Луцька пішки із села на Одещині. То була проща до рідної землі, яку здолали тисячі таких же депортованих, як Стефанида та її сім’я. Але до неї вони не дійшли. За підводами і шістьма (!) родинами простувала й корова Маруська. Маруська так і не полюбила волинську траву. А Стефанида любить «всяке різне життя».

1

Стефанида Супрунович переступає поріг парадного колишньої Луцької тюрми. Нині в одному її крилі — православний монастир української церкви, в іншому — храм. Досі називає цей уже натепер геть непарадний вхід у приміщення з двору — парадним. Ми не просимо дозволу сюди зайти, а втрапивши у двір одного вечора, відкриваємо двері та, як це часто буває, не можемо спинитися, щоб не йти далі.

Переступає і падає у тривалу мовчанку.

На якусь мить я починаю шкодувати, що привела цю жінку в цей двір.

Цей бічний вхід, каже Стефанида, і був парадним десятки років із минулого життя будівлі. Нині те, що за ним ховається, як ніколи раніше, свідчить про це минуле. Розмістити у стінах Луцької тюрми музичне училище, привести сюди дітей, вчителів, у камерах облаштувати класи, грати тут музику, у фоє завісити всю стіну величезною типовою соцреалістичною картиною з юнаками та юнками з музичними інструментами в руках.

Під стіною лежать мішки з картоплею та цибулею, стільці, якийсь робочий реманент. Поруч нагору ведуть старезні ковані впізнавані луцькі сходи Старого міста. Від контрастів парадного — мурашки.

Луцька тюрма — колишній монастир бригідок, нині — Замковий Свято-Архангельський монастир ПЦУ. У червні 1941 року — місце масових розстрілів, організованих НКВС напередодні німецької окупації. Від 2 до 4 тисяч осіб тоді загинуло у цих стінах, у переважній більшості — місцевих українців, ув’язнених радянською владою за націоналістичну діяльність. Будівля збереглася з 17 століття, з 1890-го стала в’язницею, нею фактично була до 1960-го.

У серпні 2016 року одну з поховальних ям із останками вбитих у 1941-му українців виявили та розкопали просто перед одним із входів до приміщення. Ті, хто розпорядилися повісити тут цю картину, десятиліттями закривали очі на те, що юнаки і юнки ходять по кістках розстріляних. Щоправда, місто завжди знало про цей злочин — боялося говорити. Десь аж у 80-х викладачі, за їх словами, почали частіше згадувати про справжнє минуле цих стін: відкривалося все більше правди.

Здається, Стефанида стиснулася у грудочку сухої землі.

Над нею — розвалений часом під’їзд. Монастир ще не обжився тут. На стінах — сліди різних епох. Можливо, це зумисне так, бо й направду добрим для міста рішенням було б — законсервувати щось із тюремного спадку і показувати людям як свідчення пережитого.

Стефанида ж у цих стінах досі бачить не тюрму і не монастир. Бачить тут — свою молодість і музичне училище. Депортована українка зрештою опинилася в Луцьку, виросла тут і викладала уроки російської мови та літератури, проводила в училищі вечори, мала свій літературний «кружок», споряджала колег на паради як вправна організаторка масових подій, завше цікавилася культурою. Так пройшло її найбільш свідоме луцьке життя. Дуже радянське.

Тепер, розповідаючи про той час, вона скаже ключові слова, які він у ній залишив: «Кожен намагався тихенько жити».

Жінка працювала в музичному училищі з 1959 до 1994 року: прийшла в стіни колишньої тюрми в 1960-му і пішла звідси на пенсію, коли освітній заклад переїхав: на перших луцьких мітингах, де бубнявіла незалежність, місто заговорило про розстріли у його стінах. Мітинги тоді зазвичай проводили поруч — на Замковій площі.

2025 рік. Ми зустріли її у капелюшку, енергійну, усміхнену, коли на Вірменській у Луцьку відкривали оновлений простір «Дім на Гальшки». Зі щирим сусідським інтересом, бо мешкає поруч, прийшла подивитися, як ревіталізували старий будинок. За її пам’яті — квартира-музей Паші Савельєвої, фінагентки і радянської підпільниці часів Другої світової, пам’ятник якій стояв навпроти Луцької тюрми, аж поки міф Паші не розвінчали.

Ця зустріч згодом розгорнулася у розлогу розповідь.

Про те, як земля нас тримає.

Про депортацію очима дівчинки, яка досі ховається у цій жінці та споглядає вже другу свою війну.

2

У ту пору Стефанида була Литвинчук.

Михайло та Ольга Литвинчуки на початок Другої світової були однією із заможних сільських родин у Конюхах. Так звалося село у гміні Мйончин, що недалеко від натоді вже польського Холма.

Їхня донька Стефанида росла в Конюхах і про існування Луцька не здогадувалася. Як і про те, що в життєвому транзиті депортованої Литвинчук це місто якось стане не запланованою і тимчасовою зупинкою на шляху повернення додому.

Тепер вона точно знає, що приказка «немає нічого більш постійного, ніж тимчасове» — свята правда.

Село Конюхів входило до гміни Мячин (чи Мйончин) Люблінського воєводства у тодішній Польщі. Більшість населення на той час — українці. Після Другої світової у Конюхах не лишилося українців: вони були або вбиті поляками, або депортовані з цієї землі за домовленістю Польщі та СРСР, які проводили етнічні чистки.

— У 1939 році почалася війна німців проти поляків, я дуже добре пам’ятаю це: мені було тоді чотири рочки, я сиділа під скиртою і бачила війну, — так Стефанида згадує момент, з якого найчастіше починає розповідати свою історію.

Друга світова війна поставала на її очах, але зовсім не так, як Стефанида чутиме про це чи не все своє життя, як це читатиме у підручниках з історії.

— Я сиділа під скиртою, зверху на мені — моя старша сестра Анатолія, а над нами — мама. Отак ми ту війну зустрічали. Коли німецькі самольоти стали літати і скидали бомби, ми вибігли з хати під скирти в полі, так сховалися. Слава Богу, нас бомби минули. Потім у село прийшли совєтські війська. І совєтські війська нас розкулачили: забрали все. Чужа країна влізла в ту війну і стала там свої порядки наводити. Десь одразу ж нас вивезли (мене — в одному платтячкові і босячком). Прибули аж в Білгорай, це лісистий район з бідними піщаними грунтами. Підводи заїхали в село до сходу сонця і зупинялися біля кожної хати. Не пригадую назви. Прийшли і ми в хату: коні ржуть, корови мичать — все відкрите, нікого нема. Як і нас, тих людей погнали звідтіля вночі: тільки то — поляків. Хто втік — добре, хто нє — в Освенцім, ту знамениту тюрму. А українців на їхні місця селили, — говорить нині.

Два тижні батьки витримали, а далі повернулися ближче до дому. Михайло став «батрачити у поляків», що жили у сусідній із Конюхами колонії. Зі старим свекром господині того дому Стефочка пасла корів. Від діда вона навчилася курити конюшину. На вигоні робили з ним скрутки: пагони конюшини були сухі й коричневі, як табак — життя обіцяло бути яскравим.

Більше українців у колонії не було. Поляки, які дали Литвинчукам дах над головою взамін за службу, мали 40 моргів землі, Михайло Литвинчук на тій землі господарював, «все на ньому лежало».

— Хазяйка ж інтелігентна, дітей не мала, чоловіка не було. Казала, що загинув. Потім ми дізналися, що — ні. Тоді ж у селах були банди: поляки билися з українцями. У ніч на Різдво батько побачив, як той через горище пробрався в хату до дружини. Ми тоді зрозуміли: господаря не забили, він (а був офіцером) возглавляє банду. Так попали в халепу, — пояснює Стефанида.

Навколо відбувалося страшне. За одну ніч, каже, поляки спалили 14 навколишніх українських сіл: оточили і «нікому не дали вискочити».

Тоді вбили і мого двоюрідного брата, він теж був на виселенні, тільки в селі, яке увійшло до тих 14. Тікав, але його в полі застали. Мав років 13. Після того вбивства ми виїхали в Грубешів. Там діяв український комітет, який організував кухню і всіх, хто втекли чи кого вигнали, годував: каша, борщ або суп. Нас якісь люди взяли до своєї кімнати, а туди ми ходили їсти раз у день. Отак не вмерли.

Стефанида Супрунович,
українка із села Конюхи

Після угоди між Польщею та Радянським Союзом Литвинчуків депортували. Стефанида пам’ятає, як серед січня їхала з батьками в холодному товарному вагоні.

— Місяць у товарняку, в морози. З нами були наші родичі. Шість сімей опинилися в одному селі. Тоді це був Первомайський район Одеської області, тепер це — Миколаївська.

З історії. У 1944-1946 роках за домовленостями між комуністичними режимами СРСР та Польщі з етнічних українських земель примусово переселили на терени УРСР понад 400 тисяч родин з Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини, Любачівщини та Бойківщини. Натомість поляків депортували з УРСР до Польщі: понад 700 тисяч родин змушені були залишати свої домівки. Угода про евакуацію сталася 9 вересня 1944 року, свої підписи на документі залишили голова Ради народних комісарів УРСР Микита Хрущов та голова Польського комітету національного визволення Едвард Осубка-Моравський. Совєти публічно говорили про добровільне переселення, але на практиці це були репресії і примусове виселення українських родин. Так само — і польських. Порожні оселі депортованих із теренів Західної України поляків, німців, чехів часто займали депортовані українці, які з південних та східних регіонів поверталися на Західну Україну в надії бути ближче до своєї малої батьківщини, в’їзд до якої їм довгі роки був заборонений.

…Село за 200 км від Одеси. Болеславчик. Там переселенцям дали вільні хати з тих, які спорожніли під час війни. Одну кімнату і кухню Михайло Литвинчук із дружиною та двома доньками ділив із сім’єю рідного брата.

— За п’ять кілометрів від Болеславчика уже був Первомайськ, моя сестра продовжила там вчитися: гімназії, як у Грубешові, тут уже не було, тому вчилася в педучилищі. А я в третій клас пішла. Була голодовка. Щоб ми, приїжджі, не вмирали з голоду, нам зібрали два мішки картоплі з цілого району. У селі говорили українською і не робили різниці між своїми та нами. Але коли об’явили перемогу, батьки помаленьку почали збиратися додому: були вісті, що наші (депортовані українці, — авт.) змогли перейти границю. Не знаю, де вони ті гроші взяли: чи з собою везли, чи як, але купили двоє коней. Воза тато зробив сам. Причому — з кущів, там лісів не було, одні яри. Ці яри відділяли колгосп від колгоспу, в них було більше вологи, тому й заростали, — пояснює.

Не їхали — йшли. Пішки 800 кілометрів з Одеської області на Волинь. Насправді йшли додому, у своє село. Та опинилися на Волині тому, що додому не пустили.

3

На дорогу пішло літо 1945-го. Їхало шість підвод: усі шість сімей поверталися з півдня і на підводі везли речі: щось одягнутися, поїсти. Ночували серед поля: боялися пограбувань та розбоїв. Жінка не пригадує, що їли у тій важкій дорозі.

Пам’ятає, що на возі був і її велосипед. Привезли його ще з Польщі й цього разу теж забрали із собою. Вона вже вміла їздити під рамою, а добре кататися навчилася в Луцьку. Ще пам’ятає — Маруську.

З шістьма підводами з півдня на Волинь ішла й корова.

— Маруська мала велику руду голову і дуже смачне молоко. Я ще там її пасла, в Болеславчику. І там у мене була перша любов — Жора, хлопчик з нашого села. Добре вчився, гарненький. Наші сім’ї поруч жили, ми дружили і вчилися в одному класі. Коли пасли корів, старалися від усіх утекти, щоб тільки — моя корова і його корова.

За те літо Маруська теж здолала дорогу до Луцька. На Черничах (село, що згодом стало передмістям і відмежоване від Луцька невеликим лугом) Стефанида пасла Маруську до восьмого класу.

— На тому лузі з Маруською пройшло все моє дитинство. А жили ми на Красному (колишнє село, яке тепер в межах міста, — авт.), біля «культпросвєтучилища». Коли я була у восьмому класі, Маруську продали. Я плакала дуже. Ми всі плакали, бо ми її любили.

У неї було добре молоко, пояснює Стефанида свою пристрасть до корови Маруськи. Втім та не дружила з волинськими коровами. Каже, вони тут були іншими: зазвичай опускали голови донизу і наставляли роги вперед.

Маруська ж — тримала голову високо, а роги її здіймалися, «як руки догори» і чуть закручувалися усередину.

— Порода степова! Вона ніколи в стаді не ходила. Там збиралося до десятка корів: моя Маруська завжди йшла першою. Вона не любила їсти ту траву, що на луцьких лугах. То не така трава, як в Одеській області. Розумієте? Коли корова відривалася від стада, а треба було зупинитися в якомусь місці, то моя Маруська була так далеко, що я кричала: «Маруууська! Маруська, зупинись!». Вона ж хотіла пастися в житі, в пшеницях, на межах, де росла інша трава, де були квітучі рослини — там любила бути. Крикну — зупиниться, помотає головою зліва-направо — і пішла далі. Тут, на Волині, то була наша годувальниця. Красавіца.

Перш ніж опинитися на Красному, родина Литвинчуків оселилася у селі Боголюби, теж приміському. У хату до себе і своїх дітей батька, маму і двох доньок впустила одна жінка. Хата в центрі села: комора, кухня і кімната. Вирушивши в дорогу з Одещини, ніхто не планував осідати на Волині, але тут з’ясували, що кордон СРСР із Польщею таки перейти не можна. Сталінська угода назавжди закрила українцям дорогу додому.

— Нам не пояснювали, чому нас депортували. З дітьми про таке не говорили. Самі вже розуміли: бачили це у 39-му, коли ще в Конюхах у нас забрали коней, цілу фуру, на якій возили збіжжя, нагрузили добра і повезли кудись у Росію. Вдруге ми вже знали все без пояснень, — згадує жінка.

Тепер вона уявляє, якою болісною була для її батьків депортація, однак каже: вони вголос потім ніколи проти Радянського Союзу не виступали.

— У Боголюбах батьки стали займатися тим, що тепер називається бізнесом. Ми привели із собою двоє коней і корову. Я корову пасла, а мама з татом їздили кіньми і купували пшеницю, завозили її в млин, робили людям борошно. Осипкою годували свиней, — розповідає. — Пішла тут у п’ятий клас. А вже в сьомий — у Луцьку. Батьки придбали на Красному частинку хати, а потім докупили ще і ще. Хата — з трьох частин. У ній до цих пір так.

Із депортації за собою родина всюди возила скриню. Стефанида пам’ятає її і в Богуславчику, і в хаті у Боголюбах. А ще — мамин традиційний український кожушок. У ньому в Луцьку вона ходила до школи.

4

У Стефаниди свої сентименти до міста. Вона пам’ятає його ще з тієї пори, коли все найцікавіше траплялося на одній-єдиній вулиці.

У пору її дівоцтва життя крутилося навколо Радянської. Нині це пішохідна вулиця в Луцьку, напочатку 90-х названа іменем Лесі Українки. Від Театрального майдану, центральної міської площі, вона втікає вниз майже до замку і підводить до берега колишньої річки Глушець, яку ще до Другої світової загнали під землю.

Ми йдемо цією вулицею, а Степанида розповідає про луцьку радянську юність. Її місто починалося за обома мостами (на Красному і на Шевченка), а закінчувалося десь одразу за юним ще парком і вулицею Леніна (тепер проспект Волі) з одного боку, інститутом та залізничним вокзалом — з іншого.

— У Луцьку ніде було десь розважитися молоді, ми всі гуляли щовечора цією стометрівкою: туди-сюди, туди-сюди. То була єдина вулиця, де можна було зустрітися, з кимось поговорити, закохатися.

Найбільше з того часу пам’ятаю кінотеатр «Батьківщина»: там показували не радянські фільми, а гарні іноземні. Раз у тиждень я ходила в кіно обов’язково. Біля великого залу був і менший, в ньому — танці. Я там танцювала, як того не пам’ятати? Грав оркестр, музикантом у ньому був Стукаліч, закінчив училище в дорослому віці і працював потім зі мною. Він зі ще тамтої багатої польської сім’ї, що мешкала у будинках біля нашого інституту.

На місці нинішнього театру — сквер, а там, де театр, стояв пам’ятник: сиділи собі Ленін і Сталін. Ми з чоловіком у 1954 році зустрічалися в цьому сквері. Він — вчився тоді на українському відділенні в педінституті, я — на російському.

А до того я любила хлопця з історичного відділення, його звали Георгій, як того хлопчика з Богуславчика, тільки той другий Георгій був заступником секретаря в обкомі. Батьки його, як і я колись, жили в Боголюбах, але їх вбили, як тоді говорили, «бандити». Він залишився сиротою, жив у сестри на Красному і був дуже гарним. Я любила, але ніколи не дозволила собі сказати йому про це.

А ще — в Луцьку була річка. Я мала товаришку Лялю зі Львова з гарної сім’ї: у неї тато з вищою освітою, всі чотири сестри з вищою освітою… Так-от Ляля щоліта приїжджала до своєї тітки на Красне, бо тут Стир був, а у Львові — не було Стиру, річки тобто не було. Ми купалися скільки хотіли, батьки не мали коли дуже стежити за моїм життям і щось забороняти. А мені щастило на друзів: от Ляля — одна з них. Ляля — псевдонім, справжнє ім’я — Іюнія. Так-так, Іюнія.

Наш улюблений луг був саме там, де зараз на березі річки будують житловий комплекс. Від дому ми спускалися до Стиру купатися: річка — чистенька, я там вчилася плавати і п’ять разів тонула! Як іти від училища в місто, то з правої сторони, не доходячи до мосту на Шевченка, в Стиру, казали все тоді, було підняте дно. Мовляв, по камінні можна було перейти річку. Ми з подругою взялися за руки і давай іти. Дійшли до середини, не попали на той горбочок — пішли вниз. Як врятувалися, не знаю. То був п’ятий.

Далі за мостом, на горбочку, стояла маленька церква на Черничах. Я там була раз чи два.

Коли йти з Красного в Луцьк, уже за іншим мостом, з Ковельської, — починається луг, там Стир притулявся майже до самої дороги, а над ним стояла дерев’яна будка, як кіоск. Ми часом втікали з уроків у третій школі, що поруч, і ховалися там: сходи з неї йшли прямо в річку, і це було таке дивовижне місце: берег, місто позаду — можна було сидіти й говорити про дівочі справи.

Третя школа була дівчачою, хлопчачою — перша і друга. Єдиний чоловік, який у нас викладав, — вчитель української мови та літератури Дмитро Іващенко . Щоразу, як йду повз ту школу, дивлюся, чи є ще той самий балкончик, він ще є на третьому пьонтрі (поверсі).

Нам увесь час хотілося на той балкончик вийти, однак двері туди були замкнені, натомість було вікно, які відчинялося на дві половинки. Якось ми з подружками через вікно вилізли на балкончик. Аж тут — дзвінок! Урок іде, заходить Дмитро Полікарпович, а частина класу — на балконі. Він підходить і каже нам: «Заходьте». А як ми зайдемо, коли в нас форма коротенька, а ноги треба дуже високо піднімати? Одна другій допомагали. А він ніяк не відходить від вікна. Ми так пережили той момент, що до цього часу я пам’ятаю, як ми довго заходили, поки вчитель накінець відвернувся і відійшов, — перебирає спогади жінка.

Стефанида тримає світлину, якої я ще ніколи не бачила. Он вона та її колежанка на порозі будівлі, де нині прокуратура. Це — 1959 рік, Луцьк, а молоді жінки стоять на порозі музичного училища. Вона, депортована українка, викладає в ньому російську, подруга з цього фото — росіянка, яка вчить української. Степанида щойно прийшла туди працювати.

— Юна, тоді сину було тільки три місяці, молоко текло на уроках. Там уже були викладачі з львівської та київської консерваторій, з Москви — училище розвивалося. Я ж відповідала за організацію парадів. Після парадів ми обов’язково зустрічалися. На кутку саме відкрилася кав’ярня «Юність»: усе училище туди ходило, — усміхається.

За рік заклад переселили у стіни Луцької тюрми. Десятками літ, каже ця жінка, говорити, що це — тюрма, «не прийнято було». Навіть якщо хтось і знав.

Знали, але не говорили між собою, каже, і про справу над улюбленим вчителем з 3-ї школи — Іващенком.

— Нам тоді не було відомо, в чому його звинувачують. Ми, звісно, здогадувалися: він справді був українцем, але ніяким не ворогом. Утім, то ж совєти… — міркує Стефанида.

Тим часом у КГБ ходив на розмови і її батько Михайло Литвинчук. Вона чи не знає, чи не каже про причини, пояснює: «Шукали те, чого не було» і досі повторює часто «не займалися політикою».

— Ми з Польщі, ми ніколи нікому нічого поганого не зробили. Батьки завжди були зайняті сільським господарством і не займалися політикою. Та вони тягали і мого батька в КГБ, і мою сестру. Яка вона злочинниця? Ворог народу? Тато до їхнього Радянського Союзу взагалі ніякого відношення не мав. Ми переїхали, нас завезли — як телят. Рік-півтора там пожили, після перемоги повернулися, знову сільське господарство і ніякої політики. Сестра трохи більше була пов’язана з тогочасною молоддю — людьми, що більш усвідомлено позиціонували себе українцями. Втім, вона ж не знала про той зв’язок, не знала, хто з її друзів про що думає. Тоді кожен старався тихенько жити.

5

Стефанида вперше за багато часу йде дорогою, якою понад 30 років поспіль зазвичай не йшла, а бігла.

Із вулиці, яка веде до костелу в Старому місті, звертала у двір, там у старій дзвіниці завжди була брама. На роботу бігла коротшою дорогою — через ту браму.

Вперше за багато часу вона — у дворі Луцької тюрми. Не називає її так досі. Каже, тут треба лишити пам’ять не тільки про тюрму, а й про — училище. Переступає поріг парадного, підіймає голову вгору, впирається очима у залишки радянської картини у фоє закладу і німіє. У Луцьку Стефанида змінила багато адрес. В жодному місці не змогла осісти надовго. І коли запитати, чому — так, вона довго думатиме.

Складно знайти дім, коли тебе з нього однієї ночі виривають. Відтоді ти, «наче і приживаєшся всюди, однак котишся перекотиполем». Сьогодні, каже Стефанида, дуже багато людей в Україні можуть зрозуміти, про що — вона.

Кожне місто на фронтирі (на межі), переконана жінка, зіткане з подібних історій.

6

У 1977 році Стефанида Литвинчук змогла повернутися на обійстя батьків у село Конюхи: їй дозволили поїхати в Польщу. Будинок встояв, натоді у ньому жили поляки, які в період депортацій виїхали з Волині й отримали житло, що належало депортованим українцям.

Усі роки після примусового виселення її батьки тужили за молодістю. Вони тут, наголошує, виживали, а там — «багата сім’я»: «Хата, сарай, сотні качок, курей, гусей, свиней, корів до п’яти, коней двоє, троє, четверо». І от Стефанида майже через чотири десятки років знову йде до двору в Конюхах.

— Не спалили… — їй це багато означало. — Батьки двічі будувалися: перша хата згоріла. Жили тоді в центрі біля магазину, яким володіли євреї, дві сім’ї. Вони між собою щось не поладили, один спалив магазин — і згоріло пів села. Все відбудували: хлів уже мурований, під бляхою, хата — під бляхою. І оце звідтіля нас виселяли. Ворота того дому були знамениті для мене. Залишать малу, а самі в поле. Тато завжди мав гарних коней, любив їздити бігом, ще на одвірку батогом бив коней — і вони вже цугом виїжджали на вулицю! А як приїжджали назад — я вже пів дня сиджу і чекаю: мама — зверху на снопах, тато — з батогом. Коні тільки у воротах покажуться — як то вже для мене було щастя! Приїхала в село в 77-му, підійшла до тих воріт і плакала-ридала. Після того вже не хочу їхати — це дуже тяжко.