Стріла пробиває людину наскрізь. З життя луцького клубу лучників

Усе її тіло розслаблене і зібране водночас. Ноги впевнено стоять на ширині плечей, корпус розвернутий у бік цілі. Ліва рука витягнута вперед, міцно тримає 6-кілограмовий лук, права плавно натягує тятиву, притискаючи її до носа, губ, підборіддя. Правий лікоть піднятий, долоня притиснута під обличчям. Погляд крізь приціл спрямований у мішень. Лічені секунди фокусу. Постріл.

Алла не дивиться стрілі услід. Влучає в яблучко вдруге. Каже: «Ціль досягається випадково».

Спілкується з тими, хто тренується біля неї, перемовляється з наставниками, радить щось новеньким, жартує зі «старенькими». Граційно і впевнено ходить збирати стріли. Тут, у клубі «Луцькі соколи», вона — своя серед своїх.

Алла Сенченко. 51 рік. Військовослужбовиця, яка два роки тому повернулась з російського полону і почала своє відновлення через стрільбу з лука.

Каже, полюбила цю справу за медитативність, сконцентрованість й перебування у моменті — тут і зараз — де немає минулого і майбутнього, є тільки вона, стріла і ціль. Хоча б на годину — «спокійна, як річечка». Після втрат війни, зламів полону і неочікуваних «убивць» життя після повернення.

Клуб

Клуб стрільби з лука «Луцькі соколи» з’явився у 2019 році як місце психологічної реабілітації ветеранів війни.

Засновниця Майя Москвич — громадська активістка з Волині, брала участь у Революції гідності, й коли Росія напала на Україну в 2014 році — пішла воювати.

У 2017 році жінка звільнилась зі служби через проблеми зі здоров’ям і під час реабілітації стріляла з лука. У березні 2018-го пройшла відбір у Національну збірну команду України «Ігор Нескорених» в категорії «Стрільба з лука». І стала першою жінкою-воїном в українській історії ігор. На змаганнях у Сіднеї (Австралія) виборола дві золоті медалі й так надихнулася атмосферою, що вирішила створити клуб у Луцьку.

Так з’явились «Луцькі соколи». Цей спорт став більш популярним у місті серед цивільних, зокрема — дітей, які активно займалися в клубі.

З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну жінка повернулася на фронт, і тренування зупинилися на кілька місяців.

Поки Майя була на війні, тренери клубу Олег Дучимінський та Євген Макар у жовтні 2022 відновили роботу й продовжили розвивати стрільбу з лука як спорт для ветеранів/-нок та військових, що допомагає адаптуватися — психологічно й фізично — до цивільного життя. Ним можуть займатися всі — з пораненнями і без, з травмами психологічними і без. Це також спорт, який можна адаптувати під потреби людини, яка ним займається.

Також клуб працює у напрямках: спорт високих досягнень, дитячий масовий спорт, студентський спорт, інваспорт — цей вид лише для людей з ураженням опорно-рухового апарату.

Олег Дучимінський каже, що під час пострілу людина має правильно стояти, правильно тримати обидві руки, правильно натягнути тятиву, прикласти її, прицілитись. Тоді задіюються багато м’язів, але найбільше — мозок, який має контролювати кожен рух, виконувати кілька завдань одночасно. Тому люди, які мали струс мозку або контузію, можуть відновитися завдяки практикуванню цієї концентрації та зібраності думок.

У мене тренувався хлопець із Запоріжжя. Коли він натягував лук — весь трусився. Трусився на першому занятті, трусився на другому, на третьому. На четвертому — перестав. Адаптувався. Це вимагає часу, регулярності.

Олег Дучимінський,
тренер клубу «Луцькі соколи».

Клуб співпрацює з трьома медичними закладами Луцька:

1. Медичний центр реабілітації учасників бойових дій Луцької міської територіальної громади.

2. Волинський обласний госпіталь ветеранів війни.

3. Реабілітаційний центр національної мережі RECOVERY.

Групи з кожного центру приїжджають на тренування з їхніми психологами, які й відбирають людей на заняття — тих, хто хоче спробувати стрільбу з лука.

Заняття тривають щотижня у вівторок та четвер. Початок — 10:00. Групи з різних центрів займаються по черзі. На кожну — година.

Адреса: вул. Ветеранів, 5-А (підвал гімназії № 19).

За словами тренера, найчастіше сюди приходять військові з контузіями, пошкодженнями кінцівок, плечей, нервів тощо. Рідко — з ампутаціями. Але головне тут — бажання. Так, на заняття «Луцьких соколів» з Нововолинська їздить Сергій Дудік — ветеран з ампутацією лівої руки, який стріляє зубами. Для нього придбали спеціальний лук, який виготовили в США.

— Костя, який зараз у нас стріляє, — лівша. Для нього теж потрібний спеціальний лук, який ми теж купили, — додає Олег.

Наживо

19 грудня, четвер, 10:00. Разом з Аллою на тренування приходить група військових, що відновлюються в центрі реабілітації учасників бойових дій Луцької громади, де колись була й Алла.

Високі, стрункі, з легкою щетиною чи бородою на обличчі, всі у карго-штанах, одяг в кольорах хакі й чорний. Перемовляються, гигикають. У когось на нозі бандаж, хтось спирається на милицю.

З ними — психолог Автанділ-Сандро Коходзе — саме з ним Алла теж колись прийшла на тренування вперше.

У роздягальні зустрічає тренер, вітає як добрих друзів, що прийшли до нього в гості. Знайомиться з тими, хто тут уперше, запитує, чи є травми і які. Цікавиться справами тих, з ким уже працює довше.

Усі знімають куртки, йдуть коридором у зал тренувань. Ліворуч — комірчина з обладнанням: луками й стрілами. «Хата», — каже Олег. Прямо — подовга велика кімната, по середині якої тягнуться дерев’яні лави, на стінах біля них приклеєні у файликах аркуші А-4 з написами «5–А», «6–А», «4—Б» і так далі. Тир одночасно є укриттям, в яке під час повітряної тривоги спускаються учні.

У першій частині зали — щити з відстанню для пострілів 3 метри. Тут роблять перші навчальні постріли «новенькі». Їх тренер одразу відділяє від інших й садить на лаву перед ноутбуком на вступну теоретичну лекцію.

Тим часом у другій частині зали тренуються ті, хто має вже певний досвід. «Биті» хлопці й дівчата, як називає їх Олег. Вони стріляють на відстані 18 метрів. Серед них — Алла.

Маємо пам’ятати, що цілитись у людей не можна, навіть коли немає стріли. Техніка безпеки така ж, як зі зброєю.

— Стріла пробиває людину наскрізь. Якщо попадає в життєво важливий орган — смерть на місці, — пояснює тренер.

— Скоро такі ГУРівці будуть. Тихенько працюватимуть собі, — піджартовує хтось збоку.

Олег продовжує:

— Тут важливий психологічний момент. Це така сама зброя, якою ви нещодавно користувалися. Зброя на війні стріляє, це — теж стріляє. На війні летить куля чи граната — тут летить стріла. Коли ви робите постріл, що ви відчуваєте? Звук, запах пороху, віддачу. Але не бачите: попав чи не попав. Лук — така сама зброя. Натягуєш, прицілюєшся, але не чуєш звуку чи запаху. Але ти бачиш…

— …Результат, — підхоплює хтось із військових.

— Бачиш, що в тебе стріла вилітає отут от з-під бороди і летить туди, куди ти цілився. Ти попадаєш в мішень чи в яблучко, чи в щось інше. Утворюється в мозку дофамін — гормон задоволення, виконання обов’язку. І дофамін, й адреналін допомагають на фізіологічному рівні ввести тебе в той стан, який був на війні і маленькою дозою закрити питання, які не були вирішені там, — завершує Олег.

Тільки він замовкає, з лави сиплються питання. Скільки коштує лук — перше. Тренер відповідає: найдорожчий лук обійшовся у 150 000 грн. Є кілька по 100 000 грн. В Україні луки не виготовляють. Тільки у Південній Кореї, Китаї, Америці. Тятиву мотають самі, зі спеціальних ниток, які не тягнуться. Під час регулярних тренувань кожна людина обирає лук спеціально для себе — залежно від росту та довжини рук. Так само й стріли.

Після розминки рук, ліктів, плечей і нахилів чоловіки вчаться ставати у стійку — найпростіше і найскладніше, за словами Олега. Ноги на ширині плечей, права — прямо, ліва розвернута в ліву сторону — туди будуть розвертатись і стріляти.

Легенько підстрибують, щоб перевірити, чи добре стали — після цього ноги займають найкраще положення. Напружують пальці ніг, наче тримаються ними за підлогу, щоб стояти рівно і не хитатись від ваги лука.

— Уявіть, що ви занурюєте пальці в пісок або, як птах, тримаєтесь за гілку, — каже тренер.

Далі «скидають з себе кожуха» — круговим рухом зверху вниз розправляють плечі. І трохи прогинають грудну клітину, щоб звільнити місце для натягування стріли.

У луці є тятива, у тятиві — гніздо, в яке вставляють стрілу (її не тримають пальцями, вона щільно сидить у гнізді). Приціл — з лівого боку, у який треба дивитись правим оком. При натягуванні стріли зверху над нею ставлять один палець і два знизу, решта кисті — розслаблена. Натягують на рівні очей, правий лікоть вгору, витягнута ліва рука тримає лук. Після того, як тятива напружена — її прикладають до носа, губ і бороди — рівно по центру.

— У вас на бороді у кожного є ямка. Вона зроблена спеціально для тятиви. В кого немає, у нас є болгарка, — жартує тренер.

Уся права долоня опиняється під бородою. Тоді між стрілою і оком, яке прицілюється, буде завжди однакова відстань.

Як прицілюватися? При натягуванні тятива стає навпроти ока. Тоді погляд має поєднати тятиву, центр прицілу і центр мішені. Фокус — на мішені. І, не зволікаючи, постріл…

Після багатьох пострілів в одне й те ж місце приціл регулюють — піднімають вверх чи вниз, бо у кожної людини відстань між бородою і оком різна. Різниця в 11 мм може давати «розброс» навколо цілі 20 см.

Алла

Знімати стріли з мішеней ідуть всі разом. Тренер фотографує Аллу біля простреленого яблука. У них є традиція — хто поцілює, той ставить каву.

— Я більше люблю працювати на свіжому повітрі, — каже Алла, коли знімаємо стріли.

Жінка народилася у селі Велимче Ратнівського району на Волині. Жила з батьками у будинку, де поряд було озеро й ліс.

— У мене було дуже гарне дитинство. Літом — боса по теплій землі. Усе пізнаєш на дотик. У лісі гриби, чорниці. А озеро заростало так, що коли йдеш по ньому, то провалюєшся у траву, як у тісто. Вода сягає лише по коліна, а перед тобою з’являються хвилі з трави. Я такого більше ніде не бачила… Коли мені було 9, ми переїхали в Луцьк. Я пишаюсь тим, що народилась в селі, хоч і більшу частину життя живу тут, у місті, — згадує Алла.

До війська жінка вирішила піти у 2018 році. Три роки служила за контрактом у 24 окремій механізованій бригаді імені короля Данила. Спочатку працювала на кухні, потім перевелася до кулеметників. Після закінчення терміну повернулась додому. Ненадовго. У лютому 2022 року знову взяла до рук зброю.

Через декілька місяців — у травні — під час оборони Лиману на Донеччині росіяни взяли Аллу в полон, а її двох побратимів розстріляли.

Там жінка провела 8 місяців 11 днів. 4 лютого 2023 року повернулась додому під час обміну.

Після полону Алла вийшла з травмою плеча, закритою черепно-мозковою травмою та психологічними травмами, які доведеться лікувати набагато довше, ніж тіло.

Жінка розповідає, що спорт був в її житті завжди. Навіть у полоні. Там, окрім примусових фізичних навантажень, Алла займалася самостійно — після обіду робила 30 підходів берпі — силову вправу, у якій людина підстрибує, присідає, відтискається, і так по колу.

— Це зміцнює м’язи всього тіла, щоб витримати виклики життя. Знаєте, коли тебе виводять зі зв’язаними руками й очима, і ти мусиш сходити в туалет, змінити прокладку, одягнутися, роздягнутися і робити це швидко, щоб не нервувати, щоб на тебе не агресували, треба мати нормальну фізичну підготовку, — розповідає жінка.

Ветеранка говорить, що у полоні дотримувалась позиції: не нариватись, не дражнити озброєного ворога.

— Я розуміла, що героїзм там ні до чого, просто дурість. Чи буду я більш героїчною, коли мене покалічать?

Після полону, каже Алла, м’язова маса, попри вправи, була зведена нанівець через недоїдання. М’язи довго довелось нарощувати і через страх та біль, який затиснув тіло. Крім того, у першому реабілітаційному центрі у Полтаві, куди потрапила одразу після звільнення, людей неправильно виводили з голодування, не було якісної дієти, нутриціолога чи дієтолога, який би за цим стежив.

У полоні ми найбільше мріяли про солодощі, сало з часником та помідором і сирники. Це три такі страви, в яких більшість людей сходилася. Після звільнення ми, як дикі звірі були, нам хотілось всього, і ми все їли. Розпихали живіт і залишались знесилені, ще й із зайвою вагою. Це серйозна проблема. Я б хотіла, щоб на це звернули увагу і розумно виводили з цього стану.

Алла Сенченко,
ветеранка.

Депресивні стани

Незважаючи на щасливі моменти після звільнення, наслідки війни й полону теж нікуди не ділися. Все разом спричинило депресію.

— Отриманий досвід полону настільки сильний, що перекриває всі попередні спогади, навіть перебування на лінії фронту. Постійно сняться сни, де мене беруть у полон, рідше — обстріли. Таке відчуття, наче хтось став на груди, і ти не можеш вдихнути наповну, не дозволяєш собі посміхнутися, навіть коли відбувається щось хороше, думаєш про те, скільки навколо знедолених людей, через різні подразники починаєш звинувачувати інших. Тобі здається, що це з світом цим щось не так, а не з твоєю психікою, — розповідає ветеранка.

Алла визнала, що не справляється, що є проблема й звернулася до психіатра. Зараз приймає антидепресанти і почувається набагато краще.

Жінка вступила у ВНУ ім. Лесі Українки. Навчається на клінічного психолога.

— Найболісніше згадувати своїх побратимів, яких немає. Це біль, який випалив у мені величезну діру. І я не знаю, що має трапитись, що б її залатало. Я дуже картаю себе. Є багато речей, які я собі обіцяла зробити, а не можу. От, обіцяла собі поїхати до батьків одного з побратимів, якого розстріляли росіяни. І мені настільки болісно, я не знаю, що сказати. Я тільки можу уявити, що вони відчувають. Без тої можливості похоронити дитину чи надіятись, що вона жива… Бо що не скажеш, все не так. Я знаю. В мене в самої померла дитина. І я розумію це. Не можна втішати, казати, що все налагодиться — нічого не налагодиться. Тяжко втрачати, але життя продовжується. Жорстоко, так, але… Ну, треба жити, — каже ветеранка.

Алла розповідає, що розраховує зараз тільки на себе, зосереджена на домівці і власному стані. Розірвала стосунки з родиною: після повернення дізналась, її зарплатню за час перебування у Росії отримувала сестра, яка відмовилась повертати гроші. Перестала спілкуватися зі знайомими, які продовжують говорити російською, — це дуже складний тригер для людини, коли цією мовою розмовляли її кати під час допитів і побиття.

Її хвилює ситуація в країні, ухилянство, слідування російським наративам, звинувачення ТЦК, де вона теж служила, у різних бідах, у тому числі й хабарництві.

Одним з талісманів чи то ритуалів, які допомагали жінці пройти складнощі в полоні й допомагають адаптовуватися до життя тут є… Погладити собаку.

Пес

— Коли мене тримали у землянці такій, типу підвалу, там була собака. Я попросила, щоб його залишили. І він мені давав такий спокій, той пес. Такий пухнастий, ти його погладиш — і це дає якусь… не знаю… енергію, — ділиться Алла.

У листопаді 2023 року жінка завела собаку в Луцьку.

Барон — суміш хаскі й малінуа — живе з нею у квартирі, гуляє з намордником, бо трохи недовірливий до людей і їхніх різких рухів («Як я», — каже жінка), але вдома поводиться, як котик — вилазить на підвіконня і довго-довго вдивляється у вікно.

Робити

Тренування зі стрільби з лука завершилось. Алла поспішає на наступне — кросфіт у спортзалі «Плаза» на вул. Рівненській. Жінка готується до наймасштабніших у її житті змагань — «Ігор Нескорених», які цьогоріч відбудуться в Канаді.

Олег Дучимінський скинув підопічним анкету на відбір, вона заповнила і пройшла спочатку в тренувальний табір, а згодом і далі.

Змагання, каже тренер, важливі під час реабілітації, вони заохочують до тренувань, а також дають змогу бути у спільноті людей з однаковими інтересами.

— Ми мусимо це робити, це наш обов’язок як громадян, хоч це і звучить пафосно. Ми бачимо результат, бачимо, що хлопці й дівчата відволікаються, забувають все, що було у них там. У них з’являється інтерес до життя. Це психологічна реабілітація, — каже Олег Дучимінський.

Через луцький клуб лучників проходить три-чотири сотні людей за рік. Не всі стають лучниками. Але це три-чотири сотні життів. Три-чотири сотні історій про те, де, можливо, одна стріла один раз влучила саме в ту ціль. Забрала щось болісне. Або повернула щось спокійне і радісне.