Ліс, що стріляє

Луцьк, Київський майдан. Малолюдна площа майже у центрі міста, в серці якої, перед будівлею Волинської обласної ради, височіє монумент-каплиця, споруджений на початку 2000-х років.

Та ще недалеке минуле віщувало, що на цьому місці мав постати ліс.

Ліс, що стріляє.

Ліс, що пам’ятає.

«Стріляючий ліс» (або «Борцям за волю України») — назва проєкту пам’ятника, ідея якого належить знаковій постаті мистецького Луцька — художнику Миколі Кумановському.

Опісля відновлення незалежності України в 1991 році Микола вирішив вшанувати пам’ять тих, хто поліг за неї, у символічному пам’ятнику у формі лісу, окресленому митцем як «храм-реквієм».

Ідею створення «Стріляючого лісу» підтримали лучани, скульптори та навіть діаспора, яка надсилала кошти на його спорудження. А проте ліс так і не проріс. Через низку причин. Основна — не те місце й не той час.

Зрештою на Київському майдані нині — лише незавершене переосмислення первинної ідеї. І хоч ця площа мала потенціал стати важливим місцем для політичних протестів, концертів чи інших зборів, але наразі цю функцію виконує Театральний майдан.

Можливо, «Стріляючий ліс» мав бути тією точкою притягання, яка надала б площі перед луцьким «білим домом» особливого значення.

Ми порозмовляли з причетними та очевидцями про пам’ятник, час неминучих змін та владу, яка настільки ще носила в собі червоне, що врешті не зважилася підтримати Кумановського. Розповідаємо, чому не вдалося встановити «Стріляючий ліс», як він мав виглядати та звідки думки про те, що Луцьку не щастить зі скульптурою.

Зародження (Луцьк, 70-ті — 90-ті)

2025 рік. Обіднє сонце підсвічує лавки при вході до художнього музею Луцька, який оточений мурами замку. Біля важких дерев’яних дверей нас зустрічає пам’ятний рельєф на честь гетьмана Івана Виговського.

Цю пам’ятну дошку розробив також Микола Кумановський. І це — його єдиний меморіальний проєкт, який таки втілили у реальність, згодом розповість мистецтвознавиця, директорка музею та подруга Миколи — Зоя Навроцька.

Усередині музею, на стендах зі світлинами художників, на левовій частині фотографій зображений Микола.

 — Живі люди, які пили, сміялися, сварилися, — говорить Зоя Навроцька, показуючи світлини та картини луцьких художників, зокрема й раннього Кумановського. Розповідає про середовище та час, яке формувало його та оточення.

Микола Кумановський — луцький художник, графік, поет та скульптор родом з містечка Сатанів Хмельницької області. В історії Луцька Кумановський залишився і як автор герба міста та волинського університету імені Лесі Українки, логотипу обласної бібліотеки для юнацтва і як непересічний та епатажний митець.

1970-ті роки. Молодий Кумановський, який тільки закінчив училище Труша  у Львові, «вторгся» в Луцьк і одразу гучно заявив про себе так, що й досвідчені митці вбачали його потенціал.

— Він одразу викликав повагу, став помітною постаттю, з ним хотіли спілкуватися. Був дуже ініціативною людиною. Став першим президентом клубу творчої молоді, — говорить Зоя Навроцька.

1980-ті роки Навроцька окреслює як час «самоусвідомлення та змін», коли табуйовані теми ставали більш видимими. Тоді ж творче середовище Луцька активно читало художню літературу: Гессе, Кортасара, Гоголя.

Микола та інші луцькі художники бронювали собі скриньку на головній пошті, куди приходили польські, угорські, болгарські та інші художні видання. За активним читанням вони відкривали собі новий всесвіт. До речі, до українського журналу перекладної літератури «Всесвіт» Кумановський також був причетний як ілюстратор, адже там працював редактором його товариш, інтелектуал родом з Луцька Микола Рябчук.

1989 рік. Зоя та Микола відправилися з компанією друзів у Берестечко (районний центр на Волині). Сотні людей поїхали туди, аби вшанувати загиблих козаків у битві під Берестечком 1651 року. Це була одна з акцій того часу, яка стала передвісником української незалежності: по всій країні зринали мітинги та масові протести з різних причин.

— Міліції було видимо-невидимо, але вони не могли нічого зробити. Люду з усіх усюд: з різних доріг, сільських стежин, трас. Все в колапсі, зупинилося. Мітингарі розсілися, чекають на Чорновола , бо він має виступати. От, ми присіли там з нашою компанією, слухаємо. Неподалік стоїть кам’яний козацький хрест, біля якого запалювали свічки. А ми туди поїхали й без прапора… Микола зірвав тоді ромашку, яку я вплела собі у косу, щоб хоч щось було з натяком на синьо-жовте.

Дзвони з шаблями й уламки Леніна

Коли Миколі було 40 років, швидкість змін довкола набрала обертів. Перебудова, гласність, серпневий путч — і омріяна незалежність.

1991 рік. У Луцьку скидають Леніна, люди на Волині масово зводять саморобні хрести у пам’ять про героїв УПА і на їхніх безіменних могилах. Настав час, коли про це вже можна говорити.

— Це була подія, духовний поклик суспільства повернутися до цієї теми, зафіксувати її в часі і просторі, віддати належне. Люди стихійно почали ставити хрести: народні, прості, як надгробок, чи гранітні брили з тризубом.

Ми були дуже щасливі, що це закінчилося. На хвилі суспільного збурення щодо пам’ятників УПА Микола також продумав свою версію увічнення пам’яті. Він поставився до цього надзвичайно відповідально, не думаючи про гроші, бо пам’ятник — це завжди хороший заробіток для художника. Для нього було важливо втілити цю ідею. Клято працював над цим пам’ятником, не доїдав у своїй майстерні, — розповідає Зоя Навроцька.

— Починається декомунізація, виникає Народний Рух. Микола першим туди пішов. Він брав участь в тому всьому, але це було не дуже революційно. А революційною була його ідея створення пам’ятника «Стріляючий ліс». Він хотів туди спрямувати всі свої ідеї. Треба було показати, що Україна ніколи не була рідною в тій ідеологічній машині, і що ми є борцями, пам’ятаємо всіх, хто загинув, — каже Віра Кумановська, дружина митця.

Лютий, 2025 рік. У лабіринтах обласної бібліотеки для юнацтва зустрічаємося з близькими Миколи Кумановського — Вірою Кумановською та донькою Іванною Навроцькою.

У шибки вікна впираються ще поки голі гілки. На столі біля високих книжкових стелажів — пожовклі вирізки з преси 90-х про «Стріляючий ліс», а також — збірник повстанських пісень «Ми тую червону калину підіймемо», виданий у Луцьку в 1992 році. Ще на початку 90-х Кумановський розробив художню графіку для цього збірника. Згодом саме вона стала прототипом пам’ятника.

Ідея «Стріляючого лісу» не виникла миттєво. Вона проростала у Миколі й раніше, формувалася під впливом родинних історій про репресії та власного досвіду взаємодії з червоним режимом.

— Він не міг того витерпіти, — каже дружина Миколи Віра Кумановська про ставлення художника до совєцького режиму.

Дід та бабуся Миколи разом з матір’ю були виселені совєтами з Хмельниччини до землянок Казахстану. Виселені, бо — «поляки та куркулі». Дід з бабою не повернулися через те, що «задихнулися в землянці чадним», за словами Віри.

Батько Миколи пережив Голодомор, був остарбайтером. Він підкупив німецького поліціянта, щоб той забрав його до Німеччини замість сестер. Після Німеччини працював у каменоломнях, шахтах, на цукровому заводі, на важких земляних роботах.

— Батько розповідав, що в нього (діда) руки репали від того, що постійно працював. Він мав удвічі більші долоні, ніж до праці, — додає донька Миколи Іванка.

— Він ненавидів ту радянську владу апріорі. Це було в ньому генетично, хоча ніхто йому того не впарював. Він був і комсомольцем, і піонером. Пішов туди. А що йому? Оскільки художник, то мислив зовсім іншими категоріями. Але добре знав, хто ворон, а хто курча, хто жертва, а хто — ні, — розповідає Віра.

Ідея

Микола Кумановський — художник символіст, для якого цінно втілити власні ідеї у творах. За словами Зої Навроцької, Микола прийшов до скульптури на вимогу часу. Ба більше, він порушив у ній всі канони, створивши в «Стріляючому лісі» картину.

1994 рік. Микола Кумановський писав про ідею пам’ятника так:

«„Стріляючий ліс“ — то сплавлений вираз повстанського духу в символах, що виспівані у найжахливіший і героїчний час боротьби наших людей. Сила усіх цих символів є рівнозначною і виділені вони тільки за рахунок своєї основи, котрою є хрест як символ віри та пожертви» (з газети «Народна трибуна», 20 квітня 1994 року).

Пам’ятник був запланований як каплиця у формі дерева-лісу з чотирма стелами, на яких мали бути образи орлів зі дзвонами (Заклик), повстанців зі зброєю (На варті) та розіп’ятих (Розіп’ятий серед дерев), Божої Матері (Матір Божа Покрова). У центрі пам’ятника — камінний престол із трисвічником, а на кожній з чотирьох стел написи:

«На одній стіні храму викарбувані слова з Гімну України, на другій — хронологія національно-визвольної боротьби на Волині, на третій — пояснення ідей і самих символів пам’ятника, на четвертій — зафіксовані відбитки долонь жертводавців пам’ятника. Усе це об’єднує зверху (висота дев’ять метрів) два кільця, що символізуватимуть купол, на якому стоятиме хрест» (з інтерв’ю Миколи Кумановського, авторка Леся Бондарук, газета «Шлях перемоги», 28 квітня 2004 року).

«Ліс — як фортеця, що стоїть живою стіною, затримуючи кулі…

Ліс — як Покрова. Тому образ Божої Матері серед Лісу, як свого часу над Почаєвом. Ліс попереджає пострілом зламаної гілки і неможливо відрізнити цівку зброї від гілки.

Ліс — як хрест, на котрім розіп’ятий за нас.

Ліс — як памʼять, що корою-пергаментом розгортається, розкриваючи прізвища та псевдо — їх імена. Їх сила-силенна. То жива книга літопису, записана на кільцях дерев лісу. Орел із дзвоном, що налітає з лісу, — символ заклику. І крил багато. Ліси наші мають історичні назви (згадайте «Чорний ліс»). Ми ж створимо сплавлений з символів бронзовий ліс памʼяті сили духу, назва якому «Стріляючий ліс». І буде він у Луцьку на Волині» (слова Миколи Кумановського, з газети «Народна трибуна», 20 квітня 1994 року).

Гілочка проросла

Серед авторів проєкту був не лише Микола, а й головний архітектор міста Яким Сеник, заслужений архітектор України Андрош Бідзіля, скульптор Михайло Шумський.

2025 рік. Кафе «Під соснами» з насиченим запахом смажених дерунів. У жовтій куртці нас зустрічає усміхнений Михайло Шумський, який допомагав у створенні макета «Стріляючого лісу».

1970 рік. Михайло познайомився з Миколою, коли вони вступали разом до коледжу Труша. Проте Михайло вступив на рік пізніше, бо «не вистачило пів бала» і «Львів є Львів», жартує.

— По-львівському ми майже одногрупники, навіть жили рік в гуртожитку разом, — розповідає Шумський. — Куман був простий. На каві сиділи, і він каже: «От я маю макет робити, приєднуйся».

Ось так Михайло долучився до створення макета пам’ятника. Його роль в цьому — формувати та бути напохваті. А робили макет з гіпсу в приміщенні складу театру ляльок.

— Якось Бідзіля привіз мадярського вина. А в макеті мало бути дерево. Це був початок весни. Ми з Миколою повстромлювали справжні гіллячки дерева в макет, щоб не виліплювати їх. Воно так ближче до натури. І тут — стакан з вином. Беру і в отвори вливаю вино, вставляю ці гілочки. Незабаром вони пустили листочки. Там, в театрі, всі тішилися. Це був натяк, що дійсно щось вдасться. Але маємо дулю з маком, — розповідає про процес створення пам’ятника Шумський.

Стверджує, що один макет пам’ятника з гіпсу не вдався, тому Микола забрав його до себе. Нині його доля невідома.

Згодом на київській скульптурній фабриці вилили інший варіант макету, а за трохи й презентували — в луцькому драмтеатрі за присутності авторів та чиновників з міської ради.

— Кияни казали, що давно такого в Україні не було, дуже сміливо і дуже гарно. Микола так хвалився, як приїхав з фабрики, — згадує Шумський.

За припущенням родини, цей макет досі може перебувати в підвалах міської ради. Луцький міський голова Ігор Поліщук цю інформацію редакції поки не підтвердив.

Гроші

Ідея створення пам’ятника знайшла відголос у суспільстві. Як казала Зоя Навроцька, після здобуття Україною незалежності, люди почали самовільно ставити хрести в пам’ять полеглих за країну.

У газеті «Народна трибуна» за 26 вересня 1992 року розміщене «звернення до трудящих Волині» із закликом щедро пожертвувати на спорудження пам’ятника.

Також кошти надсилала і діаспора: Анатолій Дублянський з німецького Нового Ульма передав 250 карбованців, Володимир Горбач з Буфало передав 100 доларів, Максим Бойко з Баумінгтона пообіцяв надіслати 25 доларів.

Павло Боднар з польського Тшеб’ятува писав так:

«Дістав „Наше слово“ і першим ділом прочитав статтю „Волинь у боротьбі за Україну“. Не вірив своїм очам, що хтось на Волині виступив з ініціативою створення у Луцьку пам’ятника борцям за Вільну Україну. Є то натхнення від Бога. Мені вже 72-ий рік, хвороба не дозволяє ніде виходити, але бажаю, щоб і моя цеголка була в тому пам’ятнику: 12 літ провів у в’язниці за Вільну Україну. Тут, на західних землях, живе багато українців, хоч і розсіяних, але свідомих. Тільки потрібно до них промовити! (з газети «Вісті», 11 лютого 1994 року, автор — Василь Ворон)

У цій же газеті опублікували лист президента Української вільної академії наук (УВАН) у Канаді професора Михайла Тарнавецького:

«Вашого листа президія УВАН у Канаді розглянула на останньому своєму засіданні 18 листопада, і нам задум надзвичайно сподобався. Ми хочемо з цієї нагоди вам сердечно погратулювати і побажати якнайкращих успіхів».

Як саме розпорядилися зібраними грішми і скільки їх зібрали — невідомо. Ймовірно, вони були витрачені на розхідні матеріали для створення макета. В одному з інтерв’ю Кумановський сказав, що макет був фактично оплачений.

Також варто врахувати те, що від моменту зародження ідеї до останньої спроби спорудити пам’ятник пройшло майже 10 років. За цей час Україна пережила інфляцію та перейшла від рублів до купонів у 1992, і від карбованців до гривні у 1996.

Щодо міської влади, то створення пам’ятника підтримував тодішній луцький міський голова Антон Кривицький, який навіть сказав, що «якби кожен волинян здав би по якихось п’ять копійок, то пам’ятник був би».

На спорудження монументу Київська скульптура фабрика запропонувала власний кошторис, який був непосильним на той час, як стверджував Кумановський в інтерв’ю 1999 року газеті «Луцький замок».

Шефи злякалися

1996 рік. На площі Київського майдану, перед будівлею Волинської обласної державної адміністрації освятили камінь, на місці якого має постати пам’ятник. Сталося це на Покрову та з нагоди 50-ліття УПА.

Проєкт Київського майдану належить Андрошу Бідзілі, який розробив і проєкти будинку облдержадміністрації, податкової, шістнадцятиповерхівки та фонтан.

«Стріляючий ліс» мав стати окрасою цього архітектурного ансамблю. Саме Бідзіля визначив місце для монумента, хоча також розглядали й варіант площі в районі Братського мосту на в’їзді до середмістя.

І хоч починалося з ідеї, яку підтримала громадськість та міська влада, але з обласною — не все було гладко. В Луцьку хоч і скинули з постаменту Леніна, але російська мова в університеті та совєцька ідеологія розтанули не одразу.

— Суспільство ще було налякане минулим, репресіями, а голова була замулена комуністичними прокламаціями. З кожного телевізора, з кожної газети лунало про недоліки УПА. Кумановський просто випередив час. Сьогодні цей пам’ятник був би окрасою нашого міста, — розповідає Зоя Навроцька.

Ще вчорашні члени комуністичної партії, які натомість уже засідали в облдержадміністрації, не могли б спокійно сприйняти спорудження пам’ятника з упівцями, які наставили дула автоматів на їхні вікна.

— Наші шефи дуже злякалися. Зараз, може, вони були б більш сміливі, війна… Хоча і в наш час кривляться по-всякому, — каже Шумський.

Сам Микола Кумановський в інтерв’ю Лесі Бондарук, газета «Шлях перемоги» (2004), сказав, що тиск лівої частини депутатів стояв на заваді ідеї.

«З’являлися замовні статті проти пам’ятника. Закидали, що надто багато зброї. Але ж і під час хірургічної операції є втручання, однак рятується життя», — писав Кумановський.

Основним гальмом, також за словами Кумановського, тоді був голова Волинської облради Борис Клімчук , який згодом став головою облдержадміністрації, а далі радником президента Леоніда Кучми. Ймовірно, влада в Києві могла не затвердити такої ідеї.

«На останній зустрічі з приводу побудови пам’ятника Борис Клімчук сказав: „Не забувайте: ми платимо, ми і музику замовляємо“. Це дуже принизливо», — писав Кумановський.

Через ідеологічну забарвленість ідеї «Стріляючий ліс» так і не постав. Натомість наступного дня після освячення каменю на місці майбутнього пам’ятника оголосили новий конкурс. Туди також подали основний кістяк проєкту Кумановського, автором уже вказали лише Бідзілю.

За словами Віри Кумановської, ця зустріч мала великий вплив на Миколу, адже коли він повернувся додому після суперечки в кабінеті Клімчука, де також були присутні архітектори Яким Сеник та Андрош Бідзіля, то був сам не в собі.

— От викликають цього романтика-голодранця Миколу, і каже йому Клімчук щось на кшталт: «Є бабло, робимо пам’ятник. Тільки те, що ти наліпив, нам не підходить. Уяви: який ліс, які автомати? Ми — мирний народ! Давай цей каркасик хай буде, що хлопці зробили, а всередині стане мавка, з другого боку — Леся Українка, з третього всі наші відомі волиняни: Липинський, Габріеля Запольська». Я так підозрюю, що Клімчука, мабуть, він послав. А Бідзілі та Сенику сказав: «Ти — злодій, а ти — зрадник», — розповідає Віра.

Попередній слайд

Наступний слайд

Ура. Ура

2025 рік. Архітектурне бюро Андроша Бідзілі поруч з міською радою. Просторо, велика мистецька бібліотека. На стінах — фото його проєктів. На столі — креслення та схеми, а також газета з чорно-білим портретом Бідзілі на фоні нинішнього пам’ятника на Київському майдані.

Ще тоді, у 1996, Бідзіля та Кумановський посварилися. Кумановський був емоційним, захищав своє до останнього. І коли архітектор запропонував йому працювати разом, Микола відмовився навідріз. Після конфлікту навколо цього монументу вони так і не налагодили стосунки. Однак нині архітектор Андрош Бідзіля погодився з нами поговорити про долю цього пам’ятника. І пам’ятників взагалі.

За його словами, Кумановський не став працювати над скульптурою вдруге, але просив вказати його авторство.

— Я нарисував капличку. На першій пелюстці мала бути князівська пора, другій — визвольна боротьба, четвертій — цвіт України. Був і макет, і ескіз, — розповідає Бідзіля.

Але навіть цю ідею не вдалося втілити, адже процес створення пам’ятника загальмували опісля встановлення каплички. Бідзіля вказує загалом на проблему незавершеності й інших своїх проєктів через нібито брак коштів.

Він також є автором пам’ятника Тарасу Шевченку, що стоїть поруч з головним корпусом університету імені Лесі Українки. А проте, за задумом автора, там мав бути не лише пам’ятник, а й архітектурний ансамбль з іншими елементами.

— Прийшли і показали пам’ятник по телевізору, ура-ура. І нічого більше не доробили. Кожен чиновник при владі, яка змінювалася, обіцяв мені, що вдасться доробити… Якось після однієї церемонії нагородження уже в 90-х затрималися ми з Миколою за столами з чиновниками, говоримо про мистецтво. Сидять два крутяки і кажуть, що кому це мистецтво потрібне, кому потрібні ці наші пам’ятники, — говорить Бідзіля.

«Луцьку не щастить зі скульптурою»

Загалом Микола Кумановський є автором і проєктів інших монументів, які також не вдалося реалізувати. Наприклад, він зробив макет пам’ятника своїм друзям — художнику Сашку Валенті й художнику, поету Костю Шишку.

Пам’ятник Валенті так і не поставили, далі макета і конкурсу справа не пішла. А Шишкові — стоїть. Щоправда, конкурсна комісія відібрала для нього макет скульпторки Ірини Дацюк, який згодом критикували. А макет Кумановського зберігається в луцькому Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків.

Також Кумановський є автором пам’ятної дошки Данилу Братковському, громадському діячу та поету епохи бароко, автору збірки «Світ, по частинах розглянутий». Братковського засудили поляки за критику влади, йому відтяли голову в Луцьку в 1702 році. Нині одна з вулиць Старого міста має його ім’я.

Проєкт меморіальної дошки Братковського так і не вдалося реалізувати, хоча розробили макет та повісили плакат на стіні музею історії Луцького братства.

— Але одна дівчина мала якусь студію, куди ходили діти. І вона почала обурюватися, чому дошка така сумна, і чому Братковський на ній порубаний на частини. Влада сказала, що грошей не знайшли. Шкода, бо ми мали б шедевр на стіні, — розповідає Зоя Навроцька. І додає: — Усі ці меморіальні дошки, які в нас є в місті — це надгробки.

І хоча ні «Стріляючий ліс» Миколи Кумановського, ні перероблений проєкт Андроша Бідзілі не постали, це звертає нашу увагу на ширшу проблему меморіалізації та пам’ятання у Луцьку. Попередньо misto.media вже писали про інший пам’ятник у Луцьку (пам’ятник «Розстріляним дівчатам»), який встановили на честь історичних подій, підтвердженням яких в історії немає.

Меморіалізація та політика пам’яті — це важливо, вони формують та відображають суспільне сприйнятття важливих подій та постатей минулого, впливають на соціальну взаємодію навколо місця пам’ятання.

Хто зна, який вигляд мав би Луцьк зараз, якби ще тоді, у 90-х, ліс, що стріляє, таки проріс.